1913 Р. В Західній Україні діяло близько 1,5 тис. Українських

кооперативів, з них 1,2 тис. в Галичині, понад 200 — на Букови

ні і кілька на Закарпатті.

Сільськогосподарські кооперативи займались скуповуван

ням у селян сільськогосподарської продукції за ринковими ці

нами, натомість постачали їх сільськогосподарською технікою,

інвентарем, добривами, насіннєвим матеріалом, а також органі

зовували мережу крамниць, у яких товари продавалися без

значних накруток, як це робили лихварі.

Таким чином, кооперативи сприяли зміцненню селянських

господарств, підвищенню сільськогосподарської культури, ви

тісненню євреїв лихварів та представників інших національ

ностей зі сфери торгівлі та поліпшення забезпечення населення

західноукраїнських земель різними товарами за помірними ці

нами.

Розвиток промисловості і торгівлі. Внаслідок колоніального

становища розвиток промисловості на західноукраїнських зем

лях у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувався по

вільними темпами. Відповідно і промисловий переворот, який

192

у Західній Україні почався в середині XIX ст., затягнувся до

кінця 1880 х років. Характерними рисами промислового секто

ра залишались відсутність значних промислових об’єктів, існу

вання кустарних ремесел. Гальмувалося будівництво підпри

ємств переробної промисловості. Майже весь сектор промисло

вості та торгівлі контролювали німці, поляки, євреї, угорці,

а також французи та англійці, які вкладали свої капітали пере

важно у видобувну промисловість, що вело, так само як і в Під

російській Україні, до викачування із Західної України за без

цінь її природних ресурсів. Підприємства з українським капіта

лом у промисловому секторі економіки залишались рідкістю.

З другої половини XIX ст. у Східній Галичині набирає роз

витку газова та нафтова промисловість. Із 1869 р. від ручних

методів видобутку нафти почали переходити до буріння за до

помогою парових машин, а з 1877 р. застосовується глибинне

буріння. Як наслідок, якщо у 1874 р. в Галичині було видобуто

20,9 тис. т нафти, то у 1900 р. — 326,3 тис. т, що становило 5%

світового видобутку нафти. Винайдення способу отримання

з земного воску нафтоіну дало поштовх розвитку озокеритної

промисловості. Вже у 1873 р. було видобуто 9 тис. т озокериту,

і в подальшому цей показник постійно зростав. У Золочівсько

му, Снятинському, Коломийському та Жовківському повітах

розвивалась кам’яновугільна промисловість. З 1870 х до 1890 х

років видобуток вугілля зріс тут з 72 тис. т до 506,3 тис. т.

Розвивалось і солеваріння. У Східній Галичині діяло 9 соле

варень, на яких видобуток солі зріс з 69,9 тис. т у 1865 р. до

145,8 тис. т у 1900 р. На Закарпатті видобуток солі в 1900 р.

становив 5,9 тис. т.

У Західній Україні на базі великих лісових ресурсів розвива

лася лісопильна промисловість, але більшість заготовленої

на Закарпатті та в Галичині деревини сплавлялась річками до

Угорщини, де вона надходила на деревообробні заводи, а про

дукцію відправляли до Німеччини, Італії, Франції, Англії і Ту

реччини.

Виробництво готової продукції взагалі було слабо розви

нене, в чому виявлявся колоніальний статус західноукраїн

ських земель у складі Австро Угорської імперії. У 1890 р.

в Східній Галичині діяло лише 4 металургійні підприємства, на

яких працювало 70 робітників, та 13 машинобудівних підпри

193

ємств; на Закарпатті — 13 дрібних залізоплавильних і метало

обробних заводів.

Монополії, що виникли в Західній Україні на межі XIX–XX ст.,

належали іноземному капіталу і діяли переважно у нафтовій,

хімічній та деревообробній промисловості. Найбільшими серед

них були Мундус, Сольва, Галичина та Галицько Карпатське

товариство.

У торгівлі значну роль відігравали ярмарки та щоденні торги,

але з кінця XIX ст. почала зростати роль постійно діючих торго

вельних закладів, яких на початку XX ст. функціонувало понад

2 тис. Розвитку торгівлі сприяла діяльність кооперативів і кре

дитових спілок. Інтенсифікувались економічні зв’язки із цен

тральними провінціями Австро Угорщини, що свідчило про

включення західноукраїнських земель до загальноімперського

ринку. Швидко розвивалися також і торговельні контакти з Ні

меччино, Італією, балканськими країнами та Росією. Причому

західноукраїнські землі виконували роль своєрідного перевалоч

ного пункту в торгівлі Австро Угорщини та інших європейських

країн з останньою. Важливого значення набуло транспортуван

ня товарів по Дністру до чорноморських портів. Функціонували

і традиційні сухопутні торговельні шляхи, що пов’язували За

хідну Україну з іншими європейськими регіонами: через Львів

на Краків та Відень, з Бродів до Наддніпрянщини та ін. Велике

значення для збільшення вантажоперевезень мало будівництво

залізниць, яке розпочалось у 50 х роках XIX ст. У 1859 р. поча

ла функціонувати залізниця між Краковом та Перемишлем. На

початку 1860 х років її подовжили до Львова, а потім — до Чер

нівців. На кінець XIX ст. загальна протяжність залізничних ко

лій в Західній Україні становила близько 3 тис. км. Але, на від

міну від інших країн Європи, де поява залізниць прискорювала

економічний розвиток і вела до здешевлення вартості продукції,

у Західній Україні залізниця відіграла іншу роль. Тут залізнич

не сполучення призвело до заповнення місцевого ринку дешеви

ми промисловими товарами з Центральної та Західної Європи,

а отже — до розорення власного виробника.

Український суспільно!політичний рух. Особливістю розвит

ку західноукраїнського суспільства другої половини XIX — по

чатку XX ст. була поступова втрата ілюзій минулого, зміцнення

української самосвідомості та політизація. Центром україн

194

ського національно визвольного руху з другої половини XIX ст.

остаточно стає Східна Галичина. Це було обумовлено тим, що

тут проживала найбільша частка українців з поміж усіх захід

ноукраїнських земель і серед них було чимало представників

уніатського духовенства та інтелігенції — головних сил націо

нального відродження; а Австро Угорщина проводила щодо ук

раїнців значно ліберальнішу політику, порівняно з Російською

імперією.

У другій половині XIX ст. український суспільно політич

ний рух у Західній Україні був представлений трьома течія

ми — москвофіли, народовці, радикали.

Першим у 1850 х роках сформувався москвофільський нап

рям. Він був обумовлений тим, що австрійська влада не виконала

обіцянок, узятих під час революції 1848–1849 рр., а також тим,

що на той час Росія була єдиною незалежною слов’янською краї

ною і тому сприймалася серед політичної еліти ряду слов’янсь

ких народів як єдина сила, що може захистити слов’янство. Соці

альна база москвофільського руху складалась з поміщиків та не

значної частини уніатського духовенства і консервативної

частини інтелігенції. Москвофіли не мали великої підтримки

в масах, але спромоглися розгорнути широку агітацію та видава

ли свою періодику (газети “Слово”, “Наука”, “Новий пролом”,

“Галичанин”, “Буковинська зоря”, “Руська правда” і журнал

“Наука”). У 1870 р. москвофіли створили свою першу політичну

організацію в Галичині — Руську раду. Лідерами москвофілів бу

ли Д. Зубрицький, І. Наумович та А. Добрянський. Москвофіли

заперечували наявність окремого українського народу і заявля

ли, що українське населення Західної України є частиною росій

ського народу, а тому недоцільно розвивати українську мову та

культуру. Натомість вони намагались поширювати російську

культуру та мову, хоча не знали її, а тому на практиці ці їхні

прагнення призводили до численних курйозів. Наприклад, мова,

якою вони писали власні твори і яку вони вважали російською,

насправді являла собою суміш українських, польських, росій

ських та церковнослов’янських слів і дістала назву “язичіє”.

Москвофіли отримували фінансову підтримку від російського

уряду, а тому досить скоро до табору москвофілів прийшло чима

ло безпринципних людей, які прагнули тільки наживи. Усе це

стало досить очевидним, і тому відштовхнуло від москвофілів

195

більшість українців. З іншого боку, влада вбачала у москвофілах

агентів Росії, які намагаються відділити Західну Україну від Авс

трії та приєднати її до Росії, і почала переслідувати їх. Тому з

1880 х років москвофільський рух пішов на спад. До того ж чима

ло лідерів москвофілів емігрувало до Росії.

Друга течія українського суспільно політичного руху, що

вступила у боротьбу з москвофілами, дістала назву народов

ської, оскільки послідовники цієї течії виступали за розвиток

народної культури та національної самосвідомості народних

мас. Народовський рух складався з національно свідомої захід

ноукраїнської молоді. Він виник на початку 1860 х років, коли

група української молоді заснувала у Львові першу в Західній

Україні українську молодіжну нелегальну організацію, яка за

зразком українського національного руху Наддніпрянщини діс

тала назву громади. Невдовзі аналогічні громади виникли у Пе

ремишлі, Тернополі, Самборі та інших містах Східної Галичи

ни, а згодом — і в Північній Буковині. Народовці стали на за

хист культурних та економічних прав українців, доводили

самостійність українського народу та єдність західних і східних

українців. Народовці збирали та вивчали пам’ятки української

історії та фольклору, вели просвітницьку та культурну роботу

серед українських селян, видавали україномовну літературу та

періодику (журнали “Зоря”, “Вечорниці”, “Мета”, “Правда” та

газети “Діло” і “Буковина”). Вони використовували правопис,

розроблений П. Кулішем — так звану кулішівку. Піддавали

гострій критиці москвофілів за їх заперечування самостійності

української нації та русифікаторську політику.

У 1864 р. народовці створили у Львові перший український

професійний театр, у 1868 р. — культурно освітнє товариство

“Просвіта”, у 1873 р. — Літературне (з 1892 р. — наукове) това

риство ім. Тараса Шевченка, у 1881 р. — Руське педагогічне това

риство, яке сприяло розвитку української освіти. У 1880 р. за іні

ціативи народовців у Львові відбулося всенародне віче. У ньому

взяло участь 2 тис. осіб із навколишніх сіл, що засвідчило сприй

няття пропаганди народовців у найширших верствах українсько

го суспільства. В 1885 р. у Львові створено головний керівний ор

ган народовського руху — Народну раду, яку очолив Ю. Роман

чук. Народна рада оголосила себе спадкоємицею Головної

Руської ради, що виникла під час революції 1848– 1849 рр., спри

196

яла консолідації та координації сил народовського руху і про

тистояла москвофільській Руській раді. Лідерами народовців

були: син М. Шашкевича — Володимир Шашкевич, В. Барвін

ський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині — С. Смаль

Стоцький та М. Василько, на Закарпатті — Ю. Жаткович та

А. Волошин.

У 1890 х роках народовський рух почав втрачати популяр

ність серед населення Західної України. Це було обумовлено

тим, що нові життєві реалії вимагали рішучіших дій, і насам

перед в економічній та соціальній сферах. Натомість народовці,

які стверджували безкласовість української нації, були, відпо

відно, і проти боротьби в соціальній та економічній сферах. Ок

рім цього, сам народовський рух зазнав розколу на угодовську

та радикальну течії. Цей розкол був викликаний тим, що у