1890 Р. Частина лідерів народовців проголосила політику “нової

ери”, суть якої полягала у відмові від ідеї самостійності в обмін

на поступки влади у культурній сфері та у співпраці з австро

угорською владою та поляками. Проте цей компроміс не приніс

українцям особливої користі. А запекла боротьба між українця

ми та поляками під час виборів 1897 р. остаточно підірвала віру

у можливість українсько польського порозуміння і змусила ук

раїнців створювати нові активніші та радикальніші організації

для захисту своїх прав. До цього українців підштовхувала й ін

тенсифікація загальноєвропейського контексту розвитку сус

пільного руху. Знову виразниками нових прагнень виступила

молодша генерація української інтелігенції.

Лідерами течії нового українського руху, який дістав назву

радикального і виник у другій половині 1870 х років на базі на

родовського, були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович та

Є. Левицький. Їхнім ідейним натхненником був М. Драгома

нов. Головна відмінність між народовцями та радикалами поля

гала в тому, що, на відміну від народовців, які обмежували свої

вимоги сферою освіти та культури, радикали почали боротьбу за

політичні та соціальні права українців і підійшли до ідеї полі

тичної самостійності України.

Радикали вели активну пропагандистську роботу серед се

лян. Окрім видання газет та журналів, вони поширювали се

ред селян брошури, в яких у популярній формі розкривали ва

ди існуючого ладу та пропонували шляхи їх подолання. Ради

197

кали також почали брати під свій контроль українські куль

турно просвітні установи, усуваючи з них москвофілів та наро

довців.

У 1890 р. у Львові представники радикальної течії створили

першу українську політичну партію — Русько!українську ради!

кальну партію (РУРП). Її лідерами були І. Франко, М. Павлик,

С. Данилович та Є. Левицький. Програма РУРП складалася

з двох частин — програми максимум і програми мінімум. Про

грама мінімум передбачала передачу селянам землі шляхом ви

купу за допомогою кредитових союзів, а програма максимум пе

редбачала встановлення рівності громадян, республіканську

форму правління та автономію західноукраїнських земель

у складі Австро Угорщини. Члени РУРП вели велику агітацій

ну роботу серед українського селянства Галичини, прагнучи на

дати їхній боротьбі організованості та політичної зрілості. З ці

єю метою РУРП почала видавати для селян газети “Хлібороб”,

“Громада” та брошури, в яких критикувала існуючий в Австро

Угорській імперії суспільно політичний лад, засуджувала на

ціональне гноблення.

Із середини 1890 х років РУРП, яку поповнили молоді члени

(Ю. Бачинський, В. Будзинський, О. Колесса), виступила за не

залежність України. У 1896 р. Ю. Бачинський видав брошуру

“Україна irredenta” (“Україна уярмлена”), в якій уперше було

чітко сформульовано ідею політичної незалежності України.

Проте більшість старого складу РУРП не підтримала програми

Бачинського. Як наслідок, прибічники Бачинського у 1899 р.

вийшли з РУРП і створили Українську соціал!демократичну

партію (УСДП). Лідери УСДП Бачинський, Ганкевич, Витик та

Охрімович виступали за рівність громадян, захист прав праців

ників, побудову соціалізму шляхом реформ та створення неза

лежної української держави — Української Республіки. Проте

головною складовою у програмі УСДП поступово стали соціаліс

тичні гасла, які не цілком відповідали інтересам українців і ма

ли популістський характер, а тому УСДП не здобула особливої

підтримки серед населення.

У 1899 р. в Галичині була створена ще одна українська полі

тична партія — Українська національно!демократична партія

(УНДП). Вона складалася з найактивнішої частини РУРП, яка

не сприймала як старої тактики РУРП, так і марксистської ре

198

цепції соціалізму, властивої для УСДП. Серед її засновників бу

ли І. Франко, Є. Левицький та М. Грушевський, який з 1894 р.

переїхав до Галичини. Програма УНДП передбачала: сприяння

прищепленню почуття єдності українцям, домагання автономії

для українських земель, а в подальшому — об’єднання всіх ук

раїнських земель у незалежну соборну Українську державу.

Засновники УНДП також ставили собі завдання об’єднати всі

прошарки українського суспільства навколо ідеї української

державності. На місцях були створені філіали УНДП — Повіто

ві народні комітети, що сприяло зближенню партії з масами та

перетворенню її на найбільш активну та впливову українську

політичну партію в Західній Україні.

Окрім українських політичних партій соціалістичного спря

мування, в Галичині виникали і партії консервативної спрямо

ваності, наприклад, Католицький русько!народний союз

(1896), який у 1911 р. перейменували на Християнсько!суспіль!

ну партію (ХСП). ХСП виступала за збереження існуючого сус

пільно політичного ладу при поступках українцям у сфері осві

ти і культури та за співпрацю з австро угорською владою та по

ляками.

У 1900 р. свою партію створили також москвофіли. Вона діс

тала назву Руська народна партія, спиралась на консервативну

частину буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства і

виступала за русифікацію освіти та культури, а в соціально еко

номічній сфері — за поліпшення становища селянства шляхом

надання йому дешевих кредитів для придбання землі.

Українські партії, хоча і пізніше, ніж у Галичині, почали

створюватись також і на Буковині. Це були: Радикальна партія

(1906) та Національно!демократична партія (1907). За програм

ними положеннями обидві партії були близькими до УНДП.

Найгірше справа з розвитком української культури та націо

нальної свідомості стояла на Закарпатті. Тут відбувалась то

тальна мадяризація: всі посади займали угорці, другою після

німецької була угорська мова, з існуючих станом на 1883 р.

282 українських шкіл до 1914 р. не залишилось жодної. Внаслі

док посилення наступу угорців і вузької бази національно свідо

мої інтелігенції на Закарпатті не було створено жодної україн

ської політичної партії, що ускладнювало самоорганізацію ук

раїнських патріотичних сил і можливість активної їх боротьби

199

за свої права. Серед української інтелігенції переважали мос

квофіли. Нечисленна група українофілів на чолі з А. Волоши

ним об’єдналась навколо часопису “Наука”.

Західноукраїнські політичні партії надавали підтримку сво

їм колегам із Наддніпрянщини, а також виступили з ініціати

вою активного залучення молоді у політичне життя і з початку

XX ст. почали створювати українські молодіжні спортивні та

національно культурні організації. У 1900 р. була створена

“Січ” і завершилось оформлення товариства “Сокіл”. У 1911 р.

створено “Пласт”, а в 1912 р. організацію “Січові стрільці”. Ці

організації надавали можливість українській молоді пройти фі

зичне загартування у процесі тренувань та під час тренувальних

зборів, а також проводили патріотичне виховання. Організація

“Січових стрільців”, по суті, готувала кадри для майбутньої ук

раїнської армії, проводячи військову підготовку молоді.

Таким чином, український суспільно політичний рух на за

хідноукраїнських землях із 1890 х років вступив у фазу ство

рення політичних партій та висунення ідеї соборності та полі

тичної незалежності України. Така радикалізація вимог поєд

налась із значним поширенням ідей українського руху серед

всіх верств західноукраїнського суспільства.

Українська культура

(друга половина XIX — початок XX ст.)

Освіта. Освіта на середину XIX ст. і далі залишалася мало

доступною для населення. Тому з початком лібералізації в Ро

сійській імперії після приходу до влади Олександра ІІ поси

лився рух за реформу освіти. Це було обумовлено як пробуд

женням свідомості самого суспільства, так й інтересами

держави, яка відчувала гостру нестачу кваліфікованих кадрів.

Спочатку ініціатива у покращанні ситуації в освіті належала

громадськості. Це виявилось у розширенні мережі приватних

навчальних закладів і створенні за зразком інших європей

ських країн недільних шкіл. Останні працювали у вихідні

(звідси їх назва), і в них здійснювалося безкоштовне навчання

200

дорослих. Часто мовою викладання у них була українська.

Перша недільна школа була заснована 1859 р. в Києві, а за рік

їх в Україні діяло 110. Але у 1862 р. влада заборонила діяль

ність недільних шкіл. Після цього ініціатива у реформуванні

освіти повернулась до влади.

У 1863–1869 рр. було проведено освітню реформу, яка поля

гала в уніфікації системи освіти, ліквідації станових привілеїв

при вступі до навчальних закладів та розширенні мережі остан

ніх. До кінця XIX ст. кількість народних училищ зросла у 13 ра

зів і становила 17 тис., але вони охоплювали лише близько 30%

дітей шкільного віку. Після земської реформи 1864 р. чимало

початкових шкіл у сільській місцевості відкривалися також

коштом земств. До кінця XIX ст. земства заснували (в Лівобе

режній Україні) понад 3 тис. шкіл. Середньоосвітні заклади

в Підросійській Україні наприкінці XIX ст. складалися зі 129

гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, а також двох

ліцеїв (Рішельєвського та Ніжинського) і кадетських корпусів.

Реальні та комерційні училища надавали професійну освіту.

В ліцеях готували викладачів, а в кадетських корпусах — офі

церські кадри. Наприкінці XIX ст. Ніжинський ліцей перетво

рився на Історико філологічний інститут і фактично його при

рівняли за статусом до університетів.

У системі вищої освіти до двох існуючих з першої половини