Економічний розвиток західноукраїнських земель напри!

кінці XVIII — в першій половині XIX ст. Реформи Марії Тере

зії та Йосифа ІІ, спрямовані на підтримку національного вироб

ника та полегшення експлуатації селян, стимулювати розвиток

сільського господарства, промисловості і торгівлі.

У сільському господарстві дедалі більше панських маєтків

(фільварків) переорієнтовуються на ринок. У них створюються

переробні підприємства. Частина великих землевласників та

кож почала використовувати вільнонайману робочу силу та пе

131

реходити на нові методи ведення господарства. Розширювались

площі під нові сільськогосподарські культури — картоплю, со

няшник, кукурудзу. Зростало поголів’я великої рогатої худо

би. Так, лише з Галичини щороку експортувалось понад 60 тис.

голів великої рогатої худоби на ринки Відня та інших міст ім

перії. Внаслідок поступок селянству почали виникати міцні се

лянські господарства, які також швидко втягувались у ринко

ві відносини.

Проте наступ реакції та згортання реформ наприкінці

XVIII — у першій третині XIX ст. призвів до застою в економі

ці. У цей період економіка краю розвивалася поступально, по

силилось її відставання від центральних провінцій Австрійської

імперії. Головною сферою економіки залишалось сільське гос

подарство.

Промисловий сектор був представлений переважно видобув

ною галуззю та переробними мануфактурними підприємствами.

У районі Коломиї та в Закарпатті видобували сіль, а в Галичи

ні — вугілля. Широке значення мала деревообробна галузь. Ма

нуфактури спеціалізувались переважно на первинній обробці

продукції сільського господарства (льону, шкір і вовни) та ви

робництві паперу. Станом на середину 1840 х років у регіоні ді

яло близько 250 мануфактур. Із них — близько 40 металооброб

них, 30 лікеро горілчаних, 20 з виробництва паперу, 15 соле

варних, 10 скляних, 10 шкіряних, 10 текстильних, 3 керамічні,

2 тютюнові, 7 цукроварень, 15 друкарень.

Впродовж першої половини XIX ст. відбувалась інтеграція

західноукраїнських земель в економіку Австрійської імперії.

Цей процес відбувався болюче для економіки регіону і прирік

край на роль сировинного придатка імперії. Поступово занепа

дала велика торгівля, а разом з нею і міста. Натомість дещо

пожвавилась дрібна торгівля та ряд промислів. На середину

XIX ст. в Західній Україні функціонувало близько 200 ярмарків

місцевого значення. Багато сфер економіки перебували під кон

тролем іноземців. Так, абсолютна більшість земельного фонду,

а отже і сільське господарство, контролювали поміщики, які пе

реважно були поляками, угорцями та румунами. Торгівля та

мануфактурне виробництво були під контролем німців, поляків

та євреїв. Головними експортними товарами залишались зерно,

шкіра, вовна, полотно, віск, сіль, ліс тощо. Натомість імпорту

132

валися переважно готові промислові вироби: одяг, сільськогос

подарський реманент та предмети побуту. Головними центрами

зовнішньої торгівлі залишались Львів та Броди.

Українська культура

у першій половині XIX ст.

Українська культура впродовж всього XIX ст. розвивалась

у вкрай несприятливих умовах. Це було обумовлено остаточною

втратою всіх ознак автономії та самостійності, які ще зберіга

лись у XVIII ст. Натомість посилилась асиміляторська політика

метрополій, яка насамперед виявилась у наступі на українську

культуру. Таким чином, остання розвивалась не завдяки обста

винам, а наперекір ним. Проте геній та духовний потенціал ук

раїнської нації привели до того, що, незважаючи на такі вкрай

несприятливі тенденції, українська культура у XIX ст. зробила

значний крок уперед в усіх напрямах та зайняла рівноправне

становище поміж культур європейських народів.

Освіта. Система освітніх закладів стала одним із головних за

собів русифікації українців Наддніпрянщини та онімечення у За

хідній Україні. Українська мова була повністю витіснена і забо

ронена в системі освіти на підвладних Російській імперії україн

ських землях. Виняток становила Правобережна Україна, у якій

більшість навчальних закладів здійснювали навчання польською

мовою. Лише після польського повстання 1830–1831 рр. влада

вдалася до змін у системі освіти Правобережної України, але во

ни проявились у закритті Кременецького ліцею та в заміні поль

ської мови викладання російською.

В освіті встановилися станові відмінності. Це призвело до то

го, що середня і особливо вища освіта стали виключним привіле

єм дворянства. Були також створені окремі навчальні заклади

для світських осіб (гімназії, училища, ліцеї, інститути, універ

ситети) і духовенства (духовні семінарії та академії). У 1827 р.

з’явився царський указ про заборону допуску до середніх і ви

щих навчальних закладів дітей кріпаків. Недоліками освітньої

системи в Російській імперії також були: контроль з боку церкви

133

та карних державних структур, схоластичність викладання, від

сутність свободи думки, висока вартість навчання. При здобутті

освіти влада робила всілякі утиски за релігійною та національ

ною ознаками. Зокрема, існували спеціальні обмеження щодо

набору до університетів євреїв та представників неправославних

конфесій. Закріпився гендерний бар’єр — дівчата і хлопці навча

лись окремо. Попри це, дівчат не допускали у вищі навчальні

заклади, а спеціальних закладів для осіб жіночої статі у першій

половині XIX ст. не було створено. Освіту дівчата могли отрима

ти у приватних пансіонах або в окремих викладачів та в інститу

тах шляхетних дівчат, що в першій половині XIX ст. існували

у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та Керчі.

В Російській імперії система початкової освіти була пред

ставлена парафіяльними школами, середня освіта — гімназія

ми та училищами, а вища — університетами. Гімназії давали

класичну освіту, тобто основними предметами викладання

в них були мови, історія та література. Училища давали спеці

альну професійну освіту, і в них основними предметами були

математика, фізика та викладались основи деяких професій.

Гімназії існували тільки у губернських містах, а училища — та

кож у повітових.

У 1805 р. на численні проханя української шляхти імператор

Олександр І дозволив відкрити перший у Підросійській Україні

університет — у Харкові. У 1819 р. в Києві, замість закритої Ки

єво Могилянської академії, було засновано Київську духовну

академію, яка стала вищим духовним навчальним закладом

в Україні. У 1834 р. також у Києві було засновано і другий

у Підросійській Україні університет, який дістав назву Універ

ситет святого Володимира (нині — Київський національний уні

верситет імені Тараса Шевченка). Навчання в університетах

тривало 4 роки, там були юридичний, медичний, історико філо

логічний та фізико математичний факультети.

Близькими за рівнем та змістом викладання до університетів

були ліцеї, яких в Україні в першій половині XIX ст. було три:

Кременецький (1817–1831), Рішельєвський (заснований

1817 р. в Одесі) та Ніжинська гімназія вищих наук (заснована у

1820 р., з 1832 р. перетворена на ліцей).

Спеціальну освіту надавали профільні училища. 1804 р. було

засноване ремісниче училище в Чернігові. Для підготовки кан

134

целяристів були відкриті училища у Херсоні та Полтаві. У Хер

соні також було створене училище торговельного мореплавства.

Окрім цього, в Одесі засноване садівниче училище, у Харкові—

землеробське, а у Кременці — землемірне училище. Діяло

чимало фельдшерських училищ.

Розвиток освіти на західноукраїнських землях, що з кінця

XVIII ст. опинились під владою Австрійської імперії, пішов де

що іншим шляхом. Австрійська монархія не перешкоджала

навчанню національними мовами, оскільки мала більшу заці

кавленість в освічених підданих. Відповідно австрійські прави

телі заходилися навколо розвитку освітньої системи у новопри

єднаних землях, де освіта перебувала у катастрофічному стані.

Ця політика, як уже зазначалося, виявилась у відокремленні

освіти від Церкви, розширенні мережі навчальних закладів та

переведенні початкової освіти на українську мову. Але з почат

ку XIX ст., внаслідок наступу реакційних тенденцій у політиці

австрійських імператорів, ставлення їх до освіти змінилось.

Початкові школи у 1805 р. знову передали під контроль Цер

кви. Були закриті, як уже згадувалось, Руський інститут

(1809) та греко католицька семінарія в Чернівцях (1818). Ре

форми в освіті припинились і їх відновлення відбулось лише

в період “Весни народів”. У 1848 р. школа знову була відокрем

лена від Церкви, а початкова освіта стала обов’язковою. Нав

чання проводили українською мовою і збільшили термін нав

чання у початковій школі з трьох до чотирьох років. Для дорос

лих відкрили недільні школи. Натомість у середніх та вищих

школах продовжували викладати німецькою та польською мо

вами і доступ українців до них був обмежений. Важливими ос

вітніми центрами були Інститут Оссолінських у Львові (Оссолі

нум), заснований у 1817 р., та Реальна академія, заснована цьо

го ж року. Вищу світську освіту також надавав Львівський

університет, а вищу духовну — Чернівецький ліцей, заснова

ний 1826 р.

Наука. Особливих успіхів досягли українці в царині гумані

тарних наук. Ще однією характерною рисою для розвитку нау

ки в Україні у XIX ст. було те, що більшість тогочасних учених

водночас працювали в кількох наукових сферах.

У першій половині XIX ст. відбулось остаточне оформлення

історії як окремої науки. Засновником наукового вивчення істо

135

рії в Україні можна вважати першого ректора Київського уні

верситету, вченого енциклопедиста М. Максимовича. Він об

ґрунтував самостійність української історії та створив її схему,

довів українську належність Київської Русі й те, що її спадкоє

мицею була Галицько Волинська держава, почав вивчення пи

семних джерел. Його можна вважати ідейним наставником

В. Антоновича, який у другій половині XIX ст. доповнив істо

ричну концепцію Максимовича та створив київську історичну

школу.

Історичну науку в Україні розвивали й інші вчені. У 1822 р.

побачила світ чотиритомна “Історія Малої Росії” Д. Бантиш Ка

менського. На початку 1840 х років ще одну “Історію Малоро

сії” створив М. Маркевич. А. Скальковський видав у 1841 р.

“Историю Новой Сечи или последнего Коша Запорожского”. У