1840 Х роках свою діяльність на ниві історичної науки розпочав

також М. Костомаров монографією “Богдан Хмельницький”.

Виходець із Полтавщини, професор Московського університету

О. Бодянський зробив значний внесок у вивчення та публікацію

джерел з історії України.

Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольк

лористики були започатковані вивченням українських дум та

обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь

М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх

неоціненним зразком поетичного генія української нації та

важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового

вивчення та публікації українського фольклору була продов

жена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку україн

ських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні

студії із фольклористики. Впродовж 1832–1838 рр. у Харкові

видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезнев

ський.

І. Могильницький написав першу українську граматику

в Галичині. Майже одночасно граматику української мови ви

дав у Петербурзі О. Павловський. У 1820 х роках М. Максимо

вич у листах до Погодіна спростував твердження про те, що ук

раїнська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця

ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом

того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і по

дальші покоління української інтелігенції.

136

Важливу роль у розвитку математики відіграли професори

Харківського університету М. Остроградський та Т. Осипов

ський. Підручник з математики останнього став головним посіб

ником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть.

У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного

М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних

вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослин

ного світу і склав найповніший атлас флори Московської губер

нії. Для студентів він видав спеціальний навчальний посібник

“Основи ботаніки”. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяль

ність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікіт

ського ботанічного саду поблизу Ялти.

Професор Харківського університету Н. Еллінський видав

двотомний підручник з хірургії для студентів медичних фа

культетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ,

Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів

медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні

товариства.

Провідними центрами наукових досліджень в Україні в цей

період стають університети. Окрім цього, створюються і науко

ві товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолін

ських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів іс

торії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет

з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал

губернатора (1835–1845); Київська археографічна комісія або

Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843–1921).

Література. Прозові твори створювали Г. Квітка Ос

нов’яненко (“Сватання на Гончарівці”, “Пан Халявський” та

ін.), І. Срезневський та А. Метлинський. До найвідоміших ук

раїнських письменників першої половини XIX ст. належали

М. В. Гоголь та Т. Г. Шевченко.

М. В. Гоголь (1809–1852) походив із збіднілого українського

шляхетського роду, закінчив Ніжинський ліцей, автор численних

творів, у яких спирався на українську історію та фольклор (“Та

рас Бульба”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”), а також викри

вав вади сучасного йому суспільства (“Мертві души”, “Ревізор”).

Творчість Т. Г. Шевченка (1814–1861) становить цілу епоху

в українській літературі та культурі загалом. Шевченко походив

з сім’ї кріпаків, і лише у 1838 р. його викупили і поет став віль

137

ним. Упродовж 1838–1844 рр. він навчався у Петербурзькій ака

демії мистецтв. У 1840 р. вийшла в світ перша збірка поезій Шев

ченка “Кобзар”, яка потім доповнювалась і стала своєрідною ук

раїнською національною Біблією. Шевченко є також автором

численних прозових творів. Був членом Кирило Мефодіївського

товариства, і після викриття цієї організації 10 років (з 1847 р.

до 1857 р.) перебував на засланні в Середній Азії без “права писа

ти і малювати”. Але всупереч такому вироку таємно продовжу

вав творчу діяльність.

Фольклор. У середовищі українського селянства залишались

поширеними думи, які виконувались професійними кобзарями,

найвідомішим з яких були Остап Вересай, Андрій Шут, Федір

Гриценко, Іван Крюковський та ін. Розвивалися й інші види

фольклору — обрядові пісні, замовляння, приказки тощо. Зміни

в житті українського суспільства зумовили появу нових сюжетів

та напрямів у фольклорі. Саме у першій половині XIX ст. офор

мились солдатські, чумацькі та інші цикли народних пісень.

Музика і театр. П. Гулак Артемовський започаткував укра

їнську національну оперу. Важливу роль у наближенні теат

ральних постановок до проблем реального життя відіграв

Т. Шевченко, який драмою “Назар Стодоля” започаткував соці

альну драматургію в Україні.

У Києві працював композитор Й. Вітвицький, автор музич

ного твору “Україна”, в Харкові — І. Вітковський, на Полтав

щині — А. Єдлічка. Найвідомішим західноукраїнським компо

зитором був М. Вербицький.

Шанувальники музики заснували у 1842 р. Філармонічне то

вариство в Одесі, а у 1848 р. — Симфонічне товариство у Києві.

Важливу роль у розвитку вітчизняного музичного мистецтва ві

дігравали літературно музичні вечори, які відбувались у пала

цах Розумовського, Галаганів та ін. В українських містах часто

давали концерти італійські та австрійські оперні трупи, що

сприяло обміну досвідом та ознайомленню з досягненнями за

хідноєвропейської музики і театру.

В Україні розвивався переважно російськомовний театр.

Так, засновані на початку XIX ст. оперні театри в Одесі та Киє

ві ставили виключно російськомовні вистави або ж вистави іта

лійською мовою. Україномовні вистави практично не відбува

лись. Їх давав головним чином театр, заснований І. Котлярев

138

ським та М. Щепкіним 1818 р. в Полтаві, але вже у 1821 р. він

припинив своє існування. Загалом на початок XIX ст. професій

ні театри діяли у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Саме в Хар

кові Г. Квітка Основ’яненко створив першу українську теат

ральну трупу. Окрім цього, в маєтках ряду заможних дворян ді

яли домашні театри, в яких поряд із запрошеними акторами

грали і українські кріпаки.

Образотворче мистецтво. Т. Г. Шевченко — автор понад

800 картин (“Тесляр”, “Селянська родина”, “Пожежа в степу”,

портрети Лизогуба, Горленка та ін.). Він створив збірку графіч

них робіт “Живописна Україна”.

Визначними українськими художниками пейзажистами

першої половини XIX ст. були І. Сошенко, М. Сажин та

В. Штернберг; а портретистами — Тропінін та В. Боровиков

ський, який започаткував реалістичний живопис в Україні.

Архітектура та скульптура. Після заборони у 1800 р. будува

ти споруди в українському стилі, українське бароко змінив но

вий архітектурний стиль — так званий класицизм. Він характе

ризувався зменшенням кількості оздоблювальних елементів,

спрощенням, масивністю та строгістю форм.

До найвідоміших архітекторів належали в Києві А. Мелен

ський (церква на Аскольдовій могилі, церква Різдва, Контрак

товий будинок, пам’ятник хрещенню Русі, відомий як пам’ят

ник магдебурзькому праву) та Беретті (збудував центральний

корпус університету, будинок Інституту шляхетних дівчат).

В Одесі у першій половині XIX ст. було споруджено Оперний те

атр, Потьомкінські сходи, ансамбль споруд центральної части

ни міста. У Харкові в 1833 р. архітектором Є. Васильєвим збудо

вано дзвіницю Успенського собору, яка тривалий час залиша

лась найвищою спорудою в місті. У Катеринославі архітектором

А. Захаровим споруджено Преображенський собор. На західно

українських землях в архітектурі також поширився класичний

стиль, у якому було побудовано, зокрема, Львівську ратушу, бу

динок Інституту Оссолінських та будинок Оперного театру.

Відбувався подальший розвиток садово паркової архітекту

ри. До кращих її зразків, створених у першій половині XIX ст.,

належать палац Розумовського в Батурині, палац Галагана

в с. Сокиринці на Чернігівщині та парк Олександрія на Київ

щині. Тривала розбудова Софіївського дендропарку в Умані.

139

Серед видатних скульпторів цього періоду варто назвати

І. Мартоса (надгробний пам’ятник Кирилу Розумовському у Ба

турині, пам’ятники київському генерал губернатору П. Румян

цеву в Києві, губернатору Одеси А. Рішельє, Мініну і Пожар

ському в Москві), В. Демут Малиновського (пам’ятник Володи

миру у Києві) та Ф. Щедріна (10 метрова колона до 100 річчя

перемоги у Полтавській битві).

141

Р о з д і л

Україна у другій половині

XIX — на початку XX ст.

Підросійська Україна

у другій половині XIX — на початку XX ст.

Кримська війна 1853–1856 рр. та загострення соціальних

протиріч. Формальним приводом до війни стала суперечка про

привілеї між римо католицьким та православним духовенс

твом у Палестині. Російська імперія ультимативно зажадала

від Турецької імперії надання привілеїв православним. У від

повідь Туреччина 4 жовтня 1853 р. оголосила війну Росії. Ро

сійський флот швидко одержав перемогу над турецьким. Було

також відбито наступ турецької армії у Західній Грузії. Тоді на

допомогу Туреччині прийшли Франція та Англія, які не бажа

ли посилення Росії і намагались витіснити її з Балкан. Антиро

сійську коаліцію підтримали також Італія (Сардинське коро

лівство), Австрія та Пруссія. Навесні 1854 р. флоти Англії та

Франції бомбардували російські порти, зокрема Одесу, а в жов

тні 1854 р. висадились в районі Севастополя. Героїчна оборона

Севастополя тривала до серпня 1855 р. і стала яскравим прик

ладом відставання Росії. Російська армія складалась із солда

тів кріпаків, які не були зацікавлені у службі. Офіцерські по

сади займали тільки дворяни, і підвищення чину залежало не

від здібностей, а від родовитості. Озброєння було застарілих

зразків. Тому, не зважаючи на героїчний опір захисників Се

вастополя, місто довелось здати і сама війна закінчилась пораз

кою Росії. Імператор Микола І помер у 1855 р. (існує версія, що

він отруївся). Кримська війна загострила наявні в суспільстві

протиріччя і посилила боротьбу всіх верств населення за покра

щання свого становища.

7

У 1850 х роках на українських землях, що входили до скла

ду Російської імперії, відбулися два великі повстанські виступи

селян. Перший з них — у 1855 р. — дістав назву “Київська ко!

заччина”. Спричинило повстання загострення економічної та

політичної кризи в Російській імперії внаслідок Кримської вій

ни. Відповідно селяни посилили боротьбу проти кріпацтва. Са

ме в цей час російський уряд оприлюднив маніфест, у якому

закликав підданих імперії добровільно вступати до армії для за

хисту Вітчизни. Але цей маніфест був сприйнятий селянством

як відповідь на їхні сподівання звільнитись від кріпацтва — се

ляни вирішили, що цар закликає їх ставати вільними козаками

і йти на війну. Селяни південних повітів Київщини, де ще були

живі спогади про гайдамаччину, першими почали відмовлятися

виконувати феодальні повинності і створювали збройні загони.

Цей рух охопив територію з населенням понад 200 тис. осіб і йо

го владі вдалось придушити лише за допомогою армії.

Другий великий виступ українського селянства у 1850 х

роках дістав назву “Похід у Таврію по волю”. Він був виклика

ний посиленням феодальної експлуатації та Кримською вій

ною. Під час Кримської війни особливо нестерпним тягарем бо

йові дії лягли на населення південних українських губерній,

які перетворились у прифронтову смугу. До того ж на середину

XIX ст. тут закінчились пільгові роки і посилилась феодальна

експлуатація селян. Як наслідок — серед селян, під впливом

негативного для Росії перебігу війни, почали поширюватися

чутки про те, що цар начебто обіцяє всім, хто прийде йому на

допомогу у війні, звільнення від кріпацтва та наділення зем

лею у Таврії (Криму) — звідси і назва цього руху. Тому навесні

1856 р. селяни Херсонської та Катеринославської губерній (за

галом близько 180 тис.) рушили у Крим, сподіваючись до по

чатку сільськогосподарських робіт отримати там землю і поча

ти вільне життя. Місцева влада не змогла зупинити селян. Ли

ше на Перекопському перешийку урядовим військам, які

застосували артилерію, вдалось розсіяти селянські загони і

змусити їх повернутись додому. Окрім цих, відбувалось безліч

менших виступів селян та посилились опозиційні настрої інте

лігенції.

Таким чином, можна вести мову про оформлення в Росій

ській імперії на межі 50–60 х років XIX ст. революційної ситу

142

ації. Заслуга нового російського імператора Олександра ІІ

(1855–1881) полягала в тому, що він не лише усвідомив загос

трення кризи в суспільстві внаслідок збереження кріпацтва, а

й пішов на проведення селянської реформи, що врятувало Ро

сійську імперію в другій половині XIX ст. від революції та спря

мувало її на капіталістичний шлях розвитку.