Селянська реформа 1861 р.

Як заявив імператор Олександр ІІ у виступі перед представни

ками дворянства Московської губернії в березні 1856 р.: треба

скасувати кріпацтво зверху, аби це не було здійснено знизу.

З січня 1857 р. при імператорській канцелярії почав діяти Таєм

ний комітет, на який було покладено завдання підготувати про

ект селянської реформи. З 1858 р. він був перейменований на

Головний комітет, його робота стала гласною і по всіх губерніях

були створені його філіали — губернські комітети, які склада

лись із представників дворянства і також займалися розроблен

ням пропозицій з проведення селянської реформи.

Серед членів Головного комітету з проведення селянської ре

форми виникло три підходи щодо скасування кріпацтва: звіль

нення селян без наділення їх землею, звільнення селян разом із

землею безоплатно, звільнення селян з наділенням їх землею за

викуп. Зрештою гору взяв останній варіант. 10 жовтня 1860 р.

комісії завершили свою роботу, а 28 січня 1861 р. проект “Поло

ження про селян” почали розглядати в Державній раді. Засідан

ня Державної ради тривали до 17 лютого, а 19 лютого 1861 р. ім

ператор Олександр ІІ підписав проект “Положень”.

5 березня 1861 р. було видано “Маніфест” про скасування

кріпосного права, “Положення про селян, звільнених від крі

посної залежності” та ряд “Додаткових правил”, які визначали

порядок проведення селянської реформи. Згідно з цими доку

ментами селянин ставав особисто вільним і отримував еконо

мічні та особисті права — право вести операції з купівлі прода

жу та вільно розпоряджатись власним майном, торгувати,

створювати промислові підприємства, записуватись до реміс

ничих цехів, змінювати місце проживання, обирати професію

тощо.

143

Щодо земельних наділів, які селяни отримували за викуп,

було встановлено верхній та нижній розміри земельного наділу,

що його мав одержати селянин. Нижній наділ становив, залеж

но від місцевості, від половини до 1/3 верхнього і часто не пере

вищував кількох десятин. Якщо ж до реформи у користуванні

селян перебувало більше землі, ніж її належало для даної місце

вості за верхнім розміром наділу, то поміщик відбирав (“відрі

зав”) надлишок землі собі. Такі землі називались “відрізками”.

Поміщик також мав право надати селянину “дарчий наділ”,

який не повинен був перевищувати 1/4 верхнього і одразу ж пе

реходив у власність селянина без плати за нього. Внаслідок за

стосування положень про “відрізки” та “дарчий наділ” на Пра

вобережжі селяни отримали землі на 18 % більше, ніж мали до

реформи, а на Лівобережжі — у 1,6 раза менше. У Полтавській

губернії відрізки становили 37,2 %, у Харківській — 28,3 %,

у Чернігівській — 21,9 %, у Таврійській — 23,1 %, у Херсон

ській — 13,8 % від площі землі, що належала селянам до рефор

ми. Загалом внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втра

тили понад 1 млн десятин землі. Значні розміри відрізків на Лі

вобережній Україні були обумовлені високою родючістю

місцевих ґрунтів, і тому поміщики не бажали їх втрачати. Пос

тупки, зроблені селянству Правобережної України, були спри

чинені політикою російської влади, спрямованої на послаблен

ня місцевого дворянства, яке в основній своїй масі було поль

ським і перебувало в опозиції до Росії. А проте кількість

малоземельних селянських господарств залишалась особливо

великою саме на Правобережній Україні (до 68 %), а також на

Лівобережжі (понад 43 %) і була найнижчою на Півдні (27,6 %).

У цілому в Україні внаслідок реформи 1861 р. абсолютна біль

шість селян отримала наділи менші 5 десятин, що було менше

за прожитковий мінімум. Таким чином, реформа 1861 р. в ряді

регіонів Наддніпрянської України посилила малоземелля. По

міщики також залишили за собою виключне право володіння

угіддями, що додатково посилювало економічну залежність се

лян від колишніх кріпосників.

За отриману землю селянин мав сплатити поміщику викупну

суму. Викупна операція була організована так, щоб здерти із се

лян якомога більше грошей за землю. Тому вартість наділу,

сплачена селянином, була набагато вищою за його ринкову вар

144

тість. Так, якщо ринкова вартість землі, викупленої селянами

в Україні, становила 128 млн крб, то викупні платежі за неї бу

ли оцінені у 165,6 млн крб. Оскільки ж більшість селян не мог

ла розрахуватися за землю, то царський уряд взяв на себе спла

ту 80 % викупних сум, а селян зобов’язав заплатити поміщикам

20 % цієї суми одразу. Натомість селянство мало повертати

80 % викупних сум уряду з відсотками впродовж 49,5 року. До

1906 р. селяни виплатили уряду близько 382 млн крб, тобто в

3 рази більше за ринкову вартість отриманої землі.

Певні поступки при встановленні викупних платежів було

зроблено для селянства Правобережної України. Прагнучи за

побігти розгортанню селянського руху під час польського пов

стання 1863 р. і схилити селянство Правобережної України на

свій бік, царський уряд проголосив, що всі відносини між помі

щиками і тимчасово зобов’язаними селянами правобережних

губерній припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни

переходили у категорію селян власників. При цьому викупні

платежі, які вони повинні були вносити в державну скарбницю

за наділену землю, було зменшено на 20 %.

До моменту сплати поміщику 20 % викупної суми за землю

селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто повинен був

працювати на пана або сплачувати оброк. У 1881 р. було видано

закон про ліквідацію стану тимчасово зобов’язаних селян (та

ких залишалось 15 %) до 1883 р. — тобто всі селяни до 1883 р.

мали сплатити поміщику 20 % викупної суми.

Згідно із законами про селянську реформу на селі було запро

ваджено нову систему органів управління громадою. В кожному

селі збирався сільський сход, на якому обирали сільського ста

росту, збирача податків та інших посадових осіб. Представники

від сільських громад волості обирали волосне правління на чолі

з волосним старшиною та волосний суд. Сільські та волосні схо

ди займались розкладкою та збором податків, слідкували за ви

конанням повинностей селянами, відали питаннями перерозпо

ділу земель у тих громадах, де існувало общинне землеволодін

ня. Фактично нова система управління закріпила механізм

кругової поруки — спільну відповідальність сільської громади

за виконання повинностей та сплату податків членами сільської

громади. Сільські та волосні органи управління контролював

мировий посередник, якого призначав губернатор з поміж міс

145

цевих дворян. До його першочергових завдань належало скла

дання уставних грамот, а також затвердження або звільнення

обраних селянами посадових осіб. Мирові посередники станови

ли повітовий з’їзд на чолі з повітовим предводителем дворянс

тва. Наступною ланкою управління селянами було “губернське

у справах селян присутствіє”, яке підкорялось губернатору. От

же, селянське самоврядування залишалось під повним контро

лем поміщиків і держави.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. не лише захисти

ла економічні інтереси поміщиків, а й забезпечила за ними та

кож і правовий пріоритет, і контроль над колишніми кріпака

ми. Реформа знищила місцеві особливості в управлінні селянс

твом і натомість поширила російську систему селянського

управління: селяни об’єднувалися в общини, які мали вплив

на різні сфери їхнього життя, зокрема контролювали угіддя та

проводили перерозподіл земель, впроваджувалась кругова по

рука.

Дворові селяни (тобто панська прислуга), згідно з “Положен

ням про дворових людей”, звільнялися без викупу, але не отри

мували садиби та землі.

У 1866–1867 рр. вийшли царські укази про звільнення дер

жавних та удільних селян, які становили 50 % всіх селян в Ук

раїні. Вони отримали більші наділи, аніж поміщицькі селяни, і

за символічну плату. За ними також були збережені угіддя, що

перебували у їхній власності до реформи.

Попри всі недоліки, реформа 1861 р. знаменувала перехід від

феодального до капіталістичного ладу. Селянин став особисто

вільним і при бажанні та наполегливій праці міг підвищити свій

економічний статус. Зросла зацікавленість селянина в резуль

татах своєї праці, що стимулювало розвиток сільського госпо

дарства та його залучення до товарно грошових відносин. Поси

лилось майнове розшарування селянства. Ті селяни, що розорю

вались, поповнювали лави робітничого класу, який після

реформи 1861 р. почав стрімке чисельне зростання. Це означало

також і посилення урбанізації. Частина селян, що розорюва

лась, почала переселятись на околиці Російської імперії (пере

важно на Кубань, Північний Кавказ та на Далекий Схід). Це

призвело до виникнення чисельної (понад 2 млн на кінець

XIX ст.) східної української діаспори.

146