1761 Р. З під влади гетьмана вивели Київ.

Остаточного ж удару по автономії Гетьманщини завдала ім

ператриця Катерина ІІ (1762–1796), незважаючи на те, що

К. Розумовський допоміг їй у боротьбі за владу. В січні 1764 р.

Катерина ІІ викликала Кирила Розумовського до Петербурга і

примусила зректися гетьманування. 10 листопада 1764 р. вий

шов указ Катерини ІІ про заміну старшинського правління

в Гетьманщині ІІ Малоросійською колегією, яку очолив граф

П. Румянцев. Він отримав таємні інструкції від російської імпе

ратриці Катерини ІІ, суть яких полягала в обережному і посту

повому, але невідворотному перетворенні України на частину

Росії шляхом русифікації всіх сфер життя. Для цього пропону

валось продовжити традиційну царську політику, спрямовану

на протиставлення різних соціальних верств Гетьманщини. У

1765–1767 рр. було проведено нову ревізію населення та госпо

дарства Гетьманщини. Ця перевірка дала можливість російській

владі отримати чіткі дані про чисельність та соціальний статус

населення, землеволодіння та ряд економічних показників і як

наслідок — визначити можливості експлуатації України.

У 1767 р. ліквідували Генеральний військовий суд та Гене

ральну військову канцелярію, а решту установ Гетьманщини

підпорядкували Малоросійській колегії та поступово реоргані

зували її в департаменти. У 1781 р. полковий військово адмініс

77

тративний поділ Гетьманщини був замінений поділом на три на

місництва — Київське, Чернігівське та Новгород Сіверське,

чим завершувалась інтеграція Лівобережної України до адмі

ністративної системи імперії. У 1783 р. козацьке військо (десять

гетьманських полків і три компанійські) було перетворено на

підрозділи російської армії. Ті, хто служив у них, зберегли сво

боду і не були закріпачені. Натомість українських селян і реш

ту козаків царським указом 1783 р. перетворили на кріпаків.

Також все населення чоловічої статі, що належало до третього

стану, з 1783 р. обкладалося єдиним державним грошовим по

датком, що дало змогу втричі збільшити надходження коштів

з колишньої Гетьманщини до державного бюджету Росії.

У 1786 р. було проведено секуляризацію монастирських ма

єтків, що остаточно завершило підпорядкування Української

православної церкви російській владі. Відтепер духовенство

у матеріальному плані цілковито залежало від цивільної росій

ської адміністрації і перетворилось на головне знаряддя русифі

кації населення. На церковні посади в Україні дедалі частіше

почали призначати росіян.

Імператорський указ від 21 квітня 1785 р. надав українській

козацькій старшині права російських дворян, чим фактично

підкупив її та перетягнув на свій бік. Лише окремі свідомі пред

ставники козацької старшини наважились виступити на захист

автономних прав України. Певні привілеї (право приватної

власності на рухоме та нерухоме майно і торговельні операції)

отримало і міське населення відповідно до царської грамоти від

21 квітня 1785 р. Таким чином, українці практично втратили

власну еліту, і тому не могли вести організовану боротьбу щодо

захисту своїх прав.

Слобідська Україна

у другій половині XVII–XVIII ст.

Ще один регіон України — Слобожанщина — розвивався

в дещо інших історичних умовах. Хоча він і був прикордонною

територією Московського царства, проте менше ніж Гетьман

78

щина страждав від нападів турків і татар. Не велося тут і

внутрішньої боротьби за владу, оскільки не існувало посади

гетьмана і краєм управляв московський воєвода. Водночас

Слобожанщина до 1765 р. зберігала внутрішню автономію. Те

риторія Слобожанщини була поділена на Харківський, Охтир

ський, Сумський, Острогозький та Ізюмський полки. Полки

поділялись на сотні. Козаки мали власний суд та управління.

Всі посади були виборні, але вибраних козаками осіб затвер

джували царські урядовці. Внаслідок того, що полковники

часто виступали у ролі засновників поселень, то вони мали

особливі права і через це іноді передавали свою посаду у спад

щину.

Українці, які втомились від безперервних війн, почали пе

реселятись на ці землі, оскільки тут життя було спокійнішим,

і царський уряд, зацікавлений у заселенні регіону, надавав по

селенцям різні пільги. У 1652 р. переселенці з Гетьманщини

заснували міста Суми та Острогозьк, у 1654–1659 роках був

заснований Харків, у 1686 р. — Біловодськ, а до кінця

XVII ст. — ряд менших міст, і тут проживало загалом понад

100 тис. козаків.

Податкові пільги та вільний статус більшості поселенців

сприяли швидкому економічному розвитку Слобожанщини.

Сільське господарство поступово переорієнтовувалось на ри

нок. Вирощували переважно зернові та технічні культури.

Важливу роль відігравали промисли, особливо — соляний, ви

нокурний, млинарський, дьогтярний. У містах розвивалися ре

месла і торгівля.

У 1765 р. автономний статус Слобідської України був скасо

ваний. Полковий адміністративно територіальний устрій замі

нювався поділом краю на п’ять провінцій, об’єднаних у Слобід

сько Українську губернію. Судочинство та все діловодство пере

водилося на російську мову. Козацькі полки були перетворені

на гусарські полки російської армії. Козацьку старшину зрівня

ли у правах із російським дворянством. До 1783 р. завершилося

закріпачення простих козаків.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. Слобідська Україна, так

само як і Гетьманщина, повністю втратила автономію і була ос

таточно інтегрована до складу Російської імперії.

79

Запорозька Січ

у другій половині XVII–XVIII ст.

У 1652 р. Січ перенесли до гирла р. Чортомлик, і там на ост

рові Базавлук вона проіснувала до 1709 р. (це так звана Стара,

або Чортомлицька Січ). Територія, що належала запорожцям,

поділялась на вісім паланок, а самі запорожці поділялись на 38

куренів. Форма управління та організація влади залишились ті

ж самі, що і в попередні часи. Проте відбувалось поступове соці

альне розшарування і як наслідок посади старшин, які були

пов’язані з певними матеріальними перевагами, поступово ста

вали спадковими. Вирішальна роль в управлінні почала нале

жати заможним козакам.

У другій половині XVII ст. Запорожжя відігравало помітну

роль у боротьбі за владу в Україні. На жаль, ця роль мала нега

тивний характер. Не бажаючи підпорядкування гетьманській

владі, як це відбулося за часів Б. Хмельницького, запорожці

свідомо протидіяли централізаторській політиці гетьманів.

Найвідомішим кошовим другої половини XVII ст. був Іван

Сірко. Він очолив запорожців орієнтовно на початку 1660 х

років і керував ними до своєї смерті у серпні 1680 р. Незважа

ючи на його негативну роль у міжусобній боротьбі за владу

в Україні, він відзначився у боротьбі проти турецько татар

ської агресії. Ним було здійснено понад 50 походів проти тур

ків і татар. Особливо уславився Сірко зруйнуванням турець

кої фортеці Очаків (1669) та великим походом на Крим (1675),

під час якого запорожці вперше у військовій практиці форсу

вали Сиваш, завдяки чому обійшли Перекопські укріплення і

несподіваним нападом спустошили весь степовий Крим.

Загалом запорозькі козаки відіграли значну роль у зупинен

ні турецького наступу на Європу, беручи участь у відсічі турець

кої агресії також і поза межами України, зокрема під час оборо

ни Відня у 1683 р.

Наприкінці XVII ст. запорожці намагались протистояти цен

тралізаторській політиці Мазепи, який прагнув підпорядкува

ти Запорожжя гетьманській владі. Проте посилення москов

ської експансії, яка загрожувала й незалежності самого Запо

рожжя, змусило запорожців у березні 1709 р. піти на союз із

80

Мазепою та шведами. За це Запорозьку Січ було знищено мос

ковськими військами 14 травня 1709 р. Запорожці, що емігрува

ли разом із Мазепою у 1709 р. за межі Російської імперії, засну

вали під владою Туреччини Січ у гирлі Дніпра (Олешківська

Січ). Тут вони перебували до 1734 р., але запорожці постійно

прагнули повернутись в Україну. За сприяння гетьмана Д. Апос

тола у 1734 р. російський уряд дозволив запорожцям поверну

тись на їхні старі землі. На р. Підпільній, недалеко від місця роз

ташування попередньої Січі, була заснована так звана Нова Січ,

яка проіснувала до 1775 р.

В економічному відношенні запорозькі козаки також нама

гались зберігати незалежність і залишалися цілковитими гос

подарями у своїх володіннях, які наприкінці XVII ст. охоплю

вали значні території степової України. Територія була велика,

але мало заселена (наприкінці XVII ст. тут мешкало до 50 тис.

осіб) і практично не освоєна в економічному відношенні. Певно

го розвитку набули тільки рибальство, бджільництво, мисливс

тво. Натомість Запорожжя цілковито залежало від довозу про

довольства та ремісничих виробів з Гетьманщини. У XVIII ст.

ситуація почала поступово змінюватись, особливо ж після за

снування Нової Січі. Почалось інтенсивне освоєння запорозь

ких земель, чому сприяла їх родючість і відсутність феодальних

форм експлуатації. Як наслідок — сюди масово втікали селяни

із сусідніх земель. Вони отримували землі і за невеликий пода

ток охоче вели на них господарство. У 1775 р. на запорозьких

землях проживало близько 200 тис. осіб, переважно це були не

козаки, а селяни, що втікали від закріпачення. Такі зміни стур

бували російський уряд, який ліквідував автономію сусідніх

українських земель і почав запроваджувати в Україні кріпац

тво. Тому у червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозьку

Січ знищили вдруге, а запорозькі землі включили до складу Ро

сійської імперії.

Запорожці після зруйнування Нової Січі знову перейшли на

землі, що були під владою Туреччини — тепер у гирло Дунаю, де

вони заснували Задунайську Січ (1775–1828). Звідси частина

запорожців у 1785 р. перейшла під владу Австрії і заснувала Січ

у Банаті, але у 1811 р. вони повернулися на Дунай. Під час ро

сійсько турецької війни 1828–1829 рр. кошовий Задунайської

Січі Йосип Гладкий перейшов із невеликою частиною запорож

81

ців на бік Росії. Російський уряд надав цим козакам землі у гир

лі Дону, і вони утворили там Азовське козацьке військо, яке

проіснувало до 1865 р., а потім його розформували і азовських

козаків переселили на східне узбережжя Чорного моря в район

Анапи. Туреччина після переходу частини задунайських коза

ків на бік Росії ліквідувала Задунайську Січ (1828).

Російська імперія, поновивши війни проти Туреччини у

1780 х роках, знову відчула потребу у професійних військових,

які б добре знали місцевість і способи ведення війни з турками.

Тому в 1787 р. царський уряд дозволив колишнім запорожцям

в обмін на охорону кордону з Туреччиною відновити козацький

устрій (хоча і в урізаному вигляді) на причорноморських землях

між нижньою течією Південного Бугу і Дністра. Тут утворилося

Бузьке козацьке військо. Воно відзначилось під час російсько

турецької війни 1787–1791 рр. (зокрема, при здобутті Очакова).

Але після відсунення російсько турецького кордону далі на пів

денний захід потреба в існуванні тут козаків відпала, і тому

Бузьке козацьке військо у 1792–1793 рр. перевели на нові зем

лі — уздовж р. Кубань, де вони спочатку існували під назвою

чорноморських козаків, а у 1864 р. разом із російськими коза

ками утворили нове військове формування — Кубанське ко

зацьке військо, яке проіснувало до початку XX ст.

Південна Україна

у другій половині XVIII ст.

Територія сучасних Одеської, південних районів Миколаїв

ської, Херсонської, Запорозької, Донецької областей та Крим

у середині XVIII ст. залишалися під владою Кримського ханства,

яке було васалом Османської імперії. Південне узбережжя Крим

ського півострова, сучасна Південна Одещина та землі в гирлі

Дніпра безпосередньо входили до складу Османської імперії. Ці

території використовувались як опорні бази для здійснення рей

дів у глиб України і перешкоджали виходу українських купців на

ринки середземноморських країн через Чорне море і, таким чи

ном, гальмували економічний розвиток самої України.

82

Ще з XVI ст. одним із важливих напрямів московської полі

тики була боротьба за вихід до Чорного моря. З метою захоплен

ня Північного Причорномор’я у другій половині XVIII ст. Росій

ська імперія вела тривалі війни з Кримським ханством і Турець

кою імперією (1768–1774, 1787–1791). В російсько турецьких

війнах Україна використовувалась як джерело людських та ма

теріальних ресурсів для російської армії і несла на собі основ

ний тягар цих війн.

Внаслідок російсько турецької війни 1768–1774 рр. Росій

ська імперія отримала фортецю Азов у гирлі Дону, Керченський

півострів та землі між Дніпром і Південним Бугом до узбереж

жя Чорного моря включно. Але цей вихід до Чорного моря бло

кувався турецькими фортецями, розташованими на виході

з Дніпровського лиману. Відповідно Російська імперія продов

жила боротьбу за вихід до Чорного моря.

У 1783 р. російська армія захопила і приєднала до Росії Крим

ське ханство, а у 1787 р. почалася нова війна з Турецькою імпе

рією, в якій Росія знову перемогла. Турецька імперія у 1791 р.

змушена була укласти Ясський мир, за яким вона визнавала пе

рехід до Російської імперії території Кримського ханства, а та

кож передала Росії землі між Південним Бугом і Дністром.

Таким чином, на кінець XVIII ст. Північне Причорномор’я

ввійшло до складу Російської імперії. Для України зникла ту

рецько татарська загроза і з’явилась можливість освоєння ро

дючих земель Півдня та встановлення економічних та інших

контактів через чорноморські порти з європейськими країнами,

хоча у той час це і слугувало головним чином інтересам росій

ського самодержавства. Регіон дістав назву Новоросія. Тут утво

рилися Азовська та Новоросійська губернії і Таврійська об

ласть. У 1802 р. виникла Катеринославська губернія.

До моменту приєднання до Російської імперії Південна Ук

раїна мала незначну кількість населення. Таким чином, голов

ним завданням російської влади було заселення цього регіону.

Заселення Південної України здійснювалося головно силами са

мих українців. Але поряд з ними на ці землі ще з 30 х років

XVIII ст. царський уряд почав переселяти сербів, греків, болгар,

німців, румунів, молдаван та ін. Російські поміщики, отри

муючи тут землі, почали переселяти на них своїх російських

кріпаків. Внаслідок такої політики на півдні України виникли

83

райони компактного проживання ряду переважно південноєв

ропейських народів та росіян.

Почалось створення міст як головних опорних пунктів росій

ської влади в регіоні. У 1776 р. фаворит Катерини ІІ Потьомкін

заснував м. Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ). У 1778 р.

засновано і перший порт Російської імперії на Чорному морі —

Херсон. У 1788 р. засновано Миколаїв, а у 1794 р. — Одесу.

Правобережна та Західна

Україна у XVIII ст.

Політичний статус. Західну Україну звільнити з під влади

Польщі під час Національно визвольної війни 1648–1657 рр. не

вдалось, а в період “Руїни” поляки змогли повернути під свою

владу і Правобережну Україну. Щоправда, у 1672 р., відповідно

до Бучацького договору, Поділля перейшло під владу Туреччи

ни, а південна частина Правобережної України потрапила під

протекторат Турецької імперії. Але після тривалих війн, у

1699 р., згідно з Карловицьким миром, ці землі знову поверну

лися під владу Речі Посполитої.

Під час Північної війни Правобережна Україна була зайнята,

за наказом Петра І, військами Мазепи (1704) і таким чином фак

тично приєдналася до Лівобережної Гетьманщини. Потім вона

була окупована російською армією. За Прутським миром

1711 р., Росія вивела свої війська з Правобережної України.

Формально ці землі переходили під владу П. Орлика, але вже у

1714 р. був укладений турецько польський договір, за яким

Правобережну Україну повертали Речі Посполитій.

У XVIII ст. Річ Посполита вступила у фазу остаточного занепа

ду. Королівська влада втратила будь які важелі впливу і не контро

лювала ситуацію на місцях. Магнати перетворились на фактичних

правителів країни. Посилилась анархія та втручання у внутрішні

справи Польщі сусідніх держав — Російської та Австрійської імпе

рій і Прусського королівства — кожна з яких прагнула захопити

Річ Посполиту. Оскільки жодна з цих країн не змогла повністю під

порядкувати Польщу, то вони домовились про поділ польських во

84

лодінь між собою. У 1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполи

тої, за яким Російська імперія отримала Східну Білорусь і частину

Латвії, Австрійська імперія — Галичину, Прусське королівство—

Помор’я. Побоюючись повної втрати незалежності, прогресивна

частина польського суспільства у 1791 р. змусила короля провести

реформи, спрямовані на зміцнення країни. У відповідь на це росій

ські війська окупували Польщу, а у 1793 р. відбувся другий поділ

Речі Посполитої: Росія заволоділа Центральною Білоруссю, Схід

ною Волинню, Брацлавщиною та Поділлям. Пруссія — північною

та західною частинами етнічних польських земель. Австрія у

другому поділі Польщі участі не брала.

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої польські патріо

ти у 1794 р. підняли повстання, намагаючись відстояти незалеж

ність своєї держави. Але Австрія, Росія та Пруссія використали

це повстання як привід для остаточного знищення Польщі. Ро

сійські війська захопили Варшаву, і у 1795 р. відбувся третій по

діл Польщі, який ліквідував цю державу. Росія отримала Захід

ну Волинь, Західну Білорусь, Литву та Курляндію. Пруссія —

Центральну Польщу з Варшавою. Австрія — Південну Польщу

з Краковом та Любліном. Окрім цього, Австрія володіла Закар

паттям, а у 1774 р. захопила у Молдавії Буковину. Таким чином,

на кінець XVIII ст. етнічні українські землі були поділені між

Австрійською та Російською імперіями. Невелика територія, за

селена українцями в гирлі Дунаю, належала Туреччині.

Соціально!економічний розвиток. До початку XVIII ст. в За

хідній Україні остаточно завершується полонізація української

шляхти, зникають останні православні церкви та монастирі. На

Закарпатті, яке перебувало під владою Австрійської імперії,

становище українців було особливо важким внаслідок геогра

фічної відрізаності від решти України. Тут панівне становище

продовжували займати угорці. В Західній Україні українці

майже повністю належали до селянського стану і зазнавали не

щадної економічної експлуатації, особливо гостро стояло питан

ня малоземелля.

Аналогічною була ситуація і в Правобережній Україні. Тут

було збережено панівне становище польських феодалів. Посилю

валась панщина, національні та релігійні утиски. У 1696 р. було

завершено переведення діловодства та судочинства на польську

мову. Поступово втрачають своє значення привілеї міст із магде

85

бурзьким правом, і воно більше не надається. Сейм 1717 р. поз

бавив православних громадян права брати участь в управлінні

державою і запланував остаточно ліквідувати Православну цер

кву в межах Речі Посполитої. Українці, окрім утисків в релігій

ному питанні, були практично позбавлені можливості навчання

рідною мовою та розвитку національної культури. Зростав та

кож економічний визиск населення Правобережної України

(панщина у XVIII ст. доходить до 6 днів на тиждень).

Виняток у цій політиці становили прикордонні землі, голов

ним чином Південна Київщина та Південна Брацлавщина, які

дуже постраждали внаслідок безперервних війн другої полови

ни XVII ст. і продовжували зазнавати нападів татар. Тому, зад

ля заохочення переселення людей на ці землі та економічного

відродження краю, польський уряд погодився на відновлення

тут козацького устрою, а переселенці почали отримувати звіль

нення від податків та панщини і не закріпачувались. Завдяки

цьому на Київщину пішов масовий потік переселенців з інших

регіонів України. Але термін цих пільг, починаючи з 1720 х ро

ків, закінчується, зникає загроза з боку Криму і Туреччини. Як

наслідок — Правобережна Україна стає досить спокійним регіо

ном. Відповідно місцеві феодали починають збільшувати пан

щину, інші види відробітків, зростає оброк, посилюється закрі

пачення. Зміна соціально економічної політики Речі Посполи

тої щодо Правобережної України вилилась у нову хвилю

народних повстань.