1819–1822 Рр. Масонські ложі в Україні самоліквідувались, хоча

діяльність масонів в Україні і не припинилась. Єдиним корис

ним наслідком їх діяльності було те, що вони сприяли накопи

ченню українцями досвіду нелегальної діяльності.

Наступним опозиційним рухом, що мав загальноросійську

спрямованість, хоча у ньому також було задіяно чимало пред

ставників українського дворянства, був рух декабристів. Перші

організації декабристів діяли у Петербурзі (“Союз спасіння”) та

Москві (“Союз благоденства”) у 1816–1821 рр. Але через відсут

ність чіткої програми дій і суперечки між поміркованими та ра

дикальними членами вони самоліквідувались. Проте вже у

1821 р. відбулось створення двох нових організацій декабрис

тів — Південного товариства в Україні та Північного товариства

у Петербурзі. Обидві організації складалися з представників

офіцерства елітних військових частин.

Північне товариство, яке очолював М. Муравйов, у своїй

програмі (“Конституція”) виступало за встановлення в Росії

конституційної монархії; за звільнення селян із кріпацтва, але

без наділення їх землею; за виборність посад, але при встанов

109

ленні високого майнового цензу. Південне товариство складало

ся з офіцерів (за національністю — росіян та українців) військо

вих частин, розквартированих у Правобережній Україні. До

найактивніших членів товариства належали П. Пестель (керів

ник), С. Муравйов Апостол, М. Бестужев Рюмін, С. Волкон

ський, К. Рилєєв та ін. Південне товариство поділялось на окре

мі філіали — управи: Тульчинську, Каменську, Васильківську,

Полтавську. Програма Південного товариства — “Руська Прав

да” — мала демократичнішу спрямованість порівняно з Консти

туцією М. Муравйова. Вона передбачала: перетворення Росії на

республіку, ліквідацію кріпацтва і наділення селян землею,

скасування військових поселень і станових привілеїв, встанов

лення загального виборчого права (для осіб чоловічої статі після

досягнення 20 річного віку), рівність громадян перед законом і

запровадження інших демократичних свобод.

Обидва товариства у своїх програмних документах виступа

ли за збереження територіальної цілісності Російської імперії,

заперечували право націй на самовизначення (за винятком по

ляків) і виступали за посилення русифікації. Таким чином, де

кабристи не виступали за ліквідацію національно культурного

гноблення українців. До недоліків програми декабристів нале

жали також змовницький характер їх організації (сподівались

досягти своєї мети завдяки фізичному усуненню лише самого

імператора), відсутність контакту з масами та небажання залу

чати останні для повалення самодержавства.

У 1825 р. до Південного товариства на автономних правах

приєдналось “Товариство об’єднаних слов’ян”, яке утворило

Слов’янську управу. Засновники цього товариства брати Андрій

та Петро Борисови представляли нижче офіцерство непривіле

йованих частин. Більшість членів “Товариства об’єднаних

слов’ян” за національністю були українцями, що у поєднанні з

їх демократичнішим (порівняно з декабристами) походженням

обумовило і більший демократизм їх програми. Програмні до

кументи “Товариства об’єднаних слов’ян” (“Правила” та “Клят

вена обіцянка”) передбачали: звільнення всіх слов’янських на

родів від монархічного правління та кріпацтва; об’єднання всіх

слов’янських народів в одній федеративній республіці, в якій

кожний народ отримував широку автономію у внутрішніх пи

таннях, запровадження демократичних свобод, скликання кон

110

гресу для вирішення справ всієї федерації. Для досягнення цих

цілей Товариство об’єднаних слов’ян, на відміну від декабрис

тів, передбачало залучення народних мас.

Декабристи планували вбити імператора Олександра І під

час його приїзду в Україну влітку 1826 р. для інспекції військ і

таким чином захопити владу, але Олександр І раптово помер

у листопаді 1825 р. Водночас поліція викрила існування декаб

ристських організацій та почала арешти їх членів (зокрема, за

арештували Пестеля). Все це змусило декабристів почати пов

стання, хоча вони і не були готові до цього та не були встановле

ні взаємодії між Південним і Північним товариствами. Як

наслідок — виступи цих товариств відбулись розрізнено. Усе це,

в поєднанні з вищезазначеними недоліками програмних доку

ментів, призвело до поразки обох виступів декабристів.

Виступ Північного товариства відбувся 14 грудня 1825 р.

(звідси і назва учасників цього руху). Тут офіцери, що належа

ли до Північного товариства, вивели на Сенатську площу 3 тис.

солдатів. Але бездіяльність керівників повстання дала можли

вість вірним новому царю Миколі І військам оточити повстанців

і придушити цей виступ.

З 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р. тривало організоване Пів

денним товариством повстання Чернігівського полку. Недоліком

виступу Південного товариства було те, що на момент повстання

керівник товариства П. Пестель був арештований, і тому окремі

управи товариства не узгодили своїх дій. Керівниками виступу

стали менш рішучі та авторитетні С. Муравйов Апостол та

М. Бестужев Рюмін, що в сукупності прирекло виступ на поразку.

29 грудня 1825 р. на повстання було піднято 5 рот Чернігів

ського полку, розквартированих у с. Триліси на Київщині.

30 грудня повстанці вступили до Василькова. Тут 31 грудня

солдатам було зачитано написану С. Муравйовим Апостолом

прокламацію “Православний катехізис”. Після цього повстанці

вирушили в напрямку на Київ. Увечері 31 грудня вони вступи

ли до с. Велика Мотовилівка, де перетягли на свій бік розквар

тировані там ще дві роти Чернігівського полку. Таким чином,

майже весь полк (близько 1 тис. солдатів та 18 офіцерів) підняв

ся на повстання. Але С. Муравйов Апостол не наважився штур

мувати Київ і 2 січня 1826 р. повів повстанців на Білу Церкву.

Звідти планувалось йти на Волинь, оскільки там служило чима

111

ло членів Південного товариства. Але 3 січня 1826 р. в районі

сіл Устимівка та Ковалівка Васильківського повіту Київської

губернії Чернігівський полк наразився на гусарську дивізію,

направлену на придушення повстання. Повстанці рушили на

гусар, сподіваючись, що ті перейдуть на їх бік. Однак артилерія

гусарської дивізії відкрила по повстанцям вогонь картеччю.

Понад 50 повстанців одразу ж були вбиті або поранені. С. Му

равйов Апостол був контужений і не міг організувати оборону.

Як наслідок, оточені та здеморалізовані повстанці здались.

13 липня 1826 р. після тривалого слідства п’ятьох лідерів де

кабристського руху, серед них — трьох представників Півден

ного товариства (П. Пестеля, С. Муравйова Апостола та М. Бес

тужева Рюміна), повісили. Всіх інших учасників повстання

Чернігівського полку було заслано на каторгу в Сибір або ж від

правлено в діючу армію на Кавказ.

Повстання декабристів мало великий резонанс у свідомості

суспільства і започаткувало революційний рух у Російській ім

перії. Наступні покоління борців із самодержавством запозичу

вали програмні положення декабристів, певні методики діяль

ності та водночас позбавлялись хибних ілюзій. Так, стала зрозу

мілою безперспективність намагання здійснити зміну суспільно

політичного ладу без залучення народних мас.

Під впливом діяльності декабристів виникли нелегальні гурт!

ки у Харківському університеті (1826–1827) та у Ніжинській

гімназії вищих наук (1827–1830). Членами цих нелегальних ор

ганізацій була студентська молодь та викладачі, що мали демо

кратичні погляди. Керівником нелегального гуртка у Ніжин

ській гімназії вищих наук був її директор, український емігрант

із Закарпаття І. Орлай, а серед членів гуртка були, зокрема,

М. Гоголь та Є. Гребінка. Обидві організації займалися вивчен

ням та поширенням творів західноєвропейських опозиціонерів,

революційних поезій Байрона, Рилєєва та ін. Але владі вдалося

викрити обидві організації, і вони були ліквідовані.

У 1820 х роках активізувався також польський національ

но визвольний рух, який відбувався під гаслом відновлення не

залежної Польської держави в кордонах 1772 р. Головним його

недоліком для українців було те, що він жодним чином не вра

ховував національні інтереси українців. Польські революціо

нери, які були переважно представниками шляхти, навіть не

112

збирались скасовувати кріпацтво. Відповідно польський рух,

нічого не обіцяючи українцям, не міг здобути підтримки на ук

раїнських землях, за винятком хіба що представників поль

ської національної меншини та й то — шляхетського поход

ження. Як наслідок — головна подія польського національно

визвольного руху першої половини XIX ст. — збройне

повстання 1830–1831 рр. проти російського панування, яке

спочатку охопило Польщу, Литву та Правобережну Україну,

досить швидко було придушене російською владою. В серпні

1831 р. російські війська зайняли Варшаву. У Правобережній

Україні значну допомогу російським військам у боротьбі

з польськими повстанцями надало місцеве українське селянс

тво, яке розглядало польську шляхту як головних своїх воро

гів. Поразка польського повстання 1830–1831 рр. призвела до

послаблення польського впливу на Правобережній Україні, але

натомість посилилась русифікація. Єдиним позитивним нас

лідком для українського селянства Правобережжя було прове

дене урядом обмеження його феодальної експлуатації, але це

сталося через намагання Росії послабити економічні позиції

поляків у регіоні і не означало скасування самої феодальної

експлуатації.

Місце України у міжнародній політиці

першої половини XIX ст.

У першій половині XIX ст. Україна, не маючи власної дер

жавності, продовжувала відігравати у міжнародній політиці

роль об’єкта територіальних зазіхань ряду сусідніх держав.

Так, Туреччина прагнула повернути собі Крим та Північне При

чорномор’я. Австрія, яка володіла Західною Україною, претен

дувала на Волинь та Поділля. Певні плани щодо України мала і

Пруссія, але вона в цей період не наважувалась їх реалізувати.

Навіть Франція, володіння якої внаслідок Наполеонівських

війн на початку XIX ст. наблизились до території Російської ім

перії, бажала захопити Україну. Частина цих претендентів ви

рішила реалізувати свої плани за допомогою сили. Як наслі

док — у першій половині XIX ст. спричинилося немало війн,

у яких одним із об’єктів зазіхань були також і українські землі.

113

У 1806–1812 рр. відбулась перша у XIX ст. російсько турець

ка війна. Бойові дії велись у придунайських українських зем

лях, а також у Молдавії та Валахії. Для російської армії Украї

на в цій війні була головним джерелом поповнення людських та

матеріальних ресурсів. В Україні також були розквартировані

служби забезпечення та самі російські війська. Були перервані

торговельні контакти через чорноморські порти. Все це негатив

но позначилось на економіці українських земель. Бойові дії по

чались у листопаді 1806 р. і успіх був на боці російських

військ — вони зайняли Молдавію та Валахію. Проте під тиском

Франції Росія змушена була укласти в серпні 1807 р. перемир’я

з Туреччиною, але залишила свої війська у Молдавії та Валахії.

Наприкінці 1808 р. бойові дії відновились. Російські війська за

хопили ряд важливих турецьких фортець і форсували Дунай.

Османська імперія змушена була піти на укладення з Росією Бу

харестського миру (16 травня 1812 р.). Згідно із цим договором

до Росії відходила Бессарабія, південь якої становили заселені

українцями землі (південно західна частина сучасної Одеської

області). Таким чином, було звільнено від турецького пануван

ня останні підвладні Туреччині українські землі і ліквідовано

загрозу турецького вторгнення в Україну. Поразка в цій війні

послабила Туреччину, і вона не наважилася напасти на Росій

ську імперію під час російсько французької війни 1812 р.

Російсько!французька війна 1812 р. 12 (24) червня 1812 р.