1924 Р. Споруджений Харківський тракторний завод, на якому

почався серійний випуск гусеничних тракторів “Комунар”. Від

повідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО) в Україні з се

редини 20 х років почалося будівництво великих електростан

цій — Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської

ГЕС. Відбудовували старі невеликі електростанції, що існували

при заводах та в окремих містах.

Паралельно з реформами у промисловості тривало і рефор

мування сільського господарства. З 1922 р. селян України пе

ревели на продподаток. До кінця 1923 р. у власність селян було

передано 92 % орних земель республіки, решта залишилась

у власності держави. 19 травня 1923 р. був затверджений дек

рет ВУЦВК та РНК УСРР про запровадження єдиного сільсько

господарського податку в грошовій формі. Причому основну

його частку сплачували заможні господарства, тоді як до

253

1925 р. від його сплати були звільнені близько 25 % госпо

дарств (головним чином — незаможних селян). Така політика,

по перше, дала можливість сформувати державний грошовий

фонд для закупівлі зерна, а по друге, призвела до покращання

матеріального становища найбідніших верств сільського насе

лення. З 1921 р. в сільському господарстві також почала заохо

чуватися практика утворення колективних господарств — кол

госпів, радгоспів та кооперативів. Абсолютна більшість україн

ських селян віддавала перевагу кооперуванню. До 1928 р. всіма

видами кооперації в Україні було охоплено 85 % селянських

господарств.

Розвиток культури в Україні

у 1921–1928 рр. Церковне життя

“Українізація” та “Коренізація”. З метою заспокоєння насе

лення, схилення на свій бік національної інтелігенції та ство

рення позитивного іміджу СРСР за кордоном радянське керів

ництво на XII з’їзді РКП(б) в квітні 1923 р. проголосило курс на

“коренізацію”. Ця політика мала проводитись у сфері культури

і передбачала: 1) широке впровадження мов національних мен

шин у діловодство, освіту і культуру в місцях компактного про

живання національних меншин; 2) збільшення частки пред

ставників національних меншин в управлінському та партій

ному керівництві; 3) відродження і розвиток культур корінних

національностей. Крім того, партія намагалась злитися з наро

дом, щоб останній не розглядав партію як інородне утворення.

На практиці це означало поповнення представниками націо

нальних меншин партійного керівництва республіки та адмі

ністрації, переведення освіти та видавничої справи на націо

нальні мови, заохочення відродження національних тради

цій тощо.

В Україні політика “коренізації” мала дві складові: 1) власне

“коренізацію”, яка передбачала розвиток культури національ

них меншин, що проживали в Україні (кримських татар, поля

ків, євреїв, німців, греків, молдаван та ін. ); 2) “українізацію”,

яка означала всебічний розвиток культури титульної нації Ук

раїни, тобто — українців. Зазначимо, що українізація проводи

254

лась не лише на території УСРР, а й у місцях компактного про

живання українців за її межами — на Кубані та Північному

Кавказі, в окремих регіонах Сибіру та Казахстану, на Далекому

Сході.

Партійне керівництво УСРР (Квіринг, Лебідь та ін. ), яке на

початку 1920 х років на 80 % складалось не з українців, вороже

поставилось до політики “українізації” і всіляко перешкоджало

її впровадженню. Але на середину 1920 х років серед партійно

го керівництва УСРР відбулись кадрові зміни: запеклого ворога

українізації Е. Квіринга на посаді генерального секретаря

КП(б)У в 1925 р. замінили на Л. Кагановича (останній хоча і не

симпатизував українцям, але, слухняно виконуючи вказівки

Сталіна, почав вивчати українську мову і змушував до того ін

ших керівників), народним комісаром освіти став О. Шумський

(найпослідовніший і щирий прибічник українізації). Багато ук

раїнців очолили місцеві партійні та державні органи влади,

а частка українців в КП(б)У зросла з 20 % у 1920 р. до 52 % у

1927 р., хоча серед ЦК і не перевищувала 25 %.

Освіта. Відповідно до політики українізації та коренізації до

1927 р. на українську мову викладання перейшли 25 % вищих

навчальних закладів, 59 % технікумів, 80 % шкіл. Були створе

ні також майже 600 шкіл з німецькою мовою викладання,

351 — з польською, 342 — з єврейською, 31 — з татарською.

Одним з пріоритетних завдань радянського керівництва

у сфері культури було визначено ліквідацію неписьменності.

Відповідно до цього в 1921 р. РНК УСРР видав декрет, яким усе

неписемне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане

вчитися читати і писати. У 1923 р. для вирішення цього завдан

ня було створене товариство “Геть неписьменність”, а також

спеціальні гуртки з навчання дорослих — товариства ліквідації

неписьменності (лікнепи), а їх відвідувачів заохочували мате

ріально. Завдяки цим заходам до кінця 20 х років чисельність

неписьменних серед дорослого населення зменшилося з 76 %

до 43 %. У 1924 р. запроваджувалося обов’язкове початкове

(чотирирічне) навчання для дітей. Середньою освітою станом

на 1927 р. було охоплено понад 35 % дітей шкільного віку (про

ти 22 % у 1917 р. ), а кількість студентів зросла у 3,5 раза.

Позитивними моментами реформування освіти було: скасу

вання плати за навчання, створення мережі заочної та вечірньої

255

освіти, скасування поділу навчальних закладів відповідно до

гендерного чинника, відокремлення освіти від Церкви, рівність

всіх станів у здобутті освіти, розширення мережі навчальних

закладів, викладання національними мовами.

Наука. Одним з головних центрів розвитку науки та культу

ри в Україні була Українська Академія наук (з 1921 р. по

1936 р. — Всеукраїнська Академія наук або ВУАН) та її струк

турні підрозділи (відділи, кафедри та інститути). Президентом

ВУАН до 1921 р. був В. Вернадський, у 1921–1922 рр. — М. Ва

силенко, у березні–травні 1922 р. — О. Левицький, а з 1922 р.

до 1928 р. В. Липський. До кінця 1920 х років ВУАН мала 3 від

діли — історико філологічний, соціально економічний та фізи

ко математичний.

В історичній науці важливе значення мала праця М. Грушев

ського, який навесні 1924 р. повернувся в Україну. Працюючи

у ВУАН, він створив історичну школу, яка повела системне вив

чення різних аспектів та етапів історії України. В Харкові плід

но працював історик Д. Багалій та його учні. Вивченням ко

зацтва займався Д. Яворницький. Всі вони продовжували роз

вивати немарксистську історію. Марксистський напрям в

історичній науці представляв М. Яворський.

В літературознавстві помітним явищем була творчість

А. Кримського, С. Єфремова, О. Білецького та інших, які вив

чали український фольклор та літературу, а також вели дослід

ження літератур і фольклору інших народів світу, розробили

новий український правопис, видавали словники та іншу фахо

ву літературу.

Першорядне значення мала діяльність М. Гамалії та Д. Забо

лотного (у сфері епідеміології), О. Богомольця, О. Палладіна,

Ф. Яновського, М. Стражеска (в галузі медицини), М. Холодно

го та А. Сапегіна (у біології, зоології, генетиці), І. Шмальгаузе

на (в експериментальній зоології).

В економіці велику роль відіграла діяльність визначного еко

номіста М. Волобуєва, який обґрунтував доцільність самостій

ного розвитку України, та К. Воблого. Обидва були прибічника

ми ринкової економіки.

У сфері фізико математичних наук і техніці особливо важли

ве значення мала праця Д. Граве, який створив Київську мате

матичну школу. М. Крилов та М. Боголюбов започаткували

256

дослідження в галузі нелінійної механіки. Теоретичні роботи

в галузі чистої математики вів Г. Пфейффер. Л. Ландау став

засновником досліджень з термоядерного синтезу. Теоретичне

обґрунтування польотів у космос розробив талановитий україн

ський конструктор Ю. Кондратюк. І. Сікорський продовжував

створення нових моделей літаків.

Література. Літературне життя України 1920 х років від

значалось значним різноманіттям напрямів і течій. У цей

період виникло багато літературних об’єднань та груп. Зокре

ма: спілка селянських письменників “Плуг” (П. Панч, С. Пи

липенко, А. Головко), спілка пролетарських письменників

“Гарт” (В. Еллан Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), “Мо

лодняк”, “Нова генерація”, “Ланка” (перейменована на

МАРС — Майстерня революційного слова, до неї належали

Г. Косинка, Є. Плужник та ін.), ВАПЛІТЕ — Вільна академія

пролетарської літератури (М. Хвильовий, М. Бажан, В. Сосю

ра, Ю. Яновський), неокласики (М. Драй Хмара, М. Зеров,

М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футу

ристи (М. Семенко).

Один з визначних українських письменників того часу —

М. Хвильовий започаткував гостру літературну дискусію