Директорія унр

Ще в травні 1918 р. в Києві відбулись нелегальні з’їзди ряду

українських політичних партій, на яких було висловлено недо

віру гетьманському уряду. Так виникла українська політична

опозиція Скоропадському, яка наприкінці травня 1918 р.

структурувалась в Український національно державний союз,

231

який на початку серпня 1918 р. перетворився на Український

національний союз (УНС). УНС взяв курс на повалення гетьман

ської влади та відродження УНР. У ніч на 14 листопада 1918 р.

лідери УНС на таємній нараді в Києві сформували тимчасовий

уряд, який мав очолити боротьбу проти гетьмана. Цей уряд діс

тав назву Директорія УНР і складався з п’яти осіб: В. Винни

ченко (голова), С. Петлюра (верховний отаман військ УНР),

О. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. 14 листопада Ди

ректорія виїхала до Білої Церкви, де на її бік перейшов Курінь

січових стрільців. Цього ж дня С. Петлюра звернувся із закли

ком до населення України підняти загальне антигетьманське

повстання. До лав армії Директорії почали масово вступати се

ляни. На бік Директорії також почали переходити гетьманські

частини та великі повстанські загони Григор’єва, Махна та ін.

З представниками німецьких окупаційних військ було укладе

но угоду про їх невтручання у боротьбу за владу в Україні.

18 Листопада 1918 р. Війська Директорії розбили під Мотови

лівкою війська гетьмана. Після цього антигетьманське повстан

ня стало загальним, і до кінця листопада під владою Скоропад

ського залишився тільки Київ. Усвідомлюючи безперспектив

ність подальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. Скоропадський

зрікся влади і виїхав до Німеччини. Цього ж дня до Києва всту

пили війська Директорії, а 19 грудня прибула і сама Директо

рія. На цей час вона контролювала майже всю територію Украї

ни, а її збройні сили нараховували понад 100 тис. осіб.

Проте тріумф Директорії виявився короткочасним. Сили,

які об’єднались навколо неї, мали різні цілі, і їх консолідувала

лише ідея ліквідації гетьманської влади. Після досягнення цієї

мети сили розкололись. Селянство вважало боротьбу за владу

закінченою і почало масово виходити з лав армії УНР, яка до

кінця січня 1919 р. зменшилася до 20 тис. вояків. Буржуазія,

поміщики та частина заможного селянства були незадоволені

соціалістичними тенденціями в політиці Директорії. Робітники

та селянська біднота, окрім обіцянок, нічого не отримали. Біль

шовики та ряд інших лівих партій почали обстоювати приєд

нання України до Радянської Росії. Таким чином, Директорія

на кінець 1918 р. залишилась без підтримки абсолютної біль

шості українського суспільства, ментальність якого до то

го ж характеризувалася відсутністю державницької ідеї та на

232

ціональної свідомості. При цьому повторювалась традиційна

для української політичної еліти ситуація — навіть у період

найбільшої небезпеки її лідери продовжували міжусобну бо

ротьбу за першість, що додатково послаблювало Україну.

Незавершений та переважно декларативний характер мала і

законодавча діяльність Директорії, хоча вона і досягла значних

масштабів. Так, 26 грудня 1918 р. була оприлюднена Декларація,

котрою Директорія оголошувалась Тимчасовим урядом, який із

встановленням миру мав передати владу українському парламен

ту. В січні 1919 р. прийнято Земельний закон, яким декларувало

ся скасування приватної власності на землю, а також Закон про

державний статус української мови. Робилися активні кроки на

шляху до об’єднання Наддніпрянської та Західної України, де

після розпаду в листопаді 1918 р. Австро Угорської імперії ви

никла незалежна українська держава — Західноукраїнська На

родна Республіка (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладе

ний попередній “Договір про злуку”, а 22 січня 1919 р. у Києві на

Софійській площі був урочисто проголошений Акт злуки УНР і

ЗУНР. ЗУНР перетворювалася на Західну область УНР (ЗО УНР),

але фактично продовжувала зберігати повну незалежність. Це

стосувалось і більшості інших законів та дій Директорії, які та

кож мали суто декларативний характер. Не було створено також

ефективного управлінського апарату й армії. Несприятливим бу

ло і зовнішньополітичне становище Директорії.

Прийшовши до влади, Директорія одразу ж опинилася в ото

ченні ворогів. Ще 13 листопада 1918 р. Радянська Росія анулю

вала Брестський мир, а 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська

почали другий наступ на Україну. В Одесі, Миколаєві та ряді ін

ших міст Південної України з кінця листопада 1918 р. почали

висадку війська Антанти. Із заходу наступали поляки. Бессара

бія та Буковина були окуповані Румунією, і вона також була аг

ресивно налаштована щодо Директорії УНР. На Південному

Сході до наступу готувалися білогвардійці. Таким чином, Дирек

торія опинилась у своєрідному “кільці смерті”. Зовнішня небез

пека була посилена негативним іміджем України на міжнарод

ній арені внаслідок підписання Центральною Радою Брест Ли

товського договору з Четверним союзом, антиукраїнською

агітацією поляків і суперечками між самими українськими полі

тиками щодо напряму зовнішньої політики. Спочатку Директо

233

рія намагалась укласти мир з Радянською Росією, але остання не

збиралась відмовлятися від своїх претензій на Україну.

У грудні 1918 р. більшовики почали другий наступ на Украї

ну. 1 січня 1919 р. в Харкові почалось повстання робітників,

яке сприяло захопленню міста більшовиками 3 січня. 12 січня

1919 р. більшовики захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву,

27 січня — Катеринослав, а 5 лютого 1919 р. Київ.

За такої ситуації Директорія спробувала порозумітися з Ан

тантою. Але остання, не заперечуючи проти переговорів, не зби

ралася укладати союз із Директорією. Водночас під впливом

більшовицької агітації війська Антанти на Півдні України по

чали революціонізуватися, втратили боєздатність і в квітні

1919 р. були евакуйовані з України. Таким чином, орієнтація на

Антанту зазнала провалу. Не можна було йти і на зближення

з більшовиками, які продовжували захоплення України. У бе

резні–квітні 1919 р. вони захопили Південну Україну та Крим,

а до кінця травня — Правобережну Україну. На початку червня

1919 р. під контролем Директорії перебувала 10–20 кілометро

ва смуга в районі Тернополя: із заходу наступали польські вій

ська, зі сходу — більшовицькі. Петлюрі 20 червня 1919 р. вда

лось укласти перемир’я з Польщею. Таким чином, Директорія

змогла зосередити всі сили для боротьби з більшовиками. До

цього було залучено також армію ЗУНР–УГА, оскільки остання

15–16 липня була вибита поляками з Галичини і перейшла на

територію УНР. У другій половині липня 1919 р. об’єднані армії

УНР та ЗУНР загальною чисельністю понад 85 тис. вояків поча

ли наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Укра

їні. До кінця липня ними було звільнено Проскурів, на початку

серпня — Жмеринку та Вінницю, а до кінця серпня — всю Пра

вобережну Україну. 30 серпня 1919 р. об’єднані українські вій

ська вступили до Києва, але 31 серпня до міста зі сходу ввійшли

війська Денікіна. Оскільки українськими військами, що ввій

шли до Києва, керував генерал УГА А. Кравс, то він наказав

відступити з міста без бою (керівництво ЗУНР сподівалось на до

помогу Денікіна у боротьбі з Польщею). Коли про ці дії стало ві

домо Петлюрі, він розцінив їх як зраду і це призвело до розриву

керівництва УНР та ЗУНР.

Під натиском військ Денікіна армія Директорії УНР почала

відступати на захід. Петлюра намагався виправити ситуацію,

234

зокрема, уклав договір про спільні дії проти денікінців

з Н. Махно, який отримав від Директорії зброю та боєприпаси.

Вся Правобережна Україна стала ареною запеклих боїв між вій

ськами УНР і махновців, з одного боку, та білогвардійцями — з

другого. З 25 жовтня 1919 р. війська Директорії почали наступ

проти денікінців, але він зазнав провалу, оскільки військам

Директорії бракувало боєприпасів, а особливо через епідемію

тифу, яка скосила до 80 % бійців військ Директорії. Все це ос

таточно деморалізувало війська Директорії, і вони почали без

ладний відступ. На середину листопада 1919 р. під контролем

Директорії залишилась невелика територія Поділля з Кам’ян

цем Подільським. Але 16 листопада поляки порушили пере

мир’я і зайняли це місто. Петлюра виїхав до Проскурова.

2 грудня 1919 р. він звернувся до населення України з закли

ком переходити до партизанської боротьби. До партизанської

тактики перейшли і рештки армії УНР, які очолив М. Омеля

нович Павленко. 6 грудня 1919 р. він отримав від Петлюри до

ручення здійснити рейд по тилах Денікіна. Цей рейд тривав до

квітня 1920 р. і дістав назву Першого зимового походу. Сам

Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, де почав перего

вори з польським лідером Пілсудським про союз проти більшо

виків.

Радянська влада в Україні

в першій половині 1919 р. “Воєнний комунізм”

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо селянського

уряду України створена на українських землях радянська маріо

неткова держава була проголошена Українською Соціалістич

ною Радянською Республікою (УСРР). Столиця — Харків. Ство

рено новий український радянський уряд — Раду Народних Ко

місарів (РНК), який очолив Х. Раковський. На місцях влада

належала радам та революційним комітетам (ревкомам) різних

рівнів (губернським та повітовим). Ревкоми організовували ро

боту промислових підприємств та стежили за порядком у містах.

На селі були створені комітети незаможників (комнезами), які

проводили конфіскацію продовольства та землі у заможних се

лян і поміщиків.

235

10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад була

прийнята Конституція УСРР. Вона декларувала перехід до соці

алістичного ладу, встановлення “диктатури пролетаріату”, ска

сування приватної власності, надання демократичних свобод

лише трудящим, які здійснювали владу через систему виборних

рад різних рівнів. III з’їзд КП(б)У, що також відбувся в березні

1919 р., проголосив курс на проведення політики “воєнного ко!

мунізму”. На практиці політика “воєнного комунізму” означа

ла: 1) націоналізацію промисловості; 2) заборону вільної торгів

лі; 3) відміну грошей та ринку; 4) введення карткової системи

(отримати продукти можна було лише за картками, які видава

лись тільки тим, хто працював); 5) відбулася мілітаризація на

родного господарства, що означало запровадження військової

дисципліни на промислових підприємствах і переведення робіт

ників на положення військових; 7) запровадження загальної

трудової повинності; 8) селян почали примушувати об’єднува

тись у колективні господарства; 9) 12 квітня 1919 р. було введе

но продовольчу розкладку (продрозкладку), тобто селяни мали

фактично безкоштовно передавати державі зерно у кількості,

встановленій державою; 10) для виконання продрозкладки були

створені спеціальні озброєні продовольчі загони (продзагони),

яким дозволялося вживати будь які засоби для отримання зер

на від селян. Населення України та частина українських біль

шовиків виступили проти такої політики радянської влади.

Незадоволена частина українських комуністів у березні

1919 р. вийшла зі складу КП(б)У і створила власну партію —

Українську партію лівих соціалістів революціонерів (борьбис

тів)1 (УПЛСР(б). Борьбисти визнавали радянську владу, але за

мість положення про диктатуру пролетаріату, висунуту біль

шовиками, проголосили гасло диктатури трудових класів (тоб

то робітників та селян) і вимагали зрівняння у правах селян з

робітниками. Невдовзі радикальна течія УПСР утворила ще од

ну комуністичну партію — Українську комуністичну партію

(боротьбистів)2 — (УКП(б), лідерами якої були В. Блакитний,

О. Любченко та О. Шумський. У січні 1920 р. на основі УСДРП

236

1 Назва пов’язана з тим, що ця партія видавала російськомовну газету “Борьба”.

2 Назва “боротьбисти” пов’язана з назвою газети “Боротьба”, яку видавала ця

партія.

була створена Українська комуністична партія (УКП). Ці пар

тії вирізнялися більшою поміркованістю та намаганням задо

вольнити інтереси простого населення, а не перетворювати

владу на засіб збагачення партійного керівництва, як це хотіли

зробити більшовики. Це означало підрив ними авторитету біль

шовиків. Відповідно останні вели запеклу боротьбу проти цих

партій.

Проте головного удару владі більшовиків в Україні завдали

не інші ліві політичні партії, а селяни. Запровадження більшо

виками проти останніх, по суті, терористичної політики підня

ло українське селянство на масову боротьбу. До літа 1919 р.

практично вся Україна була охоплена антибільшовицьким пов

станським рухом. Якщо у квітні кількість антибільшовицьких

виступів становила 98, то в червні — вже 328. Окрім численних

невеликих повстанських груп, виникли і значні повстанські

з’єднання, які нараховували десятки тисяч осіб. До таких на

лежали повстанські загони Григор’єва на Полтавщині, Зелено

го (Терпило) та Гончара (Батрак) на Київщині, Махна на Кате

ринославщині, Соколовського, Орловського та ін. Фактично

влада більшовиків в Україні обмежувалась лише містами. Цим

вирішив скористатись новий лідер Білого руху А. Денікін.