1915 Р. Виник ряд громадських організацій (Воєнно промисло

вий комітет, Союз міст, Союз земств), які разом з існуючими

(Червоний хрест, благодійні фонди) займалися долею біженців,

поранених, матеріальним забезпеченням армії тощо.

Проросійську позицію зайняли також лідери західноукраїн

ських москвофілів, які емігрували до Підросійської України і

заснували у Києві Карпаторосійський визвольний комітет,

який закликав західних українців зустрічати російські війська

як визволителів.

Проте більшість українців Підросійської України не підтри

мала Росію або зайняла вичікувальну позицію. Значною мірою

це було спричинено діями самої російської влади.

215

Проавстрійську позицію зайняла група українських еміг

рантів з Наддніпрянщини (Д. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук,

М. Залізняк, М. Меленевський та О. Скоропис Йолтухов

ський), які емігрували до Австро Угорщини. У серпні 1914 р.

вони створили у Львові Союз Визволення України (СВУ). Ця

організація виступала за відокремлення України від Росії і

створення самостійної Української держави. Аналогічну пози

цію зайняли і українські політичні партії Галичини. Ще

в грудні 1912 р. на таємній нараді керівників трьох найвпли

вовіших західноукраїнських партій РУРП, УНДП та УСДП бу

ло прийнято рішення, що у разі війни всі українці мають під

тримати Австро Угорщину. Одразу ж після початку війни лі

дери українського руху створили в серпні 1914 р. у Львові

Головну Українську Раду (ГУР). ГУР закликала українців все

бічно підтримати Австро Угорщину. Обидві організації (СВУ

та ГУР) створили у Відні спільний координаційний центр —

Загальну Українську Раду, яка виступала за створення Укра

їнської держави. Важливу координаційну роботу і захист прав

українців в роки війни на території Австро Угорщини здій

снювала також Українська парламентська рада на чолі з Є.

Петрушевичем. Вона складалася з українських депутатів

у австро угорському парламенті та виступала за підтримку

у війні Австро Угорщини в обмін на надання Україні широкої

автономії.

За ініціативи ГУР влітку 1914 р. у складі австро угорської

армії було створено українське національне військове форму

вання — Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Він був

сформований на добровільних началах на базі молодіжно спор

тивних товариств “Сокіл”, “Січ” та ін. До командного складу

(старшини) УСС належали С. Шухевич, В. Дідушко, Д. Вітов

ський та ін., немало з яких у подальшому взяли участь у ство

ренні національної армії. УСС особливо відзначився при оборо

ні Ужоцького перевалу в жовтні 1914 р., в боях за гору Маківку

(травень 1915 р.), в боях біля м. Бережани (листопад 1915 р.) та

при обороні висоти Лисотня (літо–осінь 1916 р.). В останніх бо

ях УСС зазнав значних людських втрат і фактично припинив

своє існування. Лише завдяки новому поповненню він повер

нувся на фронт на початку 1917 р. і знову зайняв позиції в райо

ні Бережан.

216

Україна в період визвольних

змагань 1917–1921 рр.

Початок Української революції

(березень–листопад 1917 р.)

Перша світова війна призвела до гострої соціально еконо

мічної кризи в Російській імперії. Вже у 1915 р. почалась ін

фляція та було введено картки на особливо дефіцитні товари.

З початку 1916 р. посилилась нестача продовольства, скорочу

валось промислове виробництво. Кризові явища охопили та

кож сільське господарство. Неспроможність імператорської

влади подолати економічну кризу, яка дедалі більше посилю

валась, призвела до кризи соціальної і, врешті решт, з кінця

1916 р. — до політичної кризи. Практично всім стала очевид

ною непотрібність імператорської влади, з якою пов’язували

всі біди, які спіткали країну.

На початку 1917 р. ситуація особливо загострилась. У Росій

ській імперії вибухнула революція. Її епіцентром став Петроград

(з початком війни столицю Російської імперії Петербург перей

менували на Петроград, щоб назва столиці не була німецькою).

Тут 23 лютого (8 березня) 1917 р. почались антиурядові демонс

трації, які до 26 лютого охопили все місто. 27 лютого революція

у Петрограді перемогла. 2 (15) березня 1917 р. імператор Мико

ла ІІ змушений був зректись влади, яка перейшла до створеного

представниками октябристів та кадетів Тимчасового уряду. Ро

сію проголосили республікою, а її громадянам гарантували де

мократичні права та свободи. Треба наголосити, що паралельно з

Тимчасовим урядом у Петрограді створено ще один орган вла

ди — Петроградську Раду, яку контролювали ліві партії. На міс

цях також паралельно з органами влади, підзвітними Тимчасо

вому уряду, створювалися Ради робочих та солдатських депута

тів. Таким чином, у Росії фактично встановилося двовладдя.

Дізнавшись про події в Петрограді, лідери українського руху

Наддніпрянщини вирішили використати ситуацію для досяг

нення своїх цілей у національному питанні.

4 (17) березня 1917 р. в Києві представники ТУП, УРСДРП,

УПСР утворили Центральну Раду. Її головою заочно 7 березня

217

обрали М. Грушевського (на цей час він ще перебував у заслан

ні в Москві). Центральна Рада фактично заявила про намір очо

лити нову революційну владу в Україні, про що вона одра

зу ж проінформувала Тимчасовий уряд. М. Грушевський, по

вернувшись до України, запропонував створити автономну

Українську державу в межах 9 українських губерній, Кубані,

частини Бессарабії, Холмщини, західних частин Ставрополь

ської, Воронезької та Курської губерній і Області Війська Дон

ського. Проти цього проекту виступили всі російські партії, але

на підтримку Центральної Ради відбулись 200 тисячна маніфес

тація у Петрограді (12 березня) та 100 тисячна у Києві (19 берез

ня). Це не дозволило російському Тимчасовому уряду вдатись до

силової розправи над Центральною Радою.

Натомість Центральна Рада, незважаючи на ворожу позицію

щодо неї Тимчасового уряду, спочатку цілком підтримувала ос

танній, вважаючи його найвищим законним органом влади

в межах колишньої Російської імперії, і для України вимагала

лише автономії.

Квітень 1917 р. — в Києві відбувся Український національ

ний конгрес, який заявив про свою цілковиту підтримку Цен

тральної Ради. На цьому конгресі прийняті такі рішення: на ба

зі Центральної Ради створити Крайову Раду як найвищий дер

жавний орган України, поповнити склад Центральної Ради

представниками національних меншин, що живуть в Україні,

створити комітет для розроблення автономного статусу Украї

ни. На ньому було також обрано: новий склад Центральної Ра

ди, її голову (ним знову став М. Грушевський) та двох заступни

ків (С. Єфремов, В. Винниченко). Після цього конгресу при

Центральній Раді створили Малу Раду, яка фактично перетво

рилася на верховний законодавчий орган влади в Україні.

Українці на місцях одразу ж заходилися навколо української

справи: на українську мову переводили освіту, видавничу справу,

створювали українські культурно просвітні організації; віднов

лювали свою діяльність і виходили з підпілля українські політич

ні партії. Почалося створення місцевих органів влади, підзвітних

Центральній Раді, а в армії почався процес українізації (хоча Цен

тральна Рада і заявила про свою відмову від створення армії). Все

це викликало негативну реакцію з боку правлячих кіл Росії, які

вбачали у цьому бажання українців відокремитись від Росії.

218

На початку травня 1917 р. конфлікт між Тимчасовим урядом

та Центральною Радою з приводу українізації армії особливо за

гострився. У відповідь на вимогу російських урядовців припи

нити українізацію військових частин у Києві 5–8 травня 1917 р.

відбувся І Український військовий з’їзд, який не лише підтри

мав Центральну Раду, а й обрав для проведення українізації

спеціальний орган влади — військовий комітет (С. Петлюра,

В. Винниченко, М. Міхновський) і прийняв рішення українізу

вати весь Чорноморський флот.

Центральна Рада вирішила вдатися до переговорів. У сере

дині травня 1917 р. Центральна Рада відправила для перегово

рів з Тимчасовим урядом до Петрограда делегацію на чолі

з Винниченком. На цих переговорах Тимчасовий уряд заявив,

що питання про автономію України можуть вирішити лише

Всеросійські Установчі Збори. Фактично переговори зайшли

в тупик (Тимчасовий уряд навіть відмовився визнавати Цен

тральну Раду як найвищий орган влади України). Тому делега

ція Центральної Ради повернулася до Києва ні з чим. У відпо

відь на таку реакцію російської влади широкі верстви україн

ського суспільства вирішили самі взяти собі те, що їм належало

по праву. І Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся

в цей час у Києві, підтримав Центральну Раду і курс на автоно

мію та ввів до Центральної Ради своїх представників, що поси

лило позиції останньої. Свою підтримку Центральній Раді зая

вив і ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що в червні 1917 р.

відбувся у Києві. В містах України відбулись багатотисячні мі

тинги на підтримку Центральної Ради. Усе це додало рішучос

ті Центральній Раді, наслідком чого було прийняття нею І Уні

версалу.

І Універсал 10 (23) червня 1917 р. проголосив, що: 1) Украї

на стає автономною республікою у складі Росії; 2) Центральна

Рада — вищий орган влади в Україні; 3) Україна має право

скликати Всеукраїнські установчі збори для прийняття своїх

законів; 4) Центральна Рада закликала населення підтримати

ідею автономії і створювати місцеві органи влади, підлеглі їй;

5) висловлено сподівання, що національні меншини підтрима

ють боротьбу за автономію України, а Всеукраїнські установчі

збори схвалять рішення щодо автономії України; 6) засуджено

позицію Тимчасового уряду на переговорах з делегацією Цен

219

тральної Ради і діяльність всіх структур, які не підтримують по

літику Центральної Ради на місцях.

15 червня 1917 р. було створено Генеральний секретаріат на

чолі з В. Винниченком, який став найвищим органом виконав

чої влади в Україні. Натомість Центральна Рада перетворилась

на український парламент.

Тимчасовий уряд засудив видання І Універсалу. Проте він не

мав сил для розправи з Центральною Радою і водночас потребу

вав її підтримки у справі залишення на фронті українізованих

частин та постачання Росії продовольством. Тому цього разу сам

Тимчасовий уряд виступив з ініціативою переговорів і направив

свою делегацію до Києва. Біда Центральної Ради в цій ситуації

полягала в тому, що вона не усвідомила своєї сили і слабкості

Тимчасового уряду, а тому замість того, аби вимагати підтвер

дження прав України, зайняла позицію прохача на перегово

рах. Ці переговори відбулись з 30 червня по 1 липня 1917 р.

у Києві. Делегація Тимчасового уряду складалась із соціаліста

Керенського, князя Церетелі та русифікованого українського

землевласника та цукрозаводчика Терещенка. В ході цих пере

говорів було досягнуто визнання Тимчасовим урядом Централь

ної Ради як вищого органу влади в України. Натомість Цен

тральна Рада погодилася відкласти питання про автономію Ук

раїни до Всеросійських установчих зборів, які і мали вирішити

цю справу. Недоліком цих переговорів, окрім відмови від самос

тійного проголошення автономії України, була також невизна

ченість меж української території, не було уточнено компетен

ції Генерального секретаріату та місцевих органів влади Тимча

сового уряду в Україні. Для цього у середині липня

1917 р. В. Винниченко знову їздив на переговори до Петрогра

да, але безрезультатно.

Наслідком переговорів з делегацією Тимчасового уряду

30 червня–1 липня 1917 р. було прийняття Центральною Радою

ІІ Універсалу.

ІІ Універсал Центральної Ради оприлюднено 3 (16) липня

1917 р. Ним проголошувалось: 1) досягнення порозуміння Цен

тральною Радою з Тимчасовим урядом; 2) визнання Тимчасо

вим урядом за Україною права на автономію; 3) Центральна Ра

да поповнить свій склад представниками національних мен

шин; 4) Центральна Рада обере новий склад Генерального

220

секретаріату для затвердження його Тимчасовим урядом;

5) Центральна Рада починає підготовку законів про автономний

устрій України, які буде подано для затвердження Всеросій

ським установчим зборам; 6) Центральна Рада продовжить ком

плектувати українську армію, але ці дії узгоджуватиме з Гене

ральним Штабом Росії.

ІІ Універсал був кроком назад, порівняно з І Універсалом, ос

кільки означав фактичну відмову лідерів української революції

від самостійних дій у плані державного будівництва і визнання

ними керівної ролі російської влади. Саме тому національно сві

домі сили вирішили домогтись скасування ІІ Універсалу.

4–5 липня Український полк ім. Полуботка, яким командував

М. Міхновський, захопив приміщення Центральної Ради і за

жадав скасування ІІ Універсалу. Центральна Рада відмовилась

це зробити, а полк не наважився застосувати проти неї силу.

Центральна Рада викликала війська, вірні Тимчасовому уряду,

які роззброїли самостійників і відправили їх на фронт.

Незважаючи на мінімальні поступки, зроблені українцям

в ході переговорів 30 червня–1 липня у Києві, їх результати все

одно були негативно зустрінуті правлячими колами Росії. Час

тина міністрів кадетів відмовилася затвердити результати пере

говорів з Центральною Радою і вийшла зі складу Тимчасового

уряду, що призвело до чергової урядової кризи. Цим вирішили

скористатись більшовики, які 3–5 липня 1917 р. спробували за

хопити владу, але невдало. Ради були розігнані. Двовладдя в Ро

сії закінчилося. Уся повнота влади перейшла до Тимчасового

уряду, хоча це і мало зміцнило позиції останнього.

Загострення економічної та політичної кризи в Росії вели до

подальшого послаблення влади Тимчасового уряду. Як наслі

док — він змушений був іти хоча б на мінімальні поступки ук

раїнцям, аби зберегти Україну в складі Російської держави. Ок

рім цього, треба було хоч якось унормувати відносини з Цен

тральною Радою. Тому на початку серпня 1917 р. Тимчасовий

уряд Росії затвердив “Тимчасову інструкцію для Генерального

секретаріату Тимчасового уряду України”, за якою: 1) влада Ге

нерального секретаріату поширювалась на 5 губерній (Київ

ську, Волинську, Подільську, Полтавську та частину Чернігів

ської); 2) Генеральний секретаріат мав бути підзвітний не Цен

тральній Раді, а Тимчасовому уряду; 3) зі сфери компетенції

221

Генерального секретаріату виключались військові та продо

вольчі справи, пошта, телеграф, суд; 4) Центральну Раду поз

бавлено законодавчих прав; 5) Генеральний секретаріат змен

шував свій склад до 7 осіб (з них 4 мали представляти націо

нальні меншини).

З початку серпня 1917 р., внаслідок поразки на фронтах та

загострення міжпартійної боротьби за владу, відбулось різке за

гострення політичної кризи в Росії. Консервативні сили вирі

шили запровадити в Росії військову диктатуру, аби запобігти

подальшому наростанню революції. На роль диктатора був ви

сунутий верховний головнокомандувач російською армією гене

рал Корнілов.