1880 Х років гуртки соціал демократів (марксистів) виникають

у більшості великих міст України, зокрема у Києві, Харкові,

Одесі, Катеринославі та інших. Загалом Україна відігравала по

мітну роль у розвитку марксизму в Російській імперії. Так, на

І Загальноросійському з’їзді соціал демократів (1898) з 9 деле

гатів 4 були з України. На цьому з’їзді проголосили створення

Російської соціал демократичної робітничої партії (РСДРП),

осередки якої одразу ж виникли в Україні (Київ, Одеса, Харків,

Катеринослав та на Донбасі).

Окрім суто революційного, в Україні існував і загальноросій!

ський ліберальний рух. Він представляв інтереси частини дво

рянства, дрібної та середньої буржуазії, а також інтелігенції.

Ліберали, як правило, становили більшість у земствах, які ста

ли їхньою головною трибуною. Наприкінці XIX ст. утворився

координаційний союз земського руху — “Союз земств”. Голов

ними вимогами російських лібералів було запровадження де

мократичних свобод та Конституції, скликання загальноросій

ського парламенту — Всеросійських установчих зборів і мирну

трансформацію Російської імперії з абсолютистської у консти

туційну монархію. Лідерами лібералів в Україні були: І. Пет

рункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг та ін. Наприкінці 1870 х років

ліберали здійснили першу масову акцію, яка повинна була по

казати владі силу їхнього руху та ознайомити з позицією лібе

ральних кіл. Це була так звана адресна кампанія, суть якої по

171

лягала в тому, що земства на урочистих засіданнях приймали

відозви до імператора, в яких заявляли про свою відданість, але

при цьому натякали на бажаність нових реформ. Особливо ак

тивним було Чернігівське земство. Проте настання реакції піс

ля вбивства народниками імператора Олександра ІІ у 1881 р.

призвело до тимчасового послаблення ліберального руху. Його

відродження почалося після вступу на російський престол у

1894 р. нового імператора — Миколи ІІ, з яким пов’язували на

дії на демократизацію життя. Проте Микола ІІ не виправдав

сподівань лібералів, і тому останні дедалі більше переходили до

ідеї створення власної партії, яка б повела боротьбу за реаліза

цію програми ліберального руху. В період послаблення імпера

торської влади під час російської революції 1905–1907 рр. ліде

ри ліберального руху наприкінці 1905 р. створили свою полі

тичну партію — Партію конституційних демократів (кадетів).

Кадети підтримували (хоча і не завжди) домагання українців

у сфері освіти і культури, виступали за продовження реформ та

перетворення Росії на конституційну монархію.

У 1905–1906 рр. сформувалась загальноросійська Партія ок!

тябристів. Вона відбивала інтереси великих землевласників та

буржуазії, мала правоконсервативний характер і була проти

будь яких поступок національним меншинам, заперечувала саме

існування окремої української нації. В соціальній сфері виступа

ла за мінімальні поступки робітникам та селянам і за обов’язкове

збереження великого поміщицького землеволодіння.

Постійне тяжіння царської політики до реакції та шовінізму

призвело до виникнення ряду загальноросійських партій та ор

ганізацій монархічного та націоналістичного спрямування, що

мали державну підтримку. До найвпливовіших з них належали

“Союз російського народу” та “Союз Михаїла Архангела”. Чле

ни цих партій, які дістали назву чорносотенців, вели шалену бо

ротьбу проти української, польської, єврейської культури та на

ціональних рухів. Це виявлялось у переслідуванні діячів цих

національних рухів, здійсненні єврейських погромів, виданні

україно та юдофобської літератури тощо. Ці організації спира

лись на декласовані та напівкримінальні елементи й використо

вувалися владою як платні найманці для боротьби із представ

никами російського революційного та українського і єврейсько

го національно визвольних рухів.

172

Польський та єврейський

національно'визвольні рухи

Характерною рисою польського руху на підвладних Росій

ській імперії етнічних польських землях було те, що він постій

но переслідував одну мету — відновлення політичної незалеж

ності Польщі. Всі польські лідери категорично виступали проти

можливості будь яких політичних зв’язків із Росією в майбут

ньому. Суперечки існували лише щодо майбутнього політично

го устрою Польщі: радикально налаштована течія (так звані

червоні), що складалася з інтелігенції, робітників і частини бур

жуазії, прагнула створити демократичну республіку, в якій всі

мали б рівні права, а селяни отримали б землю; ліберальна течія

(так звані білі), що представляла інтереси великих землевлас

ників, виступала за збереження певних феодальних привілеїв і

проти передання землі селянам. Між обома течіями існувало

протистояння, що послаблювало сам польський національно

визвольний рух і значною мірою обумовило поразку чергового

польського повстання. Останнє почалось у січні 1863 р., коли

патріотично налаштована польська молодь організувала зброй

ні виступи у найбільших містах Царства Польського (таку офі

ційну назву мали польські етнічні землі, що входили до складу

Російської імперії). Спочатку польським повстанцям вдалося

розбити російські гарнізони і встановити свою владу над знач

ною частиною Царства Польського. Польські повстанські заго

ни навесні 1863 р. поширили свою діяльність на територію Біло

русі, Литви та Правобережної України. Повстання підтримали

й окремі українці, які вважали, що перемога поляків сприяти

ме також і звільненню українців. Так, українець А. Потебня ор

ганізував загін із 300 осіб, який почав боротьбу проти росій

ських військ на Правобережній Україні. Підполковник А. Кра

совський вів агітацію серед солдатів Київського гарнізону,

закликаючи їх не йти проти польських патріотів. Перший заги

нув у бою з урядовим військами. Другий потрапив у заслання на

12 років. На території Південно Східної Польщі під Любліном

діяв великий повстанській загін, який очолював українець Іван

Нечай. Проте основна маса населення, особливо селяни, не ли

ше не підтримала, а й вороже поставилась до польського націо

нально визвольного виступу. Це було обумовлено тим, що білі,

173

які захопили керівні посади в польському повстанському уряді,

не провели жодних соціальних реформ, чим відвернули від себе

більшість селян та робітників. Водночас не чути було навіть обі

цянок про бодай якісь поступки литовцям, білорусам та україн

цям у сфері їх національних прав. Натомість лідери повстання

знову заявили про відновлення Речі Посполитої у кордонах

1772 р. і заперечили будь які національно культурні права ук

раїнського, білоруського та литовського населення. Позбавлене

внаслідок таких дій народної підтримки польське повстання бу

ло приречене на поразку. Вже влітку 1863 р. російські війська

перейшли в контрнаступ і до травня 1864 р. повстання повністю

придушили, після чого російська влада остаточно скасувала

рештки польської автономії. Посилилась русифікація поль

ських земель, зокрема, були переведені на навчання російською

мовою всі польські навчальні заклади. Провадилось насиль

ницьке поширення православ’я при одночасному закритті ри

мо католицьких костелів та монастирів. До честі поляків треба

відмітити, що, незважаючи на жорстокі репресії, вони залиши

лись відданими своїй мові та культурі, вони не йшли на компро

міси з російською владою і далі прагнули до відновлення неза

лежної Польської держави. Поступово польський національно

визвольний рух відновив свої сили і з кінця XIX ст. перейшов

у політичну фазу — виникли політичні партії, кожна з яких ма

ла у своїй програмі ключовим пунктом відновлення політичної

незалежності Польщі. Найвпливовішою серед польських полі

тичних партій стала Польська соціалістична партія (ППС),

заснована у 1892 р. ППС висувала програму створення демокра

тичної Польської республіки, наділення селян землею, покра

щання становища робітників (8 годинний робочий день, гаран

тований мінімум зарплати тощо). Натомість у національному

питанні все залишилося без змін — абсолютна більшість поль

ських політичних лідерів виступала проти поступок національ

ностям, що мали ввійти до складу Польської держави, оскільки

її знову було вирішено будувати у кордонах 1772 р., тобто вису

валась претензія і на Західну та Правобережну Україну.

Оскільки у євреїв, що проживали в Російській імперії, були

дві основні проблеми — подолання національно релігійних та

економічних утисків, то і єврейський рух мав в Україні два го

ловні напрями — соціал демократичний та націоналістичний.

174

Євреї активно включались у роботу загальноросійських пар

тій соціалістичного спрямування, насамперед у РСДРП, а та

кож створили власні соціалістичні партії, найвпливовішою се

ред яких був “Бунд” (в перекладі “Союз”), створений у 1897 р.

Бунд поєднав у своїй програмі національні та соціалістичні ідеї

і робив ставку на єврейське робітництво.

Наприкінці XIX ст. серед євреїв України починається рух за

переселення до Палестини. Цю ідею відбивали націоналістична

партія “Поалей Ціон” та осередки міжнародних сіоністських

організацій. Ці організації мали яскраво виражену націоналіс

тичну програму і робили ставку на численних представників єв

рейської національності серед робітничого класу та інтеліген

ції. Партія “Поалей Ціон” підтримувала національні вимоги

українців.

Підросійська Україна

в період революції 1905–1907 рр.

Причини та періодизація революції. На початку XX ст. Росій

ська імперія вступила в період кризи, яка охопила всі сфери жит

тя і засвідчила приреченість самої імперії на загибель. На загос

трення кризи вплинули як зовнішні, так і внутрішні фактори. До

перших належала світова економічна криза 1900–1903 рр. та по

разка у російсько японській війні 1904–1905 рр. До внутрішніх

факторів належали: погіршення соціально економічного стано

вища більшості населення, свавілля імператорської влади та не

бажання ділити владу з народом, придушення національних ру

хів та русифікаторська політика, яка поєднувалася з утисками

неправославних конфесій, небажання здійснювати демократиза

цію життя тощо. Треба також зазначити, що в Україні соціально

економічні протиріччя набули особливої гостроти, оскільки тут,

як у колонії, економічний визиск селян та робітників мав особли

во жорстокі форми, що спричинило масове зубожіння трудящих.

Водночас українська культура, а отже — і українська інтеліген

ція та всі інші національно свідомі групи населення України заз

навали особливо великої асиміляції, оскільки російський царизм

вважав українські землі своєю найціннішою колонією і шляхом

асиміляції хотів назавжди зберегти її під своєю владою.

175

Останнім поштовхом до антиурядових виступів, які перерос

ли у першу російську революцію, став розстріл військами 9 січ

ня 1905 р. мирної демонстрації робітників Петербурга, які вий

шли до Зимового палацу з надією на допомогу царя у вирішенні

проблем народу. Ця подія дістала назву “Кривавої неділі”, і за

кілька днів інформація про неї облетіла всю імперію та призве

ла до початку загального революційного руху.

Революція тривала із січня 1905 р. до червня 1907 р. трьома

етапами: 1) січень–вересень 1905 р. (наростання революційної

боротьби), 2) жовтень–грудень 1905 р. (кульмінація революції,

перехід до збройної боротьби із царизмом), 3) із січня 1906 — до

літа 1907 р. (поступовий спад революції).

Український рух у період революції 1905–1907 рр. Револю

ційні події призвели до послаблення асиміляторської політики

царизму, що сприяло посиленню українського національного

руху. В травні 1905 р. офіційно скасували Емський указ 1876 р.,

а 24 листопада 1905 р. ухвалено закон, що дозволяв видання на

ціональними мовами будь якої друкованої продукції та ство

рення культурно просвітніх товариств і національних театрів.

Значну роль у скасуванні офіційних заборон щодо розвитку ук

раїнської мови та культури зробив і царський маніфест від