Українські землі під владою Великого Князівства Литов!

ського. Підкорення українських земель Литвою почалося ще за

часів Гедиміна (1316–1341). Його син Любарт став волинським

князем. На відміну від поляків, литовці не втручались у внут

рішнє життя українців і керувались принципом “ми старовини

не змінюємо, а новини не вводимо”. Вони також переймали ук

раїнську культуру, оскільки в культурній сфері поступались

українцям. “Руська Правда” стала основою законодавства Вели

кого князівства Литовського, а руська (давньоукраїнська)

мова — мовою діловодства. Не зазнавала утисків і Православна

Церква. Натомість литовці захищали українське населення від

нападів татар. Усе це об’єктивно схиляло українське населення

на їх бік і полегшувало входження українських земель до скла

ду Великого князівства Литовського. По суті, цей процес мав

переважно мирний характер. Відповідно під владу Литви перей

шла більшість українських земель.

За правління великого литовського князя Ольгерда

(1345–1377) до Литви було приєднано Чернігово Сіверську зем

лю, Переяславщину та Київщину, а після розгрому татар в

1362 Р. У битві на Синіх Водах — Поділля. Як наслідок 90 % на

селення і території Великого князівства Литовського припадало

на Україну і Білорусь. Відповідно і Велике князівство Литов

ське стало фактично Литовсько Руським. Існувала реальна

можливість асиміляції литовців і перетворення руського (тобто

українського) елементу на панівний в усіх сферах життя Вели

кого князівства Литовського.

Проте події почали розвиватися інакше. Наступний литов

ський князь Ягайло (1377–1392) переорієнтувався на союз із

Польщею. Причини: спокуса стати водночас і польським коро

лем, потреба в об’єднанні сил для боротьби із хрестоносцями та

протидія Москві, яка також почала боротьбу за українські зем

лі. У 1385 р. литовський князь уклав із Польщею Кревську

унію, відповідно до якої Ягайло став польським королем під

ім’ям Владислав (1385–1434), відтак планувалось об’єднання

Литви та Польщі в одну державу. Але брат Ягайла Вітовт очо

лив литовську опозицію цьому союзу і в 1392 р. домігся призна

чення себе намісником, а фактично — незалежним князем Ве

ликого князівства Литовського (1392–1430). Він продовжив бо

ротьбу з татарами за вихід до Чорного моря і на деякий час

33

приєднав чорноморське узбережжя між Дніпром та Дністром.

Але наступні невдачі змусили Вітовта у 1413 р. укласти Горо

дельську унію, за якою католики набували значних прав у Ве

ликому князівстві Литовському, натомість обмежувалися права

православних, хоча і визнавалась політична незалежність Вели

кого князівства Литовського від Польщі.

Вітовт розпочав також знищення удільних українських кня

зівств, зміцнюючи великокнязівську владу. Вже у 1393 р. він

відібрав Новгород Сіверське князівство у місцевого князя

Дмитра Корибута. Водночас з Поділля вигнано Федора Коріято

вича. У 1394 р. позбавлено Київського князівства Володимира

Олельковича.

Українські феодали намагалися запобігти втраті своїх

прав. Із цією метою вони підтримали у 30–40 х роках XV ст.

литовського князя Свидригайла у боротьбі проти Сигізмунда,

оскільки Свидригайло обіцяв зберегти їхні давні привілеї.

Проте Свидригайло програв. Нічого не дало і вбивство україн

ськими князями Чарторийськими у 1440 р. литовського князя

Сигізмунда, щоб передати владу Свидригайлу. Литовським

князем став син Ягайла Казимир IV (1440–1492), який продов

жив курс на зближення Литви та Польщі, а з 1447 р. він став

також і польським королем. Таким чином польсько литовська

унія фактично відновилась. Після смерті Казимира IV (1492)

персональну унію Литви з Польщею знов було розірвано — ве

ликим литовським князем став Олександр Казимирович,

а польським королем його брат Ян Альбрехт. Та вже у 1501 р.

по смерті останнього обидві держави знов об’єдналися під вла

дою Олександра. Ця ситуація повторилась і за його наступни

ків — Сигізмунда І (1506–1548) та Сигізмунда Августа

(1548–1572).

У другій половині XV ст. були ліквідовані останні удільні ук

раїнські князівства — Волинське (1452) та Київське (1470). Ук

раїнські князі зробили ще дві спроби виправити становище. У

1481 р. Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Голь

шанський змовились усунути від влади великого литовського

князя Казимира IV і замінити його Михайлом Олельковичем.

Проте цю змову викрили і змовників стратили. У 1508 р. остан

ня спроба українських князів повернути старі порядки вили

лась у збройний виступ Михайла Глинського, який розрахову

34

вав на допомогу Москви, проте був зраджений, зазнав поразки і

втік до Москви, де й помер в ув’язненні. Після цього українські

феодали припинили опір і змушені були підкоритись поневолю

вачам задля збереження своїх привілеїв і володінь, переймаючи

їхню культуру та віру.

Українські землі під владою Московського царства. Москов

ські князі у XV ст. прибрали титул “государя всея Русі”, що

свідчило про їх претензію на право володіти всіма землями, які

входили до складу Київської Русі. Відповідно Велике Князівс

тво Московське з кінця XV ст. починає боротьбу за українські

землі і в перебігу московсько литовських війн на початку

XVI ст. захоплює у Литви Чернігівщину. Москва також почала

колонізацію території сучасної Східної України, яка дістала

назву Слобожанщини.

Українські землі у складі

Речі Посполитої (1569–1647)

1569 р. — Люблінська унія (остаточне об’єднання Литви і

Польщі в одну державу — Річ Посполиту). Литва зберігала авто

номію в межах етнічних литовських земель та Білорусі, а укра

їнські землі, що входили до складу Великого князівства Литов

ського, перейшли під владу Польщі. З них було створено Волин

ське, Брацлавське та Київське воєводства. У 1619 р. Польща

також захопила у Московського царства Чернігівщину, з якої

було створено Чернігівське воєводство.

Наслідки Люблінської унії для України: позитивом було

об’єднання більшості українських земель в межах однієї (хоча і

чужої) держави та ознайомлення із здобутками західноєвропей

ської цивілізації через посередництво польської культури, ін

теграція до європейського цивілізаційного простору; негативні

наслідки — політика полонізації та окатоличення охопила нові

українські території і набула ще більшого розмаху, посилився

економічний визиск та закріпачення, українські феодали до

сить швидко зрадили власну націю задля збереження свого ста

новища і полонізувались та окатоличились.

35

Це загрожувало українцям повною асиміляцією. Проте сфор

мувалася сила, що стала на захист української нації та звільни

ла її з під польського панування. Нею стало козацтво.

Причини виникнення козацтва. Кожен, хто йшов у козаки,

мав свої причини, до яких належали: втеча від кріпацтва, праг

нення збагачення, намагання самореалізуватись, пошуки при

год. Козацтво стало єдиною силою, яка могла захистити Украї

ну від поневолення іншими державами. Зауважимо, що і в ін

ших поневолених народів Європи у XV–XVII ст. сформувалися

військові організації, подібні до українського козацтва: гайду

ки — у болгар, ускоки — у сербів, граничари — у хорватів та

угорців; певною мірою — таборити у Чехії та гези — у Голлан

дії. Але особливістю українського козацтва була його практич

но повна незалежність від будь якої держави, тривале існуван

ня та масовий характер.

Теорії походження козацтва: від черкесів (за однієї з версій,

татари переселили в Україну частину черкесів з Північного Кав

казу для несення прикордонної служби); чорноклобуцька (чорні

клобуки — це печеніги та половці, які перебували на службі

в руських князів, а після припинення існування Київської Русі

почали вести незалежне життя); від бродників та берладників

(бродники та берладники — це слов’янське населення причор

номорських степів ще за часів Київської Русі); від болоховців

(болоховцями називали групи людей, які жили на прикордон

них зі степом землях Русі і з приходом татар визнали їх владу,

натомість не визнавали влади князів і мали самоврядування,

назва болоховців походить від одного із центрів цього руху —

міста Болохов), від давньоруських дружинників; уходницька

(внаслідок втечі людей від польського гноблення) та ін.

Вперше термін “козак” згадується в італійсько половецько

му словнику 1301 р. та чеських хроніках XIV ст. Проте власне

українські козаки вперше згадуються у джерелах кінця XV ст.:

в 1489 р. у “Польській хроніці” Бєльських, у привілеї князя

Олександра місту Києву 1499 р. та інших документах.

Особою, яка об’єднала українських козаків і створила чітку

військову організацію, був Дмитро Вишневецький (Байда) —

український князь, черкаський та канівський староста. У

1554–1555 рр. він заснував Запорозьку Січ. У 1556–1561 рр.

брав участь у походах на Крим. У 1563 р. взяв участь у боротьбі

36

за молдавській престол, але був підступно схоплений і виданий

туркам, які його стратили. Проте козацтво продовжувало роз

виватися та чисельно зростало.

З метою контролю за українським козацтвом польська влада

намагалася підпорядкувати його собі, взявши на службу, але

відсутність коштів змусила обмежитися взяттям лише невели

кої частини козаків. До того ж поляки намагались штучно

стримати зростання чисельності українського козацтва, яке

могло стати загрозою для самої Польщі. У 1572 р. за наказом

польського короля Сигізмунда Августа коронний гетьман Яз

ловецький взяв на військову службу 300 козаків. Остаточно

цей крок було узаконено у 1578 р. польським королем Стефа

ном Баторієм. Було створено козацький підрозділ у 600 осіб

для несення прикордонної служби. Ці козаки були включені до

спеціального списку — реєстру, звідси їх назва — реєстрові. Ре

єстрові козаки підкорялись лише своїм командирам, не зале

жали від місцевої адміністрації, не сплачували податків і отри

мували від держави плату й амуніцію. Їм дозволялося вільно

жити у містах України й вести торгівлю. Їхнім центром було м.

Трахтемирів, в якому зберігались зброя, боєприпаси та містив

ся шпиталь реєстровців.

Запровадження реєстру призвело до поділу українського ко

зацтва на привілейовану частину — реєстровців та решту коза

ків — низових. Назва останніх пов’язана з тим, що їхнім цен

тром була розташована в нижній течії Дніпра Запорозька Січ (їх

також називали запорозькими).

З другої половини XVI ст. козацтво перетворюється на помітну

силу в Україні і стає на захист інтересів українського народу, ор

ганізуючи народні маси на збройну боротьбу з поневолювачами.

Перше козацьке повстання відбулось у 1591–1593 рр. під

проводом Кшиштофа Косинського. Воно охопило Київщину,

Волинь, Брацлавщину і Поділля. 1 лютого 1593 р. повстанців

розбили під П’яткою на Житомирщині. Косинський зібрав нове

військо і знов рушив на Україну, але під час переговорів у Чер

касах його підступно вбили.

Фактичним продовженням повстання Косинського було пов!

стання 1594–1596 рр. — під проводом Северина Наливайка. Во

но охопило більшу частину українських земель, що перебували

у складі Речі Посполитої. Наприкінці 1595 р. повстанці вступи

37

ли у Білорусь, проте відірваність від основних баз, непідготовле

ність до зимової кампанії змусили їх почати відступ на Україну.

Біля урочища Солониці (поблизу м. Лубни на Полтавщині) пов

станців оточили і 6 червня 1596 р. вони капітулювали.

Козацтво було послаблене цією поразкою і тимчасово припи

нило боротьбу проти Польщі. Це обумовилось також розгортан

ням боротьби українського козацтва проти турецько татарської

експансії, яка особливо посилилась на початку XVII ст. і вима

гала зосередження всіх сил. У цій боротьбі відзначилися кошо

ві запорожців кінця XVI — початку XVII ст. Самійло Кішка і

особливо Петро Сагайдачний.

Петро Конашевич!Сагайдачний (1560 або 1570–1622) — ук

раїнський православний шляхтич з Волині. Випускник Ост

розької академії. Був обраний кошовим у 1605 або 1610 р. Здій

снив близько 15 морських походів на Крим і Туреччину. У