XIX ст., поступово зникає), подання скарг на панів представни

кам влади (спеціальними царськими указами кріпакам було за

боронено скаржитись на своїх панів, і тому ця форма протесту

також зникла), відмова відробляти панщину та виконувати ін

ші повинності, підпалювання панських маєтків, потрава пан

ських полів, самовільне вирубування лісу та використання ін

ших панських угідь без спеціального дозволу, псування або за

хоплення панського майна, вбивство поміщиків та їх

управителів, повстання. Остання форма протесту, внаслідок по

силення феодальної експлуатації, набула особливого поширен

ня. Поступово зростали масштаби та гострота селянських висту

пів. Проте селянські виступи мали стихійний, неорганізований

та розрізнений характер, що обумовлювало легкість їх приду

101

шення владою. Але із середини XIX ст. характер селянських

виступів поступово змінювався: селяни кількох населених

пунктів почали домовлятись про одночасні виступи, намагались

виробити програму дій тощо. Подібні зміни у характері селян

ських виступів свідчили про зростання свідомості селянства і

перетворили селянський рух на потужну силу, з якою мусила

рахуватися влада.

У 1803 р. відбувся великий виступ селян, що охопив 24 села

Південної Київщини. У 1815–1820 рр. відбувались тривалі ма

сові виступи у селах Полтавської губернії (тут особливо нещад

ними були форми експлуатації селян та малоземелля).

У липні–вересні 1817 р. відбулось велике повстання бузьких

козаків на Херсонщині. Його очолили бузький козак, учасник

Вітчизняної війни 1812 р. Панас Бабиченко та Герасим Гетьма

ненко. Повстанці, маючи досвід військової справи та зброю, ор

ганізувались в озброєні загони і вигнали зі своєї території полі

цію та інших представників влади. Цей виступ вдалося приду

шити лише завдяки залученню до боротьби з повстанцями

10 Тисячного війська з артилерією.

Упродовж 1818–1820 рр. тривали виступи селян у Катери

нославській губернії. В 1826 р. відбулось повстання на Уманщи

ні. В 1832–1833 рр. тривали селянські виступи у Харківській,

Херсонській та Чернігівській губерніях. Їх причиною була від

мова поміщиків зменшити розміри оброку, незважаючи на те,

що в регіоні був неврожай.

Понад 20 років (1812–1835) тривав повстанський рух селян

на Поділлі. Його керівником був виходець з місцевого селянс

тва Устим Кармелюк (1787–1835). Кармелюк згуртував пов

станський загін, який налічував близько 1 тис. осіб. Повстан

ці нападали на панські маєтки, представників адміністрації та

поліцію. Цей рух вдалося придушити лише після вбивства Кар

мелюка.

Численні селянські виступи відбувалися у Правобережній

Україні під час проведення інвентарної реформи. Так, протягом

червня–липня 1848 р. тривало повстання міщан м. Жаботин та

селян прилеглих сіл. Повстанці розбили викликані на приду

шення цього виступу козацькі підрозділи і почали запроваджу

вати самоврядування. Лише направлені додаткові військові під

розділи змогли придушити цей виступ.

102

Специфічним рухом серед селян України у першій половині

XIX ст. були повстання військових поселенців. Військові посе

лення були організовані у Слобідській Україні у 1814 р. Їх ініці

атор граф Аракчеєв (найдовіреніша особа імператора Олексан

дра І) вважав, що задля наведення ладу у сільському господарс

тві та заспокоєння селян останніх треба перевести на військовий

стан. На практиці це означало, що все життя в селах, які пере

водились в розряд військових поселень, підпорядковувалось

військовій дисципліні. Постійні безглузді накази керівництва

накопичували незадоволення селян і призводили до повстань.

Так, наказ косити сіно для полкових коней у розпал жнив став

приводом до повстання в липні 1819 р. військових поселенців

під Чугуєвом. Цей виступ вдалось придушити за допомогою

двох армійських полків та артилерії. В 1829 р. відбулось Шебе

линське повстання, приводом до якого була відмова місцевих

селян ставати військовими поселенцями. Цей виступ також був

жорстоко придушений. Проте виступи військових поселенців

не припинялись і в подальшому. Тому в 1857 р. уряд був змуше

ний ліквідувати військові поселення.

Загалом селянський рух в Україні впродовж першої полови

ни XIX ст. відзначався постійним зростанням і свідчив про кри

зу феодальних відносин. Так, якщо з 1797 р. до 1825 р. в Укра

їні відбулось 140 селянських виступів, то у 1826–1847 рр. —

вже 250, а у 1849–1854 рр. — 104. Така прогресуюча тенденція

наростання селянських виступів свідчила про серйозну небезпе

ку для збереження дворянством влади в країні.

Вже Олександр І (1801–1825) на початку свого правління

виступив з ідеєю скасування кріпацтва, але далі розмов справа

не пішла. А його наступник Микола І (1825–1855) був відданим

захисником інтересів дворянства, і тому навіть не вів мову про

скасування кріпацтва. Одначе для царського уряду дедалі зро

зумілішою ставала необхідність скасування кріпацтва, аби за

побігти тому, щоб селяни звільнили себе самі. Тому репресії

проти селян поєднувалися з певними поступками селянству

з боку уряду. Так, царський указ 1803 р. дозволяв селянам ви

куп із кріпацтва. В 1839–1841 рр. було проведено реформу, яка

поліпшила становище державних селян. Зокрема, заборонялося

віддавати державні маєтності в оренду, оскільки орендарі часто

припускались різних зловживань щодо економічної експлуата

103

ції селян, а щодо самих державних селян застосовували постій

ний фіксований податок на користь держави. У 1847–1848 рр.

була проведена інвентарна реформа. Вона стосувалась панських

селян Правобережної України. Інвентарна реформа була викли

кана як намаганням пом’якшити соціальні протиріччя в регіо

ні, так і бажанням російської влади економічно послабити міс

цеву польську шляхту через обмеження її можливостей щодо

експлуатації селянства. Суть цієї реформи полягала в тому, що

в кожному маєтку заводилась інвентарна книга (звідси і назва

реформи), у якій чітко фіксувались норми панщини, характер

панщинних повинностей, який залежав від статі та від віку се

лян, всі роботи селян на пана понад встановлену норму мали оп

лачуватися за встановленими державою розцінками. Дні пан

щини також були розкладені за місяцями року, заборонялося

переносити панщину із зимових місяців на літні. Заборонялася

панщина у дні свят, скасовувались всі натуральні побори із се

лян. Обмежувалось право пана втручатись у приватне життя се

лян та право віддавати селян у рекрути або відправляти на

заслання в Сибір.

Проте всі ці реформи мали частковий характер і не могли іс

тотно вплинути на покращання становища селян. Більшість з

них одразу ж обмежувалась різними доповненнями, а інвентар

на реформа у 1855 р. внаслідок доповнень фактично була лікві

дована. Відповідно боротьба селян за свої права зростала, що

об’єктивно наближало скасування кріпацтва.

Українське національно'культурне

відродження

Кінець XVIII ст. був позначений ліквідацією решток автоно

мії українських земель у складі Російської імперії. Цей процес

був боляче сприйнятий патріотичною частиною української ко

зацької старшини. Саме вона перетворилась на українську елі

ту, яка очолила перший етап українського національно куль

турного відродження. Відповідно, окрім соціальних протестів

селянства, в Україні впродовж першої половини XIX ст. почав

наростати український національно визвольний рух, який мав

особливо важливе значення для зростання національної само

104

свідомості українців та політичного звільнення України. Ха

рактерними рисами українського національно визвольного ру

ху були: обмеженість вимог сферою освіти та культури, готов

ність йти на поступки і намаганням зберегти політичний

зв’язок із Росією (абсолютна більшість українських громад

ських діячів стояла на засадах федералізму, тобто збереження

політичного зв’язку з Росією на федеративних засадах), нама

ганням досягти своїх цілей мирними, ненасильницькими та ле

гітимними засобами. Відповідно український національний рух

кінця XVIII — першої половини XIX ст. точніше було б іменува

ти не національно визвольним, а національно культурним.

Українське національно культурне відродження почалося

наприкінці XVIII ст. і пройшло три етапи. Перший етап україн

ського національно культурного відродження розпочався на

прикінці XVIII ст. і тривав до середини 1840 х років. Цей етап

дістав назву “період збирання спадщини”, оскільки для нього

був характерний пошук, вивчення та видання пам’яток україн

ської історії, писемності та фольклору. Провідна роль на цьому

етапі належала українському дворянству, тому цей етап також

називається дворянським. Другий етап українського національ

но культурного відродження (1840–1880) дістав назву дворян

сько різночинського і характеризувався тим, що провідна роль

у ньому поступово переходила від дворянства до різночинців,

оформленням програмних цілей та поступовою радикалізацією

самого українського національного руху. Третій етап (кінець

XIX — початок XX ст.) характеризувався подальшою радикалі

зацією вимог та виникненням перших українських політичних

партій, а тому дістав назву політичного.

Початок українського національно культурного відроджен

ня ознаменувався виникненням першої української опозицій

ної організації — Новгород!Сіверський таємний гурток. Він

функціонував у 80–90 х роках XVIII ст. у Новгород Сіверсько

му і ставив за мету відновлення автономії Гетьманщини. Члена

ми цього гуртка були представники канцелярії новгород сівер

ського намісника, які належали до українських старшинських

родів, М. Значко Яворський, Г. Полетика, П. Коробчевський,

О. Пригара, В. Капніст та ін. Останній навіть їздив у 1791 р.

в Пруссію з метою залучення цієї країни до боротьби проти Ро

сійської імперії задля звільнення України, проте ця місія закін

105

чилась безрезультатно. Не мали позитивних наслідків (у плані

відновлення політичної самостійності України) також інші дії

гуртка, а тому до початку XIX ст. він припинив свою діяльність.

На межі XVIII–XIX ст. в Україну проникли ідеї Просвітниц

тва та Французької революції. Вони сприяли політизації укра

їнського національно культурного руху і початку його транс

формації у національно визвольний. Щоправда, революційні

ідеї через свій радикалізм були сприйняті лише окремими пред

ставниками українського суспільства. Так, відомо про існування

у Лівобережній Україні на початку 1820 х років нелегального

Малоросійського товариства. Товариство очолював предводи

тель дворянства Переяславського повіту, заможний український

поміщик з Полтавщини В. Лукашевич. Члени товариства

(І. Котляревський, В. Тарновський, С. Кочубей, О. Величко,

П. Капніст та ін.) також належали до дворянства, що походило

від старовинних українських старшинських родів. Програмний

документ Малоросійського товариства передбачав досягнення

незалежності України, ліквідацію кріпацтва і запровадження

демократичних свобод. Планувалося поширювати програмні

ідеї членами товариства шляхом агітації серед різних верств ук

раїнського суспільства. Проте товариство обмежувалось лише

обговоренням програми і не вживало реальних кроків для її ре

алізації. У 1826 р. члени товариства були заарештовані, але нев

довзі звільнені внаслідок відсутності доказів їх антидержавної

діяльності.

У першій третині XIX ст. головним центром українського

національно культурного відродження в Підросійській Украї

ні став Харків. У 1820–1840 х роках у Харківському універси

теті існував гурток, який дістав назву “гурток харківських ро!

мантиків”. Він об’єднував патріотично налаштовану україн

ську студентську молодь і частину викладачів Харківського

університету. До цього гуртка, зокрема, належали Г. Квітка

Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Кор

сун, О. Левицький та ін. Члени цього гуртка видавали поетич

ні та прозові твори, написані українською мовою, чим, як вони

вважали, рятували українську мову від вмирання. Так,

Г. Квітка Основ’яненко у 1834 р. видав “Малоросійські повіс

ті” і започаткував українську прозу, а також сприяв розвитку

українського театру, створивши для нього комедійні твори

106

(“Сватання на Гончарівці”, “Шельменко денщик”, “Шельмен

ко волосний писар” та ін.). Професор Харківського університе

ту І. Срезневський започаткував наукове вивчення українсько

го фольклору і в 1830 х роках видав три випуски записів укра

їнського фольклору під назвою “Запорозька старовина”. Він

також закликав до широкого використання української мови

в усіх сферах життя.

З відкриттям у 1834 р. київського Університету св. Володи

мира центр українського національно культурного відроджен

ня поступово перемістився у Київ. Перший ректор Київського

університету М. О. Максимович — талановитий історик та щи

рий український патріот, чимало зробив для пробудження сві

домості українців. Наполегливою науково дослідною працею

він створив міцну базу наукового вивчення української історії

та фольклору у стінах Київського університету. Не дивно, що

саме в Києві у 1840 х роках виникли нові українські нелегальні

організації — Київська молода та Кирило Мефодіївське това

риство, більшість членів яких були пов’язані з Київським уні

верситетом.

Київська молода — нелегальний гурток студентів та частини

викладачів Університету св. Володимира. Метою цього гуртка

було сприяння пробудженню національної свідомості українців

та звільнення селян від кріпацтва. Члени гуртка обговорювали

та переписували праці французьких філософів утопістів (Фур’є,

Сен Симона) та вчених панславістів (Шафарика, Ганки, Кола

ра). Але відсутність чіткої програми дій та суперечки між чле

нами гуртка призвели до розпаду і припинення існування Київ

ської молодої.

Активна частина членів Київської молодої в березні 1846 р.

створила нову нелегальну організацію — Кирило!Мефодіївське

товариство (братство). До цієї організації ввійшли М. Костома

ров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш, І. Посяда, Г. Анд

рузький, М. Савич, О. Навроцький, О. Тулуб, Д. Пильчиков,

Т. Шевченко, П. Маркович.

До програмних документів Кирило Мефодіївського товарис

тва належали “Книга буття українського народу” або “Закон Бо

жий”, “Статут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”,

а також, певною мірою, “Пояснювальна записка до статуту”

В. Білозерського та прокламація “До братів українців”.

107

Головними завданнями Кирило Мефодіївського товариства

були: сприяння розвитку освіти, християнської моралі та куль

тури серед українців та інших слов’янських народів (саме тому

товариство і було назване на честь слов’янських просвітників

святих Кирила та Мефодія), ліквідація кріпацтва, соціальної

нерівності та станових привілеїв і встановлення рівності грома

дян, впровадження демократичних прав та свобод, об’єднання

всіх слов’янських народів в одну федерацію зі столицею у Киє

ві. Кирило Мефодіївське товариство планувало використовува

ти виключно мирні засоби (агітація, збільшення кількості при

бічників, підвищення свідомості, освіти та культури народних

мас), що було обумовлено великим ступенем релігійності членів

товариства.

Кирило Мефодіївське товариство проіснувало недовго —

у березні 1847 р. воно було викрите і ліквідоване владою. Одна

че, незважаючи на невеликий термін існування, саме Кирило

Мефодіївське товариство започаткувало перехід до організова

ної боротьби українців Наддніпрянщини за свої національно

культурні та соціально економічні права.

Російський революційний та польський

національно'визвольний рухи у Підросійській

Україні в першій половині XIX ст.

Колоніальний статус України у складі Російської імперії обу

мовив таку особливість розвитку опозиційних рухів в ній, як те,

що, окрім українського в Україні існували також потужні росій

ський та польський опозиційні рухи. Причому до цих рухів при

микало чимало українців, головним чином молоді, яка, отже,

втрачалася для справи українського національного відродження.

Першим, позбавленим національного контексту, суспільним

рухом на українських землях було масонство. Воно проникло до

України із Західної Європи ще у середині XVIII ст. і набуло особ

ливого поширення у середовищі дворянства наприкінці

XVIII — на початку XIX ст. В складі масонських організацій,

що існували в Україні, окрім українців, було чимало росіян, по

ляків та представників інших національностей. Масони не ста

вили за мету вирішення національного питання, а натомість

108

вважали, що слід об’єднати всі народи у так зване розумне сус

пільство — тобто весь світ мав об’єднатись у єдину республіку,

якою б керували масони. Відповідно масони робили ставку на

залучення до своїх організацій, які називались ложі, осіб, що

мали впливове становище у суспільстві і належали до привілейо

ваних станів. Таким чином, масонство мало вузьку соціальну ба

зу. Масонські ложі діяли переважно у містах, а також у маєтках

великих феодалів. До найвідоміших масонських лож, що діяли

в Україні в першій чверті XIX ст., належали: дві одеські ложі

“Понт Евксінський” (генерал губернатор Іван Ланжерон, І. Ор

лай та ін. — всього до 70 осіб) та ложа “Трьох царств природи”

(Кирило і Петро Розумовські та ін.), ложа “Любов до істини”

в Полтаві (близько 20 осіб, переважно українці, зокрема І. Кот

ляревський, В. Лукашевич, С. Кочубей, В. Тарновський), ложа

“Об’єднаних слов’ян” у Києві (мала понад 80 членів, зокрема

П. Олизар, П. Харлинський, В. Роснишевський). Масони обме

жувались лише розмовами про кращий устрій, а відсутність у їх

програмі національного питання знеохотила до участі у масон

ських організаціях більшість їх українських членів. Тому після

офіційної заборони масонства в Російській імперії у