1738 Рр., на півдні Київщини і у 1740 х роках продовжували ді

яти досить значні гайдамацькі загони. Найвідомішими ватажка

ми цього періоду були Гнат Голий, Іван Борода, Роман Чорний,

Іван Вечірка, Таран та ін. А наприкінці 1740 х років піднімаєть

ся нове велике гайдамацьке повстання. Особливого розмаху пов

стання набуло з 1750 р., оскільки саме цього року у багатьох се

лах Правобережної України закінчувався термін звільнення від

панщини, і селяни, не бажаючи ставати кріпаками, вирішили

силою відстояти свої права. У цей час активні бойові дії вели пов

станські загони Сухого, Мамая, Подоляки, Мочули, Письменно

го, Лисого, Вуса та ін. Повстання поступово охопило всю Київ

щину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля та Волинь. Най

вищого розмаху це повстання досягло влітку 1750 р., коли

гайдамаки захопили Фастів, Вінницю та ряд інших значних ук

ріплених міст Правобережної України. Російський уряд, занепо

коєний перекиненням цього повстанського руху на Лівобережну

Україну, надіслав на придушення гайдамацького виступу вій

ська. Завдяки цій допомозі Польщі вдалося до кінця 1750 р. при

душити повстання. Настав період тимчасового затишшя. Проте

польські феодали не зробили висновків і не пом’якшили утисків

українського населення. Як наслідок, почалось чергове гайда

мацьке повстання, яке отримало назву Коліївщина.

88

Безпосереднім поштовхом до Коліївщини стало посилення

релігійних утисків, а також чергове безвладдя у Польщі. Воно

було спричинене королівським маніфестом 1767 р., який гаран

тував рівність прав представників усіх конфесій. У відповідь

фанатична частина польської аристократії виступила проти

уряду. Вона на початку 1768 р. утворила у м. Бар так звану Бар

ську конфедерацію — збройне ополчення шляхти, яка домага

лась збереження виключного становища римо католиків, а фак

тично — грабувала та мордувала українське населення, руйну

вала православні храми та монастирі. Польський король не мав

сил для придушення цього виступу, і тому звернувся до Росії.

Російські війська вступили на територію Правобережної Украї

ни, і місцеве населення знову витлумачило їх появу як допомо

гу з боку православної Росії і сигнал до повстання.

Значну допомогу в організації повстання надало Запорожжя.

Запорожці висунули зі свого середовища чимало ватажків Колі

ївщини, зокрема й одного з головних її лідерів — Максима За

лізняка та надали цьому виступу організованості. Навесні

1768 Р. В урочищі Холодний Яр під Чигирином Залізняк сфор

мував перший збройний загін, з яким наприкінці травня 1768 р.

розпочав повстання. Коліївщина швидко охопила всю Правобе

режну Україну. Залізняк захопив Смілу, Лисянку, Черкаси,

Корсунь, Богуслав, а 10 червня повстанці взяли найбільшу фор

тецю регіону — Умань. Тут на бік повстанців перейшов уман

ський сотник Іван Гонта, який сприяв швидкому здобуттю цієї

фортеці. Це була кульмінація Коліївщини.

Але розростання повстанського руху налякало російську

владу, яка боялась, що Коліївщина може перекинутись і на під

контрольні Росії землі. Окрім того, існувала версія, що запо

розький кошовий Калнишевський хоче знищити Польщу і ство

рити із Запорожжя та Правобережної України окрему україн

ську державу. Тому російські війська, що перебували у Польщі,

отримали наказ придушити Коліївщину. Полковник донських

козаків, що були у складі російської армії в Польщі, Гур’єв при

був 26 червня 1768 р. під Умань і запросив до себе головних ва

тажків гайдамаків нібито для переговорів, але їх підступно схо

пили та ув’язнили. Позбавлені керівників, повстанці були

швидко розбиті російським та польським військами. Проте ок

ремі виступи тривали до початку 1769 р.

89

Гайдамацькі повстання зазнали поразки, але польська влада

змушена була певною мірою рахуватися з релігійними потреба

ми православного населення та утримуватись від занадто вели

ких розмірів панщини. Гайдамацькі виступи також сприяли

послабленню Речі Посполитої і врешті решт — її ліквідації.

Не кращим, ніж на Правобережній Україні, було становище

українського населення і в Західній Україні. Тому і тут виник

ли форми масового протесту, схожі з гайдамацьким рухом — це

були опришки, або левенці. Перша згадка про опришків у доку

ментах датується 1529 р. Головним регіоном дії загонів оприш

ків були Карпати. Тут сходились кордони Польщі, Австрії та

Молдавії, що давало змогу загонам опришків, у випадку їх пе

реслідування, переходити з території однієї держави на терито

рію іншої. Опришки діяли невеликими групами по кілька де

сятків чоловік. Вони здійснювали напади на панські маєтки та

представників влади і після цього одразу ж відходили у гори.

Частину награбованого роздавали простому населенню, а також

приходили на допомогу останньому для розправи з найбільш не

нависними експлуататорами. Все це забезпечило опришкам під

тримку з боку українського населення і створило їм імідж бор

ців за народні права.

У першій половині XVIII ст. головними ватажками опришків

були Солонинка, Панчишин, Сабат, Василь Баюрак, Іван Бой

чук та ін. Але найвідомішим ватажком опришків по праву вва

жається Олекса Довбуш (1700–1745), який керував загоном оп

ришків упродовж 1738–1745 рр. Лише внаслідок зради поля

кам вдалося вбити Довбуша. Проте рух опришків не

припинився. Він “пережив” польське панування і його вдалось

знищити лише новій, австрійській владі у 1830 х роках.

Українська культура

у другій половині XVII–XVIII ст.

Загальна характеристика. Національно визвольна війна

1648–1657 рр. дала потужний поштовх для подальшого розвит

ку української культури. Чимало українських культурних дія

90

чів дістали підкріплення своїм національним почуттям внаслі

док відродження української державності. Сформувалась укра

їнська політична еліта, яка також сприяла розвитку вітчизня

ної культури. Українська культура звільнилася від репресій

з боку польської влади. Але після розколу Гетьманщини на дві

частини і початку “Руїни” зазнає збитків також і культурне

життя. Культурний розвиток кожної з українських земель від

бувається окремо, і тому формуються культурні відмінності між

окремими її регіонами.

Освіта. Національно визвольна війна кардинально змінила

ситуацію в цій сфері. Б. Хмельницький та більшість його нас

тупників чудово розуміли те важливе значення, яке має освіта

для формування самостійної держави та нації. Відповідно осві

та незмінно отримувала значну матеріальну підтримку з боку

більшості гетьманів, а освічені особи могли досить швидко зро

бити блискучу кар’єру.

Система освітніх закладів України XVII–XVIII ст. складала

ся з двох вищих навчальних закладів (Львівський університет

та Києво Могилянська академія), середніх навчальних закла

дів (колегіумів) та початкових шкіл. Останні були як світськи

ми, так і духовними. Львівський університет, заснований у

1661 р., був цілковито польським (навчання велося польською

мовою, і навчались у ньому переважно поляки), а тому не мав

принципового значення для розвитку української освіти того

часу. До того ж він був взятий під контроль єзуїтами і до 1784 р.

фактично існував як духовний навчальний заклад. Таким чи

ном, головним осередком вищої освіти в Україні був Києво

Могилянський колегіум. Ще відповідно до Гадяцького трактату

1658 р. планувалось надання йому статусу академії та засну

вання в Україні університетів. Але остаточно надання Києво

Могилянському колегіуму статусу академії відбулось у 1701 р.

Повний термін навчання у Києво Могилянській академії ста

новив 12 років. Тут вивчали латину, грецьку мову, богослов’я,

музику, філософію та ряд інших дисциплін переважно гумані

тарного профілю. З поміж відомих викладачів академії були

В. Ясинський, Й. Галятовський, А. Сатановський, Й. Крюков

ський, Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Ю. Конись

кий та ін. В Академії на початку XVIII ст. навчалось до 2 тис.

студентів, причому не лише з України, а й також з Росії, Чехії,

91

Сербії та інших країн. Серед вихованців академії особливо ус

лавились Антоній Радивілович (визначний проповідник), Си

меон Полоцький (теолог), Стефан Яворський (просвітник, нау

ковець та релігійний діяч), Дмитро Туптало (єпископ Ростов

ський, згодом канонізований), Григорій Сковорода (філософ,

письменник), Феофан Прокопович (релігійний та громадський

діяч), Григорій Полетика (письменник, політичний та громад

ський діяч), Василь Рубан (історик та поет), Олександр Безбо

родько (визначний політик Російської імперії), Артемій Ведель

(композитор) та ін.

У XVIII ст. царський уряд повів наступ на Києво Могилян

ську академію, небезпідставно вважаючи її головним центром

українського національно культурного руху. Найталановиті

ших викладачів переводили на роботу в Росію, штучно обмежу

валась чисельність студентів. У 1783 р. навчання в академії бу

ло переведено на російську мову, а у 1817 р. Києво Могилянську

академію закрили. Водночас заборонялося створення інших ви

щих навчальних закладів.

У 1786 р. на території Російської імперії було проведено ос

вітню реформу, яка полягала в остаточному закріпленні стано

вої освіти та введенні різних типів навчальних закладів, які

поділялись залежно від терміну та характеру навчання. В гу

бернських містах створювали чотирикласні училища, в яких

вивчали російську мову та історію, фізику, механіку, арифме

тику та архітектуру; в повітових містах — двокласні училища,

в яких навчали читанню, письму, лічбі та історії. Вся система

освіти у Підросійській Україні наприкінці XVIII ст. стала ро

сійськомовною і слугувала головним засобом русифікації.

Література. У другій половині XVII ст. відродилась релігійна

полеміка. Головним її літературним вираженням був твір Лаза

ря Барановича “Нова міра старої віри” (1676), а також збірник

проповідей “Ключ розуміння” Йоаникія Галятовського 1655 р.

З поміж релігійної літератури важливе місце посідають також

праці св. Дмитрія Ростовського “Руно зрошене” та чотиритомна

агіографічна праця “Четьї Мінеї”.

Поетичний жанр розвивали Климентій Зиновіїв та Іван Ве

личковський. Глибоким патріотизмом пронизані вірші Семена

Дівовича (“Розмова Великоросії з Малоросією”) та Василя Кап

ніста (“Ода на рабство”), створені у другій половині XVIII ст. і

92

в яких засуджувалася дискримінаційна політика Росії щодо

України. Чимало поетичних творів були пов’язані з проблема

ми буденного життя (“Ярмарок” Івана Некрашевича, “Пісня

світська” Левицького, “Піснь о біднім сироті” Пєшковського,

“Піснь о світі марнім” Федора Кастевича та ін.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав перші частини “Енеїди”.

Написана живою розмовною українською мовою, замість заста

рілої церковнослов’янської, вона була зрозумілою для сприй

няття більшістю населення і започаткувала нову українську лі

тературу.

Літописи. Історична наука. У XVIII ст. історія продовжува

ла розвиватись у літописному жанрі. В цей час було створено

літописи Самовидця (анонімний твір, внаслідок значної його

політичної опозиційності російській владі, ймовірний автор—

Роман Ракушка Романовський), Григорія Грабянки, Самійла

Величка. Ці літописи дістали назву козацьких, оскільки їх

створювали представники козацької старшини і головним іс

торичним героєм у них виступало козацтво. В цих творах обс

тоювалась ідея самобутності України та українського народу,

доводилась тяглість української історії від Київської Русі до

козацької доби. Треба також зазначити, що, на відміну від лі

тописів Київської Русі та літописів XIV–XVII ст., у козацьких

літописах XVIII ст. помітна тенденція до аналізування подій,

виділення причинно наслідкових зв’язків, використання

значної джерельної бази. У літописі Величка було вперше по

дано визначення поняття “український народ” як сукупності

всіх груп населення, що проживали на території України, а та

кож подається географічне позначення України як території

по обидва боки Дніпра.

Наприкінці XVIII ст. створюються перші власне історичні

праці. До них належать “Короткий опис козацького малоро

сійського народу” Петра Симоновського, видана Василем Ру

баном праця “Краткая летопись Малой России” невідомого ав

тора та “Історія русів”. В “Історії русів” вперше було подано

етапи української історії (Київська Русь — Галицько Волин

ська держава — Литовсько Руський період — доба козацтва)

та доводиться її безперервність. В “Історії русів” також прово

диться ідея необхідності самостійного розвитку України та

відмінності між росіянами та українцями. Твір є анонімним.

93

Ймовірним автором вважається Григорій Кониський або Гри

горій Полетика.

Філософія була тісно пов’язана з літературою та історією. Го

ловним осередком розвитку філософії в Україні залишалась Ки

єво Могилянська академія. Відомими філософами середини

XVII — першої половини XVIII ст. були Йосиф Горбацький, Іно

кентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Василь

Ясинський, Григорій Кониський. Головними рисами україн

ської філософії другої половини XVII–XVIII ст. був гуманізм,

який поєднувався з глибокою релігійністю та патріотизмом.

Цілу віху в українській філософії становить творчість Григо

рія Сковороди (1722–1794). Він походив з бідної козацької сім’ї,

здобув освіту у Києво Могилянській академії (вступив до неї у

14 років). Головним положенням філософії Сковороди була ідея

“сродної праці”. Це означало, що кожна людина повинна займа

тись тією професією, до якої у неї є покликання. Лише тоді лю

дина буде щаслива і зможе пізнати саму себе, а це відкриє їй

шлях до пізнання Бога.

Загалом в Україні розвивались головним чином гуманітарні

та природничі науки. Це було обумовлено тим, що наука зали

шалась тісно пов’язаною з релігією і чимало вчених походили

з духовного стану. До того ж колоніальний статус України пе

решкоджав прогресу у науковій сфері та повноцінному вивчен

ню закордонного досвіду, що особливо згубно позначилось на

розвитку фізико математичних та природничих дисциплін. Хо

ча з XVIII ст. починається поступовий розвиток і цих наук. Зок

рема, у 1793 р. українець І. Фальковський видав перший в Ро

сійській імперії підручник змішаної математики. Ф. Прокопо

вич та інші діячі української культури спеціально закликали

своїх учнів до вивчення фізико математичних та природничих

дисциплін. Ф. Прокопович також створив курс лекцій з мате

матики.

Музика та театр. Продовжувався розвиток музики у Києво

Могилянській академії. Тут навчання музичному мистецтву

здійснювали досвідчені фахівці за рукописними або друковани

ми нотними збірками духовних пісень (так звані ірмологіони).

У 1650 х роках ректор академії Лазар Баранович організував

при Києво Могилянській академії спеціальну музично хорову

школу. Остаточно утверджується багатоголосий спів, теоретич

94

ну основу якого було впорядковано в 1677 р. у “Граматиці муси

кійській” українського композитора Миколи Дилецького. Но

вим осередком музичної освіти та культури була також співоча

школа у Глухові. Окрім цього, при гетьманській резиденції Ро

зумовського у Глухові діяла капела.

Українськими композиторами XVIII ст., що здобули світове

визнання, є М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Михайло Березовський (1745–1777) здобув освіту у Києво

Могилянській академії, потім — в Італії, де створив свої перші

музичні твори (опера “Демофонт”, соната для скрипки та ін.).

Після повернення з Італії працював у Петербурзі, але не був виз

наним і невдовзі помер. Є автором 18 хорових концертів, з яких

до нашого часу дійшло три, але й вони засвідчують тонке відчут

тя музики та неперевершену майстерність, вміле поєднання за

хідноєвропейської та української музичних традицій.

Дмитро Бортнянський (1751–1808) одержав музичну освіту в

Італії. Повернувшись у Росію, працював у Петербурзі спочатку

капельмейстером, а невдовзі— директором Придворної співаць

кої капели. Залишив значну музичну спадщину у сфері як ду

ховної, так і світської музики. Найвідомішими його музичними

творами є опери “Алкід”, “Креонт” та “Сокіл”. Сприяв набли

женню вітчизняної музичної традиції до західноєвропейської.

Артемій Ведель (1767–1808) навчався у Києво Могилянській

академії, а згодом очолював академічний хор. Був талановитим

скрипалем. Поєднав у своїй музиці класичний та народний еле

менти. Першим вніс народні мотиви у духовну музику. Є авто

ром понад 30 духовних концертів, зокрема “Літургії”, “Херу

вимської”, “Всенощної”, “На річках Вавилонських”.

Театральне життя було представлене діяльністю мандрів

них лялькових театрів (вертепів) та шкільною драмою. Драма

тичні твори у XVIII ст. створювали Дмитрій Ростовський (“Ус

пенська драма”), Семен Полоцький (комедія “Про блудного си

на”), Феофан Прокопович (трагікомедія “Володимир”), Лаврін

Горка (“Йосиф Патріарха”), Митрофан Довгалевський (“Коми

ческоє дєйствіє”), Георгій Кониський (“Воскресеніє мертвих”)

та ін. У 1798 р. в Україні було створено перший постійний те

атр (у Харкові).

Архітектура. В українській архітектурі XVII–XVIII ст. до

мінував стиль бароко, який прийшов із Західної Європи, але

95

на українських землях набув певних специфічних рис і тому

дістав назву українського бароко. До найвідоміших україн

ських архітекторів XVIII ст. належать І. Зарудний (найвідомі

ша споруда — Богоявленська церква Братського монастиря

у Києві), С. Ковнір (Ковнірівський корпус і дзвіниця на Даль

ніх печерах у Києво Печерській лаврі, а також Кловський па

лац у Києві), І. Григорович Барський (фонтан “Самсон”, Пок

ровська та Набережно Микільська церкви, надбрамна церква

Кирилівського монастиря у Києві та собор Різдва у Козельці,

Трьохсвятительська церква в с. Лемеші на Чернігівщині, спо

руди Межигірського монастиря під Києвом). В Україні в цей

час працювали також російські архітектори Г. Шедель,

Й. Старцев, І. Мічурін. Останній збудував за проектом італій

ського архітектора Б. Растреллі Андріївську церкву в Києві.

У Західній Україні в 1747–1762 рр. було споруджено собор

св. Юра (Львів), а у 1760–1770 х роках Успенський собор По

чаївської лаври.

Одним із напрямів архітектури стають садово паркові ком

плекси. Вони створюються в маєтку Румянцева в Качанівці (на

Чернігівщині), в маєтку Розумовського в Батурині та ін. Най

кращим зразком садово паркової архітектури в Україні вважа

ється Софіївський дендропарк, створений у маєтку графа По

тоцького на Черкащині.

З другої половини XVIII ст. в архітектурі України поширю

ється класичний стиль. Він характеризувався зменшенням де

коративних елементів, чіткістю та спрощенням форм. Україн

ське бароко продовжує існувати, але царським указом 1800 р.

було заборонено будівництво споруд в українському стилі. Та

ким чином, навіть в архітектурі російський уряд прагнув до ні

веляції відмінностей між Росією та Україною задля повної аси

міляції останньої.

Образотворче мистецтво. Іконопис. У XVII–XVIII ст. продов

жувала розвиватись Лаврська граверна школа у Києві, яка була

представлена творчістю братів Тарасевичів, Аверкія Козачків

ського та Григорія Левицького. Наприкінці XVII та у XVIII ст.

в Україні працювали і такі відомі гравери, як Ширський, Зуб

рицький, Мігура та ін.

У Києво Печерській лаврі продовжувала свій розвиток київ

ська іконописна школа (Григорій Маляренко, Данило Красов

96

ський, Василь Дворецький). Настінні розписи Успенського со

бору Києво Печерської лаври здійснили в середині XVIII ст.

лаврські художники Іван та Феоктист. Відомими західноукра

їнськими іконописцями кінця XVII — початку XVIII ст. були

Ілліч Бродлакович та Іван Руткович, творець іконостасу П’ят

ницької церкви у м. Жовква, а в галузі фрескового живопису—

Строїнський.

У другій половині XVII–XVIII ст. розвивається світський

живопис. Головним жанром залишається портрет. Від другої

половини XVII–XVIII ст. відомі портретні зображення

Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, С. Сулими

та ін. У XVIII ст. визначними українськими живописцями бу

ли Володимир Боровиковський, Антоній Лисенко, Дмитро Ле

вицький. Поширеним живописним сюжетом стають зображен

ня козака Мамая, а в іконописі — ікони Покрови.

98

Р о з д і л

Українські землі наприкінці

XVIII — у першій половині

XIX ст.

Українські землі під владою

Російської імперії

у першій половині XIX ст.

Адміністративно!територіальний устрій. Чисельність та етніч!

ний склад населення. Українські землі, що належали на початку

XIX ст. Російській імперії, поділялись на три генерал губерна

торства: Малоросійське (Харківська, Полтавська і Чернігівська

губернії), Київське (Київська, Подільська, Волинська губернії),

Новоросійсько Бессарабське (Катеринославська, Херсонська і

Таврійська губернії, а також Бессарабська область). Губернії поді

лялись на повіти. Головні посади в адміністрації займали росія

ни, що посилювало русифікацію України. У 1831 р. у Правобе

режній Україні було ліквідоване магдебурзьке право, а у 1841 р.

чинність Литовських статутів. Таким чином, до 1840 х років ад

міністративний устрій, діловодство, судочинство та управління

України були повністю нівельовані до російських стандартів.

У Підросійській Україні на початку XIX ст. проживало

8,2 млн осіб, але внаслідок інтенсифікації приросту населення

його чисельність на середину XIX ст. зросла майже у 2,5 раза і

становила 20 млн осіб. Серед населення України на початку

XIX ст. найчисельнішою групою було селянство (95 %).

Відбулись зміни у соціальній та національній структурах насе

лення Підросійської України. Зокрема зник козацький стан. Ко

зацька старшина перетворилася на дворянство. Відбулось закрі

пачення селянства. Почався процес формування нових суспільних

6

класів — буржуазії, інтелігенції та робітників. Серед цих нових

соціальних груп українці становили меншість. У національному

відношенні українці на початку XIX ст. становили майже 90 %

населення України, але внаслідок переселенської політики цариз

му, спрямованої на змішання та асиміляцію націй, частка україн

ців постійно зменшувалась. Натомість в Україні з’явилось чимало

представників російської національності, більшість з яких нале

жала до привілейованих станів або робітництва. Російська мен

шина зосереджувалась переважно в містах Лівобережної та Пів

денної Україні. На Правобережжі найбільшою національною мен

шиною були поляки та євреї. У загальній чисельності населення

України поляки становили 6 %, а євреї — 8 %. Особливо стро

катим був національний склад Південної України. Там, окрім

українців, проживали росіяни, вірмени, серби, болгари, греки,

євреї, татари, грузини, угорці. З початку XIX ст. посилилось пере

селення німців до України (2 %). Водночас самі українці почали

переселятися на Кубань (Малиновий Клин), Північний Кавказ та

Поволжя, де до кінця XIX ст. їх нараховувалось близько 2 млн і

вони становили від 20 до 70 % населення цих регіонів.

Економічний розвиток. Економічний розвиток України

першої половини XIX ст. характеризувався: 1) посиленням ін

теграції до загальноросійського ринку; 2) посиленням кризи

феодального господарства і поступовим переходом до капіта

лізму; 3) початком промислового перевороту; 4) появою нових

галузей промисловості; 5) розвитком товарно грошових відно

син; 6) контролем економіки іноземним капіталом; 7) колоні

альним характером економіки. Колоніальний статус обумовив

розвиток в Україні переважно сировинної промисловості та

сільського господарства: на їх частку припадало понад 85 %

виробленої в Україні продукції. Натомість готова промислова

продукція надходила в Україну з Росії та інших країн Європи.

А збереження феодальних відносин обумовило тривале вико

ристання на промислових підприємствах праці кріпаків.

Головною галуззю економіки України й надалі залишалося

сільське господарство. Впродовж першої половини XIX ст. його

товарність швидко зростала, і воно дедалі більше почало перео

рієнтовуватися з внутрішнього на зовнішній ринок. На середи

ну XIX ст. Україна давала 80 % експорту цукру, 70 % експорту

зернових та 60 % експорту вовни, що їх експортувала Російська

99

імперія. З’явилась спеціалізація регіонів України з вирощуван

ня окремих груп сільськогосподарської продукції. Так Правобе

режна Україна спеціалізувалась на вирощуванні цукрових бу

ряків, Східна — льону, картоплі, тютюну, соняшників, Півден

на — зернових, кукурудзи, соняшнику, а також фруктів.

Активно розвивалась і тваринницька галузь сільського госпо

дарства, продукцію якої поставляли не лише до Росії, а й до

Австрії, Німеччини та інших європейських країн.

Поступово зростала частка промислового сектора виробниц

тва. Утвердження фабрично заводського виробництва вияви

лось у зростанні кількості промислових підприємств в Україні в

3,7 раза: в 1825 р. їх нараховувалося 650, а у 1860 р. — 2230.

Особливо швидко промислові підприємства почали з’являтися з

30–40 х років XIX ст. Це було початком промислового переворо

ту у Підросійській Україні. Головними центрами зосередження

промисловості були райони великих міст (Харків, Одеса, Київ,

Катеринослав) та Донбас. На середину XIX ст. в Донбасі діяло

32 металургійних та 11 чавуноливарних заводів, а видобуток ву

гілля становив 6 млн пудів на рік.

Розвиток промисловості та розширення економічних зв’язків

руйнували натуральний характер господарства та сприяли роз

витку торгівлі в Україні. Особливо великого значення набуває тор

гівля через причорноморські порти. Територія України виступала

також у ролі транзитного коридору між Росією та західноєвропей

ськими країнами. Важливу роль відігравала також торгівля Укра

їни з Росією. Торгові операції здійснювалися на ярмарках, які по

ділялись на ярмарки місцевого значення, яких на середину

XIX ст. в Підросійській Україні нараховувалось близько 12 тис.,

та ярмарки, що мали статус регіональних і навіть міждержавних.

До останніх належали: Контрактовий ярмарок у Києві, три хар

ківські ярмарки, Введенський ярмарок у Сумах, Сорочинський на

Полтавщині, Петропавлівський у Катеринославі та Георгіївський

у Єлисаветграді. В торгівлі до появи залізниць важливу роль віді

гравало чумацтво. Зокрема, чумаки перевозили до 640 тис. т зер

нових щороку, що становило 75 % вивозу зернових з України.

Розвиток промисловості та торгівлі стимулював зростання

міст. До найбільших міст Підросійської України належали Оде

са, Харків та Київ. Особливо швидко розвивались міста Півден

ної України, зокрема, вже згадувана Одеса, а також Єлисавет

100

град (сучасний Кіровоград), Катеринослав (Дніпропетровськ),

Олександрівськ (Запоріжжя), Кам’янське (Дніпродзержинськ),

Миколаїв та Херсон. Водночас почав розвиватися транспорт і

комунікаційна система. Прискорилось прокладання нових

доріг і покращилось їх обслуговування. 1823 р. започатковане

пароплавство на Дніпрі і на середину XIX ст. тут було 17 пароп

лавів.

Селянські повстання. Загострення кризи феодалізму особли

во помітно проявилось у погіршенні становища селянства. Пан

мав необмежену владу над своїми кріпаками: він давав дозвіл на

шлюб, передання селянського майна у спадок. Пан міг піддава

ти селян тілесним покаранням, віддавати найбільш неугодних

в солдати або засилати на каторгу до Сибіру. Кріпаки повинні

були відробляти панщину, сплачувати оброк та виконувати ін

ші повинності на користь пана.

Розвиток товарно грошових відносин і торгівлі спричинив

появу на ринку великої кількості товарів і зростання споживан

ня. Дворяни, які виступали головними споживачами товарів на

ринку, задля отримання грошей для їх придбання переважно

вдавались не до інтенсифікації та модернізації виробництва,

а почали посилювати експлуатацію селян. Зростала панщина та

оброк. Це призводило до погіршення економічного становища

селянства і як наслідок — до посилення боротьби селян за звіль

нення від кріпацтва.

До найпоширеніших форм селянських протестів належали:

втечі (ця форма протесту, досить поширена у першій половині