2. Функції витрат

У системі управління витратами важливе значення має побудова і використання функцій витрат. Функ­ція витрат — це кількісний вираз залежності витрат від їх чин­ників. Такі формалізовані залежності у вигляді функцій полег­шують процеси прогнозування і планування витрат, використо­вуються в аналізі й оцінювати роботи центрів відповідальності та в інших сферах діяльності підприємства.

Слід відрізняти функції сукупних (абсолютних) витрат під­приємства або його підрозділів, окремих статей чи елементів (на­приклад, загальновиробничих витрат, витрат на утримання та експлуатацію машин та устаткування) і функції витрат на одини­цю продукції (собівартості продукції).

Основною проблемою під час побудови функцій витрат є вста­новлення причинно-наслідкових зв'язків між чинниками і витрата­ми. Чинники витрат виражаються певними показниками, які впли­вають на витрати і мають кількісну оцінку. Вони визначаються в процесі аналізу і емпіричної перевірки зв'язку з витратами і в пода­льшому розглядаються як змінні параметри функції витрат.

Залежно від форми зв'язку змінних параметрів з витратами розрізняють лінійні та нелінійні функції. Лінійні функції витрат, коли пряма витрат однозначно визначаться двома точками, є найбільш прийнятними для практичного використання. Такі функ­ції легкі в побудові та використанні. Нелінійні функції не можна достатньо точно визначити виміряною кількістю точок, що й є головною складністю їх застосування.

У теорії і практиці управління витратами застосовуються різні методи дослідження причинно-наслідкових зв'язків між витрата­ми і їх чинниками та побудови відповідних функцій. Серед них передусім виокремлюють методи:

Інженерний метод ґрунтується на аналізі взаємозв'язків між витратами ресурсів і результатами. При цьому ресурси диферен­ціюються за видами залежно від того, які чинники і як впливають на їх витрати (сировина, основні, допоміжні матеріали за видами, інструмент, основні засоби, праця і т. д.). На основі досліджень і обчислень розробляються нормативи витрат на окремі ресурси стосовно певних показників (драйверів): кількість виробів, ма­шино-години роботи устаткування, людино-години роботи пра­цівників та ін. Нормативи встановлюються з урахуванням особ­ливостей технологічного процесу і режимів роботи устаткування. В подальшому вони можуть інтегруватись в нормативи на один виріб для спрощеної формалізації залежності витрат від кінцево­го результату — обсягу виробництва.

Інженерний метод забезпечує досить точні обчислення витрат, він враховує технологічні та організаційні можливості викорис­тання ресурсів, орієнтує на передові методи роботи та досягнення науково-технічного прогресу. Але основний його недолік — складність і трудомісткість оцінки витрат і розробки їх норм.

Бухгалтерський метод, який ще називають методом аналізу ра­хунків, передбачає побудову моделі поведінки витрат на основі ма­теріалів бухгалтерського обліку. За даними бухгалтерських рахун­ків аналізуються витрати і їх носії (драйвери). В процесі такого аналізу всі витрати або певна група їх, наприклад, загальновиробничі витрати, розподіляються на змінні та постійні. Фактичні витра­ти за минулий період коригуються з урахуванням реальних умов ді­яльності підприємства (ціни, тарифи), визначаються змінні витрати на одиницю їх носія і формулюється лінійна функція витрат.

Згідно з мінімаксним методом залежність витрат від обсягу діяльності визначається на основі двох рівнів (точок) останньої — мінімального й максимального. Мається на увазі, що обсяг діяль­ності (виробництва) в межах діапазону релевантності різний. Пряма, що з'єднує точки витрат, які відповідають мінімальному і максимальному обсягу діяльності, виражає функцію витрат.

Метод побудови функцій витрат за двома екстремальними точ­ками приваблює своєю простотою, але він не дає точних резуль­татів. Мінімальний і максимальний обсяги діяльності можуть іс­тотно відрізнятися від середніх, нормальних її умов і не забезпе­чувати належної репрезентативності даних для побудови функції. Тому мінімаксний метод доцільно модифікувати, вибираючи не екстремальні рівні обсягів діяльності, а типові із нижчих та вищих.

Метод регресійного аналізу встановлює взаємозв'язок між ви­тратами і показниками, що на них впливають, на основі статис­тичної обробки репрезентативного масиву інформації. В процесі регресійного аналізу може досліджуватися залежність витрат від одного чинника (показника) або від більшої їх кількості. В пер­шому випадку будують однофакторні рівняння регресії, в друго­му — багатофакторні.

Функція витрат (рівняння регресії) визначається відомим ме­тодом найменших квадратів, який дозволяє встановити величини а і в, максимально наближені до емпіричних даних.

Регресійний аналіз дає точніші результати, ніж мінімаксний метод, оскільки в ньому враховуються дані усіх спостережень, а не лише їх крайні величини. Разом з тим, як і попередні методи, він базується на досвіді минулої діяльності, що не завжди адекват­ний майбутнім умовам.

Слід зазначити, що регресійний аналіз застосовується також для визначення собівартості продукції. Це стосується продукції, схожої в конструктивно-технологічному відношенні, та виробів, що становлять параметричні ряди (машини певного призначення, верстати, електродвигуни та ін.). Виведені за фактичними даними рівняння регресії дозволяють прогнозувати собівартість нових виробів на етапі їх розробки і таким чином більш обґрунтовано вести цінову і товарну політику підприємства.