§ 4. Заявник у справах про розкриття банківської таємниці

У ЦПК не встановлено переліку осіб, яким надано право звер­нутися до суду із заявою про розкриття банківської таємниці. У такому випадку слід виходити із загального правила ст. З ЦК, відповідно до якого кожна особа має право в порядку, встановле­ному цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх пору­шених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а також органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні ін­тереси. З цього загального правила випливають такі висновки: по-перше, коло суб’єктів, які наділені правом звернення до суду

із заявою про розкриття банківської таємниці, є обмеженим; по-друге, обґрунтування права вимагати розкриття банківської таємниці в кожному конкретному випадку входить у межі судово­го розгляду; і, як наслідок, відсутність (недоведення суду) права на звернення до суду з такою заявою є самостійною підставою для відмови у її задоволенні.

Застосовуючи загальне правило ст. З ЦПК України до цих специфічних правових відносин, суд може в порядку окремого провадження розглядати справи про розкриття інформації, що містить банківську таємницю, за заявою:

• особи, яка звертається до суду з метою забезпечення та реалізації своїх прав, свобод чи інтересів, якщо вони не мо­жуть бути визнані, або існує реальна загроза того, що буде допущено їх порушення чи оспорювання без отримання певної інформації, яка містить банківську таємницю;

• у випадках та на підставах, встановлених законом, за за­явою органу та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, - за тих самих обставин.

До першої групи заявників належать спадкоємці померлого, на ім’я якого в установі банку відкрито рахунок, укладено договір про зберігання тощо, відомості про які становлять банківську таємницю, кредитори - про операції, які були проведені на ко­ристь чи за дорученням клієнта, які є стосовно них боржника­ми, здійснені ним угоди, та інші заінтересовані в матеріальному сенсі особи.

До другої групи належать органи державної влади, їх посадові особи, які наділені правом у межах наданих їм законом повно­важень вживати заходи з метою захисту державних та суспіль­них інтересів та недопущення їх порушення, оспорювання або невизнання.

Установа, особа, яка звертається до суду із заявою про роз­криття банківської таємниці, набуває статусу заявника, інші учасники користуються процесуальними правами та статусом заінтересованих осіб.

Відповідно до змісту статтей 287, 288 ЦПК України заявник вправі вимагати від суду зобов’язання розкриття інформації, що містить банківську таємницю, лише стосовно конкретної юри­дичної або фізичної особи. Така вимога не може мати загальний, неконкретний, неперсоніфікований характер.

Суд, розглядаючи таку заяву, має також з’ясувати, чи не наді­лений заявник правом безпосереднього звернення до установи банку та чи звертався вій із письмовою вимогою про розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, якою була відповідь банку та чи не відмовлено суб’єктові в цьому, з яких мотивів.

Необхідно розглядати як необгрунтовану таку заява суб’єкта звернення, який в силу закону наділений правом безпосередньо­го та самостійного отримання від банку інформації, що містить банківську таємницю, в разі якщо він не скористався цим пра­вом з необ’єктивних причин, не отримував відповіді від банку з відмовою у її наданні. Суд за таких обставин має відмовити у задоволенні такої заяви з роз’ясненням права заявления такої вимоги в самостійному порядку, оскільки відсутні умови звер­нення до суду. З цього приводу головою Верховного Суду України направлено листа від 28.05.2001 року № 5-16 и245, у якому на­голошується на тому, що відповідно до п. З ст. 62 Закону України від 07.12.2000 року «Про банки і банківську діяльність» інфор­мація щодо діяльності та фінансового стану юридичних і фізич­них осіб, яка становить банківську таємницю, розкривається органам Міністерства внутрішніх справ України на їх письмову вимогу, а не за рішенням суду.

Визначаючи коло осіб, яких наділено правом звертатися до суду із заявами про розкриття банківської таємниці, ко­легія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку в ухвалі від 25 вересня 2008 року.

Законом від 24 грудня 1993 року № 3813-11 «Про державну податкову службу в Україні» передбачені відповідні повнова­ження податкових органів щодо розкри ті банківської таємниці за рішенням суду. Постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267 затверджено Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, розділом 3 яких визначено Порядок та межі розкрит­тя банками інформації, що містить банківську таємницю. Так, п. 3.2 зазначеного розділу встановлено, що банки зобов’язані

виконувати письмові вимоги судів загальної юрисдикції, а також ухвалені ними рішення (постанови) про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, у порядку, встановленому законодавством України.

На письмову вимогу суду про розкриття інформації, що стано­вить банківську таємницю, або за рішенням (постановою) суду про розкриття інформації, що становить банківську таємни­цю, банк розкриває інформацію в обсязі, визначеному вимогою або рішенням (постановою) суду. Органи державної податкової служби мають право отримати будь-яку інформацію, віднесену Законом до банківської таємниці на підставі пунктів 1 (з дозволу власника цієї інформації) та 2 (за рішенням суду) ч. 1 ст. 62 За­кону України «Про банки і банківську діяльність».

Судом установлено, що ЗАТ «З» має два рахунки в ХАК «Зем- банк»: відкритий 6 квітня 2005 року у національній валюті України та 15 липня 2005 року - в іноземній валюті. Рубіжан- ська ОДПІ, починаючи з 31 серпня 2006 року і до пред’явлення у квітні 2007 року вказаної заяви, фактично не була допущена ЗАТ «З» до планової виїзної перевірки.

Формулюючи своє рішення колегія суддів Верховного Суду України зазначила, що з урахуванням наведеного районний суд дійшов правильного висновку про те, що заява податкової інспекції відповідає вимогам ст. 62 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та не суперечить постанові Прав­ління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267.