§ 2. Факти, які можуть бути встановлені в судовому порядку

Цивільний процесуальний закон містить перелік юридичних фактів, що можуть бути встановлені в судовому порядку. Так, відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту:

1. родинних відносин між фізичними особами;

2. перебування фізичної особи на утриманні;

3. каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування;

4. реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5. проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6. належності правовстановлюючих документів особі, пріз­вище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, міс­цем і часом народження цієї особи, що зазначені у свідоцтві про народження або в паспорті;

7. народження особи в певний час у разі неможливості ре­єстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8. смерті особи в певний час у разі неможливості реєстра­ції органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Вказаний перелік фактів не є вичерпним. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить . виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Суду нерідко доводиться встановлювати факт родинних від­носин між фізичними особами. Даний факт піддягає встановлен­ню в судовому порядку в усіх випадках, коли він безпосередньо породжує юридичні наслідки (наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину для оформлення права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника тощо) і коли родинні відносини не можуть бути підтверджені відповідними документами.

Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, котрі заявник може ви­рішити шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану

Зазвичай заявник просить підтвердити наявність родинного зв’язку між ним та іншою особою. Але закон не забороняє вста­новлення родинних відносин і між іншими особами якщо це впливає на правове положення заявника.

Встановлення факту перебування особи на утриманні по­мерлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди, якщо допомога, що надавалась, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до іс­нування.

Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших до­ходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебу­вання на утриманні, коли суд встановить, що основним і постій­ним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання.

Видана відповідним органом довідка про те, що за його дани­ми особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебуван­ня на утриманні. Така довідка оцінюється судом за правилами ст. 212 ЦПК.

При вирішенні заяв про встановлення факту перебування на утриманні необхідно враховувати, що:

• за загальним правилом право на пенсію в разі смерті го­дувальника мають непрацездатні члени сім’ї годувальни­ка, які були на його утриманні (ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення»);

• для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно пам’ятати, що утриманці відносяться до п’ятої черги спадкоємців за зако­ном і що утриманцем вважається неповнолітня або непра­цездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, алеї не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування (ч. 2 ст. 1265 ЦК України);

• для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди в разі втрати годувальника необ­хідно мати на увазі, що у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина по­терпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК Укра­їни).

Вирішуючи питання про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням необхідно пам’ятати, що відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворю­вання, які спричинили втрату працездатності» факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслі­дується в порядку затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України «Про охорону праці».

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про охорону праці» обов’язок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій покладається на роботодавця, За підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії роботодавець складає акт за встанов­леною формою, один примірник якого він зобов’язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів з моменту закінчення розслідування. У разі відмови робо»? тодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потер-] пілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якої е обов’язковим для роботодавця. Рішення посадової особи органу

державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Суд має право встановлювати факт каліцтва лише тоді, коли його встановлення в позасудовому порядку унеможливлюється, що має бути підтверджене відповідним документом. Наприклад, у разі ліквідації підприємства, на якому стався нещасний випа­док, встановлення факту нещасного випадку розглядається у су­довому порядку (п. 26 «Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на ви­робництві НПАОП 0.00-6.02-04», затвердженого Постановою КМУ від 25 серпня 2004 р. № 1112). При цьому такий нещасний випадок може бути встановлено в порядку п. З ч. 1 ст. 256 ЦПК України тільки якщо він мав наслідком каліцтво працівника.

Факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення мо­жуть бути встановлені судом, якщо в органах реєстрації актів громадянського стану не зберігся відповідний запис чи відмов­лено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акту громадянського стану При цьому суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі, а суд - закрити провадження у справі з тих підстав, що органами реєстрації актів громадян­ського стану відмовлено у відновленні запису про реєстрацію акту у зв’язку з відсутністю даного запису у книгах реєстрації відповідних записів, що збереглись.

Цивільний процесуальний закон також передбачає можли­вість встановлення в судовому порядку факту проживання од­нією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в спра­вах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» встановлення судом факту перебування у фактичних шлюб­них відносинах може мати місце, якщо такі відносини вини­кли до 8 липня 1944 року і тривали до смерті (пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадського стану. Однак із набранням чинності Цивільним кодексом України та Сімейним кодексом України розширилося коло підстав для вста­новлення в судовому порядку факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Так, наприклад, встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу має значення для оформ­лення права на спадщину після смерті одного із них на підставі ст. 1264 ЦК України. Також встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу може мати місце для визначення правового режиму майна, набутого під час їх спільного проживання і подальшого нотаріального посвідчення договорів, зокрема:

• про порядок користування майном, що належить їм на пра­ві спільної сумісної власності;

• про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності;

• про виділ у натурі частки майна, що є у спільній сумісній власності;

• про надання утримання;

• про припинення права на утримання за домовленістю фак­тичного подружжя, тощо.

Суд не вправі розглядати заяви про встановлення факту про­живання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, якщо такі відносини існували між 8 липня 1944 року та 1 січня 2004 року, оскільки вони не мають ніякого юридичного значення.

В порядку окремого провадження може бути встановлено судом факт належності правовстановлюючих документів осо­бі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, пріз­вищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у сві­доцтві про народження або в паспорті. В той самий час справи про встановлення факту належності особі паспорта, військо­вого квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а та­кож свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають (ч. З ст. 256 ЦПК України).

Разом з тим, на підставі п. 6 ч. 1 ст. 256 ЦПК суд може встанов­лювати факти належності особі документів, які не відносяться до таких, що посвідчують особу, наприклад, довідок про пора­нення чи перебування у госпіталі у зв’язку з пораненням, пові­домлення військових частин, військкоматів і інших органів вій­ськового управління про загибель чи пропажу без вісті в зв’язку з обставинами військового часу, а також заповіту, страхового

свідоцтва (полісу), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документа про трудовий стаж.

Особливістю справ про встановлення факту належності пра­во встановлюючих документів певній особі, як вірно відзнача­ється в науковій літературі, є те, що в даному випадку скоріше йдеться про встановлення «доказового факту», тобто факту який має не юридичне, а доказове значення⁷⁶. Так, сам по собі факт приналежності правовстановлюючого документу не має наслід­ком виникнення, зміну та припинення правовідносин і, відпо­відно не є юридичним фактом у класичному розумінні даного терміну. Закон пов'язує настання юридичних наслідків не з са­мим фактом приналежності правовстановлюючого документу, а з тими обставинами, які в цьому документі зафіксовані⁷⁷.

Розглядаючи дану категорію справ суд повинен запропонува­ти заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення. Ра- Цом з тим, цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання, тощо. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який йдеться в документі, відповідно до чинного законодавства.

На підставі п. 6 ч. 1 ст. 256 ЦПК України в судовому порядку може бути встановлено факт народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.

При цьому необхідно пам’ятати, що відповідно до 1 Роз­ділу III Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, за­тверджених наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18.10.2000 року, реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одно­часним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, власного імені та по батькові.

Підставами для реєстрації народження є:

а) медичне свідоцтво про народження форми № ІОЗ/о, ;м твердженої наказом Міністерства охорони здоров’я Україні від 08.08.2006 року № 545, що видається закладами охц рони здоров’я, незалежно від підпорядкування та формі власності, де приймаються пологи;

б) медична довідка про перебування дитини під наглядом ЛІ кувального закладу форми № 103-1 /о, затвердженої ниКІ зом Міністерства охорони здоров’я України від 08.08.201 їй № 545, заява двох свідків, присутніх при пологах, у рінМ народження дитини поза закладом охорони здоров’я; і

в) акт, складений відповідними посадовими особами (і<п 1 пітаном судна, командиром, начальником потяга тощ« за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо ліЮіи або фельдшер були на транспортному засобі), у випадки народження дитини на морському, річковому, повітряний! судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У)чий відсутності лікаря або фельдшера реєстрація народжеі іня провадиться на підставі вказаного акта та медичної дні відки про перебування дитини під наглядом лікувальної я закладу форми № 103-1/о;

г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми № Юб-2/о, затвердженої наказом Міністерства охорон* здоров'я України від 08.08.2006 № 545, у разі мертвоті! родження.

Ці документи подаються до органу реєстрації актів цивільної« стану, де реєструється народження. При відсутності ЩЯщвИйМ начених підстав для реєстрації народження, реєстрація ші|іи| дження провадиться на підставі рішення суду про встановлю ніш факту народження даною жінкою. До заяви поданої до суду мив ють бути додані документи про відмову органів реєстрації ш<1 їм громадянського стану в реєстрації народження дитини.

У разі задоволення судом заяви в судовому рішенні має буч я зазначено про встановлення факту народження особи в пемпиШ час та від певної жінки.

Заяви про встановлення факту смерті особи в певний 'інА (п. 7 ч. 1 ст. 256 ЦПК) приймаються до провадження суду 1 ро.і І глядаються за умови подання заявниками документів про мім

мову органів реєстрації актів грома дянського стану в реєстрації події смерті.

Заявник зобов’язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час

і за певних обставин.

При цьому слід мати на увазі, що встановлення з зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реє­страції смерті (яке провадиться на підставі п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК і полягає у з’ясуванні, насамперед, обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за прави­лами глави 4 Розділу IV ЦПК України.

На відміну від факту смерті особи, який встановлюється су­дом за умови підтвердження доказами, що ця подія мала міс­це у певний час та за певних обставин, громадянин може бути оголошений в судовому порядку померлим у разі встановлення обставин, зазначених у ст. 46 ЦК України, на підставі яких суд робить вірогідне припущення про смерть громадянина, коли немає доказів про факт його смерті. У цих справах суд визнає днем смерті громадянина, оголошеного померлим, день його вірогідної смерті, якщо він пропав без вісті за обставин, які за­грожували смертю або давали підстави припускати його заги­бель від певного нещасного випадку, а в інших випадках днем смерті вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення громадянина померлим.

Про можливість встановлення судом усіх вищевказаних фак­тів прямо зазначено в ч. 1 ст. 256 ЦПК України. Проте закон не забороняє встановлювати в судовому порядку й інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав та обов’язків зацікавлених осіб. Серед найбільш розповсюджених юридичних фактів, які встановлюються судом в порядку окре­мого провадження але не вказані в ч. 1 ст. 256 ЦПК України, можна виділити такі:

а) факт батьківства або материнства;

б) факт своєчасного прийняття спадщини;

в) факт права власності на об’єкти нерухомого майна;

Суд розглядає заяви про встановлення факту батьківства за правилами, визначеними ст. 130 СК України.

У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рі­шенням суду. Заява про встановлення факту батьківства при­ймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстра­ції народжень вчинено відповідно до частини першої ст. 135 СК України.

Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повно­ліття.

Відповідно до ст. 132 СК України у разі смерті жінки, яка вважала себе матір’ю дитини, факт її материнства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини другої ст. 135 СК України.

Заява про встановлення факту материнства може бути по­дана батьком, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Заява про встановлення факту своєчасного прийняття спад­щини може бути розглянута судом у порядку окремого прова­дження, якщо орган, який вчиняє нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через від­сутність або недостатність документів, що необхідні для підтвер­дження в нотаріальному порядку факту вступу в управління або володіння спадковим майном.

При вирішенні вимог про встановлення факту своєчасно¹ го прийняття спадщини суд має виходити з положень ч. З ст. 1268 ЦК України, згідно з якими спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом стро­ку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

На підтвердження постійного проживання разом із спадкодав­цем на час відкриття спадщини до нотаріальної контори можуть бутинадані наступні документи: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відпо­відного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоє­мець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в домовій книзі, що свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем (п. 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року № 20/5). Од­нак інколи у спадкоємців відсутні письмові докази, які свідчать про фактичне прийняття спадщини. Так, наприклад, факт по­стійного проживання зі спадкодавцем часто може бути підтвер­джений тільки показами свідків. В такому випадку і виникає необхідність звернення до суду із заявою про встановлення фак­ту своєчасного прийняття спадщини⁷⁸.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в спра­вах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в судовому порядку може бути встановлено факт володіння гро­мадянином жилим будинком на праві власності. Однак таке фор­мулювання не зовсім відповідає нормам чинного законодавства. Так, відповідно до п. 10 Переліку правовстановлювальних доку­ментів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна, що є Додатком № 1 до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07.02.2002 року, однією з підстав для реєстрації за гро­мадянином права власності на об’єкт нерухомого майна є рі­шення суду про встановлення факту права власності на об’єкт нерухомого майна.

Факт права власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей об’єкт нерухомого майна, але його втрачено і немає можливості підтвердити наяв­ність права власності не в судовому порядку. В таких справах за­явник має подати докази про відсутність можливості одержання

чи відновлення відповідного документу про право власності та про те, що на підставі цього документа об’єкт нерухомого майна належав йому на праві власності.

Заяви про встановлення факту права власності на об’єкт нерухомого майна не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і даний об’єкт не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано само­чинно (ст. 376 ЦК) чи зареєстровано за іншою особою.

Таке що набрало законної сили рішення суду про встанов­лення факту права власності певної особи на об’єкт нерухомого майна є підставою для державної реєстрації за ним права влас­ності на даний об’єкт нерухомості.