Глава 9. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою

§ 1. Історичні аспекти участі держави у відносинах спадкування за законом

Цивільні закони дорадянської доби, починаючи з Соборно­го уложення 1649 р., встановлювали порядок спадкування, за яким коло спадкоємців за законом охоплювало цілий рід, без обмеження ступенями спорідненості⁸⁵. Такий порядок від­повідає спадкуванню за системою «парантел», що й сьогодні є достатньо поширеною у рамках континентальної правової сім’ї (Німеччина⁸⁶, Швейцарія, Франція, а також є відомою праву Великої Британії⁸⁷). Черговість закликання до спадкування між родичами встановлювалась за лініями спорідненості: най­ближче право спадкування мали родичі низхідної лінії; у разі її недостатності спадщина зверталася до побічних ліній, або, у певних випадках, до батьків та родичів висхідної лінії. Коли після померлого власника зовсім не залишалося спадкоємців, або хоча й залишалися, але ніхто з них не з’являвся протягом десяти років з часу останнього оголошеннях у Сенатських відо­мостях виклику про явку для отримання спадку, або ж з тих, які з’явилися в цей термін, ніхто не доводив свого права, тоді майно визнавалося виморочним.

Право держави (в особі казни) на виморочне майно в ім­перському праві повною мірою утвердилося лише наприкін­ці XVII століття (що пов’язують із прийняттям Сенатом указу від 23 січня 1698 р.). Встановлювалося, що у разі нез’явлення спадкоємців у піврічний термін з дня останньої публікації, спадщина надходить в опікунське управління, що було попере-

днім заходом в інтересах казни. При цьому право спадкоємців, які могли з’явитися протягом десятирічного строку, нічим не об­межувалося. У разі закінчення цього строку майно переходило у власність держави (казни) як виморочне. При цьому державі не потрібно було звертатися до суду для визнання її прав або висловлювати яким-небудь зовнішнім актом бажання набути спадок: момент відкриття виморочності збігається з моментом набуття прав на спадщину.

За загальним правилом, виморочне майно відходило до складу державного майна. Водночас встановлювалася низ­ка винятків, коли за особливим правом таке майно відходи­ло на користь деяких установ або товариств, до яких належав померлий. Таким правом користувалися: навчальні заклади міністерства народної освіти після чиновників, що перебували у них на службі; університети і Медико-хірургічна Академія - після своїх членів, викладачів і чиновників: навчальні закла­ди відомства Імператриці Марії - після тих осіб, що служили в цих закладах, а також після вихованців і вихованок; духовне відомство - після членів духовної влади (у їх рухомого майна); католицькі монастирі - після черниць-монахинь (у їх грошових приданих капіталах); міста - після міських обивателів, у неру­хомому майні, якщо воно перебувало в межі міста і відведених йому земель (нерухоме майно поза цією межею, рухоме майно і капітали надходили до складу державного майна); сільська громада - після її селян; військо козацьке - після чиновників і козаків; емеритальна каса морського відомства - після тих осіб, які служили у цьому відомстві; будинок піклування сиріт жіночої статі Одеського благодійного товариства після опі­куваних у ньому тощо.

Виморочне право у ці часи виникало, зазвичай, вкрай рідко: за відсутності родичів майно віддавалося особі, яка із померлим перебувала у найближчих стосунках. У праві дорадянського періоду придбання майна за виморочним правом визначалося юристами (В. І. Курдиновський, К. Н. Анненков) одним із видів спадкування за законом⁸⁸.

105. Тютрюмов И. М. Законы гражданские с разъяснениями Правительству­ющего Сената и комментариями русских юристов. Составил И. М. Тіотрюмов. Книга третья. —М.: Статут, 2004.; Победоносцев К. П. Курс гражданского права. - Часть вторая: Права семейственные, наследственные и завещательные. -М.:

У цивільних кодексах радянської доби, зокрема ЦК РРФо від 31 жовтня 1922 р.⁸⁹, ЦК УРСР від 16 грудня 1922 p.⁹⁰, II УРСР від 9 грудня 1963 р.⁹¹, держава, яка наділялась пяаЛа успадковувати за заповітом, суб’єктом спадкування за зам^ ном безпосередньо не визнавалась. Водночас у кожному з Ції кодексів було закріплено механізми набуття державою при на спадщину, у передбачених законом випадках, тобто за ПІД сутності заповіту.

Так, ЦК РРФСР 1922 р. встановлював два випадки набуті⁹²! державою прав на спадкове майно. Відповідно до ч. 2 ст. 429 цья го Кодексу право на часткуу спадщині спадкоємця, який від пРІ відмовився, переходило до держави. У разі нез’явлення сшиї коємців протягом шести місяців після вжиття заходів охорони спадкового майна, а так само у разі відмови спадкоємців ній спадку, майно визнавалося виморочним і переходило до ді'Я жави (ст. 429). У такому разі відповідно до ст. 433 на держені покладався обов’язок відповідати за боргами, що обтяжуванні спадщину, в межах реальної вартості спадкового майна, щі перейшло до неї. Необхідно звернути увагу на те, що за цим Кім дексом заборонялося заповідати на користь сторонніх odflj навіть за відсутності спадкоємців за законом. У такому випадім майно переходило до держави як виморочне (ст. 422).

Аналогічні положення були закріплені у ЦК УРСР 1922 fil Проте відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР піл 17 грудня 1945 р. у відповідні статті було внесено зміни. ЗгІ/В но з ними частка спадкоємця, який від неї відмовився, гтейв ходила до інших спадкоємців і підлягала розподілу між нимиН

держава набувала прав на спадкове майно у разі визнання його виморочним у випадках, якщо всі спадкоємці не прибули в установлений строк, відмовились від спадщини або були по­збавлені заповідачем права одержати спадщину (ст. 433 цього Кодексу). Держава, до якої перейшло виморочне майно, визна­валась відповідальною за боргами, що обтяжують спадщину, лише в межах реальної вартості спадкового майна (ст. 434).

У зазначених статтях ЦК безпосередньо не вказувалось, що право держави на виморочне майно є її правом спадкування за законом. Дослідження свідчать про те, що у юридичній на­уці радянського періоду щодо цього питання певний час три­вала дискусія та висловлювалися різні точки зору. Деякі вчені стверджували, що в даному випадку «ніякого спадкоємства не відбувається»¹⁰⁹. Проте більшість науковців вважали, що у даному разі наявні всі ознаки, що характеризують спадкове правонаступництво¹¹⁰. Зокрема, професор І.С. Перетерський зазначав, що уданому питанні значення має сутність права, і з цієї точки зору слід визнати, що перехід до держави вимо­рочного майна втілює всі риси права спадкування: а) відбу­вається в силу смерті особи; б) поширюється на все майно по­мерлого як єдине ціле (універсальний характер спадкоємства);

в) пов’язується із зобов'язаннями за боргами, що обтяжують спадщину; г) вважається таким, що виникло з моменту від­криття спадщини¹¹*. Відомий російський правник Б.Б. Чере- пахін перехід до держави виморочного майна визначав осо­бливим видом (або різновидом) спадкового правонаступництва за законом¹¹².

Інтерес становлять положення ЦКУРСР 1963 р. щодо регу­лювання питань набуття державою прав на спадкове майно.

і Звертає увагу те, що у ст. 527 ЦК УРСР 1963 р., якою було вста­новлено коло осіб, які можуть бути спадкоємцями, держава взагалі не називалась. Так, ст. 555 цього ЦК встановлювалась регламентація переходу спадщини до держави. Підставами для одержання державою спадкового майна визначались обста­вини, які залежали від волі спадкодавця, коли він усе майно , або його частину заповідав державі в установленому законом порядку, або від волі спадкоємців при відмові їх від спадщини на користь держави або окремих державних організацій. Такі І обставини могли виникнути також в силу закону при настанні передбачених ним умов,_; за яких спадщина відходила до держа­ви, а саме: у разі відсутності спадкоємців за законом та за за- : повітом, неприйняття спадкоємцями: спадщини, позбавлення І спадкоємцем у заповіті права спадкоємства спадкоємців за за- ! коном, усунення спадкоємців від спадщини. До держави також могла перейти і частина спадщини у випадках, коли хто-небудь із закликаних до спадкування осіб відмовлявся від своєї частки і спадщини на користь держави або якщо за відсутності спадко- ! ємців за законом заповідано тільки частину майна спадкодав­ця. Згідно з ч. З ст. 524 та ст. 555 цього ЦК держава одержувала \ спадкове майно в усіх зазначених випадках за правом спадкоєм- I ства, що поклало край науковій дискусії з цього приводу. За за- I гальним правилом держава при настанні зазначених умов І завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитись⁹³.

Правовстановлюючим документом на виморочне майно було І свідоцтво про виморочність майна, яке видавалося нотаріусом І місцевому фінансовому органу (ст. 52 Положення про держав- I ний нотаріат Української PCP, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 26 грудня 1956 p. N° 1536)⁹⁴.