Глава 10. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку

§ 1. Поняття надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку

Однією з найбільш проблемних для суспільства галузей су­часної медицини є галузь психіатрії. Психічно хворі люди мають особливий стан в суспільстві. За статистикою» кількість людей із психічними розладами серед населення становить 4-5%. Трохи вищим є рівень поширеності граничних станів психіки (за різ­ними даними - до 20 %). Допомога таким особам містить не лише лікувально-профілактичні та реабілітаційні заходи, але також вимагає системного підходу при захисті їх юридичних прав. Люди, що страждають психічними захворюваннями, повинні користуватися такими ж правами людини та основними свобо­дами, що й всі інші громадяни. Вони не повинні бути об’єктом дискримінації на ґрунті психічного захворювання. Психічно хво­рі мають право на професійну, гуманну та гідну допомогу. Вони повинні бути захищені від експлуатації, поганого поводження та приниження.

У відповідності до «Положень та поглядів Всесвітньої пси­хіатричної асоціації про права і юридичний захист психіч­но хворих» (Прийнято Генеральною асамблеєю ВПА на VIII Всесвітньому конгресі по психіатрії, Афіни, Греція, 17 жов­тня 1989 р.) всі пацієнти повинні лікуватися та одержувати допомогу, наскільки це можливо, у середовищі, у якому вони живуть. Як принцип, психічно хворі пацієнти повинні лікува­тися за тими ж правилами, що й інші пацієнти, користуючись тим, що значна більшість із них може лікуватися неформально та добровільно в амбулаторних умовах без госпіталізації. До­бровільне лікування повинне заохочуватися, а доступ до до­бровільного лікування не повинен регулюватися інакше, ніж доступ до лікування соматичних захворювань. Пацієнти, які прийняті в психіатричні заклади або звертаються по допомогу добровільно, повинні бути захищені тими ж юридичними й етичними правилами, що й пацієнти з будь-якими іншими видами захворювань.

Необхідно враховувати те, що примусове втручання є грубим порушенням прав людини та основних свобод пацієнта. Тому для такого втручання необхідні особливі критерії й ретельно визначені гарантії. ГЬспіталізація або лікування не повинні про­водитися проти волі пацієнта, якщо тільки пацієнт не страждає серйозним психічним захворюванням. Примусове втручання повинне проводитися відповідно до правила найменшого об­меження прав особи.

Гавайська декларація II від 10 липня 1983 р. визначає, що метою психіатрії є лікування психічних захворювань і поліпшен­ня психічного здоров’я. Використовуючи всі свої можливості, відповідно до отриманих наукових знань і прийнятих етичних принципів психіатр повинен служити вищим інтересам паці­єнта, і також піклуватися про загальне добро та справедливе розміщення ресурсів охорони здоров’я.

Ніяке лікування не повинне здійснюватися проти волі па­цієнта, якщо тільки через психічне захворювання він не може сформувати своєї думки про те, що послужить йому у вищих інтересах, а також якщо без даного лікування ймовірна поява серйозної шкоди для пацієнта або інших осіб.

Як тільки показання для примусового лікування зникають, пацієнт повинен бути звільнений від нього, а для здійснення подальшої терапії лікар повинен дістати добровільну згоду па­цієнта. Психіатр повинен проінформувати пацієнта та/або його родичів або інших близьких осіб про існування механізмів оскар­ження затримки й будь-яких інших скарг, пов’язаних із благо­получчям пацієнта.

У відповідності до «Положень й поглядів Всесвітньої психіа­тричної асоціації про права і юридичний захист психічно хво­рих» серйозність психічного захворювання й серйозність шкоди, що пацієнт може заподіяти собі та/або іншим особам, повинні бути встановлені відповідно до їх визначення в національному законодавстві. в пристосуванні до моральних, соці­

альних, політичних або інших цінностей самі по собі не повинні розглядатися як психічне захворювання.

Національне законодавство повинне містити вказівки, сто­совно якого типу осіб можливо вимагати примусового лікування

і які органи уповноважені застосовувати фізичну силу, необхідну для примусового втручання.

’Остаточне рішення про прийом або поміщення пацієнта до психіатричного лікувального закладу на примусовій основі може бути прийняте тільки судом або компетентним незалеж­ним органом, указаним в законі, і тільки після відповідних і на­лежних слухань.

Пацієнти повинні бути повністю поінформовані про їхнє лі­кування та права. Вони мають право на апеляцію та особисту участь у слуханнях суду або іншого компетентного органа.

Необхідність у позбавленні волі повинна переглядатися через регулярні та фіксовані інтервали часу відповідно до вказівок національного законодавства. Позбавлені волі пацієнти пови­нні мати право на кваліфікованого опікуна або адвоката для захисту їх інтересів.

Майже всі вимоги міжнародних документів щодо захисту прав осіб, що примусово лікуються у психіатричних закладах, в укра­їнському законодавстві передбачені.

Враховуючи те, що надання психіатричної допомоги у при­мусовому порядку значним чином обмежує права особи, пра­во вирішувати питання про примусове лікування за поданням лікарів-психіатрів в українському законодавстві надається суду.

17 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резо­люцію, яка передбачає принципи захисту осіб, які страждають на психічні захворювання.

Питання надання особі психіатричної допомоги регулює За­кон України від 22.02.2000 року «Про психіатричну допомогу» (далі - Закон). При його розробці групою психіатрів з Асоціа­ції психіатрів України був ретельно вивчений і використаний світовий досвід в царині організації психіатричної допомоги. В основі документа лежить порівняльний аналіз різних націо­нальних законів про психічне здоров’я. Закон містить правові й організаційні питання з надання психіатричної допомоги з урахуванням цивільних прав хворих, а також описом профе­сійних прав та обов’язків лікарів-психіатрів. Порушення цього закону лікарями повинно тягти за собою адміністративну або іншу відповідальність.

Цей правовий акт містить практично всі необхідні процедури і гарантії, необхідні за міжнародними зобов’язаннями України. На думку багатьох українських дослідників він цілком відповідає європейським стандартам надання психіатричної допомоги.

В той же час законодавець дотепер не привів у відповідність з цим Законом інші галузеві законодавчі акти (підзаконні акти інструктивно-методичного характеру), які б сприяли правиль­ному застосуванню Закону. Спеціалісти відзначають, що суттє­вим недоліком психіатричного правового поля України є також відсутність сучасних стандартів, що є причиною діагностичних помилок і, як наслідок, зловживань правами людини.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону психіатричною допомо­гою є комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбаче­них цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Амбулаторною психіатричною допомогою є психіатрична до­помога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та ін­шими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах.

Стаціонарною психіатричною допомогою є психіатрична до­помога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страж­дають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд.

Примусова психіатрична допомога надається лише за рішен­ням суду.