3. Характеристики та структура особистості

По-різному розглядають і структуру особистості, роблячи наголос на психологічних чи біологічних компонентах. Однак природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне тут утворюють єдність і взаємодіють між собою, тому їх не можна протиставляти.

А.Г.Ковальов виділяє у структурі особистості наступні підструктури: темперамент (структуру природних якостей); спрямованість (систему потреб, інтересів та ідеалів); здібності (систему інтелектуальних, вольових, емоційних якостей).

В.Н.М’ясищев єдність особистості характеризує спрямованістю, рівнем розвитку, структурую особистості і динамікою нервово-психічної реактивності (темпераментом). Структура особистості – це часткова характеристика особистості, яка містить мотивацію, ставлення та тенденції особистості.

Б.Г. Ананьєв вважає, що до структури особистості входять такі якості:

– певний комплекс корелюючи якостей індивіда (статево-вікові, нейродинамічні, конституційно-біохімічні);

– динаміка психофізіологічних функцій і структура органічних потреб;

– темперамент та задатки;

– статус і соціальна функція-роль;

– мотивація поведінки і ціннісні орієнтації;

– структура і динаміка стосунків.

Структура особистості, за Ананьєвим, формується у процесі індивідуально-психологічного розвитку, який виступає у 3 площинах: онтогенетична еволюція психофізіологічних функцій; становлення діяльності і історія розвитку людини як суб’єкта праці, пізнання і спілкування; життєвий шлях лю­дини (історія особистості). Б.Г. Ананьєв вважає, що структура особистості будується за двома принципами одночасно: субординаційному чи ієрархічному, за якого складніші і більш загальні соціальні власти­вості особистості підпорядковують собі більш елементарні та часткові соціальні і психофізіологічні властивості; координаційному, за якого взаємодія здійснюється на паритетних засадах, які допускають ряд ступенів свободи для корелюючих якостей, її відносну автономність.

У психологічному образі конкретної особистості знаходяться в єдності типове (соціальне, національне) та індивідуальне. Типове – найбільш загальне, властиве кожній людині, воно характеризує осо­бистість загалом: свідомість, активність, розумові та Емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне – те, що характеризує окрему людину: фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру, тобто те, чим відрізняється одна людина від інших людей.

Костянтин Платонов (1906-1984), російський психолог, у структурі особистості виокремив 4 підструктури:

• біологічно зумовлена підструктура (темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості психіки);

• психологічна підструктура (індивідуальні властивості окремих психічних процесів, які стали властивостями особистості – пам’яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів, волі);

• соціальний досвід (набуті людиною знання, навички, вміння і звички);

• спрямованість (нахили, бажання, інтереси, потяги, ідеали, індивідуальна картина світу, переконання).

Ці підструктури відрізняються наявністю біологічного і соціального в кожній. Соціальна психологія, як правило, аналізує 4-ту підструктуру.

Структурні компоненти особистості існують в єдності, зв’язку і взаємодії.

О.Леонтьєв. особистість, з одного боку, є умовою діяльності, а з другого – її продуктом. Ознакою діяльності особистості є її мотиви і потреби. Біологічне і соціальне при цьому – не рівноправні чинники, оскільки особистість з самого початку соціально детермінована.

З позицій О.М.Леонтьєва, особистість, її структура визначаються і характеризуються ієрархічним відношенням діяльностей. За змістом діяльностей випливає співвідношення мотивів. Головне тут – співвідношення смислоутворюючих мотивів і мотивів-стимулів.

Борис Паригін, російський психолог. Його модель особистості поєднує соціологічний і психологічний підходи. Динамічну структуру особистості утворює її психічний стан і поведінка.

Б.Ананьєв, російський психолог. Вважає за необхідне вивчати зв’язок між інтеріндивідуальною структурою соціального цілого, до якого належить особистість та інтраіндивідальною структурою її самої. Різноманітність зв’язків з суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на формування нею свого розвитку та становлення. Структуру особистості Ананьєв розглядав за субординаційним (складніші та загальніші соціальні властивості особистості охоплюють елементарніші) та координаційним (взаємодія здійснюється на паритетних засадах) принципами. Це означає, що особистість є не тільки індивідуальністю, а й певним соціально-психологічним типом.

Соціально-психологічна природа особистості =

певний ступінь єдності комунікації + особистісні властивості індивіда.

Ступінь єдності свідчить про певний рівень сформованості комунікативних можливостей особистості: вміння особистості розв’язувати проблеми життєдіяльності засобами спілкування, передавати свої знання і досвід учасникам взаємодії, здатність організовувати стосунки на різних рівнях, система соціально-психологічного забезпечення саморозвитку тощо.

Отже, комунікацію ми розглядаємо як соціальну і психологічну властивість, як атрибутивну якість особистості.

Ефективність розвитку комунікативних властивостей особистості залежить від її взаємодії з групою та в групі, від індивідуальних психологічних особливостей учасників комунікативного процесу, вибірковості відносин, якості вибору та рівня групової сумісності. Спілкування при цьому є умовою доцільної взаємодії людини з соціальним оточенням і внутрішньою характеристикою психічної активності особистості.

У структурі особистості комунікативні властивості є інтегральними її характеристиками, за допомогою яких здійснюється взаємозв’язок особистості з соціумом, соціально-психологічне сприйняття та відображення нею соціальних відносин і реалій життя, забезпечуються контакти між людьми. за допомогою спілкування індивід «входить» у сферу ідей, думок співрозмовника, у коло його активності.

Учасники комунікативного процесу постійно перебувають в соціокультурному та етнопсихологічному просторі спілкування, який утворюють культура особистості, стійкі характеристики стилю взаємодії, традиції, норми, правила, позиції, ролі тощо.

Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби і інтереси у взаємодії із соціальним оточенням.

Соціокультурний, етнопсихологічний контекст розвитку соціально-психологічних властивостей особистості виявляється у певній позиції індивіда, його ціннісно-емоційному ставленні до політичних, економічних, соціально-психологічних явищ та процесів; у специфіці національних установок, культури ділової взаємодії, норм, традицій, що відображають вольову активність людини, яка належить до певної етнічної спільності, її переконання, ціннісні орієнтації, погляди, принципи, інтереси.

Водночас, спілкування є і комплексом прихованих проблем, конфліктів, бар’єрів комунікативного процесу, який утворює смислову тканину і перспективу згоди-незгоди, довіри-недовіри, поваги-неповаги.

У процесі становлення особистості відбуваються зовнішні та внутрішні зміни, фор­мується комунікабельність, реалізуються складові комунікативного потенціалу.

Комунікативний потенціал особистості – притаманні особистості об’єктивні та суб’єктивні комунікативні можливості, які реалізуються свідомо і стихійно і є внутрішнім резервом індивіда.

Комунікативний потенціал особистості утворюють: комунікативні можливості, комунікативні сили індивіда, психологічні властивості та можливості, комунікативні можливості подальшого розвитку.

Комунікативні властивості особистості є її потенційними можливостями, які зумовлюють ефективність спілкування, вимірюють ступінь сили участі в соціально-психологічному відображенні соціальної реальності, глибину і повноту входження у процес взаємодії, повноцінність контакту. Вони характеризують особистість крізь призму її можливостей.

За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу відбувається зниження потенційних можливостей індивіда, руйнування його статусно-рольової актуалізації у соціальній групі, втрата відчуття соціальної реальності, деперсоналізація та ізоляція. Потенційні комунікативні можливості особистості формуються як бажання індивіда самовиразитися, самоутвердитись, оптимізувати процес соціально-психологічного відображення з огляду на свої індивідуальні психофізіологічні, соціально-психологічні Властивості.

Базову структуру комунікативного потенціалу утворює потреба у спілкуванні, яка трактується і як самостійна специфічна установка особистості на спілкування із собі подібними, і як міжособистісне тяжіння, і як вроджений інстинкт спілкування, вроджене прагнення до афіліації (англ. Affiliate – приєднати, намагання людини бути у товаристві інших людей) тощо.

З цією потребою пов’язана комунікабельність особистості – вираження потреби у спілкуванні, в налагодженні соціальних відносин, вибіркове ставлення до людей та використання форм і засобів комунікації.

Участь людини спільній взаємодії та спілкуванні реалізується також через вияв її комунікативних здібностей, які пов’язані з умінням людини використовувати у спілкуванні свої особистісні комунікативні властивості і з володінням технікою спілкування і контакту: здібності керувати своєю поведінкою у спілкуванні, комплекс перцептивних (лат perciptio – сприймання) здібностей (пов’язані з пізнанням людини людиною у комунікативних процесах і спільній діяльності6 соціально-психологічна спостережливість, оцінювання індивідом власної групи, міжособистісних відносин; індивідуальне уявлення про цілі, цінності, установки, настрої, інтереси, які переважають у групі), пов’язаних з розумінням, урахуванням у спілкуванні особливостей іншої людини, умінням моделювати особистість іншого; здібність встановлювати і підтримувати контакт, змінюючи його глибину, входити і виходити з нього, передавати і перехоплювати ініціативу у спілкуванні; здібності оптимально у психологічному сенсі організовувати свою мову.

Важливими є здібності, пов’язані з технікою спілкування: вміння правильно вступати у процес взаємодії, підтримувати спілкування, стимулювати власну активність та активність співрозмовника, прогнозувати можливий розвиток ситуації, вміти долати пси­хологічні бар’єри, обирати адекватні жести, міміку, манеру поведінки тощо.

Про комунікативний потенціал особистості свідчать такі її внутрішньо особистісні характеристики як комунікативні знання, вміння і навички.

Важливим аспектом комунікативного потенціалу є соціально-психологічні якості, в яких виражена комунікабельність індивіда, його комунікативна програма поведінки, готовність до взаємодії, емоційно-емпатійні можливості, соціальне місце у групі (статус, позиція, роль).

Особистість можна розглядати як потенціал, тобто її природні задатки, здібності, талант, геніальність, соціальний статус і як комунікативний, культурний, моральний потенціал.

Характер комунікативного потенціалу може або розвивати або гальмувати комунікативні властивості і здібності особистості.

Успішність реалізації комунікативного потенціалу особистості визначають: усвідомлення значущості комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь у комунікативному житті людини; знання власних комунікативних можливостей та особливостей інших учасників спілкування; систематичне поповнення знань з теорії та практики спілкування.

Способи реалізації цього процесу: він може бути прогресивним/регресивним, інтенсивним / екстенсивним, індивідуалізованим / деіндивідуалізованим, гармонійним / дисгармонійним. Комунікативний потенціал полягає в накопиченні можливостей, розширенні та поглибленні зв’язків особистості із соціумом.

Описове визначення соціально-психологічних орієнтирів аналізу особистості полягає у перерахуванні її структурних складових: «Я-характеристики», ментальність, ціннісно-смислова, когнітивна сфери, емоційно-психічні стани, мотиваційна сфера, локус контролю, соціально-психологічний досвід, статусно-рольові параметри...

«Я характеристика» включає «Я-концепцію», «Я-образ» та самооцінку.

«Я-концепція» (лат. conceptio – сприйняття) – цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного «Я», формування якого відбувається поетапно аж до самосвідомості.

– відносно стійка система уявлень індивіда про себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе.

«Я-образ» – остаточне уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, осмислення своєї ролі на кожному життєвому етапі; особистість у єдності всіх аспектів її буття, відтворених у самосвідомості. (Ігор Степанович Кон).

У залежності від віку «Я-образ» може мати високу чи низьку стійкість. Загроза його стійкості часто переживається як втрата самого себе.

Самосвідомість – здатність людини безпосередньо відтворювати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей.

До структури самосвідомості належать самопізнання, самоцінка, самоконтроль.

Самопізнання – процес пізнання суб’єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту.

Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них.

– це складова «Я-концепції» та «Я-образу», вона є виявом суб’єктивної активності особистості. Самооцінка впливає на формування таких рис характеру: упевненість, критичність...

Самооцінка особистості змінюється відповідно до рівня соціального благополуччя індивіда. Висока самооцінка сприяє особистісному розвитку, самоутвердженню в соціумі та структурі групових відносин.

Низька самооцінка заважає індивідуальному зростанню, гальмує розкриття індиві­дуальності, провокує комплекси, які ускладнюють взаємини.

Такими є: комплекс неповноцінності – перебільшення почуття власної слабкості та неспроможності; комплекс перевищення – тенденція перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні, соціальні якості і здібності; феномен помилкового консенсусу – тенденція переоцінювати поширеність будь-якої думки, небажаної або неефективної поведінки; помилкової унікальності – тенденція недооцінювати те, що здібності та бажана чи ефективна поведінка мають значне поширення.

Самоконтроль – один із рівнів розвитку самосвідомості особистості.

Самоконтроль – усвідомлене, вольових управління своїм психічним життям і поведінкою відповідно з «Я-характеристиками», ментальністю, ціннісно-смисловою, потребнісно-мотиваційною та когнітивною сферами.

Рівень самоконтролю є показником зрілості та культури особистості.

Самосвідомість пов’язана зі здатністю до рефлексії.

Рефлексія – усвідомлення індивідом того, як його сприймають та оцінюють інші індивіди або спільності; роздуми, аналіз власного психічного стану.

Ментальність (франц mentalite – склад розуму, світосприйняття) – своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Ознаки ментальності збігаються з характеристиками, які входять до поняття «національний характер» – сукупність найбільш стійких, основних для національної спі­ль­ноти особливостей сприйняття навколишнього світу та реакції на нього.

Ціннісно-смислова сфера – складне цілісне утворення, представлене передусім ціннісними орієнтаціями, які формуються при засвоєнні соціального досвіду, виявляються у цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах і є важливим чинником соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивіда.

Ціннісні орієнтації – важливі елементи структури особистості. Вони реалізуються у спрямованості інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, у схильності надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші. Вони пов’язані з пізнавальними та вольовими особливостями комунікативного процесу, де утворюють змістовий аспект спрямованості особистості і виражають її готовність, внутрішню основу ставлення до дійсності.

Когнітивна (лат cognitio – знання, пізнання) сфера особистості – пізнання і перетворення людиною навколишнього світу (відчуття, сприймання, мислення, пам’ять, уява, увага).

Емоційно-психічні стани – потяги, емоції, почуття, прагнення, бажання, переживання особистості, пов’язані з пізнанням і самопізнанням; воля, яка виникає завдяки потягам та емоціям і зумовлює дії та вчинки людей.

Емоції передують діяльності щодо задоволення потреб, спонукаючи і спрямовуючи взаємини. Успіх, невдача, крах ідеалів сприймаються людиною насамперед емоційно. Завдяки емоціям люди краще розуміють одне одного, глибше та об’єктивніше оцінюють стан співрозмовника і ситуацію, спільну діяльність і спілкування.

Мотиваційна сфера – складне інтегральне психологічне утворення, основу якого становлять потреби, тобто динамічно-активні стани особистості, які виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на ліквідацію цієї залежності.

Мотив – це спонукальна причина дій і вчинків людини, він є стійкою особистісною властивістю, яка включає в себе потреби, наміри щось зробити, а також спонуку до цього. Потреби регулюють поведінку особистості, визначають спрямованість її мислення, емоцій, почуттів, волі. Задоволення потреб людиною – процес засвоєння нею певної діяльності, зумовленої суспільним розвитком та суспільними відносинами. Серед основних потреб особистості виділяють: біологічні (у їжі, повітрі), матеріальні (в одязі, житлі), соціальні (у предметно-суспільній діяльності, усвідомленні особистістю свого місця у суспільстві), духовні (потреба в пізнавальній, моральній інформації).

Мотивація є сукупністю причин, які зумовлюють поведінку і вчинки людини, їх спрямованість та активність.

Локус контролю (лат locus – місце, місцезнаходження, лат control – перевірка, контроль) – властивість особистості, яка передбачає схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстренальний локус контролю) та власним здібностям і зусиллям (інтернальний). Локус контролю формується у процесі соціалізації особистості і є її стійкою властивістю.

Соціально-психологічний досвід – єдність комунікативних знань, умінь, навичок, нагромаджених на основі та в процесі безпосередньої взаємодії людей у соціальних групах. Він залежить від багатства та різноманітності міжособистісних і соціальних контактів: чим різноманітнішим є життя індивіда, тим багатшим є його досвід. Життя, позбавлене динаміки, вражень призводить до збіднення емоцій, мізерності досвіду.

Основу соціально-психологічного досвіду утворюють предметно-чуттєва діяльність, комунікативна практика, практичне перетворення соціально-психологічних явищ. Досвід є процесом впливу індивіда на соціально-психологічні явища і результатом цього впливу (комунікативні знання і вміння).

Статусно-рольові параметри особистості – характеристики особистості, які визначають її поведінку, індивідуальність, виявляються у вчинках, активності.

Вони розкривають залежність особистості від конкретних соціальних структур, соціальної ситуації. Їх основою є права, надані особистості суспільством, конкретними соціальними групами, а також обов’язки, які вона повинна виконувати відповідно до місця і ролі у суспільстві. Вони зумовлені типом соціальних відносин, метою спільної діяльності, місцем особистості у суспільстві і визначають спосіб її життя, належність до конкретних соціальних груп.

Конкретним виявом особистості є соціальна поведінка, зокрема її особлива форма – вчинок.

Соціально-психологічні орієнтири дослідження особистості

Соціально-психологічний погляд на проблему особистості має чітку специфіку і головну увагу приділяє макроструктурам суспільства (соціальним інститутам, законам їх функціонування, структурі суспільних відносин).але зміст і механізми дії законів суспільного розвитку неможливо зрозуміти без урахування поведінки особистості. Особистість у цьому контексті розглядається як представник певної соціальної групи, вона важ­лива не як індивідуальність, а як продукт суспільних відносин, як соціальний тип.

Соціальний тип – узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що належать до певної соціальної спільності.

Соціально-психологічний підхід відрізняється від психологічного насамперед баченням структури особистості.

Соціально-психологічний тип – узагальнене відображення сукупності соціально-психологічних особливостей і якостей особистості, які виявляються в конкретному соціа­льно-психологічному середовищі.

Соціально-психологічний тип характеризують: власна соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні якості, соціально-психологічна компетентність, програма і лінія поведінки людини у групі, статусно-рольові показники...

У структурі соціально-психологічного типу представлені суспільні відносини, які завжди пов’язані з конкретною поведінкою особистості. Вони виступають як поведінка особистості у конкретних ситуаціях її життєдіяльності. Отже, один соціальний тип охоплює різні соціально-психологічні типи.

Вчинок – практична дія, опосередкована процесом взаємодії і спілкування між людьми (вибором, метою діяльності, оцінюванням ситуації, самооцінкою, активністю індивіда, намірами, рівнем домагань, статусно-рольовими характеристиками, ціннісно-смисловою та мотиваційною сферами особистості, нормативним регулюванням у конкретній групі чи суспільстві).

Соціальна поведінка – відносно узгоджена і послідовна сукупність соціально-значущих вчинків особистості.

Соціальна психологія з’ясовує як структурні складові особистості виявляються в поведінці під час засвоєння нею соціального досвіду, як відбувається процес соціально-психологічного відображення дійсності, за допомогою яких соціально-психологічних механізмів здійснюється задоволення потреб людини у соціумі, який соціологія трактує як соціальне життя.

Соціальне життя – упорядкована система взаємодій індивіда, сукупність видів, форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їх існування, реалізацію інтересів, цінностей, потреб, у тому числі і потреб у спілкуванні, встановленні соціальних контактів.

Соціальне життя насичене змінами: в економіці, політиці, духовному житті, а отже, супроводжується змінами в соціальній поведінці особистості.

Потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах, здібностях, особливо в тих, що спрямовані на взаємодію, самовдосконалення та самоактуалізацію в соціумі.

Соціальна психологія покликана з’ясувати діяльність особистості у процесі активного спілкування, виявити і проаналізувати результат, отриманий нею під час засвоєння всієї системи соціальних зв’язків. Мова йде про соціальні установки, механізми соціальної поведінки особистості, про увесь спектр буття людини, яка активно взаємодіє із соціальним середовищем.

Самоефективність – почуття власної компетентності та ефективності. Самоефективність відрізняється від самоповаги і усвідомлення власної гідності. Люди, які наділені вищою само ефективністю, наполегливіші, менш тривожні, краще вчаться, несхильні до депресій (А.Бандура – концепція самооефективності).

Ваша самоефективність – це те, наскільки компетентним ви себе почуваєте, виконуючи те чи інше; ваша самооцінка – це ваше відчуття власної цінності.

НЕ 4.2. (2 год.) Основні напрямки прикладних досліджень в соціальній психології

План:

1. Поняття прикладної соціальної психології. Структура та рівні застосування прикладної соціальної психології.

2. Функції та завдання дисципліни.

3. Особливості побудови програми соціального дослідження.