2. Історія досліджень міжгрупових відносин

Проблема міжгрупових стосунків до недавнього часу залишалась недостатньо вивченою. Але інтерес до даної проблеми виникав у сфері соціології, інших гуманітарних наук. У соціальній психології дана проблема не ототожнювалась з особливою предметною областю, але була ніби розчинена в інших розділах даної науки.

Прикладом можуть слугувати дослідження міжгрупової агресії в концепції Г. Лебона, негативних установок на іншу групу в роботі Т.Адорно, ворожості та страху у психоаналітичних теоріях і т.д.

Другорядне положення проблематики міжгрупових стосунків породило відсутність розробки питання про те, що ж специфічне у підході до даної проблеми вносить соціальна психологія. Цьому сприяв і гіпертрофований інтерес до вивчення малих груп, який був характерний для розвитку соціальної психології у 20-30-ті рр.: уся дослідницька стратегія будувалась таким чином, щоб сконцентрувати увагу на динамічних процесах, що відбуваються всередині них. Конкретним вираженням втрати соціального контексту соціальною психологією була, частково, недооцінка проблематики міжгрупових стосунків.

Необхідність виділення області міжгрупових стосунків, звичайно, диктується насамперед ускладненням самого суспільного життя, де міжгрупові стосунки виявляються безпосередньою ареною складних етнічних, класових та ін. конфліктів. Поряд з цим і вну­трі­шня логіка розвитку соціально-психологічного знання, уточнення предмета цієї науки ви­магають всестороннього аналізу цієї складної сфери. Прямим наслідком критики неопози­тивістської орієнтації у соціальній психології є заклик до детального вивчення психології міжгрупових стосунків; передбачалося, що на цьому шляху вдасться подолати дефіцит причинного пояснення внутрішньогрупових процесів, відшукати їх внутрішні детермінанти.

Початок 50-х рр. можна вважати переломним моментом, хоча кінцеве оформлення прин­ципова позиція, яка закликала до ствердження самостійної області міжгрупових стосунків у соціальній психології, отримала пізніше, коли вона була сформульована в роботах А. Теджфела, великої уваги даній проблемі надано у роботах В. Дуаза і в концепції «соціальних уявлень» С. Московічі та ін. (Донцов, Ємельянов, 1987).

Трохи раніше у цій області експериментальні дослідження були проведені М.Шеріфом (1954) в американському таборі для підлітків. Експеримент складався з 4 стадій:

І – підліткам, які приїхали до табору, була запропонована спільна діяльність по прибиранню табору, у ході якої було виявлено групи, які склались стихійно;

ІІ – підлітків розділили на дві групи так, щоб порушити дружні стосунки, що склались природно (одну групу назвали «Орли», іншу «Гримучі змії»). При цьому було заміряно ставлення однієї групи до іншої, яке не містило ворожості по відношенню один до одного;

ІІІ – групам дали виконати різну діяльність на умовах змагання і у її ході був зафіксований ріст ворожості;

IV – групи були знову об’єднані і зайнялись спільною діяльністю (ремонтували водо про­від). Замір стосунків «колишніх» груп одна до одної на цій стадії показав, що міжгрупова ворожість зменшилась, але не зникла повністю.

Шеріф, на відміну від прихильників «мотиваційних» підходів, властивих фрейдистськи орієнтованим дослідникам (коли центральною ланкою ставала окрема особистість у її стосу­нках з представниками інших груп), запропонував «груповий» підхід до вивчення міжгрупових стосунків: джерела міжгрупової ворожості чи співробітництва відшукую­ться тут не в мотивах окремої особистості, а у ситуаціях групової взаємодії. Це було новим кроком у розумінні між­групових стосунків, але при запропонованому розумінні взаємодії були втрачені психологічні характеристики – когнітивні та емоціональні процеси, які ре­гулюють різні аспекти цієї взаємодії. Не випадково, що згодом критика досліджень Шеріфа велась саме з позиції когнітивістської орієнтації.

Експерименти А.Теджфела велися і були виконані у межах цієї орієнтації. Він заклав основи принципового перегляду проблематики міжгрупових стосунків у соціальній психології. Вивчаючи міжгрупову дискримінацію (внутрішньогруповий фаворитизм по відношенню до своєї групи і внутрішньогрупову ворожість по відношенню до чужої групи), Теджфел полемізував з Шеріфом з приводу питання про те, що є причиною цих явищ. Настоюючи на значенні когнітивних процесів у міжгрупових стосунках, Теджфел показав, що встановлення позитивного ставлення до своєї групи спостерігається і за відсутності об’єктивної основи конфлікту між гру­пами, тобто виступає як універсальна константа міжгрупових стосунків.

В експерименті студентам показали дві картини художників В.Кандинського та П.Клее і запропонували полічити кількість точок на кожній картині (це дозволяла манера написання). Потім довільно розділили учасників експерименту на 2 групи: в одну потрапили ті, хто зафіксували більше точок на картині Кандинського, в іншу – ті, хто зафіксував більше у Клее. Групи були позначені, як «прихильники» Кандинського чи Клее, хоча насправді їх члени такими не були. Відразу виник ефект «своїх» та «чужих» і були виявлені прихильність до своєї групи (внутрішньогруповий фаворитизм) та ворожість по відношенню до чужої групи. Це дозволило Теджфелу заключити, що причина міжгрупової дискримінації не в характері взаємодії, а в простому факті усвідомлення належності до своєї групи і, як наслідок, прояв ворожості до чужої групи.

Звідси висновок, що область міжгрупових стосунків – це здебільшого когнітивна сфера, яка включає у себе 4 основні процеси: соціальну категоризацію, соціальну ідентифікацію, соціальне порівняння, соціальну (міжгрупову) дискримінацію. На думку, Теджфела, аналіз цих про­цесів і повинен представляти собою власне соціально-психологічний аспект у вивченні міжгрупових стосунків. На його думку, незалежно від об’єктивних стосунків, наявності чи відсутності протиріч між групами факт групового членства сам по собі обумовлює розвиток цих чотирьох когнітивних процесів, що у кінцевому випадку призводять до міжгрупової дискримінації. Цим і закінчується у його концепції процес пояснення пев­ного типу стосунків між групами. І хоча при такому поясненні виявлено дійсно важливий факт стосунків між групами – їх сприйняття один одного, одну важливу ланку аналізу ви­являється упущеним. Це питання про те, наскільки адекватною є фіксація міжгрупових відмінностей, тобто, наскільки відмінності, які сприймаються, відповідають дійсному стану справ. Відсутність відповіді на це питання привело до того, що відновлення у правах когнітивного підходу (врахування фактора міжгрупового сприйняття) знову обернулося відомою односторонністю позиції. Подолання її слід шукати на шляхах нового методичного підходу.

Звичайно, не можна не оцінити заслуги Теджфела, який підняв на щит проблематику міжгрупових стосунків у соціальній психології. З точки зору Теджфела, саме область міжгрупових стосунків, будучи включеною до соціальної психології, забезпечить її перебудову у дійсно соціальну науку. Втрата соціального контексту в американській традиції розглядається як наслідок її орієнтації тільки на «міжособисту» психологію. Приймаючи повністю ці аргументи, залишилось тільки шкодувати про те, що переоцінка чисто когнітивного підходу обернулась перешкодою для реалізації змальованої програми: вияснення причинно-наслідкових залежностей в області міжгрупових стосунків виявилось відірваним від детермінуючих їх більш широкої системи суспільних стосунків.

Проблема міжгрупових стосунків у рамках принципу діяльност:і

Щоб зрозуміти зміст даного принципу, слід зробити кілька поміток стосовно зага­льного розуміння міжгрупових стосунків у вітчизняній соціальній психології (Агеєв, 1983).

І зауваження стосується визначення предмета соціально-психологічних досліджень проблеми. Це питання може вирішуватись по-різному в залежності від загальної теоретичної орієнтації: для інтеракціонізму – це область безпосередньої взаємодії, для когнітивізму – когнітивні процеси, які супроводжують взаємодію. Але при обох підходах два вузли проблеми залишились не зовсім зрозумілими: стосунки яких саме груп повинна досліджувати соціальна психологія і що саме у стосунках цих груп повинне бути піддано вивченню. Оби­два цих вузли виникли у зв’язку з проміжним положенням соціальної психології між соціологією та психологією.

Якщо вся область великих соціальних груп повинна бути включена в предмет соціології, то в області міжгрупових стосунків об’єктом соціально-психологічного аналізу повинні залишитись тільки малі групи. Такий підхід тривалий час був типовим. Але критика переоцінки малих груп в системі соціально-психологічного знання призвела до наступного: у ряді робіт став переважати акцент на те, що у сфері соціальної психології необхідно розглядати взаємостосунки саме великих груп, оскільки, тільки у цьому випадку можна підвищити соціальну значимість самої дисципліни. Але подібне обмеження області міжгрупових стосунків (тільки аналізом стосунків великих груп) представляється теж неправомірним.

Але, оскільки проблема групи у соціальній психології включає у себе аналіз і малих і великих груп, область міжгрупових стосунків повинна пропонувати вивчення стосунків як між великими, так і між малими групами. Специфіка соціальної психології не у тому, які «одиниці» аналізу маються на увазі, а у тому, яким є той кут зору, який характеризує її підхід.

Звідси випливає зміст ІІ вузла: що ж саме досліджує соціальна психологія в області міжгрупових стосунків? Принципова відмінність соціально-психологічного кута зору на проблему полягає у тому, що тут у центрі уваги (на відміну від соціологічного) стоять не міжгрупові процеси і явища самі по собі чи їх детермінація суспільними стосунками, а внутрішнє відображення цих процесів, тобто когнітивна сфера, пов’язана з різними аспектами міжгрупової взаємодії (Агеєв, 1983). Соціально-психологічний аналіз концентрує увагу на проблемі стосунків, які виникають у ході взаємодії між групами, як внутрішньої, психологічної категорії. Але на відміну від когнітивістської орієнтації таке розуміння припускає не тільки найтісніший зв’язок суб’єктивного відображення міжгрупових стосунків з реальною діяльністю груп, які досліджуються, але і детермінацію нею усіх когнітивних процесів, які супроводжують дані стосунки. Так само як і при інтерпретації самої групи, тут причинно-наслідкова залежність, обумовле­ність когнітивної сфери параметрами спільної групової діяльності виступають головним напрямком вивчення усієї області. У даному випадку до­цільне міркування за аналогією: групи існу­ють об’єктивно, і для соціальної психології важливо, за яких умов група перетворюється для ін­дивіда у психологічну реальність; так само міжгрупові стосунки існують об’єктивно (їх дослідження з цієї точки зору – справа соціології), і для соціальної психології важливо, як цей факт відображається у свідомості членів груп і визначає їх сприйняття один одним.

ІІ зауваження стосується самого терміну «перцептивні процеси міжгрупових стосунків».

Отже, суб’єктом та об’єктом сприйняття виступає група. Розуміння цілого, як цілого, у якості суб’єкта соціальної перцепції означає конституювання зовсім нового між групового рівня аналізу соціально-перцептивних процесів, і це змушує проробити велику роботу по зіставленню звичного для дослідження міжособистісного сприйняття та міжгрупового сприйняття.

Природа міжгрупового сприйняття полягає у тому, що тут ми маємо справу з впорядкуванням індивідуальних когнітивних структур, зв’язуванням їх у єдине ціле; це не проста сума сприйняття чужої групи індивідами, які належать до суб’єкта сприйняття, але інша нова якість, групове утворення. Воно володіє двома характеристиками: для групи-суб’єкта сприйняття це «цілісність», яка визначається як ступінь співпадіння уявлень членів цієї групи про іншу групу («всі» чи «не всі» думають у групі так-то). Відносно групи-об’єкта сприйняття це «уніфікованість», яка проказує ступінь поширення уявлень про іншу групу на окремих її членів («всі» в ін. групі такі чи «не всі»). Цілісність та уніфікованість – специфічні структурні характеристики міжгрупового сприйняття. Динамічно його характеристики відрізняються від динамічних характеристик міжособистісного сприйняття: міжгрупові соціально-перцептивні процеси мають більшу стійкість, консервативність, ригідність, оскільки їх суб’єктом є не одна людина, а група, і формування таких процесів не тільки більш тривалий, але і більш складний процес, у який включається як індивідуаль­ний життєвий досвід кожного члена групи, так і досвід «життя» групи. Діапазон можливих сторін, з точки зору яких сприймається інша група, значно вужчий порівняно з тим, що має місце у випадку міжособистісного сприйняття: образ іншої групи формується безпосередньо в залежності від ситуацій спільної міжгрупової діяльності (Агеєв, 1983).

Ця спільна міжгрупова діяльність не зводиться тільки до безпосередньої взаємодії (як це було в експериментах Шеріфа). Міжгрупові стосунки і частково уявлення про «інші групи», можуть виникати і при відсутності безпосередньої взаємодії між групами, так, наприклад, у випадку стосунків між великими групами. Тут у якості опосередковуючого фактору виступає більш широка система соціальних умов, суспільно-історична діяльність даних груп. Таким чином, міжгрупова діяльність може виступати як у формі безпосередньої взаємодії різних груп, так і у своїх опосередкованих безособистісних формах, наприклад, через обмін цінностями культури, фольклору і т.д. Прикладів такого роду стосунків можна знайти дуже багато в області міжнародного життя, коли образ «іншого» (іншої країни, народу…) формується зовсім не обов’язково у ході безпосередньої взаємодії, але на основі вражень , почерпнутих із художньої літератури, ЗМІ… Як сама природа міжгрупового сприйняття, так і залежність його від характеру культури обумовлює особливо важливу роль стереотипів у цьому процесі. Сприймання чужої групи через стереотип – явище поширене. У ньому необхідно розрізняти дві сторони: стереотип допомагає швидко і достатньо належно категоризувати групу, яка сприймається, тобто віднести її до якогось більш широкого класу явищ. У цій якості стереотип потрібний і корисний, оскільки дає порівняно швидке та схематичне знання. Але стереотип може виконувати і негативну функцію: він починає сприяти формуванню міжгрупової ворожості, оскільки відбувається поляризація оціночних суджень. Особливо жорстко ця закономірність проявляється у міжетнічних стосунках. Яка ж роль безпосередньої міжгрупової взаємодії у формуванні та функціонуванні таких стереотипів?

Ще у 50-х рр. Д.Кемпбелл сформулював «гіпотезу контакту», суть якої полягала в наступному: чим більше сприятливих умов для контактів між групами, чим довше і глибше вони взаємодіють і обмінюються індивідами, тим вища питома вага реальних рис у змісті стереотипу.

Розвиток досліджень а області психології міжгрупових стосунків все більше потребує включення до аналізу факторів спільної діяльності.

Підхід до аналізу міжгрупових стосунків, який пропонується, є надалі розвитком принципу діяльності: міжгрупове сприймання, яке було виділене як специфічно соціально-психологічний предмет дослідження в області міжгрупових стосунків сам по собі інтерпретується з точ­ки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп. Розробка даної проблеми на експе­риментальної рівні дозволяє по-новому пояснити багато феноменів, отриманих у традиційних експериментах.

Експериментальні дослідження психології міжгрупових стосунків

У межах викладеного підходу було проведено серію експериментів. У них перевірялось припущення про залежність міжгрупового сприйняття, частково, його адекватності, від характеру спільної групової діяльності.

У першій серії експериментів, які проводились на студентських групах одного технікуму у період екзаменаційної сесії (Агеєв, 1983), у якості конкретних показників адекватності виступили:

1. прогнозування групою перемоги у ситуації міжгрупового змагання;

2. пояснення причин перемоги чи поразки своєї та чужої груп у цьому змаганні;

3. уявлення про потенційні успіхи своєї та чужої груп у різних сферах діяльності, не пов’язаних безпосередньо з експериментальною ситуацією.

Мірою адекватності служила ступінь надання переваги за вказаними параметрами, яка демонструється по відношенню до своєї групи. Експеримент полягав у наступному: дві групи студентів повинні були одночасно здавати залік з одного і того ж предмету одному і тому ж викладачеві. У двох експериментальних групах студентам повідомлялось, що та група, яка продемонструє у процесі семінарського заняття хороші знання, отримає «автоматично» залік, члени іншої групи залишаться і будуть здавати залік звичайним шляхом (кожен буде відповідати інди­відуально). Їм пояснювалось також, що загальна групова оцінка буде складатися у ході семінар­ського заняття із оцінок індивідуальних виступів, кожен з яких отримає певну суму балів. Але у ході експерименту сума балів залишалась для досліджуваних невідомою; експериментатор тіль­ки називав групу, яка лідирує. Причому у першій ситуації експериментатор спеціально називав лідируючою увесь час одну і ту саму групу, а у другій ситуації – дві групи почергово. У третій групі (контрольній) студентам повідомлялось, що залік автоматично отримає не та чи інша група, а тільки частина студентів, яка успішно виступила на семінарі, незалежно від їх групової належності.

Результати цієї серії експериментів підтвердили висунуті гіпотези: експериментальні ситуації у порівнянні з контрольною показали, що в умовах міжгрупового змагання спостерігалась:

1. значно більша кількість виступів та реплік у підтримку членів своєї групи;

2. значно більша кількість спроб регуляції вибору виступаючих (стимулювання виступів тих членів групи, які збільшують її шанси на перемогу, і навпаки, стимулювання найбільш слабких представників іншої групи);

3. тиск на екзаменатора (на його вибір виступаючих).

Крім того, в умовах міжгрупового змагання набагато частіше вживались займенники «ми» та «вони», що саме по собі є показником ідентифікації з групою.

Дані двох перших ситуацій значно відрізнялись від контрольної. Особливо показово це було при поясненні причин перемоги чи поразки своєї чи чужої груп: успіх своєї групи поясню­вали, як правило, внутрішньогруповими факторами, а невдачі – факторами зовнішніми (випадковими), успіх та невдачі чужої групи пояснювали суворо протилежним чином.

У експерименті було встановлено, що присутній феномен внутрішньогрупового фаворитизму. Поки з цього можна було зробити висновок про те, що міжгрупове сприймання зале­жить від характеру спільної групової діяльності; у ситуаціях змагання обидві експериментальні групи вибрали стратегію внутрішньогрупового фаворитизму, тобто їх сприйняття іншої групи виявилось неадекватним. У певному смислі результати підтвердили дані Шеріфа.

Тепер потрібно було відповісти на питання, чи за будь-яких умов міжгрупової діяльності буде вибрана така стратегія у взаємодії.

Адже, у І ситуації спільна міжгрупова діяльність була організована за принципом «гри з нульовою сумою» (одна група повністю вигравала, інша – програвала); крім того, зовнішні критерії оцінки досягнень групою носили амбівалентний характер (не були достатньо зрозумілими для учасників, оскільки кожному не повідомлявся бал його успішності і давалась тільки загальна неаргументована оцінка діяльності групи).

У ІІ серії експериментів умови міжгрупової спільної діяльності були суттєво змінені. Експеримент проводився у дитячому таборі, де загонам два рази задавались ситуації змагання з різною його організацією: у першому випадку в середині табірної зміни діти брали участь у спортивному змаганні; у другому випадку в кінці табірної зміни спільно трудились, надаючи допомогу сусідньому колгоспу. Паралельно з поведенням двох етапів експерименту вожаті загонів на прохання експериментатора проводили певну щоденну роботу з дітьми: перед спортивними змаганнями підкреслювали моменти змагання, а перед роботою у колгоспі це питання було зняте.

У результаті проведених експериментів було виявлено, що в умовах спортивного змагання спостерігався різкий ріст внутрішньогрупового фаворитизму, а на етапі спільної діяльності у колгоспі, навпаки, його різке зменшення.

Інтерпретуючи результати, до уваги брали наступне:

1. тип міжгрупового змагання на обох етапах другої серії відрізнявся від типу міжгрупового змагання у першій серії – тут не мала місця модель «гри з нульовою сумою», оскільки не було однозначної перемоги чи однозначної поразки (загони просто ранжувались за ступенем успіху). Крім того, на кожному етапі критерії оцінки були очевидні та наочні.

2. Два етапи другої серії теж відрізнялись між собою: на другому етапі міжгрупова діяльність набула самостійної та соціально-значимої цінності, яка не обмежувалась вузько-груповими цілями у міжгруповому змаганні.

Отже, важливим фактором, який призвів до зниження рівня внутрішньогрупового фаво­ритизму і тим самим неадекватності міжгрупового сприйняття, була не сама по собі ситуація міжгрупової взаємодії, але принципово нова по своїй значимості діяльність, з чітко вираженим змістом і стояла вона над вузько-груповими цілями.

При порівнянні даних двох серій експерименту, можна сказати, що негативна роль такої форми міжгрупової взаємодії, яка організована за принципом «гри з нульовою сумою» (що призводить до неадекватності міжгрупового сприйняття) може бути компенсована іншим характером спільної міжгрупової діяльності. Засобом такої компенсації є більш загальні («надгрупові») цілі, цінності спільної соціально значимої діяльності. Має значення і такий факт, як нагромаджений групами досвід спільної життєдіяльності. Зрозумілим стає розходження отриманих даних з даними А. Теджфела (у його експериментах фігурували штучно створені лабораторні групи, не знайомі раніше один з одним, але феномен внутрішньогрупового фаворитизму був представлений як «універсальний»).

На основі запропонованого підходу схема генезису міжгрупових процесів може виглядати так: