1. Етапи становлення соціальної психології як науки.

Появі соціальної психології як науки передував тривалий період накопичення знань про людину і суспільство.

Етапи розвитку соціальної психології

І етап	VI ст. до н.е. – середина ХVст.	Накопичення початкових знань про походження та сутність соціально-психологічних особливостей людини, психологічних механізмах соціальної поведінки людей
ІІ етап	сер. ХV ст. – сер. ХІХ ст.	Дослідження та узагальнення уявлень про вплив суспільства та держави на взаємодію і спілкування людей як представників різних соціальних груп
ІІІ етап	сер. ХІХ – сер. ХХст.	Розробка соціально-психологічних теорій, пе­ретворення соціальної психології у самостійну галузь знань і зародження соціально-психологічних шкіл (етнопсихології, політичної психології та ін.)
ІV етап	з сер. ХХст. до сьогодн. часу	Перетворення і кінцеве оформлення соціальної психології у експериментальну науку

І етап. Родоначальниками накопичення соціально-психологічних знань вважаються китайські та грецькі вчені (Аристотель, Геракліт, Гіппократ, Демокрит, Платон, Суньцзи, Узци, Конфуцій та ін.), які описували деякі соціально-психологічні особливості характерів людей та їх призначення у суспільстві, установлювали певні психологічні закономірності соціальної поведінки індивідів, виявляли мотиви їх об’єднання у групи і т.д.

В античній філософії склалися два діаметрально протилежні підходи до розв’язання питання про взаємовідносини індивіда і суспільства.

Так, для Аристотеля вихідним пунктом його світоглядної концепції був індивід як джерело всіх соціальних форм. Платон у своїх працях «Держава» та «Закон» висловлює іншу точку зору; суспільство у нього є первинною, незалежною змінною, що зумов­лює розвиток особистості. Проблема співвідношення соціального та індивідуального розв’язувалась різними дослідниками з наголосом або на «соціоцентризмі» або на «індивідуалізмі».

ІІ етап. У середині століття і пізніше зарубіжні та вітчизняні вчені (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, І.Бентам, Ш.Монтеск’є, А.Толквіль, Н.Я.Данилевський, А.І.Герцен та ін.) займались психологічним описом анатомії і патології суспільного життя з його характерними соціальними взаємовідносинами та традиціями, накопичували та узагальнювали результати нечисленних досліджень закономірностей уже відомих соціально-психологічних явищ та процесів – спілкування та взаємодії пред­ставників різних спільностей.

Під впливом традицій християнства та розвитку капіталізму суспільну думку поступово почала опановувати ідея індивідуалізму. Головним напрямком соціальних розробок став пошук рушійних сил поведінки індивіда, які, на думку мислителів, зумовлювали утворення, розвиток і функціонування суспільства, держави, її політичного та економічного життя.

Самі рушійні сили вчені уявляли неоднаково:

Т.Гоббс, англ. філософ ХVІІст., вбачав їх у прагненні людини до влади. А.Сміт – один із засновників класичної політичної економії – у симпатії та у прагненні до задоволення власних інтересів. І.Бентам – англ. філософ і юрист – головний принцип поведінки – принцип корисності. Індивідуальні інтереси – єдино реальні інтереси, суспільні – сукупність індивідуальних інтересів.

Соціоцентрична позиція Платона підтримувалась італійським політичним діячем і мислителем Н.Макіавеллі, французьким філософом, соціологом та економістом П.Прудоном та ін.

ХІХ ст. у працях Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвеція та ін. ми знаходимо численні висловлювання щодо поведінки людей у суспільстві, впливу, який вони справляють один на одного, їхніх традицій та звичаїв.

Багато з висловлених нами думок підготували грунт для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь знань.

ІІІ етап. У середині ХІХ ст. за кордоном з’явились три соціально-психологічні теорії:

• «психології народів» (засновники: М.Лацарус, Х.Штентайль, В.Вундт);

• «психології мас» (Г.Тард, Сігілє, Г.Лебон);

• «інстинктів соціальної поведінки» (В.Макдаугалл)

які послугували передумовою для перетворення соціальної психології у самостійну галузь знань. Після цього починається активна розробка методологічних та теоретичних основ соціальної психології. На це перенаправляються зусилля представників основних шкіл психологічної науки на Заході: спочатку біхевіоризму, гештальтпсихології, а потім психоаналізу, когнітивізму та інтеракціонізму. Виходять у світ перші підручники та посібники.

Імпульс розвитку соціально-психологічних досліджень та застосуванню їх результатів надавали війни та воєнні конфлікти, якими було наповнене ХХ ст. і під час яких особливо гостро поставали питання пов’язані з запобіганням та профілактикою негативних соціально-психологічних явищ та процесів (страху, паніки, зниження згуртованості населення та військовослужбовців у групах, соціальної дезорганізації та дезінтеграції, соціальних конфліктів), що зачіпали всі сторони життя і діяльності людей.

Концепція «психології народів» виникла у Німеччині. Її засновники: М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт. у 1860р. вийшов І номер «Журналу психології народів та мовознавства». У 1863р. В. Вундт під впливом ідей М. Лацаруса та Г. Штейнталя виклав у книзі «Лекції про душу людини і тварини» своє розуміння психології народів.

М. Лацарус та Г. Штейнталь твердили, що сутність людини полягає у її суспільному бутті, тільки у взаємозв’язку із собі подібними вона може стати тим, ким має бути. В. Вундт, виходячи з цього, в основу концепції «психології народів» поклав ідею про деяку надіндивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда – це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі. Проте твердження, що ціле (психологія народу) більше, ніж сума його часток (психологія індивіда), не пояснювало своєрідності ні індивідуально-психологічного, ні соціально-психологічного.

Прибічником концепції «психологія народів» був проф. Харківського університету, філолог-славіст О.О. Потебня, котрий розвивав ідею про єдність мови народу та його духовних особливостей. Для нього характерним є історичний підхід до аналізу мислення народу, його мови. Слово – є головним етноформуючим і одночасно етнодиференціюючим чииником, тому втрата народом своєї мови означає втрату національної своєрідності. У його творах була здійснена спроба подолати дуалізм соціального та індивідуального за допомогою мови як засобу спілкування.

Оцінюючи концепцію «психологія народів», можна сказати, що вона радше була етнопсихологією, ніж соціальною психологією. Вона абсолютизувала суспільний (колективний) бік буття людина на школу своєрідності, неповторності індивідуального.

Концепція «психології мас» ґрунтувалась на ідеї співвідношення соціального та індивідуального. Її представники: фр. соціолог і юрист Г. Тард, фр. соціолог Г. Лебон, італ. юрист С. Сігеле.

Явища симпатії, наслідування, навіювання, поведінки особистості у натовпі, взаємодії лідера та маси на зломі ХІХ – ХХст. були предметом ретельного вивчення багатьох учених різних країн.

Г. Тард у праці «Закони наслідування» (1890) рушійною силою психології і всього соціального розвитку визначив наслідування, яке відіграє у суспільному житі таку ж роль, як спадковість у біологічному.

1895р. була видана книга Г. Лебона «Психологія народів і мас», де він виділяє чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження, а також головні ознаки маси: знеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів.

1895р. з’явилась праця С. Сігеле «Злочин маси». Він розглядає масу як ірраціональну, сліпу силу, де «втрачається контроль над власними діями».

Концепція «психології мас» стає підґрунтям для створення перших підручників із соціальної психології. Вважається, що першими підручниками із соціальної психології були праці американського соціолога Е. Росса «Соціальна психологія» та англ. (згодом американського) психолога В. Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології», які вийшли друком у 1908р. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки.

У соціально-психологічній теорії Е. Росса засадовою є проблема соціального контролю, як навмисного впливу суспільства на поведінку людини, на відміну від неусвідомлюваного соціального впливу. Він розглядає внутрішній і зовнішній механізми контролю: І базується на почуттях і є етичним за своїм характером, ІІ – на стилі та авторитеті і є політичним (закони, освіта…)

Особливе місце в аналізі психології мас посідають погляди З. Фрейда та його послідовників.

Концепція «психології мас» розв’язує питання про співвідношення індивіда і суспільства шляхом абсолютизації і розв’язання суперечностей між індивідуальним та соціальним на користь індивідуального.

Теорія «інстинктів поведінки» В. Мак-Дугалла та його послідовників – спроба розв’язати дилему «соціальне–індивідуальне» з позиції індивідуалізму. У «Вступі до соціальної психології» він підкреслює, що рушійною силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти (пізніше він їх визначатиме як схильності, прагнення).

Інстинкти – внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Тому психологія В. Мак-Дугалла інколи називають «гормічною» (від грец. «горме» – прагнення, поривання). Кожному інстинкту, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад, інстинктові втікання – емоція страху. Емоція з короткочасного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою та організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Отже, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів.

Жодна з цих теоретичних концепцій не змогла адекватно розв’язати системотвірну проблему соціальної психології – співвідношення соціального та індивідуального. У концепції «психологія народів» абсолютизувалися існування «надіндивідуальної душі», принцип «колективістського» розв’язання суперечностей між людиною та суспільством.

Прихильники концепції «психології мас» ототожнювали соціальне (колективне) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизуючи індивідуальність (еліту, вождів) як гарант розуму, порядку та прогресу.

Соціально-психологічне вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, соціальні зв’язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей індивіда. Але ці концепції підготували ґрунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов’язаний з перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

ІV етап. У 20-40-і рр. ХХст. соціальна психологія поступово починає перетворюватись у суто експериментальну науку, яка займається прикладними дослідженнями і розробляє специфічні методи вивчення соціально-психологічних феноменів, які проявляються в різноманітних областях життя і діяльності людей.

Стан соціальної психології у Європі у 50-60-х рр. можна прокоментувати висловлюванням П. Шихірєва: “важко сказати як розвивалася б західна соціальна психологія, якщо б не було Другої світової війни. Очевидно одне: західноєвропейцям не довелося б 25 років доганяти США, вчитись за американськими підручниками та копіювати американські методи дослідження. Протягом тривалого часу США були для Західної Європи тією Меккою без паломництва в яку вчений значно втрачав в авторитеті”.

У 1963 р. Ж. Стетцель у першому французькому підручнику з соціальної психології писав: “Сучасна соціальна психологія у її сьогоднішньому вигляді як за найближчим минулим, так і по суті свого розвитку аж до наших днів – майже виключно американська наука”.

З початку 70-х рр. у європейській соціальній психології починають розвиватися спочатку критичні, а потім і власні змістовні течії і напрямки. Американська соціальна психологія була піддана чималій критиці:

• невдалою була визнана спроба надати їй статусу природничої дисципліни, що призвело у перетворення її у мозаїку даних, з однієї сторони, і дослідницьку технологію з іншої;

• були відхилені моделі людини реагуючої, тієї, що мотивує вигодою чи прагненням до задоволення, які лежали в основі американської соціальної психології;

• критикувалося урізане, спрощене розуміння соціального контексту, прийняте в американській науці.

У Західній Європі вважали, що соціальній психології не потрібно продовжувати свої невдалі експерименти по перетворенню у природничонаукову дисципліну. Вона повинна розглядати себе у контексті культури, реальної соціально-історичної ситуації, тобто розвиватися за законами гуманітарної наукової дисципліни.

У зародженні та розвитку соціальної психології у СРСР виділяють такі етапи:

• зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;

• відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець ХІХ ст. – поч.30-х рр. ХХ ст.);

Найбільш гостро дискусія про предмет соціальної психології відбувалася у 20-ті роки ХХ ст.