2. Основні зарубіжні соціально-психологічні концепції особистості
Більшість існуючих теорій розглядають особистість як індивідуальне та соціально-психологічне явище.
Психоаналіз.
Рушійною силою, мотивами поведінки людини у соціумі є несвідомі біологічні потяги та інстинкти.
З.Фрейд (1856-1939): душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.
За Фрейдом, особистість людини складається з трьох взаємодіючих структур (інстанцій): «Я» – «Ego», «Зверх-Я» – «Super-ego» і «Воно» – «Id».
«Воно» – «Id» – є глибинною, фундаментальною структурою, підводною частиною айсбергу. Тут киплять, бурлять пристрасті і потяги, – насамперед сексуальні, – які рвуться на поверхню із темних глибин несвідомого (безсвідомого), щоб отримати розрядку своєї оскаженілої енергії. Тут живуть інстинкти: продовження роду, сексуального задоволення (libido), агресії, болю, страху, самозбереження і багато інших, котрі Фрейд поділяє на дві категорії: таку, що об’єднує (потяг до життя – Ерос) і руйнівну (потяг до смерті – Танатос). Ерос і Танатос знаходяться у стані опозиції одне до одного, але їх об’єднує спільна мета – прорватись у свідомість людини і змусити її сотворити ті чи інші дії, спрямовані на реальне, видиме задоволення несвідомих (безсвідомих) потягів. На цій структурі особистості можна було б з повним правом повісити табличку «Тут живе звір».
«Id» – це біологічний компонент, первинне джерело психічної активності, вмістилище інстинктів, що керуються принципом задоволення. Зберігається незмінним протягом всього життя людини. Це неусвідомлена частина особистісного «Я», що виступає імпульсивним джерелом потягів і дій.
«Ego» – центральна інстанція саморегуляції особистості, що керується принципом реальності, контролює поведінку, врівноважує імпульси з потребами соціального оточення, здійснює раціональний аналіз ситуації, виробляє план поведінки, орієнтуючись на оточуюче середовище.
«Я» – це сфера всього усвідомленого, розумного і розсудливого у людині. Критично, а зазвичай і з побоюванням поглядаючи на вулканічне «Воно», цей пласт особистості намагається стримати його, поставити в розумні рамки чи хоча б обмежити викиди його клекочучої лави. Успіх цих спроб в більшості залежить від сили інтелектуального і вольового потенціалу «Я».
Знайшовши у собі мужність подивитися правді в очі, ми не зможемо не визнати, що потрібний рівень цього потенціалу спостерігається у дуже обмеженого кола людей, а більшість приречені на роль іграшки в руках тваринних потягів.
«Super-ego» – моральна інстанція особистісного «Я», що оцінює дії чи наміри з точки зору їх допустимості. Враховуючи суспільні норми, правила, цінності, ідеали. Являє собою засвоєну (інтериорізовану), як правило, через батьків чи ближніх дорослих шкалу цінностей.
«Зверх-Я» – це деякий третейський суддя, що опирається в своїх діях на правила і закони середовища, що оточує людину, на його традиції і звичаї, на суспільну мораль та інші зовнішні фактори. Цей третейський суддя увесь час намагається примирити взаємовідносини між «Я» і «Воно».
Фрейд образно представляв взаємовідносини між «Я» і «Воно», як взаємовідносини між вершником і конем: вершник намагається пришпорити силу коня, але, «якщо він не хоче розлучитись з конем, то часто єдине, що залишається – це вести коня тільки туди, куди йому хочеться. Так і «Я» перетворює зазвичай волю «Воно» в дію, ніби це було його власною волею». А кінь гарячий і норовистий, а якщо вершник слабкий, невпевнений у собі, а ще гірше, піддається негативному впливу навколишнього середовища, він понесе його в такі темні далі, які його дрімаюча свідомість не в силах собі уявити. Боротьба вершника з конем жорстока і безжалісна, але перемогу в ній вдається отримати небагатьом із сидячих у сідлі.
Ці «поодинокі» зовсім не уявляють себе тріумфаторами, зверхлюдьми чи напівбогами. Навпаки, вони смиренно і ненав’язливо намагаються облагородити жорстоку і обмежену більшість, допомогти їй перемогти в собі алчного і похітливого звіра, скинути з себе іго рабської залежності від усього приземленого, від культу речей і розгнузданих інстинктів, але...
Більшість розглядає у цих спробах пряме посягання на свої корінні інтереси і цінності (у прямому і переносному значенні) і відповідає мудрій і миролюбній меншості ненавистю і презирством.
Для характеристики особистісного стану З.Фрейд ввів поняття «боязнь». Він розрізняв три види боязні: невротичну, реалістичну і моральну. Боязнь виникає із конфлікту між Id, Ego і Super-ego. З нею пов’язане почуття вини і механізми психологічного захисту «Я».
Крал-Густав Юнг (1875-1961), швейцарський психолог і психіатр: особистість – складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме та колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого є архетипи – наділені енергетичною силою певні загальні форми уявлень, що у процесі індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом.
К.Юнг запропонував типологію характерів відповідно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуїція), спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, запровадив поняття «екстраверсія – інтроверсія» (лат. extra – поза, intro – усередину, versio – обертати) для позначення 2-х протилежних типів особистості.
Екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості до навколишнього світу. Інтровертивний тип – фіксацією інтересів особисті тості на явищах власного внутрішнього світу.
Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити 2 великі групи психологічних індивідів. Також було виявлено відмінності між індивідами однієї групи, що залежали від основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів, інтуїції. На основі переважання якої-небудь функції було виявлено типи, кожен з яких у свою чергу може бути інтровертивним чи екстравертивним: розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний.
На основі цього К.Юнг виокремив 8 типологічних груп: дві особистісні установки – інтроверсію та екстраверсію та 4 функції (типи орієнтації) – мислення, емоції, відчуття та інтуїцію, кожна з яких може діяти інтровертивно чи екстравертивно.
Психологічні функції згодом Юнг поділив на раціональні (мислення, емоції) та ірраціональні (відчуття, інтуїція). Він вважав, що мислення як головна функція може легко поєднуватися з інтуїцією як другорядною функцією або з відчуттям.
Висновок: психологічна типологія Юнга ґрунтується на таких складових: «екстраверсія – інтроверсія», «свідоме – несвідоме», «раціоналізм – ірраціоналізм».
Психотерапевтична концепція К.Юнга настільки ж пов’язана у своїх основах з концепцією З.Фрейда, настільки й відрізняється від останньої.
Структура особистості.
У аналітичній психології К.Юнга уявлення про структуру особистості значно складніші, ніж у класичному психоаналізі.
Насамперед, К.Юнг виділяє різні психологічні типи особистості, які визначаються переважанням тієї чи іншої із основних (за К.Юнгом) психічних функцій: відчуття, мислення, відчування та інтуїції. Відповідно – сенсорний, мислительний, етичний та інтуїтивний особистісний типи.
Кожна модель характеризується шляхом розкриття специфіки способів взаємостосунків зі світом.
Наприклад, сенсорний тип відрізняється ситуативним реагуванням, відсутністю емоційних затримок, у той час як мислительний тип все життя підпорядковує інтелектуальним міркуванням та формулам. Мислительний і етичний типи К.Юнг відносив до раціональних, а сенсорний та інтуїтивний – до ірраціональних.
К.Юнг увів ще одну важливу відмінність у характеристику способу буття особистості: «екстраверсія – інтроверсія», яке своїм корінням йде до ранніх його положень про «закон» чи «принцип протилежностей», відповідно до якого енергія, яка керує особистістю, виробляється з протилежно спрямованих сил.
Далі К.Юнг увів поняття «психея», яке охоплює особистість як цілісність. «Психея» – це увесь нефізичний простір, який складає свою власну реальність. У межах «психеї» циркулює «життєва енергія», лібідо, рух якої підпорядковується принципам еквівалентності, ентропії та протилежностей. Тобто, будь-який дисбаланс у розподілі енергії викликає компенсаторні тенденції.
Цілісна структура «психеї» включає наступні компоненти: внутрішній світ, зовнішній світ, анімус (аніма), тінь, замість (self), ego, персона (маска), особисте несвідоме, колективне несвідоме (архетипи), і свідомість.
До того ж, маска та ego належать до області свідомості.
Власне «Я» (ego) – (за К.Юнгом) – комплекс репрезентацій, який складає центр поля свідомості, який володіє досить високою мірою стійкості та ідентичності. Тобто, ego для К.Юнга – частина «психеї». Маска (персона) – верхній шар, фасад особистості. Ця інстанція включає в себе соціальні ролі, стиль поведінки, зовнішність, якій надають перевагу, тобто вигляд та лик людини, які останній представляє іншим.
Особисте несвідоме – зона суміжна (прилегла) з ego. Вона включає до себе забуті переживання, які тим не менш можуть актуалізуватись. Пізнається воно, як і у Фрейда, через іносказання.
Колективне несвідоме – за К.Юнгом, «кладова світових процесів, відкладених у структурі мозку і симпатичної нервової системи, які у своїй сукупності складають позачасовий і вічний образ світу, на противагу нашій свідомій одномоментній картині світу». К.Юнг надавав перевагу навіть говорити про «колективну психіку». Саме в ній містяться архетипи – колективні загальнолюдські уявлення універсального порядку, які визначають специфічні людські (як виду) способи поведінки і темп переживань.
Архетипи (вони ж «імаго», «корінні іміджі», «домінанти», «поведінкові паттерни» у термінах К.Юнга) бувають двох типів: персоніфіковані (наприклад, анімус-аніма) і такі, що трансформуються (самість). Приклади архетипів: Батько, Бог, Діва, Герой, Дитя.
Анімус (у жінок) – аніма (у чоловіків) архетипи, які втілюють чоловіче та жіноче начало у осіб відповідної протилежної статі. Експліктивна функція даного архетипу проявляється, наприклад, в аналізі чоловічо-жіночих відносин, коли жінка провокує свій анімус на партнера, у відповідності з чим сприймає його як стійкого, здатного захищати і т.д., у той час як той сам можу відчувати потребу у жіночій опіці, знаходячись під владою архетипу Матері, що призводить до міжособистісного конфлікту.
«Тань» – архетип, який представляє «темну», «низьку», гріховну інстанцію особистості. Якщо провести аналогію з З.Фрейдом, «тінь» відповідає сексуальним інстинктам. Для К.Юнга «тінь» – те, неприємне людині у самій собі, те, що вона ховає від самої себе та інших. Разом з тим, К.Юнг припускав, що «тінь» може здійснювати і позитивний вплив на людину не тільки самим фактом прийняття її, але і тим, що «тінь» може трансформуватись у позитивному напрямі, коли її зміст визнається природним, «легальним».
«Самість» – центральний архетип у структурі особистості. Архетип впорядкованості та цілісності особистості. К.Юнг писав «...самість є якість, яка перевершує свідоме ego. Вона охоплює не тільки свідомість, але і несвідому психею, і, відповідно, є, так сказати, особистістю, якою ми теж перебуваємо». Замість – це архетип потенціалу людської особистості, кінцева мета самоздійснення.
Стадії розвитку
Досексуальний період (від народження до трьох років). На цій стадії сексуальний інстинкт не є значним. Основна характеристика періоду – функція кормління і фізичного, рівно як і психічного, росту. На цій стадії життя індивіда характеризується без проблемністю у зв’язку з тим, що примітивній свідомості недоступні серйозні протиріччя.
Передпубертатний період (від 3-5 років до 10-13). Основні завдання цього періоду – розширення об’єму свідомості за рахунок навчання і поступове, хоча і неповне, набуття автономії по відношенню до сім’ї. Важливою частиною періоду є те, що дитина багато в чому ототожнює себе з будинком своїх батьків і з залежністю себе від них. У цей період отримують початковий розвиток сексуальні інстинкти.
Пубертатний період (від 10-13 років до 19-20 у дівчат і до 25 у юнаків). У цей період на індивіда лягає не тільки важкий тягар сексуальності, але і проблеми соціального самовизначення і самоствердження. Підліток і юнак зіштовхуються з протидією і різними впливами батьків, постає перед необхідністю вибору життєвого шляху. Вперше виникає небезпека одностороннього розвитку.
Юність (від 20-25 до 35-40 років). Це стадія, коли індивід повинен «продовжити свою власну дорогу» в житті, у противному випадку його очікують психологічні проблеми. Загальними напрямками і змістом активності в цей період є створення сім’ї, обзаведення дітьми і облаштування власного дому, вирішення питань службового успіху і професійного вдосконалення. Спеціальні проблеми періоду полягають «у подоланні захоплення материнською анімою» – для чоловіків чи «анімусу батька» – для жінок. В цілому ж, це період зростаючої відповідальності і зростаючої свідомості (знання, смислу).
Середній вік (після 40 років) – настає друга половина життя. Своєрідність даного періоду полягає в тому, що уже прожито доволі багато, але смисл життя виявляється ще не розкритим, оскільки він не є винятковою приналежність свідомості. Закінчилось вбирання світу у себе і починається час заглиблення у свою внутрішню природу. Це час пожинати плоди своїх минулих зусиль.
Старість (після 60-65 років). К.Юнг вважав, що в цьому віці слід жити, дивлячись не назад, а в себе. Старість – виключно плідний період для особистого розвитку, оскільки він відкриває шлях для здійснення потенціалу – «самості» . К.Юнг зазначав: «Людські цінності, і навіть тіло, мають тенденцію перетворюватись у свої протилежності». Чоловіки стають більш жіночними, а рівнодіюча аніми та анімуса відкривають шлях до гармонії. Старість – це період життя, коли теологія життя трансформується в її подовження (продовження життя) за межами земного буття індивіда, поступаючись місцем релігійному досвіду.
А.Адлер. Індивідуальна психологія
Уявлення про людину
А.Адлер, як і З.Фрейд, вважав, що особистість складається у перші шість років життя. Усі інші погляди Адлера відрізняються від класичного психоаналізу З.Фрейда.
А.Адлер вважав, що людина – перш за все свідома істота, яка сама себе визначає в житті шляхом свободи вибору, смислу життя і прагнення до самореалізації. Головна перешкода на шляху самореалізації людини – базове відчуття неповноцінності, у подоланні якого і полягає особистісний розвиток. А.Адлера можна вважати предтечею гуманістичного напрямку у психології (ввів значимість внутрішніх змінних та екзистенційних цінностей).
Основні поняття адлеріанської концепції
А.Адлер за своєю першою освітою був лікарем-офтальмологом і багато в чому зберіг природно-науковий, навіть медико-фізіологічний підхід до людини та її поведінки. Серед філософів, які мали вплив на формування світогляду вченого слід назвати Ф.Ніцше, Г.Вайгінера.
Суб’єктивне сприйняття дійсності
А.Адлер не відмовлявся від об’єктивного обумовлювання поведінки, але вважав його менш значимим, ніж цінності, цілі, уявлення та висновки, якими керується людина, і які впливають як на її свідомість, так і на підсвідомість.
Цілісність і доцільність
Основною передумовою концепції А.Адлера, яка й дала їй ім’я (індивідуальна психологія), виступає постулювання особи як неподільної цілісності, яка є інтегральною частиною соціуму. Тому увага звертається не тільки на внутрішньоособистісні, але і на міжособистісні проблеми. Звідси і теологічне положення, що вся людська поведінка носить цілеспрямований характер. Але самі цілі створюються шляхом побудови картини світу (у сприйнятті) і відповідними умовиводами, які приймають форму заключного рішення. У адлеріанській психології існує питання: «Камо грядеши». На відміну від класичного психоаналізу і аналітичної психотерапії важливим є врахування одразу трьох моментів: минулого досвіду, теперішньої ситуації і напрямку руху.
Комплекс неповноцінності і компенсації
Ідея неповноцінності була сформульована ще у 1907р. Перш за все вона стосувалась неповноцінності того чи іншого органа як суттєвої обставини, яка здійснює вплив на поведінку. Поняття неповноцінності та компенсації стали фундаментальними положеннями у концепції А.Адлера.
А.Адлер: неповноцінність, її компенсація та соціальне середовище – це три змінних, результативна сила яких призводить до формування прагнення до значимості та переваги. Саме той неповторний шлях, яким виробляється спосіб самоствердження і складає, за А.Адлером, індивідуальність.
А.Адлер переходить від медико-фізіологічного змісту розвитку поняття «неповноцінність» до психологічного, формулюючи ті базові протиставлення, які і викликають переживання неповноцінності («Я – слабкий і безпомічний. Життя – складне»).
Стиль життя
Стверджуючи, що «поведінка особистості цілеспрямована» і спрямовується «теологічною апперцепцією», А.Адлер у своїх ранніх роботах говорить про прототип («план») як «первинну форму адаптації індивіда до життя». Цей прототип формується протягом перших 5 років життя (точніше від 3 до 5). Цей план – зовсім не приналежність свідомості, більшість прототипів – неусвідомлені. Важливим є інше: як тільки прототип адаптації виник, він стає кістяком, який обростає смислами, почерпнутими і власного досвіду і які володіють спрямованою силою.
З 1914 року А.Адлер вводить поняття «лінія ego», потім «лінія життя» і, нарешті, з середини 20-х рр. – «стиль життя». Для А.Адлера особистість – це «Еgo». Але оскільки Еgo не замкнене на собі, а орієнтоване на світ, важливості набуває ще одне поняття – «самість» (self). У А.Адлера «самість» входить у поняття «стиль життя» як один із його компонентів, а саме як «концепція самості», тобто в одночасному формулюванні «Я-концепція». За А.Адлером, «Я-концепція» – система уявлень про те, «хто я є». Крім того, А.Адлеру належить поняття «Я-ідеальне» (1912) та «образ світу» (Welt bild).
А.Адлер вважав, що цілі людини не змінюються протягом життя, змінюються тільки аттітюди (відношення). Одна із цілей психотерапії – їх корекція.
«Теологія вимислу»
Термін А.Адлер запозичив у Г.Вейгінгера, автора філософії «як якщо б», тобто («бажаних обставин»), що означає, що люди живуть вимислом і уявленнями про потрібне, і що на поведінку впливають на багато більше очікування, пов’язані з майбутнім, ніж події минулого. А.Адлер виходив з того, що люди, створюючи з допомогою вимислу свої особисті цілі, тим самим з допомогою цих цілей визначають свою поведінку і стиль життя.
Соціальний інтерес
А.Адлер вважав, що задоволеність життям багато в чому залежить від «соціального інтересу як основи людського існування». За А.Адлером, здорова особистість – це особистість, здатна до продуктивної соціальної активності, яка, у свою чергу, пропонує соціальні особистісні почуття, поведінку і когнітивні допущення.
Соціальні особистісні почуття: приналежність до дому, спільності, віра в інших, мужність бути недосконалим, людяність, оптимізм.
Соціально-орієнтована поведінка: допомога, участь, кооперація, емпатія, підбадьорення, покращання (реформація), поважність.
Когнітивні соціально-орієнтовані допущення: «мої права та обов’язки дорівнюють правам та обов’язком інших»; «мої особисті цілі можуть бути досягнуті на благо спільноти»; «виживання суспільства залежить від бажання і здатності громадян вчитись жити разом, в гармонії»; «я припускаю, що до інших треба звертатись так само, як би я хотів, щоб інші звертались до мене» «вирішальна міра мого характеру – те, яка міра, до якої я просунув благополуччя моєї спільності».
Ідея соціального інтересу – ґрунтується на припущенні, що людина – не самодостатня істота і тому повинна вчитись взаємозалежності.
Еріх Фромм (1900-1980), німецько-американський психолог та соціолог.
Його теорія відчуження є найбільш «соціалізованим» вченням неофрейдизму.
Відчуження (негативна свобода) – втрата людиною зв’язків зі світом та з іншими.
Такий стан пригнічує людину, оскільки вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає і вона стає самотньою. Це, як говорить Фромм, показує двоїсту натуру людини: з одного боку вона хоче бути незалежною, а з іншого – прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Відчуження проявляється у формі конформізму, мазохізму, садизму, може перерости в агресивність.
Для подолання відчуження людям необхідно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові до себе та інших.
Ерік Еріксон (1902-1994) американський психолог. Його теорія особистості за своєю суттю є неофрейдистською.
Еріксон вважає, що розвиток особистості зумовлюється соціальним світом, а не біологічними чинниками, між особистістю та суспільством немає антагонізму.
Центральною властивістю людини є ідентичність особистості, яка вказує на взаємозв’язок особи і соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні її цінності, соціальної ролі та призначення.
На думку Е.Еріксна, кожній стадії розвитку притаманні очікування суспільства, які індивід може виправдати або може не виправдати, тоді він або включається у суспільство, або відхиляється ним. Ця ідея лягла в основу виділених ним стадій життєвого шляху особистості. Для кожної стадії життєвого циклу характерна специфічна задача, яка висувається суспільством. Але вирішення завдання залежить як від уже досягнутого рівня розвитку людини, так і від загальної духовної атмосфери суспільства, в якому цей індивід живе.
Завдання раннього віку – боротьба проти відчуття стиду і сильних сумнівів у своїх діях за власну незалежність і самостійність.
Завдання ігрового віку – розвиток активної ініціативи і у той же час переживання почуття вини і моральної відповідальності за свої бажання.
У період навчання в школі встає нове завдання – формування працелюбства і вміння користуватись знаряддями праці, чому протистоїть усвідомлення власного невміння і некорисності.
У підлітковому та ранньому юнацькому віці з’являється завдання першого цільного усвідомлення себе і свого місця у суспільстві: негативний полюс у рішенні цього завдання – невпевненість у розумінні власного «Я» (дифузія ідентичності).
Завдання кінця юності і початку зрілості – пошук супутника життя і встановлення дружніх зв’язків, які долатимуть відчуття самотності.
Завдання зрілого періоду – боротьба творчих сил людини проти відсталості та застою.
Період старості характеризується становленням кінцевого цільного уявлення про себе, про свій життєвий шлях на противагу можливому розчаруванню у житті і наростаючому відчаю.
Стадії життєвого шляху за Е.Еріксоном
-
Старість
Інтеграція/ розчарування у житті
Зрілість
Творчість/застій
Молодість
Інтимність/ізоляція
Підлітковий вік (латентна стадія)
Ідентичність/ дифузія ідентичності
Шкільний вік (латентна стадія)
Досягнення/неповноцінність
Вік гри (фалічна стадія)
Ініціативність/почуття вини
Ранній вік (анальна стадія)
Автономія/сумніви/сором
«Младенчество» (оральна стадія)
Довіра/недовіра
Біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка): Дж.Уотсон, Е.Торндайк, У.Белл, Дж.Вольпе, А.Лазарусаб Халл, Міллер, Доллард, Роттер, Сірс, Скіннер, Бандура
Уявлення про людину
Людина – продукт і одночасно виробник свого оточуючого середовища (А.Бандура).
Людина трактується як діяч, який своїми діями змінює дійсність.
Модель людини: «людина механічна» (яка реагує).
Об’єкти досліджень: соціалізація, соціальний контроль, соціальні установки.
Поняття особистості у біхевіоральному напрямі не те що не розпрацьоване, воно взагалі відсутнє. Основні поняття, які застосовуються до особистості, відносяться до її поведінки. Справа в тому, що предметом впливу у біхевіоральній психотерапії особистість і не могла бути, оскільки з самого початку свідомість була виключена із можливого предмета аналізу, що конструює даний науковий напрям.
Тим не менш, дослідницьку роботу, пов’язану з визначенням особистості, поняття і понятійних структур, що до нього входять, здійснив відомий представник біхевіоральної психології Г.Айзенк.
Г.Айзенк, очевидно під впливом ідей Г.Олпорта, виділив групу особистісних якостей, які піддаються обліку: репресивність, нав’язливість, соціабельність, ригідність та спонтанність. Ці риси були ним названі рисами першого порядку.
Серед рис другого порядку – інтроверсія, екстраверсія і нейротизм.
У відповідності з цим єдиним у біхевіоральній психології описом особистості, особистісна типологія виводиться із величини коефіцієнтів нейротизму і екстра/інтро/версії.
Наприклад, психопатія – результат високого нейротизму і екстраверсії, дистимічність – наслідок високого нейротизму і середньої екстраверсії.
Дані показники виводяться із взаємодії між фізіологічними структурами (мозковою активністю) та індивідуальними реакціями, опосередкованими цими структурами.
Основні поняття пов’язані з поняттям научіння, яке склалось у біхевіоризмі.
Обумовлювання – це поняття, яке охоплює всю область впливу на поведінку. Є два види обмовлення: класичне (павловське) – научіння відбувається завдяки підкріплюючому поєднанню стимулів, і оперантне (скіннерівське) – научіння відбувається шляхом вибору стимулу, який супроводжується позитивним підкріпленням. Розрізняють також безумовне научіння – відбувається поза соціально організованим обмовленням.
Генералізація (узагальнення) – відображає феноменологію, яка відноситься до стимулу та узагальнення впливу. На початку 50-х рр.. К.Ноубул, Дж.Лейсі та Р.Сміт експериментально показали, що існує не тільки моторне, емоційне, але і вербальне, зокрема, семантичне узагальнення, а також – візуальне.
Затухання – поняття відображує закономірності, пов’язані зі зникненням реакції, викликаної в результаті обумовлювання.
Контробумовлення – відображає дію обмовлення, несумісну з початковим обумовлюючим впливом.
Ефект часткового підкріплення – відображає феномен поведінки, при якому підкріплення, хоча і не постійне, викликає бажану дію. Саме на цьому психологічному ефекті ґрунтується дія гральних автоматів.
Викликана емоційна реакція – фіксує феномен, при якому пред’явлення байдужого умовного стимулу у поєднанні з больовим безумовним стимулом викликає страх при повторенні пред’явлення байдужого умовного стимулу.
Реакція уникнення – характеризує явище зникнення емоції страху, коли суб’єкт навчився уникати дії болісного стимулу.
Конфлікт – протиріччя між потребою і пов’язаною з нею реакцією уникання. Наприклад, реакція уникнення, пов’язана з подавленням сексуальної потреби, викликає фрустрацію та почуття самотності.
Надмірний поведінка (рухова, емоційна чи мислительна) виникає як різновид реакції уникнення, при якій виникає генералізація дій, які отримали раніше негативне підкріплення чи їх заміщення шляхом спрямування на інший об’єкт («обпікшись на молоці, дуєш на воду»).
Локус контролю – поняття , прийняте для виявлення схильності людини бачити джерело управління своїм життям або здебільшого у зовнішньому середовищі, або в самій собі; стійка характеристика особистості, яка сформована у процесі її соціалізації і характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності або зовнішнім силам, або власним здібностям та зусиллям.
Поняття було введене амер. психологом біхевіористської орієнтації Д.Роттером. При цьому допускалось, що існує континуум, крайніми точками якого є індивіди з яскраво вираженими зовнішніми чи внутрішніми стратегіями атрибуції. Інші люди займають проміжні позиції між цими крайностями. У відповідності з тим, яку позицію займає на континуумі індивід, йому приписується певне значення локусу контролю.
Виділяють два типи локусу контролю: інтернальний та екстернальний.
Інфернальний локус – коли людина більшою мірою приймає відповідальність за події, які відбуваються у її житті, на себе, пояснюючи їх своєю поведінкою, характером, здібностями. «Я сам відповідаю за свої успіхи та невдачі. Від мене самого залежить моє життя і життя моєї сім’ї. Я повинен і можу це зробити», – ось життєве кредо і постулати такої особистості.
Екстернальний локус – коли людина схильна приписувати відповідальність за все зовнішнім факторам, іншим людям (батьками, вчителям, колегам, начальству, знайомим), долі чи випадку, оточуючому середовищу. У побуті, на мові життєвих понять такий тип відповідальності визначається не по-іншому, як безвідповідальність.
Дослідження показують, що:
Інтернали більш впевнені у собі, більш спокійні та доброзичливі, більш популярні. Існує позитивна кореляція між інтернальністю та смислом життя – чим більше суб’єкт вірить, що все в житті залежить від його власних зусиль і здібностей, тим більшою мірою він знаходить в житті смисл і цілі.
Екстернали характеризуються підвищеною тривожністю, занепокоєнням, меншою терплячістю до інших, підвищеною агресивністю, конформністю, меншою популярністю. Є дані про велику схильність екстернатів до обману, до здійснення аморальних вчинків.
Не можна абстрагуватись від такої обставини, як змінність локусу контролю.
Відповідальність є важливою складовою, компонентом особистісної зрілості. Інтернальність корелює з соціальною зрілістю і просоціальною поведінкою. Екстернальність кореляційно пов’язана з недостатньою соціальною зрілістю та асоціальною поведінкою. Інтернали відрізняються більшою терплячістю, цілеспрямованістю, самостійністю, меншою агресивністю, більш доброзичливим ставленням до оточуючих.
У біхевіоризмі свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.
Джон-Бродес Уотсон (1878-1959), американський психолог запропонував побудову нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі види поведінки, на його думку, можна описати послуговуючись поняттям «стимул» – зміна зовнішнього середовища і «реакція» – відповідь організму на стимул.
Беррес-Фредерік Скіннер (1904-1990) розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них «оперантні» (від операція) реакції, що виробляються організмом мимовільно. Їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним підчиленням стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне – викликає бажані зміни, формує поведінку , підвищує самооцінку людини.
Біхевіоризм акцентує на взаємозв’язку особи та суспільства. Його представники, ототожнюючи мислення з мовленням, емоції зі змінами в організму, стверджують: якщо свідомість недоступна для об’єктивного вивчення, то вона не можу бети реальним регулятором поведінки людини.
Ганс-Юрген Айзенк (1916-1997) англійський психолог. Намагався з’ясувати, як людина підпорядковує свої внутрішні імпульси вимогам суспільства і висунув гіпотезу, за якою моральна свідомість є відповіддю на певні типові ситуації. Вона реалізується за формулою: «стимул – реакція». Повторюючись, реакції закріплюються і стають внутрішніми регуляторами поведінки особистості.
Гуманістична психологія.
Протиставила себе як «третя сила» біхевіоризму та неофрейдизму, наголосивши на спрямуванні особистості у майбутнє, до вільної реалізації свої потенцій.
Особистість – унікальна цілісна система, відкрита для самоактуалізації, що притаманна тільки людині.
Карл-Ренс Роджерс (1902-1987) – засновник гуманістичної психології. вважав, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом структури особистості він вважав «Я-концепцію». «Я-концепція» формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, вона є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки і може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). На його думку, задоволеність людини життям залежить від того, наскільки її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить «Я-концепції», то виникає не конгруентність (невідповідність) між уявленнями про себе та актуальним досвідом. Найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості – її відкритість для досвіду, гнучкість, вдосконалення людського «Я».
Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи на значенні довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі її становлення у суспільстві.
Абрахам-Харольд Маслоу (1908-1970), американський психолог. Вважав, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток творчого начала і самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом.
Основна потреба людини полягає в самоактуалізації, реалізації її потенційних можливостей, здібностей і талантів. З урахуванням цього він класифікував потреби людини за ієрархічним принципом, за яким потреби вищого рівня не виступають на передній план, доки не будуть задоволені нижчі потреби. Ієрархічна структура потреб визначає поведінку людини.
А.Маслоу виокремив такі характеристики особистості, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності:
– більш ефективне сприймання реальності;
– прийняття себе, інших, природи;
– спонтанність, простота, природність;
– концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі);
– незалежність, потреба у відокремленості;
– автономія;
– незалежність від культури і оточення;
– свіжість сприймання;
– містичність і досвід вищих станів;
– почуття причетності, єдності з іншими;
– глибокі міжособистісні стосунки;
– демократичний стиль відносин;
– розмежування засобів і цілей;
– філософське почуття гумору;
– креативність (творчість);
– опір окультурюванню.
Погляд на особистість з точки зору гуманістичної психології зводиться до таких положень:
людину необхідно вивчати тільки в її цілісності;
кожен індивід є унікальним;
головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому;
життя особистості має розглядатись як єдиний процес становлення і буття людини;
індивід є активною, творчою особою;
людина наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації;
особистість має певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
Екзистенціальна психологія
Суть її полягає у визнанні унікальності особистого досвіду конкретної людини. Одне із її завдань – розв’язання проблеми автентичності особистості – забезпечення відповідності її буття у світі внутрішній природі.
Віктор-Еміль Франкл (1905-1989), австрійський психіатр, вважав, що основним прагненням людини є усвідомлення смислу свого існування. Нереалізованість цього прагнення породжує фрустрацію або екзистенціальний (буттєвий) вакуум. Пізнання сенсу життя може бути доступним кожному. Попри те, що цього не можна навчитися, людина здатна його створити і відповідати за здійснення свого унікального сенсу життя. Шукаючи його, вона спрямовує свою совість – орган смислу. Цю здатність Франкл назвав самотрансценденцією особистості. Почуття знайденого сенсу життя дає індивіду душевні сили для подолання життєвих негараздів.
Трансакційний аналіз особистості
– це метод групової терапії, побудований на своєрідному уявленні про структуру людської психіки.
Ерік Берн (1910-1970), американський психолог засновник даного методу. Він стверджував, що в кожній людині можна знайти 3 типи станів власного «Я»: Дитина, Дорослий, Батько.
Трансакція – одиниця акту спілкування, протягом якої співбесідники, які знаходяться в одному із трьох станів «Я», обмінюються декількома репліками. Вона може бути тнансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або транс акційною реакцією (відповіддю на це звернення).
Берн: «незрілих» особистостей немає, а є люди, в яких Дитина невчасно та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю тоді, як є і добре структурований Дорослий, якого треба тільки виявити і привести у дію. У «зрілих людей» навпаки: контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але у них Дитина можу здобути владу. Усі 3 аспекти особистості важливі для функціонування та виживання, але кожен стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Найнеобхіднішим для життя є стан «Дорослий», оскільки людині доводиться опрацьовувати різноманітну інформацію, долати труднощі... Дорослий, будучи посередником контролює діє Батька і Дитини.
Звертаючись до іншої людини, ми переважно обираємо собі чи співбесіднику один з трьох можливих станів нашого «Я»: стан батька, дорослого чи дитини.
Характеристика станів:
повчальний, самовпевнено-агресивний |
Пристройка зверху |
БАТЬКО |
«треба» |
вчить, спрямовує, оцінює, засуджує, опікає |
раціональний, корективний, стриманий |
Пристройка поруч |
ДОРОСЛИЙ |
«хочу, тому що треба» |
тверезо оцінює, логічно мислить, володіє собою |
емоційний, невпевнений, такий, що підпорядковується |
Пристройка знизу |
ДИТИНА |
«хочу» |
капризує, упирається, творить, протестує |
Людина, говорячи першу фразу задає тон розмови Тим, що невільно вибирає собі та співбесіднику підходящий стан «Я».
Д
ілове
спілкування повинне відбуватись на
рівні В В
Трансакційний аналіз спілкування дозволить вам оволодіти тонкощами ділового спілкування: більш точно вловлювати прихований смисл сказаного, стати ініціатором спілкування, уникнути тактичних та стратегічних помилок контакту.
Ці три «Я» супроводжують нас усе життя. Зріла людина уміло використовує різні форми поведінки, тільки б вони були доречні. Самоконтроль і гнучкість допомагають їй вчасно повернутись до «дорослого» стану, що, власне, і відрізняє зрілу особистість від юнака, нехай навіть солідного віку.
Берн вважає, що більшість людей основний свій час відводять на ігри, а не на саме життя, щирі людські стосунки, які і приносять справжнє задоволення.
Акмеологічний підхід до вивчення особистості
Акмеологія вивчає особистісні, психофізіологічні характеристики фізично і психічно зрілої дорослої людини, спрямовуючи свої зусилля на з’ясування об’єктивних і суб’єктивних чинників, що дають їй змогу найкраще реалізуватись.
Борис Ананьєв (1907-1978), російський психолог, один із засновників акмеологічного підходу. Акмеологія займалася дослідженням чинників, які забезпечують вищий рівень досягнень у будь-якій галузі діяльності зрілих дорослих людей.
Однак, згодом було доведено, що розвиток вмінь і навичок, набуття соціально-морального досвіду, мотиваційної готовності, які є показниками майстерності та професіоналізму, закладаються у людині ще з дитинства. Зрілою людина не народжується. Вияв зрілості залежить від попередніх етапів розвитку особистості. Наприклад, не сформована на початку професійна культура далі важко компенсується, що негативно впливає на особистісний і професійний розвиток індивіда.
Акмеологія виконує такі завдання:
– обґрунтування феноменології акме;
– вивчення об’єктивних та суб’єктивних чинників, що визначають якісно-кількісні характеристики акме;
– розкриття закономірностей та механізмів, необхідних для досягнення людиною своїх висот.
Тут йдеться про ступінь зрілості особистості і вершину цієї зрілості, яка засвідчує, наскільки людина реалізувала себе як громадянин, спеціаліст, професіонал, а також про умови й чинники, які цьому сприяли або не сприяли.
Психологи виокремлюють такі характеристики зрілої особистості:
– розвинуте почуття відповідальності;
– потреба в турботі про інших людей,
– здатність до активної участі в житті суспільства і до ефективного використання своїх знань та здібностей, до психологічної близькості з іншою людиною, конструктивного вирішення різноманітних життєвих проблем на шляху до самореалізації.
Показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей та якостей індивіда. Високе соціально-групове визнання особистості не тільки компенсує, а й виправдовує її невдачі у сфері міжособистісних стосунків. Відсутність визнання породжує психологічний дискомфорт, незадоволеність людини своєю діяльністю... Індивід, котрий не здобув визнання ні на груповому, ні на особистому рівні, часто переживає психологічну кризу особистості. Часто невизнаність є освідченням нереалізованості індивіда у професійній сфері.