І. «Горизонтальне» іі. «Вертикальне»

Два напрямки дослідження психології міжгрупових стосунків

Реалізація такої перспективи буде важливим фактором «добудування» соціальної психології, оскільки, у значній мірі розширить сферу її практичного застосування, включить її до більш широкого кола соціальних проблем. В умовах сучасного етапу розвитку нашого суспільства це – важлива соціальна функція науки, яка сприяє стабілізації суспільних стосунків.

Розділ психології міжгрупових стосунків логічно завершує вивчення психології груп і підводить до більш повного та усестороннього дослідження проблеми особистості.

Зм4. Соціальна психологія особистості

НЕ 4.1. (2 год.) Уявлення про особистість в соціальній психології

План:

1. Специфіка постановки проблеми особистості у соціальній психології.

2. Основні зарубіжні соціально-психологічні концепції особистості.

3. Характеристики (Я-концепція, локус контролю, самоефективність, самопрезентація) та структура особистості.

Література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология.–М.: Изд-во МГУ,1988.–429с.–С.348-367.

2. Битянова М.Р. Социальная психология: наука, практика и образ мыслей. Учебное пособие. – М.: Изд-во ЭКСМО – Пресс, 2001. – 576с.

3. Кон И.С. Социология личности. – М.: Политидат, 1967. – 383с.

4. Крысько В.Г. Социальная психология: Схемы и комментарии. – М.: Изд-во ВЛАДОС – ПРЕСС, 2001. – 208.с.

5. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. – К., 1995. – 304с.

6. Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1998. – 682с.

7. Орбан-Лембрик л.Е. Соціальна психологія: Посібник. – к.: Академвидав, 2003. – 448с. – с.58-89.

8. Психология: Учебник/ Под общ. ред. В.Н.Дружинина. – СПб.: Питер, 2000. – С. 325 – 381.

9. Социальная психология: Учеб. Пособие для студ. Высш. Учеб. Заведений /Под общ. Ред. А.Н.Сухова, а.А.Деркача. – м.: Издательский центр «Академия», 2002. – 600с. – с. 24-56.

1. Специфіка постановки проблеми особистості у соціальній психології

Соціально-психологічний підхід до вивчення особистості пере­дбачає розгляд її в конкретних соціальних групах. У системі соціальних відносин, в яких особистість через соціальну поведінку виявляє свою позицію, своє місце у суспільстві. Це означає, що соціальна психолога передусім з’ясовує, в яких групах засвоює особистість соціальні впливи і як вона реалізує свою соціальну сутність.

Людина – істота біологічна, яка володіє мовою, здатністю працювати, і водночас, істота суспільна, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Біологічна основа людини охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, статеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання та розвитку організму; соціальна основа зумовлюється впливом культури та структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить. Людина у суспільстві несамостійна, бо залежна від умов середовища: на неї впливають близькі люди, друзі, сусіди, оточення, ЗМІ тощо.

Людина – соціоприродна істота, єдність біологічного (природного) та духовного начал; це родове поняття, яке вказує на належність до людського роду, до вищого ступеня розвитку живої природи на нашій планеті.

Людина вступає у різноманітні зв’язки та відносини з дійсністю, які конкретизуються через поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність», «особа», «суб’єкт».

«Людина» – це родове поняття, яке вказує на належність особи до людського роду, до вищого щабля розвитку живої природи на нашій планеті. Як жива істота, людина підпорядковується основним біологічним та фізіологічним законам, як соціальна – законам розвитку суспільства.

Людина має сім «іпостасей»: людина як індивід, людина як організм, людина як особистість, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як фізичне тіло, підвладне всім законам механіки. Ці характеристики розкривають поняття «людина» з усіх боків і не є тотожними. Вони утворюють єдине ціле, і водночас кожна має свої особливості.

Людина народжується вже людиною. У немовляти, яке з’являється на світ, конфігурація тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку – можливість розвитку інтелекту, будова руки – можливість працювати… І цим немовля (людина за сумою своїх можливостей) відрізняється від малюка-тварини, яке за жодних обставин не може набути подібного фонду якостей.

Сказана фраза підтверджує факт належності немовляти до людського роду, який фіксується у понятті «індивід».

Поняття індивід позначає людину як одиничного представника людського роду, який одночасно належить і природі, і людському суспільству, що фіксується поняттями «організм» та «особистість». Перше з них виражає сукупність біологічних якостей людини, друге – характеризує її з боку конкретно історичного складу. Поняття «індивідуальність» у цьому шерегу розкриває людину як цілісну істоту, у єдності її одиничних і загальних, природних та соціальних якостей і визначає її як конкретного індивіда.

Індивід (лат. individuum – неподільне) – це:

– це окремо взята людина у сукупності усіх її якостей: біологічних, соціальних, психологічних тощо;

• окремий представник людського роду в єдності набутих і природжених особливостей, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис;

• окремо взята людина у сукупності всіх її якостей: біологічних, соціальних, психологічних тощо.

Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність і сталість його психічних процесів і властивостей, що виявляється в активному характері взаємодії з навколишнім світом.

Особа – окрема людина, індивід; людина, як втілення індивідуального начала у суспільстві.

Суб’єкт (лат. sybjectum – підмет) – це істота, здатна до пізнання навколишнього світу, об’єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності. Людина – суб’єкт пізнавальної діяльності; людина, як носій певних психічних і фізичних якостей; людина як об’єкт дослідження.

Поняття «особистість» дещо вужче від попереднього, але досить багатогранне. Воно входить до категоріального апарату багатьох гуманітарних дисциплін, поширене у літературній та побутовій мові. Якщо запитати пересічного громадянина країни, хто така особистість, він відповість: особистість – це я.

На заході галузь психології, яка вивчає особистість, називається персонологія (лат. persona – особа). Цікавою є етимологія терміна. Слово persona в античному театрі стосувалось акторський масок, які зображали той чи інший типаж. За іншою версією, воно походить від словосполучень «per-sonar», що означає «звучати через маску». В античному театральному дійстві маска не приховувала істинного обличчя персонажу, а скоріше соціально озвучувала його характер, задавала соціальне значення тим переживанням і станам, які під маскою переживала конкретна людина, герой. Пізніше це слово використовувалося для позначення самого актора та його ролі. Тобто особистість першочергово була соціальною роллю чи функцією людини.

Г. Олпорт вважає, що термін «особистість» означає щось несправжнє, хибне, те, якою людина хоче постати в очах інших людей, і разом з тим, він говорить, що особистість – справжнє, суттєве в людині. Цей парадокс з різною успішністю розв’язується у персонологічних теоріях. У відповідності зі сценічною моделлю особистості, «особистісні психологічні механізми формуються у людини як умовне переконання інших людей у тому, що вона (ця людина) є те, ким і чим вона хоче бути. Тому особистість – мистецтво, мова, спосіб вира­ження результатів творчості індивіда з формування самого себе».

В інтеракціонізмі, рольових теоріях (Т. Сарбін, Е. Гофман,) людина представлена як носій та реалізатор деякої системи соціальних ролей. Т. Шибутані так пояснює даний підхід: «Кожна людина грає якусь роль; і роль, а не індивід є одиницею, яка підлягає вивченню... ролі не можуть бути визначені в термінах поведінки самої по собі, а тільки як шаблон взаємних прав та обов’язків. Обов’язок – це те, що людина змушена робити, виходячи з ролі, яку вона грає».

Серед представників рольових теорій немає чіткої єдності поглядів щодо міри визначення роллю соціальної поведінки людини. Так, Т. Шибутані говорить про програвання ролі, Г. Блумер – про «творення» ролі, М. Кун – про виконання чи прийняття ролі.

В.І. Слободчіков та Є.І. Ісаєв вважають, що «соціальні ролі – це не кінцевий, а вихідний пункт у розумінні сутності особистості. ...Людина як особистість вільно та усвідомлено приймає ту чи іншу соціальну роль, усвідомлює можливі наслідки своїх дій по її здійсненню і приймає всю повноту відповідальності за їх результати».

Людина, як особистість, існує у просторі соціальних стосунків, проявляється через різноманітні форми соціальної поведінки і може бути описана через такі поняття як роль, позиція, свідомість, ціннісні орієнтації, особистісні вибори, самостійність, відповідальність, особисте слово, кодекс честі, достоїнство особистості та ін.

Особистість – це:

• суб’єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у спільних зв’язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини

• стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включенням до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми;

• суб’єкт, що вільно визначився у просторі культури, історії та часі; діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище у суспільстві та виконує певну громадську роль…

Особистість – це категорія суспільно-історична. Людина не народжується особистістю, а стає нею. Особистість завжди конкретно-історична, вона – продукт своєї доби і тих соціально-економічних відносин сучасницею і учасницею яких вона є.

Проблема особистості – одна з найважливіших у сучасній психології. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування і розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналі­зуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальним мікро- і макросередовищем. Сьогодні існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша – розглядає її як сутнісну характеристику людини. Погляд на особистість як на функціональну характеристику людини не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов’язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них.

Однією із найяскравіших сторін особистості є її індивідуальність. С. Рубінштейн стверджував, що розвиток індивідуального – це здатність особистості ставати суб’єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб’єктивності.

Інтереси сучасної науки і практики вимагають усестороннього вивчення людської індивідуальності, оскільки вона є особливою формою буття людини у суспільстві, і від її розвитку залежить і розвиток суспільства. Індивідуальність – річ цікава і складна. Немає у світі двох однакових людей і, навіть однояйцеві близнята відрізняються одне від одного. За даними генетики, тільки 2% з усіх вроджених якостей, притаманних біологічному виду, визначають його індивідуальні особливості.

Термін «індивідуальність» має спільний корінь з терміном «індивід», але вони не тотожні. Індивід – це людина, як представник ви­ду, який володіє біологічними, даними від природи, якостями. Інди­відуальність – це ті особливості, які надають своєрідність і певний стиль психологічному паттерну (англ. pattern – зразок, шаблон) – стійкий шаблон поведінки (поведінковий паттерн) конкретної людини.

Індивідуальність (лат. individuits – не поділь­ність) – це своєрідне, не­повторне сполучення таких психологічних особливос­тей, як характер, темпера­мент, особливості перебігу психічних процесів (сприй­мання, пам’яті, мислення, почуттів, волі...), особли­вості її мотиваційної сфери, спрямованості;

Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, а інших – непримітно. Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або одразу у всіх сферах людської діяльності.

Оригінальність інтелекту – здатність бачити те, чого не помічають інші люди, в особливостях обробки інформації: уміння ставити проблеми і вирішувати їх. Своєрідність почуттів може знаходити вияв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухливості емоцій, у переживанні чуттєвого чи раціонального у прийнятті рі­шень. Особливості волі виявляється у силі волі, мужності, вмінні володіти собою у критичних ситуаціях.

Поняття особистість фіксує соціально значимі риси людини, властиві їй як окремому індивіду. Але якщо сутність особистості є персоніфікація суспільних відносин, то конкретна особистість може виразити свою суспільну сутність у формі індивідуальності. Остання виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, виражаючи спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності. У якості індивідуальності особистість створює свій власний образ, стає «автором» своїх вчинків. Індивідуальне «Я» складає центр особистості, її внутрішнє ядро. «Якщо особистість – «вершина» всієї структури людських якостей, то індивідуальність – це «глибина» особистості і суб’єкта діяльності».

Особистість, узята поза зв’язком з індивідуальністю, є абстракцією і реально не існує. Якщо людський індивід не зможе стати особистістю, не засвоївши своєї соціальної сутності, то особистість не зможе набути свого індивідуального буття, не ставши індивідуальністю. Отже, особистість соціальна за своєю суттю, але індивідуальна за способом свого існування. Вона – єдність соціального та індивідуального, сутності та існування.

Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, але й взаємообумовлюють один одного. Формування особистих якостей людини знаходиться у тісному зв’язку з її індивідуальною самосвідомістю. Воно залежить не тільки від положення індивіда у суспільстві, а й від його індивідуального ставлення до цього положення. Це пояснює той факт, чому в умовах одного й того ж соціального середовища можуть існувати різні соціальні типи особистості. Поведінка конкретної людини і її ставлення до своїх соціальних ролей та функцій залежить від індивідуальної свідомості особи, особливостей, рівня розвитку її індивідуальності.

Усе це свідчить про те, що індивідуальність не тільки пов’язана з особистістю, але й утворює її істотну рису, а тому повинна орга­нічно увійти у визначення самого поняття особистість.

Але поняття індивідуальність не збігається цілком з поняттям особистість. Якщо поняття особистість характеризує людину з боку її соціальної обумовленості, соціального змісту, вказуючи на її соціальні позиції та орієнтації, то поняття індивідуальність розкриває форму, спосіб її буття. Саме з цієї позиції підходив до визначення і розрізнення цих понять Гегель. Він писав: «Адже особистість є основним визначенням права: вона набуває наявного буття переважно у власності, але байдужа до конкретних визначень живого духу, з якими має спра­ву індивідуальність».

Природні особливості індивіда самі собою не формують людську індивідуальність, оскільки не роблять її самостійним суб’єктом діяльності. Дитина, яка тільки-но народилася, також є людським індивідом, одиничним представником людського роду, але вона ще не є людською індивідуальністю. Людський індивід стає індивідуальністю у міру того, як перестає бути тільки «одиницею», «екземпляром» роду і набуває відносної самостійності свого буття у суспільстві. Але для цього він повинен стати особистістю. Це означає, що людина набуває своєї індивідуальності тільки на соціальному рівні розвитку.

Кожна людина об’єктивно є індивідуальністю. Людині притаманна безмежна кількість якостей та властивостей. Система якостей окремої людини, починаючи від біохімічних особливостей організму і закінчуючи соціальним статусом людини у суспільстві, своєрідна. Кожна окрема якість у своєму прояві в залежності від тих чи інших умов є індивідуально своєрідною, неповторною. Неповторність людини – одна з властивостей її індивідуальності. Сама ж індивідуальність не зводиться до поняття неповторності одиничного конкретного індивіда, а взята як цілісна система, є особливою формою буття людини в оточуючому її світі.

Індивідуальність людини сягає своїми коренями у генетичну передпозицію, послідовно забарвлює своєю своєрідністю і темперамент, і характер, і вершинні рівні особистості. Формування індивідуально-особистісних рис відбувається у процесі розуміння конкретною людиною інформації про себе і про оточуючий світ шляхом притаманного їй індивідуального стилю, який забарвлює певним чином її емоційні, мотиваційні, когнітивні та комунікативні характеристики.

Інтеграція спочатку аморфних, слабо конструйованих якостей відбувається під могутнім впливом оточуючого середовища, тобто того соціуму, у якому вже закріпились і стали закономірністю історико-культурні основи, мораль, етика і моральні науки. Але вплив соціуму опосередковується індивідуальними стильовими особливостями людини на свою манеру.

Особистість народжується в муках, вона постійно перебуває у лещатах необхідності вибору «бути чи не бути»: реалізуватись, здійснити свої наміри, задовольнити власні потяги, залишитися собою, вступивши у конфлікт з оточенням і мораллю соціуму, чи піддатися тиску загальноприйнятих норм, які змушують людину відповідати соціально значимій моделі. Соціалізацію особистості прийнято вважати благом, але не можна погодитися з тим фактом, що вплив середовища не завжди позитивний. Соціальне середовище, як і найближче коло оточення, може облагороджувати, а може й навпаки – сприяти протилежному процесу. Тому при розгляді процесу формування особистості не можна враховувати соціальний фактор як однозначно позитивний аспект; потрібно підходити до цієї проблеми диференційова­но: сприймати оцінку соціуму через призму культурно-історичних, етико-моральних і філософських позицій.

Будь-які крайнощі рано чи пізно приводять особистість до краху: ті, хто противиться впливу соціуму і слідує потребі вільної саморегуляції, можуть піти по шляху неконструктивної і навіть кримінальної поведінки; інші ж, повністю підпорядкувавшись соціальним нормам, ризикують перетворитися у посередній варіант особистості, у якому нівелюється індивідуальність. Окрім того, та напруга, яка буде сприяти пригніченню індиві­дуальності, може слугувати базою для розвитку неврозу чи соматичних розладів. Тобто, суть життя людини – складний процес балансування між потребою в самореалізації, з одного боку, і прагненням не увійти в конфлікт з соціальними нормами, з іншого. Кожна людина народжується, щоб відбутися як індивідуальність, але не в усіх вистачає рішучості (гнучкості), щоб її проявити.

Якщо говорити про конструктивні прояви індивідуальності, яка прямує проти течії, то це творчі, об’єднуючі аспекти людської активності, які допомагають людству у його прогресі. Відстоюючи свої неконформні погляди, сильні особистості, які були несхильними поступатись рутинним загальноприйнятим, конформним поглядам на ті чи інші явища життя, йшли на вогнище. І тільки з великим запізненням апологети застарілих точок зору під натиском беззаперечних аргументів, які диктувало життя, змушені бути визнати їхню правоту.

Не всі вчені згідні з тим, що індивідуально-особистісні особливості людини мають генетичну основу і конституційну предпозицію. Більшість з них схильні приписувати індивідуальність тільки унікальній, самобутній особистості, яка реалізує себе у творчій діяльності, при цьому особистістю є тільки людина як представник суспільства, яка визначає вільно і відповідально свою позицію серед інших (В.І. Слободчіков, Є.І. Ісаєв та інші).

Вказуючи на індивідуальність людини як на суспільний спосіб її існування, дане поняття дає можливість піддати її соціальному аналізу, пов’язати її з процесами і тенденціями суспільного розвитку.

Під соціально-психологічним підходом до вивчення особистості розуміють визначення соціально-психологічних орієнтирів дослідження її комунікативного потенціалу, пояснення механізмів соціалізації, діагностування найважливіших компонентів структури особистості, виявлення регуляторів поведінки, дослідження конкретних груп, у яких особистість засвоює соціальні впливи і реалізує свою соціальну сутність.

У цьому аспекті ми розглядатимемо соціально-психологічні вияви особистості: соціальну установку, соціальну адаптацію, індивідуалізацію, інтеграцію особистості, соціальну діяльність, активність статусно-рольову реалізацію особистості у групі, її статево-рольову диференціацію, нормативну поведінку, соціально-психологічні якості тощо.

Соціально-психологічна природа особистості

Елементами соціально-психологічної основи особистості є:

• соціально окреслена мета її діяльності;

• соціальні статуси;

• позиції і виконувані соціальні ролі;

• очікування, зумовлені статусами та ролями;

• норми і цінності , якими вона керується у процесі діяльності;

• соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки;

• система знаків, яку вона використовує;

• соціально-психологічне відображення соціальних відносин;

• сукупність знань;

• рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистісні механізми регуляції соціального процесу;

• активність, самостійність у прийнятті рішень.

З погляду соціальної психології становлення особистості у соціумі поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю неможливе.

Людина розвивається, взаємодіючи з навколишнім середовищем і саме у процесі такої діяльності вона, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого – виробляє своє особисте ставлення до нього, але її життя – це індивідуальне надбання. Процес розвитку кожної особистості є неповторним. Її індивідуальні особливості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей, інтелекту, потреб, здібностей.

Соціально-психологічна природа особистості реалізується у здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реалії соціального буття. Найзначущішими є комунікативні властивості та вміння, оскільки життя та розвиток людини є всеохоплюючою комунікацією.

Комунікація – спектр зв’язків та взаємодії, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу.

Соціально-психологічний підхід під комунікацією розуміє спілкування індивіда з собою, іншими індивідами, зі світом, у процесі якого реалізується його комунікативний потенціал через згоду/незгоду, розуміння/нерозуміння, рефлексію (від reflexio – звернення назад, самопізнання), емпатію (від empatheia – співчуття, співпереживання), довіру, любов, атракцію (від attraction – притягування) тощо.

Соціалізація людини поза комунікацією, без співпраці та діалогу, без взаємодії та сприйняття індивідами один одного не можлива.

Тобто індивід повинен бути наділений комунікативними уміннями та навичками, бути соціально-психологічно компетентним та комунікабельним – це обов’язкові атри­бути діяльності.

Діяльність – специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі і самої себе, умов і засобів свого існування; цілеспрямований взаємовплив учасників взаємодії.

Діяльність – активність учасників, яка спрямована на перетворення їх самих, їхніх здібностей, умінь, навичок, а також соціально-психологічної реальності.

Інструменти такої діяльності: соціально-психологічні механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, соціальна перцепція (від percepcio – сприймання), каузальна атрибуція (від causa – причина та attributio – приписування),соціально-психологічна рефлексія, взаєморозуміння, етнопсихологічні особливості індивіда, групові норми, санкції, групова згуртованість, соціально-психологічний клімат та ін..

Особистість є ієрархією зовнішніх і внутрішніх комунікацій, які утворюють комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до міжособистісного спілкування зумовлює розвиток психіки індивіда. Головне в ньому – формування гуманістичного комунікативного ядра особистості, яке передбачає сприйняття людини як найбільшої цінності.

Отже, необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її життя та функціонування в мікро- та макросистемах є забезпечення учасників взаємодії комунікативними знаннями, формування у них комунікативних умінь.

Універсальною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії є діалогічний тип відносин.

Михайло Бахтін (рос. філософ, культуролог, літературознавець): діалогічні від­носини є універсальними, оскільки вони проходять через людське мислення і всі людські взаємини, тобто через усе життя людини у всіх його виявах. Тільки у спілкуванні розкривається людина в людині як для інших, так і для себе. Існувати – означає спілкуватись діалогічно. Тому діалог є не лише засобом формування особистості, а самим буттям людини, її самобутністю.