1. Візуальні:

• кінесика (рухи рук, ніг, голови, тулуба);

• погляд (візуальний контакт);

• вираз очей;

• вираз обличчя;

• поза (частково локалізація, зміна поз відносно словесного тексту);

• шкірні реакції (почервоніння, піт);

• дистанція (відстань до співбесідника, кут повороту до нього, персональний простір. Даними питаннями займається проксеміка.

Халл Стенлі: персональні відстані:

• інтимна – 15-46см (родичі, друзі);

• особистісна – 46-120см (знайомі);

• соціальна дистанція – 120-360см (сторонні люди);

• суспільна більше 360см.

• міміка;

• пантоміміка;

• допоміжні засоби спілкування, у тому числі особливості тілобудови (статеві, вікові) і засоби їх зміни (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуса, борода, сигарета та ін.)

2. Акустичні (звукові)

• паралінгвістика – пов’язані з мовою: інтонація, гучність, тембр, тон, ритм, висота звуку, мовні паузи і їх локалізація у тексті;

• екстралінгвістика – не пов’язані з мовою: сміх, плач, кашель, скрегіт зубів, підтягування носа та ін.

3. Тактильні (пов’язані з дотиком):

• фізичний вплив (водіння сліпого за руку, контактний танець та ін.);

• такевика (потискання руки, плескання по плечу та ін.)

4. Ольфакторні:

• приємні та неприємні запахи оточуючого середовища;

• штучний та природний запахи людини.

В.А. Лабунська виділяє такі засоби невербальної комунікації:

• фонаційні (тембр голосу, темп, гучність, інтонації, паузи);

• кінетичні (жести, поза, міміка);

• графічні (виділяються у письмовій мові).

Невербальні сигнали можуть бути двох видів:

• конгруентні – невербальні сигнали відповідають словесному висловлюванню;

• неконгруентні – не відповідають.

Наприклад, ви попросили вашого співрозмовника висловити думку з приводу щойно сказаного вами. Він при цьому знаходиться у позі, яка виражає критично оцінне ставлення до вас (підпирає щоку вказівним пальцем, іншим пальцем прикриває рот, а великий палець лежить під підборіддям, друга рука лежить поперек тіла, а голова і підборіддя нахилені вороже), а він при цьому говорить вам, що цілком з вами погоджується. Його ж поза, міміка і жести говорять приблизно наступне: “Мені не подобається, що ви говорите, і я з вами не згодний”.

Зупинимося детальніше на міміці, жестах та погляді.

Міміка – рух мускулатури обличчя. Пов’язана з поширенням інтенсивного збуджувального процесу на рухову зону кори головного мозку – звідси її мимовільний характер. При цьому відбувається і відповідне порушення всієї симпатичної нервової системи. Виражаючи невдоволення, ми стискаємо губи і витягуємо їх вперед, морщимо обличчя – усі ці рухи виробляються й у тих випадках, коли спрацьовує рефлекс відкидання непридатної до вживання їжі. Це свідчить про те, що багато наших мімічних виражень генетично пов’язані з органічними відчуттями.

Пантоміміка – виражальні рухи всього тіла або окремих його частин, пластика тіла (гарна постава, плавні рухи рук, шиї, голови, хода тощо).

Види міміки:

В залежності від рухливості м’язів:

• сильно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку зміну сприйняття вражень і внутрішніх переживань, легку збудливість від зовнішніх подразників. Така збудливість може досягати маніакальних розмірів;

• малорухлива міміка вказує на сталість процесів, про нечасту зміну настроїв, вона асоціюється зі спокоєм, сталістю, розважливістю, надійністю, врівноваженістю;

• монотонна міміка свідчить про психічну одноманітність та слабку імпульсивність. Їх причини: меланхолійні рухові порушення, скутість, паралізованість. Така міміка характерна для монотонних станів, нудьги, суму, байдужості, отупіння, емоційної бідності, меланхолії, депресивного ступору (повна скутість);

• сполучена міміка – складається з безлічі окремих виразів: “він роззявив рот і розплющив очі”, “холодні очі суперечать роту, що сміється”.

Інша класифікація:

• агресивно-наступальна міміка – гнів, злість, жорстокість та ін.;

• активно-оборонна – відраза, презирство, ненависть та ін.;

• пасивно-оборонна – покірність, приниження та ін.;

• орієнтовно-дослідницька – при спостереженні, вивченні, придивлянні та ін.;

• міміка задоволення/невдоволення;

• маскувальні вираження – міміка приховування істини, двозначності, нечесності та ін.

Одним із важливих елементів міміки є погляд (один із найдужчих подразників, який несе в собі велику інформацію). Людський погляд тісно пов’язаний з мовленням і часто є засобом встановлення контакту.

У процесі спілкування погляди людей виконують синхронізуючу функцію. При цьому, той, хто говорить, менше дивиться на партнера, ніж той, що слухає (це дає змогу комунікатору більше концентруватися на змісті своїх висловлювань, не відволікаючись на щось інше). Але приблизно за секунду до закінчення мовного блоку, той, хто говорить, переводить погляд на обличчя слухача, ніби подаючи сигнал про те, що зараз його черга говорити і оцінює враження, яке він справив на слухача. Партнер, який взяв слово, у свою чергу, відводить очі, заглиблюючись у свої думки. Слухач може подавати з допомогою погляду (схвалення, осуд, згода, незгода) своє відношення до змісту висловлювань.

Дослідження, проведені в США, показали, що навички використання погляду в спілкуванні, засвоєні колись у дитинстві, упродовж життя майже не змінюються, навіть коли людина потрапляє в інше національне середовище. Іноді це може призводити до непорозумінь та незручностей.

Різні народи неоднаково використовують погляд у процесі спілкування. Етнографи, котрі досліджували це питання, поділяють людські цивілізації на:

• контактні (араби, латиноамериканці, народи півдня Європи): погляд має чимале функціональне значення (люди контактних культур стоять ближче один до одного у процесі спілкування. Частіше торкаються один одного)

• неконтактні (індійці, пакистанці, японці, північноєвропейці).

Так, шведи, розмовляючи, дивляться один на одного більше, ніж англійці.

Індіанці племені навахо вчать дітей не дивитися на співрозмовника.

У південно-американських індіанських племенах вітуто та бороро той, хто говорить, і слухач дивляться в різні сторони, а якщо оповідач звертається до великої аудиторії, він зобов’язаний повернутися до слухачів спиною і звернути свій погляд у глибину хижі.

Японці в ході розмови дивляться на шию співрозмовника, кудись на підборіддя, таким чином, що очі та обличчя партнера перебувають у полі периферійного зору. Прямий погляд в обличчя, за їхніми уявленнями, неввічливий.

У інших народів таке правило поширюється тільки на певні випадки спілкування.

Так, у кенійського племені луо зять і теща під час розмови мають повернутися спинами один до одного.

У арабів вважається за необхідне дивитися на того, з ким розмовляєш (прояв ввічливості). Цього вчать з дитинства.

Людина, яка мало дивиться на співрозмовника, представникам контактних культур здається нещирою й холодною, а “неконтактнному” співрозмовнику “контактний” видається набридливим, нетактовним і навіть нахабним.

У більшості народів існує неписаний закон, своєрідне табу,яке забороняє просто у вічі розглядати іншу людину, особливо незнайомця. Це вважається зухвалістю, епатажною і образливою поведінкою. У середземноморських країнах досить поширена віра у злу силу “лихого ока”. Згідно цього повір’я, людина з “лихим оком” приносить нещастя кожному, на кого вона дивиться. Певно, в цьому марновірстві відображено те почуття психологічного дискомфорту, яке викликає пильний погляд незнайомця.

Жінки, як правило, використовують прямий погляд набагато частіше, ніж чоловіки. Чоловіки частіше дивляться на свого співрозмовника й довше не відводять очі.

Т. Нумменмаа, фінський психолог, пропонував різним людям смужки, вирізані з фото акторів, яких просили передати мімікою ту чи іншу емоцію. На смужках виднілися тільки очі. Відсоток правильних відповідей був високий.

М. Арджайлі: погляди допомагають підтримувати під час розмови контакт. Вони ніби компенсують дію чинників, які роз’єднують співрозмовників. Наприклад, якщо попросити співбесідників сісти за різні боки широкого столу, з’ясується, що вони частіше дивляться одне на одного, ніж коли вони розмовляють, сидячи за вузьким столом. Тобто, збільшення відстані між партнерами компенсується зростанням частоти поглядів.

Частота прямих поглядів залежить і від того, “вищим” (старший від вас, займає вище суспільне становище) чи “нижчим” від себе ви вважаєте свого співрозмовника.

Група психологів Лінфільд-коледжу експериментувала зі студентками. Кожній досліджуваній експериментатор представляв іншу, незнайому їй студентку й просив обговорити яку-небудь проблему. Але одним говорили, що їхня співрозмовниця аспірантка з іншого коледжу, а іншим її представляли як випускницю школи, яка вже не перший рік не може вступити до вузу. Якщо студентки вважали, що їхнє становище вище, ніж у партнерки, вони дивилися на неї й коли самі говорили, й коли слухали її. Якщо ж вони думали, що їхнє становище нижче, то кількість поглядів при слуханні була більшою, ніж під час мовлення.

Відсутність погляду теж може бути сигналом. Можна підкреслено відводити очі, показуючи, що ігноруєш партнера, не хочеш мати з ним справу. Спостереження показують, що позитивні емоції супроводжуються зростанням кількості поглядів, негативні відчуття характеризуються відмовою дивитися на співрозмовника.

Недавно в одній з психологічних лабораторій було проведено нескладний експеримент: багатьом чоловікам показували 2 однакові фотокартки світлоокої блондинки й пропонували порівняти їх. Усі досліджувані одностайно відали перевагу одній з фотокарток. Але жоден не зміг переконливо пояснити чому. Зовсім ніхто не помітив, що на “симпатичнішому фото” у блондинки трохи розширені зіниці, а більше жодної різниці.

Чому розширені зіниці надають жінці привабливості?

Зіниці розширюються, по-перше, від темноти, по-друге, від емоцій. І звичайно, від атропіну. Тепер згадаємо: рослинне джерело атропіну “беладонна” – красуня. Ефект відомий, виявляється, споконвіків. Зв’язок між шириною зіниці та привабливістю інтригує, і, разом з тим, немає більш прозорої ілюстрації ролі підсвідомого сприймання у нашому спілкуванні.

Погляди підлягають систематизації. Всю їх незчисленну палітру можна розмістити між двома крайніми станами: заплющеними очима (повне розслаблення, сон) та гранично відкритими (надзвичайна напруга, жах). Між цими двома полюсами вражають блискавки гніву й розігруються п’єси кокетства. Будь-який погляд можна охарактеризувати з точки зору участі в ньому симпатичного (збудливого) й парасимпатичного (розслабляючого) відділів ЦНС.

“Симпатичний” погляд (не потрібно плутати з приємним) – очі з розширеними повіками й трохи при піднятими бровами, блискучими, опуклими очними яблуками.

“Парасимпатичний” – повіки трохи спущені, брови розслаблені, зіниці вузькі, очі “осоловілі”, “з поволокою”.

У міміці є два рівні:

• довільний (підморгування). Довільні вирази засвоюються з раннього дитинства, шляхом наслідування. Вони закріплюються такою мірою, що здаються природженими, а природжені, принаймні, частково, піддаються свідомому керуванню.

• мимовільний.

Більшість мімічних виразів напівдовільні, напівмимовільні – насуплювання. Звідси труднощі у розумінні міміки представниками різних культур.

У деяких індіанських племен з раннього дитинства виробляється маскоподібна мімічна незворушність.

У японця важко побачити мимовільну міміку під ритуальною посмішкою.

Китайці, дивлячись на європейських туристів, дивуються, чому ті увесь час сердяться. Так вони тлумачать європейський жест здивування.

Є люди, котрі ніколи не дивляться у вічі: ви навіть не знаєте, які у них очі, так старанно вони їх ховають. Не поспішайте думати, що у людини нечисте сумління, або що вона боязка. Хоча. Ви не знайдете ні в кого більш ясного й твердого погляду, ніж у запеклого негідника. І саме серед тих, хто вперто уникає погляду у вічі, якраз досить часто зустрічаються люди з підвищеним почуттям відповідальності й твердою волею. Деякі сором’язливі люди, навпаки, постійно дивляться у вічі іншим, щоб подолати і приховати свою сором’язливість. Це так неефективно, оскільки співрозмовник у відповідь на такий напружений погляд теж напружується, й виникає взаємна ланцюгова реакція скутості. Боязнь дивитися у вічі можна, скоріше, назвати своєрідною атавістичною сором’язливістю, рудиментом стародавньої поведінки, і якщо справді виявляється за нечистого сумління, то здебільшого у тих, хто до цього не звик.

Щоб досягти успіху у процесі спілкування, слід 60% часу під час розмови дивитися у вічі співрозмовнику.

Посмішка.

Посмішка тільки тоді справляє враження посмішки, коли скорочується нижня частина колового м’язу повіки. Старі фізіогномісти називають його то м’язом привітності, то м’язом щирості. Цей м’яз, точніше його частина, скорочується мимовільно. Ось чому посмішка на замовлення вдається так рідко. Верхню частину цього м’язу можна назвати м’язом тверезості. При відомому його розслабленні людину можуть не пропустити в метро, навіть тоді, коли її стан не супроводжується розладом ходи.

Мимовільна підсвідома мімічна “передача” “читається” так само мимовільно й підсвідомо. І в момент, коли ми говоримо “У тебе сьогодні сумні очі”, наша свідомість привласнює нагромаджений мільйонами років набуток еволюції.

Жести

• виразні рухи головою, рукою, кистю руки, шиєю, плечима, тулубом, ногами, які супроводжують процес спілкування чи стан міркування.

Жестикуляція залежить від характеру спілкування, національності, освіченості та вихованості людини.

Наприклад, фін жестикулює 1-2 рази на годину, італієць – 80, француз – 120, мексиканець – 180, українець – 80-120 разів.

Зайва та безупинна жестикуляція шкідливі.

Американець Поль Л. Сопер у книзі “Основи публічного виступу” пропонує такі правила використання жестів:

1. жести мають бути мимовільними;

2. жестикуляція не повинна бути неперервною;

3. жестами слід керувати (жести не повинні відставати від слова чи опереджати його);

4. жестикуляцію слід урізноманітнювати;

5. жести повинні відповідати своєму призначенню, їх кількість та інтенсивність повинні відповідати характеру повідомлення.

Розрізняють такі жести:

• вказівні – спрямовані у бік предметів, людей, з метою звернути на них увагу;

• посилюючі, підкреслюючі – служать для підкріплення висловлювань;

• демонстративні – пояснюють стан справ;

• дотичні жести – допомагають встановити соціальний контакт, використовуються для послаблення значень висловлювань;

• мимовільні – рухи, вчинені несвідомо, їм не потрібно вчитися. Як правило, вони бувають вродженими (оборонний рефлекс) чи надбаними;

• довільні – рухи голови, кистей рук і т.д., що відбуваються свідомо. Часто можуть перетворюватися у мимовільні жести;

• конгруентні;

• неконгруентні.

Серйозною помилкою, яку допускають новачки у справі вивчення тіла, є прагнення виділити один жест і розглядати його ізольовано від інших жестів та обставин. Наприклад, почісування потилиці може означати чимало речей: лупа, воші, виділення поту, невпевненість, безпам’ятність, проголошення неправди, стан розмірковування, тривоги....

Тому для правильної інтерпретації, слід враховувати увесь комплекс супровідних жестів.

Д. Ньєренберг та Г.Калеро виділяють 7 груп жестів та поз:

1. жести відкритості та щирості (розкриті руки долонями вверх, пересування ближче до партнера, розстібування піджака);

2. жести захисту – реакція на можливі погрози чи конфлікти (руки схрещені на грудях, стиснуті в кулаки);

3. жести оцінки – рука біля щоки (“мислитель”), нахилена голова (уважність), почухування підборіддя (подумаємо), жести з окулярами (пауза для роздумів), ходіння туди-сюди (обмірковування), поскубування переносиці (зосередженість, наруга). Не слід переривати цей процес. Зачекайте, доки партнер сам не вирішить.

4. жести підозрілості, потайності – людина на вас не дивиться – напевне, щось приховує; погляд убік (що ти маєш на увазі?), потирання повіки/відведення погляду додолу, до стелі (не бачу, що обманює), ноги/тіло, повернуті до виходу (завершуємо бесіду), торкання або потирання носа пальцем (сумніваюсь), потирання за/перед вухом (невпевненість).

5. жести домінантності-підлеглості – виражаються, як правило, у вітанні, потиску руки (повернена долонею донизу – зверхність, доверху – підлеглість)

6. жести самоконтролю – руки заховані за спину, одна міцно стискає другу, перехрещені щиколотки, руки вчеплені у стілець (людина себе вгамовує, не дає волю емоціям)

7. дзеркальні жести – коли один співрозмовник повторює майже ті самі жести, що й інший. Це означає, що вони дійшли згоди, однодумства.

Одяг

В одязі і в тім як людина хотіла б виглядати, виявляється та роль, яку вона відіграє чи хотіла б відігравати у суспільстві, її внутрішня позиція. Крилатий вислів “Зустрічають по одежинці....” має на увазі, що людина, її внутрішня сутність такі, як її одяг.

Хоча схильність відповідати може дуже сильна у людей, але по тому як вони вдягаються, можна судити, у якій мірі вони піддаються психічній заражуваності, тиску групи і настільки вони є самостійними. Одні вдягаються якомога непомітніше, намагаються нічим не привертати до себе увагу. Інші воліють носити яскраві, помітні, екстравагантні вбрання. Треті помірні у гонитві за модою.

І. Гете в “Роках мандрівок Вільгельма Мейстера” розповідає як мандрівник розпитує шкільного наглядача про причини відмінностей в одязі вихованців. “Розгадка тут ось в чому, - відповів наглядач, - для нас це спосіб довідатися про характер кожного хлопчика... З нашого запасу тканин і фасонів. Вихованці мають право вибрати будь-який колір та будь-який покрій з обмеженої їх кількості. За цим вибором ми пильно стежимо, тому що будь-який колір дозволяє судити про склад почуттів, а покрій – про спосіб життя людини...”

Сьогодні існує чимало колірних тестів, які дозволяють виявити особливості особистості. Наприклад:

• червоному кольору надають перевагу фізично здорові, сильні люди, які живуть сьогоднішнім днем і мають бажання отримати все, що хочуть, теж сьогодні. Діти, які обирають червоний колір, легко збудливі, люблять гучні, рухливі ігри. Червоний давно став символом кохання та сили. Відкидають цей колір астенізовані люди, що втомилися від життя;

• діти, які обирають жовтий колір, нерідко живуть у світі своїх фантазій. Подорослішавши, вони можуть за певних обставин, стати мрійниками “не від цього світу”, такі люди погано пристосовуються до життя. Нелюбов до жовтого може означати нереалізовані надії, виснаження нервової системи;

• людям, що вибирають зелений колір, властиві самовпевненість, наполегливість, прагнення до забезпеченості;

• любов до синього кольору свідчить про потребу людини в стабільності, порядку. Цей колір частіше вибирають флегматики. Педіатри помітили, що хронічно хворі діти, знаходячись у задовільному стані, виконують малюнки у синьо-блакитних тонах і жовтогарячій гамі – у період загострення хвороби;

• коричневому кольору віддають перевагу люди невлаштовані в житті

Колірні тести дають можливість чітко фіксувати динаміку емоційних станів у тій чи іншій екстремальній ситуації.

Важливою деталлю в одязі є прикраси.

До засобів, які допомагають прикрасити самого себе відносять: тату, макіяж, зачіску, парфуми, манікюр, педикюр, аксесуари...

За допомогою прикрас напоказ виставляються соціальний статус. Готовність вступити в контакт, агресивність, вміння пристосуватися, авантюрність натури, особистісні особливості.

Прикраси у вигляді косметики. Перук, парфумів служать у більшості випадків як додаткове вбрання.

Престижні прикраси нерідко є свідченням претензій на володіння престижем. У такий спосіб можна продемонструвати своєму оточенню, що ви з себе представляєте, утерши їм носа та поставивши на місце.

Членський значок тієї чи іншої організації свідчить про те, що людина відноситься до тієї чи іншої групи людей. Членські значки різних металів дають уявлення про соціальну шкалу рангів усередині таких груп.

Шкіряні браслети носять і за відсутності прямої необхідності (спортсмени – пряма необхідність). Вони виражають підкреслено сильну натуру і служать як прикраса на зап’ясті.

Шматочки хутра та інші трофеї сигналізують про витримку чи про те, що перед нами переможець, якщо їх носять на зап’ясті чи на шиї.

Хутро і мішура роблять жіночо-м’яке враження. Безпосередній контакт хутра зі шкірою свідчить про бажання випробувати ніжне звертання.

Дрібні та витончені прикраси виражають те, що їхній власник відчуває себе маленькою і слабкою людиною, котра потребує дбайливого ставлення до себе. Або ж люди, які носять подібні прикраси хочуть здаватися люб’язними та щиросердечними.

Великі прикраси впадають в око і виражають прагнення отримати визнання свого соціального статусу

Отже, одяг здатний чимало розповісти про зміст духовної сутності людей. Але тільки по ньому робити остаточні висновки про особистість не можна.

Особливістю мови тіла є те, що його прояви обумовлені імпульсами нашої підсвідомості, і відсутність можливості (чи складність подібного) підробити ці імпульси, дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному мовному каналу спілкування. Чим менш відкрита людина, тим частіше вона вдається до погано контрольованих жестів і мовних засмічень. Підробити мову міміки, жестів майже неможливо. “Закрийте очі і заховайте руки, якщо ви не хочете, щоб виявилася ваша нещирість”, - до такого висновку прийшов один спостережливий службовець англійського суду.