7.6. Організація й керування

Система – це ціле, створене із частин і елементів, взаємодіючих між собою, для цілеспрямованої діяльності.

Керування – це процес впливу на систему з метою підтримки заданого або перекладу її в новий стан.

Організація – це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або цілей.

У сучасній теорії менеджменту виділяються два типи керування організаціями: бюрократичний і органічний. Вони побудовані на принципово різних підставах і мають специфічні риси, що дозволяють виявляти сфери їхнього раціонального використання й перспективи подальшого розвитку.

Історично першим сформувався бюрократичний тип організації. Відповідну концепцію підходу до побудови організаційних структур розробив на початку XX сторіччя німецький соціолог Макс Вебер. Він запропонував нормативну модель раціональної бюрократії, кардинальним образом менявшую раніше, що діяли системи, комунікації, звітності, оплати праці, структури роботи, відносин на виробництві. В основі цієї моделі - подання про підприємства, як про «організовані організації», що пред'являють тверді вимоги, як до людей, так і до структур, у рамках яких вони діють. Ключові концептуальні положення нормативної моделі раціональної бюрократії такі:

1. чіткий поділ праці, використання на кожній посаді кваліфікованих фахівців;

2. иерархичность керування, при якій нижчестоящий рівень підкоряється й контролюється вищестоящим;

3. наявність формальних правил і норм, що забезпечують однорідність виконання менеджерами своїх завдань і обов'язків;

4. дух формальної знеособленості, характерної для виконання офіційними особами своїх обов'язків;

5. здійснення наймання на роботу відповідно до кваліфікаційних вимог до даної посади, а не із суб'єктивними оцінками.

Головні поняття бюрократичного типу структури керування - раціональність, відповідальність і иерархичность. Сам Вебер уважав центральним пунктом концепції виключення сполучення «людини» і «посади», тому що склад і втримування управлінських робіт повинні визначатися виходячи з потреб організації, а не людей у ній працюючих. Чітко сформульовані приписання по кожній роботі (що необхідно робити і якими прийомами) не залишає місця для прояву суб'єктивізму й індивідуального підходу. У цьому принципову відмінність бюрократичної структури від історично попередньої їй общинної, де головна роль приділялася партнерству й майстерності.

Бюрократичні структури керування показали свою ефективність, особливо у великі й сверхкрупных організаціях, у яких необхідно забезпечувати злагоджену чітку роботу більших колективів людей, що працюють на єдину мету. Ці структури дозволяють мобілізувати людську енергію й кооперувати праця людей при рішенні складних проектів, у масовому й крупносерийном виробництві. Однак їм властиві недоліки, особливо помітні в контексті сучасних умов і завдань економічного розвитку.

Бюрократичний тип структури не сприяє росту потенціалу людей, кожний з яких використовує тільки ту частину своїх здатностей, які безпосередньо потрібно по характері виконуваної роботи. Ясно, що незабаром питання стратегії й тактики розвитку організації вирішуються лише на вищому рівні, а всі інші рівні зайняті винятково виконанням «спуска_ зверху» рішень, губиться загальний управлінський інтелект (який розглядається сьогодні як найважливіший фактор ефективного керування).

Ще одна вада структур бюрократичного типу - неможливість із їхньою допомогою управляти процесом змін, спрямованих на вдосконалювання роботи. Функціональна спеціалізація елементів структури приводить до того, що їхній розвиток характеризується нерівномірністю й різною швидкістю. У результаті виникають протиріччя між окремими частинами структури, непогодженістю в їхніх діях і інтересах, що сповільнює прогрес в організації.

Другий згаданий - органічний - тип структур керування має порівняно недовгу історію й виник як антипод бюрократичної організації, модель якої перестала задовольняти багато підприємств, що випробовують необхідність у більше гнучких і адаптованих структурах.

Новий підхід відкидає подання про ефективність організації як «організованої» і працюючої із чіткістю годинного механізму; навпроти, уважається, що ця модель проводити радикальні зміни, що забезпечують пристосовність організації до об'єктивних вимог реальної дійсності нездатна.

Дослідники цієї проблеми підкреслюють: поступово вимальовується інший тип організації, у якій імпровізація цінується вище, ніж планування; яка керується можливостями набагато більше, ніж обмеженнями, воліє знаходити нові дії, а не чіплятися за старі; яка більше цінує дискусії, чим заспокоєність, і заохочує сумніви й протиріччя, а не віру. У вихідному визначенні органічного типу структури підкреслювалися такі її принципові відмінності від традиційної бюрократичної ієрархії, як більше висока гнучкість, менша зв'язаність правилами й нормами, використання як база групової організації праці.

Подальші розробки дозволили істотно доповнити перелік властивостей, що характеризують органічний тип структури керування. Мова йде про наступні риси.

По-перше, рішення приймаються на основі обговорення, а не базуються на авторитеті, правилах або традиціях.

По-друге, обставинами, які приймаються в увагу під час обговорення проблем, є довіра, а не влада, переконання, а не команда, робота на єдину мету, а не заради виконання посадової інструкції.

По-третє, головні інтегруючі фактори - місія й стратегія розвитку організації.

По-четверте, творчий підхід до роботи й кооперація базуються на зв'язку між діяльністю кожного індивіда й місією.

В-П'ятих, правила роботи формулюються у вигляді принципів, а не установок.

В-Шостих, розподіл роботи між співробітниками обумовлюється не їхніми посадами, а характером розв'язуваних проблем.

В-Сьомих, має місце постійна готовність до проведення в організації прогресивних змін. Розглянутий тип структури припускає істотні зміни відносин усередині організації: відпадає необхідність у функціональному поділі праці, підвищується відповідальність кожного працюючі за загальний успіх.

Реальний перехід до органічного типу структури керування вимагає серйозної підготовчої роботи. Насамперед, компанії вживають заходів до розширення участі працюючих у рішенні проблем організації, ліквідують функціональну відособленість, розвивають інформаційні технології, радикально переглядають характер взаємин з іншими компаніями. Необхідно відзначити, що органічний тип структури керування перебуває лише в початковій фазі свого розвитку, і в «чистому» виді його використовують поки деякі організації. Але елементи цього підходу до структури керування одержали досить широке поширення, особливо в тих компаніях, які прагнуть пристосуватися до динамічно мінливого зовнішнього середовища.

Слід зазначити, що наведена класифікація структур керування підприємствами не є єдиною. Існують і інші, що мають більше прикладний характер, наприклад, класифікація, що підрозділяє організаційні структури на лінійні; лінійно-функціональні; проектні й матричні; венчурні й інноваційні внутріфірмові.

Розглянемо два елементи системи керування: функції і їхнє організаційне оформлення у вигляді структур. Функції й структура керування перебувають у діалектичній єдності. При створенні нової організації функції виступають основою для формування структури (підрозділів, посад, закріплення за ними прав, повноважень і відповідальності). При вдосконалюванні або диверсифікованості виробництва й керування основою служить структура, що визначає діапазон можливої зміни набору функцій. При цьому структура принципово не міняється, тобто зберігаються ключові підрозділи й посади.

Функція - це сукупність дій, щодо однорідних по деякій ознаці, спрямованих на досягнення приватної мети й підлеглих загальної мети керування. К. Маркс назвав функцію послугою. «Послуга є не що інше, як корисна дія тої або іншої споживчої вартості - чи товару, чи праці». Корисність, необхідність функції повинна служити критерієм для її подальшого аналізу. Функції, виконувані в організації, можна розділити на три більші групи:

виробничі,

керування виробничими функціями,

керування управлінською діяльністю.

До виробничого ставляться функції основного, допоміжного й обслуговуючого виробництва товарів, послуг, інформації або знань. Наприклад, виробництво токарських верстатів, виробництво станин для вертикальних свердлильних автоматів, ведення бухгалтерського обліку, діловодство по зовнішньоекономічній діяльності й ін. До функцій керування виробничими функціями ставляться функції по плануванню, прогнозуванню, організації, координації, стимулюванню й контролю діяльності працівників» зайнятих в основному, допоміжному й обслуговуючому виробництвах. Наприклад, керування виробництвом, керування персоналом, керування інноваційною діяльністю, керування зовнішньоекономічною діяльністю, керування бухгалтерським обліком і ін.

До функцій керування управлінською діяльністю ставляться стратегічне керування, зовнішнє представництво й консультаційна діяльність. Особлива увага приділяється стратегічному керуванню, що образно рівняється з парасолькою, під яким укриваються всі функції керування.

Виробничі функції виконують робітники, техніки, інженери, секретарі) референти, конструктори, технологи, інспектори, бухгалтери й ін., яких ми далі будемо називати фахівцями. Функції керування виробничими функціями виконують майстри ділянок, бригадири, керівники груп або проектів, інші працівники, що мають у своєму підпорядкуванні фахівців, дії яких вони направляють своїми рішеннями.

Функції керування управлінською діяльністю виконують працівники, що мають у своєму розпорядженні менеджерів і напрямні їхня діяльність відповідно до мет і місією організації.

Кожні функція, процедура й операція мають три головних параметри: трудомісткість, складність і вартість. Трудомісткість визначається в годинниках. Складність має три рівні: низький, середній і високий. Рівень визначається характером виконуваних операцій. Низький рівень складності характеризується перевагою технічних операцій; середній рівень - перевагою логічних операцій; високий - перевагою творчої діяльності, що включає дії, засновані на прийнятті нестандартних рішень.

При розрахунках розглядається й нульовий рівень складності, характеризуемый відсутністю правил, інструкцій і документационного супроводу їхнього виконання. Таким чином, ми можемо ввести чисельний еквівалент рівня складності функції: високий - 3, середній - 2, низький - 1, нульовий - 0.

Вартість визначається на підставі калькуляції всіх видів операцій, що становлять конкретну функцію керування (КФУ). Кожна КФУ представляється як набір загальних функцій - планування (П), організація (ПРО), активізація (А) і контроль (ДО) - основного з них, і інших загальних функцій - прогнозування, координації, інформування й т.д., які також відіграють важливу роль, але розглядатися тут не будуть, тому що методика аналізу при цьому не міняється.

Кожна загальна функція керування, складова КФУ, включає набір процедур: підготовка, узгодження, прийняття, затвердження й організація виконання рішення. Пріоритет процедур, що становлять ФУ, визначає рівень обов'язковості їхнього виконання. У рамках цього необхідно виділити адміністративні, технологічні й патронажні ФУ. Функція вважається адміністративної, якщо серед складових її процедур приоритетна процедура «Ухвалення рішення» або «Затвердження рішення». Для технологічної - наявність серед процедур, що становлять функцію, пріоритетних процедур «Підготовка рішення», «Узгодження» або «Організації виконання рішення». Якщо в наборі немає пріоритетних процедур, то це патронажна ФУ. Наявність адміністративної загальної ФУ в КФУ також надає їй цей же статус.

Комунікації — це обмін інформацією, на основі якого керівник одержує інформацію, необхідну для прийняття ефективних рішень і доводить ухвалені рішення до працівників організації.

Основні функції комунікації:

1. інформативна - передача щирих або неправдивих відомість;

2. інтерактивна (спонукальна) - організація взаємодії між людьми, (розподіл функцій, вплив на настрої, поводження співрозмовника шляхом використання різних форм впливу: вселяння, наказ, прохання);

3. перцептивная функція - сприйняття один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння;

4. експресивна - порушення або зміна характеру емоційних переживань.

Організаційні комунікації - це сукупність комунікацій, що будуються на основі спілкування, опосередкованого інформацією про саму організацію, її цілях і завданнях.

Міжособистісні комунікації - усне спілкування людей в одному з перерахованих видів. Природа міжособистісних відносин істотно відрізняється від природи суспільних відносин, тому що їх найважливіша специфічна риса - емоційна основа. Тому міжособистісні відносини можна розглядати як фактор психологічного клімату групи. Емоційна основа міжособистісних відносин означає, що вони виникають і складаються на основі певних почуттів, що народжуються в людей по відношенню друг до друга.

Зовнішні комунікації - це комунікації між організацією й середовищем. Від факторів зовнішнього середовища залежать комунікаційні потреби організації. Якщо потрібно було б проаналізувати, про що говорять, пишуть і читають у дійсності люди в організації, основну увагу довелося б зосередити на якихось питаннях, які були б пов'язані з потребами інформаційної взаємодії із зовнішнім оточенням, що впливає або буде впливати на організацію.

Внутрішні комунікації - це комунікації усередині організації між різними рівнями й підрозділами.

Формальні комунікації - це комунікації, які визначаються організаційною структурою підприємства, взаємозв'язком рівнів керування й функціональних відділів. Чим більше рівнів керування, тим вище ймовірність перекручування інформації, тому що кожний рівень керування може коректувати й отфильтровывать повідомлення.

Канал неформальних комунікацій можна назвати каналом поширення слухів. Оскільки по каналах слухів інформація передається багато швидше, ніж по каналах формального повідомлення, керівники користуються першими для запланованого витоку й поширення певної інформації або відомостей типу «тільки між нами».

Інформація переміщається усередині організації з рівня на рівень у рамках вертикальних комунікацій. Вона може передаватися по спадної, тобто з вищих рівнів на нижчі. Таким чином, підлеглим рівням керування повідомляється про поточні завдання, зміну пріоритетів, конкретних завданнях, що рекомендуються процедурах і т.п. Крім обміну по спадної, організація має потребу в комунікаціях по висхідні. Передача інформації з нижчих рівнів на вищі може помітно впливати на продуктивність. Комунікації по висхідної, тобто знизу нагору, також виконують функцію оповіщення верху про те, що робиться на нижчих рівнях. Таким чином, керівництво довідається про поточні або назріваючі проблеми й пропонує можливі варіанти виправлення положення справ.

Остання управлінська інновація в комунікаціях по висхідної - це створення груп з робітників, які регулярно, звичайно на один раз тиждень, збираються для обговорення й рішення проблем у виробництві або обслуговуванні споживачів. Ці групи, одержали назву «кружків якості». Обмін інформацією з висхідні звичайно відбувається у формі звітів, пропозицій і пояснювальних записок.

Найбільш очевидним компонентом вертикальних комунікацій в організації є відносини між керівником і підлеглим. Вони становлять основну частину комунікативної діяльності керівника. Дослідження показали, що 2/3 цієї діяльності реалізується між керуючими й керованими.

Горизонтальні комунікації - це комунікації між різними відділами організації. В обміні інформацією з горизонталі часто беруть участь комітети або спеціальні групи, у яких формуються рівноправні відносини, що є важливої складової задоволеності працівників організації.

Існує кілька способів комунікації:

розмовний (усний, вербальний);

письмовий (листа, розпорядження, статті, оголошення);

невербальний (тон мови, пауза, акцентування уваги, телодвижения).

Вербальна комунікація використовує як знакова система людську мову, природна звукова мова, тобто систему фонетичних знаків, що включають два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є самими універсальними коштами комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше губиться зміст повідомлення. Правда, цьому повинна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації всіма учасниками комунікативного процесу.

Обмін інформацією можливий не тільки за допомогою мови, але й за допомогою інших знакових систем, які у своїй сукупності становлять кошти невербальної комунікації.

У сучасній соціальній психології пропонується повна схема всіх знакових систем, використовуваних у невербальній комунікації. Основні з них:

1. оптико-кінетична;

2. пари- і экстралингвистическая;

3. організація простору й часу комунікативного процесу;

4. візуальний контакт.

Сукупність цих коштів покликана виконувати наступні функції: доповнення мови, заміщення мови, репрезентація емоційних станів партнерів по комунікативному процесі.

Оптико-кінетична система знаків містить у собі жести, міміку, пантоміміку. У цілому оптико-кінетична система з'являється як більш-менш чітко сприйману властивість загальної моторики різних частин тіла (рук, і тоді ми маємо жестикуляцію; особи, і тоді ми маємо міміку; пози, і тоді ми маємо пантоміміку).

Паралингвистическая й экстралингвистическая система знаків (іноді позначувана як просодика) являє собою також «добавку» до вербальної комунікації.

Паралингвистика - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Ці характеристики голосу сприяють вираженню емоційного стану коммуникатора (гнів супроводжується збільшенням чинності й висоти голосу, різкості звуків; сум, навпроти, - спадом чинності, висоти, дзвінкості голосу), а також деяких характеристик його особистості (енергійності, рішучості або непевності). Тембр голосу часто асоціюється із симпатичністю, освіченістю людини.

Экстралингвистика - включення в мову пауз, інших вкраплень (покахикування, плачу, сміху, сам темп мови, паузи). Всі ці прояви збільшують семантично значиму інформацію, але не за допомогою додаткових мовних включень, а «околоречевыми» прийомами.

Організація простору й часу комунікативного процесу виступає також особливою знаковою системою, несе значеннєве навантаження як компонент комунікативної ситуації. Так, наприклад, розміщення партнерів особою друг до друга сприяє виникненню контакту, символізує увагу до мовця, у той час як окрик у спину також може мати певне значення негативного порядку.

Проксемика як спеціальна область, що займається нормами просторової й тимчасової організації спілкування, розташовує в цей час більшим експериментальним матеріалом. У цей час проблеми проксемики включені в особливу область психології, що одержала назва «екологічна психологія» або «психологія середовища». Серед інших проблем тут вивчаються норми оптимального розташування партнерів по комунікації, наближення до співрозмовника, особливості «персонального простору» і ін.

Наступна специфічна знакова система, використовувана в комунікативному процесі, - це «контакт очей», або візуальне спілкування. Дослідження в цій області тісно пов'язані із загальпсихологічним феноменом в області зорового сприйняття - рухом око. У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, тривалість їх, зміна статики й динаміки погляду, избегание його й т.д.

Візуальний контакт виконує численні функції: інформаційний пошук, прагнення сховати або виявити своє «Я», сигналізувати про готовність підтримати й продовжити спілкування, демонструвати ступінь психологічної близькості та ін. Як і всі невербальні кошти, контакт очей має значення доповнення до вербальної комунікації. І так само, як інші кошти невербальної комунікації, його прояви варіюються в різних культурах. Так, міра допустимості пильного погляду - «ока в очі» - розрізняється, наприклад, у Великобританії і Японії, різне значення надається такому явищу, як миготіння.

Для всіх чотирьох систем невербальної комунікації встає одне загальне питання методологічного характеру. Кожна з них використовує свою власну знакову систему, яку можна розглянути як певний код.

Складовою частиною організації й керування є самоорганізація й самоврядування, які в ряді випадків більше ефективні, чим штучні керування й організація. Часто вони ініціюють розвиток штучного керування й організації або ж функціонують спільно. Іноді важко визначити, що послужило джерелом професійного керування: воно саме або елементи самоврядування.

Самоорганізація може розглядатися як процес і як явище. Сутність самоорганізації як процесу складається у формуванні сукупності дій, що ведуть до створення стійких реакцій у системі. Сутність самоорганізації як явища складається в об'єднанні елементів, що діють на підставі внутрішніх правил і процедур для реалізації програми або мети.

Види самоорганізації. Виділяють технічну, біологічну й соціальну самоорганізацію.

Технічна самоорганізація як процес заснований на програмі автоматичної зміни алгоритму дії при зміні властивостей керованого об'єкта, мети керування або параметрів навколишнього середовища (наприклад, система самонаведення ракет). Як явище технічна самоорганізація - це набір альтернативних інтелектуальних, адаптивних систем, що забезпечують задану працездатність поза залежністю від умов функціонування. Серед них розрізняють самонастроювальні, що самонавчаються й самоорганізуються системи.

Біологічна самоорганізація заснована на генетичній програмі збереження виду як процес, покликаної забезпечити соматичне (тілесне) побудова об'єкта (як явище). Процеси мутації живих організмів, їхнє пристосування до конкретних умов існування є проявом біологічної самоорганізації.

Соціальна самоорганізація заснована на суспільній соціальній програмі гармонізації суспільних відносин, що включає мінливі в часі пріоритети установок, інтересів, ціннісних ориентаций, мотивів і цілей. Як процес соціальна організація реалізується за рахунок самонавчання самовиховання й самоконтролю. Як явище соціальна самоорганізація - це конкретні вчинки людини або організації, форми комунікацій, висновки.

Основними якостями, що сприяють прояву самоорганізації людини або організації, є: ініціативність, наполегливість, рішучість, самоаналіз, саморегуляція, самовладання, терпіння, уміння передбачати, самостійність.

Позитивними формами прояву самоорганізації керівника й фахівця є: винахідницька й раціоналізаторська діяльність, створення ефективних машин і структур, технічне й управлінське консультування.

Самоврядування - це автономне функціонування якої-небудь соціальної системи (колективів, організацій, об'єднань і навіть однієї людини). Воно реалізує потребу людини й організації до волі, самовираженню й самопрояву. Самоврядування може бути тільки конкретно, наприклад, для вищого управлінського персоналу організації, для персоналу конструкторського бюро й т.д. У самоврядуванні ієрархія підпорядкування або відсутній, або слабко виражена на відміну від регламентного керування. Самоврядування припускає вибір цілей, формування супутньої їм завдань, розробку коштів і методів їхнього рішення. При цьому даний процес є елементом демократизації загального керування, за рахунок особистої участі працівників при розробці рішень компанії й стратегій її розвитку.

Три принципи самоврядування.

1. Принцип вторинності. «Самоврядування не може бути первинним в організації».

Будь-яка організація включається в систему господарських або суспільних систем із заданою структурою під загальним державним керуванням. Якщо організація не буде додержуватися законодавчих актів держави, то вона буде ліквідована. Повністю самокерована організація практично неможлива. Навіть підприємець без утворення юридичної особи має повне самоврядування тільки в рамках дозволених сфер діяльності й податкових регламентів.

2. Принцип сполучення керування й самоврядування. «У будь-якій організації керування й самоврядування повинні сполучатися на кожному рівні керування».

Цей принцип заснований на обов'язковості задоволення потреб і інтересів персоналу в організації, що ставляться як до керування, так і до самоврядування.

3. Принцип м'якої регламентації. «Процес самоврядування не може бути жорстко регламентованим законодавчими актами й положеннями організації».

Самоврядування засноване на суб'єктивізмі активного персоналу. У випадку твердої регламентації самоврядування вироджується у звичайне керування.

Теорія керування організаційними системами - розділ теорії керування, що вивчає механізми функціонування організаційних систем. Основний метод дослідження - математичне моделювання (системний аналіз, теорія ігор, теорія прийняття рішень, дослідження операцій) процедур прийняття управлінських рішень. Отримані результати використовуються на практиці при керуванні організаціями самого різного масштабу - від бригади й цеху, до галузі й регіону.

Безліч проблем у керуванні організаціями самого різного масштабу й спеціалізації виникає через те, що за грамотною декларацією цілей нерідко треба набір дій і заходів, що мають до цим цілям саме віддалене відношення. У масштабах держави це проявляється, наприклад, у тім, що прийняті закони не працюють, у масштабах підприємства - у тім, що розпорядження керівництва приводять до результатів, які прямо протилежні запланованим. Причина в тім, що мало прийняти закон або розпорядження - необхідно передбачити механізми їхньої реалізації.

Теорія керування організаційними системами вивчає механізми керування організаційними системами. Стосовно до організаційних систем механізм функціонування - сукупність правил, законів і процедур, що регламентують взаємодію учасників організаційної системи; механізм керування - сукупність процедур прийняття управлінських рішень.

З погляду історії, наприкінці 1960-х років XX століття, на тлі бурхливого розвитку математичної теорії керування й інтенсивного впровадження її результатів при створенні нових і модернізації існуючих технічних систем, практично одночасно в багатьох наукових центрах як у СРСР, так і за рубежем, почали вживати спроби застосування загальних підходів теорії керування для розробки математичних моделей організаційних систем. На сьогоднішній день теорія керування соціально-економічними системами - великий і інтенсивно, що розвивається розділ, теорії керування, що включає в себе:

теорію активних систем, що враховує при аналізі й синтезі моделей і механізмів керування цілеспрямованість поводження учасників організаційної (активної) системи. Основним центром зародження й розвитку даної теорії є Інститут проблем керування РАН - наукова школа В.Н Буркова.

теорію ієрархічних ігор. Основним центром зародження й розвитку даної теорії є Обчислювальний центр РАН - наукова школа Н.Н Моисеева і Ю.Б. Гермейера.

теорію контрактів, що розвивається в основному закордонними вченими й исследующую завдання стимулювання в умовах імовірнісної невизначеності.

теорію реализуемости, розвивається також в основному закордонними вченими й исследующую завдання реализуемости відповідностей групового вибору механізмами планування, а також їхньої властивості – неманипулируемость і ін.

Отримані в теорії керування організаційними системами теоретичні результати знайшли своє застосування при створенні прикладних, які, у свою чергу, використовувалися на практиці при синтезі або модифікації механізмів керування реальними соціально-економічними системами самих різних масштабів і специализаций (програми регіонального розвитку, керування промисловими підприємствами, керування проектами, керування безпекою складних систем).

Отримані на сьогоднішній день теоретичні й прикладні результати свідчать, що використання моделей теорії керування є ефективними коштами підвищення ефективності керування організаційними системами самого різного масштабу - від бригади й цеху, до галузі й регіону. У той же час, практика увесь час ставить перед фахівцями з керування всі нові й нові завдання.

"Структура керування організацією", або "організаційна структура керування" (ОСУ) - одне із ключових понять менеджменту, тісно пов'язане із цілями, функціями, процесом керування, роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень. У рамках цієї структури протікає весь управлінський процес (рух потоків інформації й прийняття управлінських рішень), у якому беруть участь менеджери всіх рівнів, категорій і професійної спеціалізації.

Під структурою керування розуміється впорядкована сукупність стійко взаємозалежних елементів, що забезпечують функціонування й розвиток організації як єдиного цілого.

Ключовими поняттями структур керування є елементи, зв'язки (відносини), рівні й повноваження. Елементами ОСУ можуть бути як окремі працівники (керівники, фахівці, службовці), так і служби або органи апарата керування, у яких зайняте та або інша кількість фахівців, що виконують певні функціональні обов'язки. Є два напрямки спеціалізації елементів ОСУ: а) залежно від складу структурних підрозділів організації вычленяются ланки структури керування, що здійснюють маркетинг, менеджмент виробництва, науково-технічного прогресу й т.п.; б) виходячи з характеру загальних функцій, виконуваних у процесі керування, формуються органи, що займаються плануванням, що організують виробництво, працю й керування, що контролюють всі процеси в організації.

До структури керування пред'являється безліч вимог, що відображають її ключове для менеджменту значення. Вони враховуються в принципах формування ОСУ. Головні із цих принципів можуть бути сформульовані в такий спосіб.

1. Оптимальність - скорочення числа щаблів і рівнів керування при встановленні раціональних зв'язків між щаблями, рівнями й ланками керування.

2. Адаптивність - пристосовність структури до змін зовнішнього середовища.

3. Оперативність - швидкість реакції на прийняття управлінських рішень, а також швидке й чітке їхнє доведення до керованої системи.

4. Надійність - вірогідність передачі всієї інформації від керуючої системи до керованого й назад.

5. Економічність - мінімізація витрат на утримання апарата керування, за умови обов'язкового виконання поставлених завдань.

Реалізація цих принципів означає необхідність обліку при формуванні (або перебудові) структури керування безлічі різних факторів впливу на ОСУ.

На формування структури керування впливають зміни організаційних форм, у яких функціонують підприємства. Так, при входженні фірми до складу якого-небудь об'єднання, скажемо, асоціації, концерну й т.п., відбувається перерозподіл управлінських функцій (частина функцій, природно, централізується), тому міняється й структура керування фірми.

Важливий фактор формування управлінських структур - рівень розвитку на підприємстві інформаційної технології. Загальна тенденція до децентралізації "електронного інтелекту", тобто до росту числа персональних комп'ютерів при одночасному розширенні використання на рівні підприємства локальних мереж, веде до ліквідації або скорочення обсягу робіт по ряду функцій на середньому й низовому рівнях. Це ставиться насамперед до координації роботи підлеглих ланок, передачі інформації, узагальненню результатів діяльності окремих співробітників. Прямим результатом використання локальних мереж може бути розширення сфери контролю керівників при скороченні числа рівнів керування на підприємстві.

Сучасний розвиток інформаційних систем приводить до формування нового типу підприємств, які в західній літературі одержали назву "віртуальних" компаній. Під ними розуміють сукупності незалежних (найчастіше невеликих по розмірах) підприємств, що є як би вузлами на інформаційній мережі, що забезпечує їхня тісна взаємодія. Єдність і цілеспрямованість у роботі цих фірм досягаються завдяки гнучкому електронному зв'язку на базі інформаційної технології, що пронизує буквально всі сфери їхньої діяльності. Тому границі між вхідними в них організаціями стають "прозорими", і кожна з них може розглядатися представником компанії в цілому.

Так само існує ще ряд факторів, що впливають на формування ОСУ. Сполучення специализаций процесів керування з концентрацією однорідних управлінських робіт. Спеціалізація сприяє росту функціональних відділів і функціональних виконавців і це є більшим недоліком структури.

Ієрархічна структура виробництва. Структура апарата керування повинна відповідати ієрархічній структурі виробництва. Кожний щабель організації виробництва повинна мати відповідний їй орган керування. Скасування щаблів спричиняє скасування органа керування.

Район місцезнаходження організацій.

Приміром, дві організації, що провадять той самий товар. Одна з них перебуває в європейській частині Росії, а інша за полярним колом. При великій концентрації різних виробництв у європейській частині, одна організація, відповідно, може закуповувати дрібні деталі для власного виробництва в інших виробників, а друга повинна буде налагодити власне виробництво цих деталей.

Рівень кваліфікації управлінських працівників, ступінь механізації й автоматизації їхньої праці.

Сфера контролю (норма керованості) – залежність між чисельністю підлеглих і можливістю контролю їхньої дії з боку керівника (оптимальне число осіб, підлеглих одному керівникові 5-6 чоловік).

Контрольні питання

1. До якого класу систем ставляться організаційні системи?

2. Назвіть основні принципи організації.

3. Дайте класифікацію організацій за правовою формою.

4. Які загальні риси властиві формальним і неформальним організаціям?

5. Класифікуйте організації стосовно влади, стосовно прибутку, за принципом самостійності прийняття рішень.

6. Яка класифікація організацій за формою власності?

7. Чим відрізняються комерційні організації від некомерційних?

8. Приведіть визначення організації.

9. Що розуміється під ресурсами організації?

10. Що розуміється під взаємодією організації із зовнішнім середовищем?

11. З якою метою здійснюється в організації вертикальний і горизонтальний поділ праці?

12. Що такий підрозділ організації?

13. Як зв'язані між собою керуючі й керована системи?

14. Назвіть основні властивості господарської організації.

15. Що розуміється під керованістю соціально-економічних систем?

16. Чим характеризується складність соціально-економічних систем?

17. Виділите основні рівні соціальних систем.

18. Дайте характеристику сферам громадського життя: економічної, політичної, соціальної й духовної.

19. Назвіть системообразующие фактори соціально-економічних систем.

20. Чим відрізняються економічні системи від соціальних?

21. У чому проявляються соціальні відносини?

22. Що являє собою така соціальна категорія, як цінність?

23. Приведіть приклади групових цінностей.

24. Приведіть приклади загальнолюдських цінностей.