Тема 2

1. Види компетентностей

Поняття "компетентність" можна певною мі­рою ототожнити з поняттям "професіоналізм", ко­ли йдеться про предметну досконалість у будь-якій сфері людської діяльності. Дещо спільне во­но має із поняттям "життєва мудрість" як поєд­нання природного розуму, інтуїції та спостереж­ливості, що надають здатності до розвитку со­ціального інтелекту, тобто адекватного розуміння психології та поведінки людей у різних соціаль­но-психологічних ситуаціях. Ми розуміємо ком­петентність як спеціально набуті знання в поєднанні з певними особистісними здібностями, жит­тєвим досвідом та вмінням їх доречно застосо­вувати в будь-якій діяльності.

Та сама соціально-психологічна ситуація, що стимулювала потребу до розвитку "життєвої ком­петентності" як механізму досягнення успіху, збу­дила протилежне йому поняття "виживання", що несе в собі зміст пасивного пристосування та при­мирення з будь-якими обставинами життя і намір терпіти їх без активного власного втручання.

Життєва компетентність особистості - це широке поняття, яке узагальнює види компетент­ності в різних сферах людської діяльності - навчальній, професійній, соціально-психологічній. Ми звертаємося до подальшого вивчення саме соціально-психологічної компетентності особистості як такої, що сприяє успіху в будь-яких напрямках життєдіяльності та вигідно доповнює всі інші види компетентності особистості.

Соціально-психологічна компетентність (СПК) виявляється у сфері соціальних взаємодії, взаємо­відносин та міжособистісного спілкування. В онто­генезі першоосновою СПК є процес соціалізації дитини для життя в певному суспільстві, тобто со­ціальне научування. Д.Ельконін (1978) виділив дві форми дитячого розвитку. До першої він відніс засвоєння предметних знань та навичок предмет­них дій і діяльності, формування психічних властивостей і здібностей, пов'язаних з цим навчанням і розвитком. До другої - засвоєння дитиною соціальних умов її існування, опанування у грі соціальних відносин, ставлення, засобів діяльності, норм, мотивів, оцінок, форм поведінки, що схва­люються в суспільстві. Саме це створює зміст процесу соціалізації людини.

У дошкільному та молодшому шкільному віці процес соціалізації відбувається у двох формах:

1) організоване соціальне научування, яке надають вчителі, вихователі та батьки і певною мірою все інше вузьке соціальне середовище дитини;

2)   стихійна  практика  соціальних   взаємодій як спонтанний і активний розвиток особистості.

У підлітковому віці такий процес соціалізації триває, але починає набувати нового забарвлення. Так, у підлітків уперше в їхньому онтогенезі з'являється свідоме бажання і цілеспрямування на пізнання правил взаємодії, взаємоставлення та спілкування, тобто набуття соціально-психологіч­ної компетентності.

Для соціального розвитку особистості ха­рактерні дві протилежні тенденції - типіза­ція та індивідуалізація (Є.Шорохова). Вони по-різному виявляються на тих чи інших стадіях со­ціального розвитку особистості, у тих чи інших формах розвитку в різних індивідів. Різноманітні види стереотипізації актуалізуються у процесі формування заданих групових і спільних для її членів соціально-психологічних властивостей, особливостей спілкування, соціальних контактів, моди, мовлення та ін.

Яким чином психологічні ролі пов'язані з життєвою компетентністю особистості? На наш погляд, цей зв'язок є досить істотним, а однією з важливих складових життєвої компетентності є так звана рольова компетентність особистості. Що вкладається в це поняття? В більшості джерел під компетентністю розуміється система умінь та здібностей людини розв'язувати певні задачі. В залежності від виду задач розглядаються різні види компетентності. Життєва компетентність - це здатність людини розв'язувати життєві проблеми. Рольова компетентність - це здатність розв'язувати життєві проблеми, що пов'язані з рольовою поведінкою.

В літературі можна зустріти поняття, близькі за своїм змістом. Так, "компетентність в спілкуванні" - це уміння долати труднощі в спілкуванні, в першу чергу, соціально-перцептивного плану, здатність рефлексувати власні прояви в спілкуванні і використовувати одержану інформацію для самопізнання "Комунікативна компетентність" розглядається як готовність особистості до комунікативної діяльності

В зарубіжних джерелах зустрічається тлумачення соціальних ролей з точки зору "компетентностей взаємодії" (interaction competenties). Так, M. Athay та J. Darley під компетентностями взаємодії розуміють здатності створення нових зразків виконання ролі шляхом реконструювання знайомих, набутих в практиці прикладів, що дає змогу діяти в специфічних змінах ситуацій взаємодії. Серед базових компонентів розглядаються "здібності брати перспективу іншого" та уміння "самоконтролю"

Деякі характеристики особистості, що аналізуються в психологічних концепціях, мають стосунок до рольової поведінки, що узгоджується з нашим розумінням рольової компетентності. Так, в теорії психодрами Дж. Морено використовується таке поняття, як "рольовий дефіцит", тобто недостатність функціонування ролей, яка виникає в процесі рольового розвитку Розглядається первинний (рольова недостатність) та вторинний (атрофія ролей) рольовий дефіцит. Хоча це поняття використовувалося автором переважно в клінічному розумінні, його можна екстраполювати на прояви здорової психіки, в такому разі рольовий дефіцит описує тенденції, протилежні явищу рольової компетентності.

Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що рольова компетентність - це здатність особистості оперативно володіти своїми психологічними ролями, виступати повноправним суб'єктом цих ролей, включати рольову поведінку в процес власної життєдіяльності та життєтворчості, що дає змогу розв'язувати різні життєві проблеми. Рольова компетентність - може розглядатися не просто як функціональна надбудова над особистістю, а як інтегральна характеристика самої особистості.

Професійна компетентність – це особистісне утворення, яке забезпечує якісне виконання професійної діяльності. Тому особливості професійної компетентності фахівця визначаються особливостями його професійної діяльності.

Компетентність – це ступінь кваліфікації працівника, яка дозволяє успішно вирішувати задачі, що стоять перед ним.

Вона визначає здатність працівника якісно і безпомилково виконувати свої функції як у звичайних, так і в екстремальних умовах, успішно освоювати нове і швидко адаптуватися до умов, що змінюються.

Виділяють такі види компетентності:

1) функціональна (професійна) компетентність: характеризується професійними знаннями та умінням їх реалізовувати. Вимоги до професійної компетентності багато в чому залежать від рівня управління і характеру посади. Сьогодні для вищих керівників скорочується значення спеціальних та зростає роль методичних і соціальних знань і навичок, здібностей в області спілкування, керівництва робітниками, здатності сприймати та інтерпретувати інформацію.

В основі професійної компетентності полягає професійна придатність, що являє собою сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, необхідних для здійснення ефективної професійної діяльності.

В умовах сучасного етапу НТР чітко просліджується тенденція до швидкого старіння знань і досвіду персоналу, що виражається у відставанні індивідуальних знань і досвіду від сучасних вимог до посади і професії;

2) інтелектуальна компетентність: виражається у здатності до аналітичного мислення і здійснення комплексного підходу до виконання своїх обов'язків;

3) ситуативна компетентність: означає уміння діяти відповідно до ситуації;

4) часова компетентність: відображає уміння раціонально планувати і використовувати робочий час.

Вона містить адекватну оцінку витрат часу ("почуття часу"), уміння конструювати програму досягнення мети в часовому континуумі (просторі), правильно визначати витрати часу;

5) соціальна компетентність: передбачає наявність комунікаційних і інтеграційних здібностей, уміння підтримувати відносини, впливати, домагатися свого, правильно сприймати та інтерпретувати чужі думки, висловлювати до них відношення, вести бесіди і т.д.

Соціальна компетентність характеризує інтеракційні здатності працівника, культуру ділового спілкування як по вертикалі "керівник – підлеглий", так і по горизонталі – "працівники одного рівня", а також клієнти підприємства.

Соціальна компетентність містить:

• знання етики ділового спілкування;

• уміння запобігати і відносно безболісно вирішувати конфлікти;

• уміння швидко і правильно передавати інформацію;

• уміння налагоджувати комунікації;

• уміння давати ясні і чіткі завдання і відповідно мотивувати робітників;

• уміння тактовно вказувати на недоліки, коректно робити зауваження, викликати довіру і т.п.

Такого роду знання та уміння необхідні усім робітникам, а особливо – керівникам, оскільки у сучасному виробництві від злагодженості і гармонійності відносин у групі багато в чому залежить успіх підприємства в цілому.

Вивчення управління персоналом забезпечує формування не тільки соціальної, але багато в чому інтелектуальної і часової компетентності працівників усіх рівнів, і в першу чергу – керівників. В сучасних умовах цінність цих якостей для ефективної діяльності неухильно підвищується. До того ж, знання науки управління персоналом виступає найважливішою складовою частиною професійної компетентності керівників підприємств.

• Компетенція організації – коло повноважень будь-якої організації, установи чи особи; коло питань, в яких дана особа має певні повноваження, знання, досвід.

• Компетентність працівника — це ступінь його кваліфікації, яка дозволяє успішно вирішувати задачі, що стоять перед ним.

• Компетентність менеджера - це результативність та ефективність дій менеджера згідно з цілями та стратегіями фірми