2.2. Становлення системного підходу

Слово «система», як відомо, грецького походження й має багато значень: сполучення, організм, устрій, організація, союз, лад, що керує орган. Дослівно його переводять як вчення про будівництво.

Метафоризация слова «система» була почата ще Демокритом. У своїх міркуваннях він відзначав, що мова складається з імен, імена - зі слів (комплексів), комплекси - з букв або неподільних частин (елементів).

Демокрит поклав початок матеріалістичному атомізму (розподіл цілого на частині-атоми), визначивши фундаментальні категорії природознавства - ціле, елементи й зв'язок між ними. Із цього моменту став формуватися системний погляд на всі предмети, що оточують людину в природі.

В античній філософії термін «система» зв'язували з упорядкованістю й цілісністю об'єктів природи. У творах Платона й Аристотеля приділялася увага особливостям системи знання й системі елементів світобудови.

В епоху Відродження поняття буття як космосу змінилося на концепцію системи миру - утворення зі своєю організацією, ієрархією й закономірностями. У цей час зародилися наукові дисципліни, що апелюють до цілісності світобудови. До їхнього числа ставиться астрономія.

Гіпотеза системної організації знання, що сформувалася ще в Середні століття, була ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії.

И. Канту належить пріоритет чіткого усвідомлення системності науково-теоретичного знання й виявлення конкретних процедур і коштів створення системного знання. И. Г. Ламберт затверджував, що «усяка наука, як і її частина, з'являється як система, оскільки система є сукупність ідей і принципів, що може трактувати себе як ціле. У системі повинні бути субординація й координація». М. Гегель запропонував історичне трактування становлення системи за принципом руху від абстрактного до конкретного.

Сучасні дослідники продовжують розвивати ідеї своїх попередників. Так, фізіолог П. К. Анохін у відомій роботі «Теорія функціональної системи» (1970) привів 12 формулювань поняття «система», даних різними авторами. У підручнику В. Н. Волковій і А. Л. Денисова «Основи теорії систем і системного аналізу» (1999) автори говорять уже близько 30 визначеннях поняття «система». Зараз таких формулювань значно більше. Аналіз численних визначень свідчить про зміни поняття «система» як за формою, так і по втримуванню. Це відбувалося в міру розвитку теорії і її додатків для рішення проблем керування в різних областях.

Формування теорії систем відбувалося в процесі узагальнення знань предметних галузей наук і синтезу загальних закономірностей утворення, функціонування й поводження систем у природі, суспільстві й техніку. Системні подання об навколишню людину дійсності розвивали багато великих учених: Н. Коперник, Г. Галилей, И. Ньютон, К. Линней, И. Кант, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін, А. Богданов, Л. фон Берталанфи. Великий науковий внесок у розвиток теорії систем внесли такі вчені, як Н. Вінер, И. Блауберг, М. Месарович, А. Уемов, Ю. Урманцев, В. Садовский, Ю. Черняк, У. Эшби й багато хто інші.

Як наука теорія систем стала розвиватися тільки на початку XX в. Французький хімік А. Л. Ле-Шателье сформулював закон рухливої рівноваги, що звучав так: «Якщо система рівноваги піддається впливу, що змінює яке-небудь із умов рівноваги, то в ній виникають процеси, спрямовані так, щоб протидіяти цій рівновазі» [9].

Цей закон відомий біологам як закон виживання, відповідно до якого виживають найбільш пристосовані особини, що забезпечують рухливу рівновагу з навколишнім середовищем.

Теорія систем розвивалася як одна з галузей філософії, усередині якої не вщухали принципові суперечки. Прихильники атомізму вважали, що частини існують без цілого. Прихильники холізму, навпаки, затверджували, що ціле існує без частин. Эмерджентисты обґрунтовували, що частини існують до цілого, а структуралісти стояли на позиції, що ціле й частини залежать друг від друга. Оскільки суперечка йшла про принципи, то домовитися «сперечальникам» не вдалося б до наших днів.

Етапи розвитку системного підходу з XV по XX в. представлені в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Динаміка формування теорії систем

В XX сторіччі можна виділити наступні етапи.1920-е рр.: загальна організаційна наука (тектология) – перший варіант загальної теорії систем. Основоположником сучасної теорії систем можна вважати революціонера А. А. Маліновського (більше відомого під псевдонімом А. А. Богданов), що в 1911–1925 р. видав свою працю в 3 томах за назвою «Загальна організаційна наука (тектология)», де, зокрема, відзначається, що рівень організації тим вище, ніж сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми властивостей його частин. Останнє є одним з основних властивостей будь-якої системи.

Тектология - загальна теорія організації (дезорганізації), наука про універсальні типи структурного перетворення систем.

Богданов дав характеристику співвідношення частин і елементів, показавши, що ціле перевершує суму його частин.

Вихідним моментом загальної організаційної науки, по Богданову, було визнання необхідності підходу до вивчення будь-якого явища з погляду його організації. Він розглядав організацію як процес постійних перетворень, що базуються на безперервній зміні станів рівноваги. На його думку, тільки активне використання системою зовнішнього середовища може забезпечити схоронність системи. Але в той же час зовнішнє середовище являє собою джерело невизначеності системи. Богданов сформулював тезу про необхідність сполучення децентралізації й централізації, спеціалізації й інтеграції в організаціях.

Богданов обґрунтував умови організованого й неорганізованого порядку в системі за рахунок можливих варіантів реакції самої системи на впливи факторів зовнішнього середовища. При цьому будь-який вплив із зовнішнього середовища на систему може викликати три типи реакції як у самій системі, так і в її елементах, зв'язках і відносинах: активну організованість, дезорганизованность і гармонізацію.

40-е рр.: Філософ Л. фон Берталанфи побудував загальну теорію систем, сформулював модель відкритої системи. Берталанфи визначив загальну теорію систем «як сукупність принципів дослідження систем і набір окремих емпірично виявлених изоморфизмов[1]у будові й функціонуванні різнорідних системних об'єктів». По Л. фон Берталанфи, система - це комплекс взаємодіючих елементів, сукупність елементів, що перебувають у певних співвідношеннях один з одним і із середовищем.

1950-е рр.: розвиток кібернетики (роботи Н. Вінера) і проектування автоматизованих систем керування. Наприклад, У. Эшби запропонував методи дослідження, засновані на розгляді систем з позицій моделі «чорного ящика», а Н. Вінер створив теорію кібернетики, у якій обґрунтував закони інформаційної взаємодії елементів у процесі керування системою. Практичною реалізацією інформаційних ідей керування став розвиток комп'ютерної техніки й сучасних методів інформаційного моделювання систем.

1960— 80-е рр.: концепції загальної теорії систем, забезпечені власним математичним апаратом (роботи М. Месаровича, А. Уемова, В. Глушкова), наприклад, моделі багаторівневих багатоцільових систем.

Дослідник М. Месарович затверджував: «Загальна теорія систем повинна бути настільки загальної, щоб охопити всі різні вже існуючі конкретні теорії. У зв'язку із цим вона повинна бути досить абстрактної, щоб її терміни й поняття могли бути інтерпретовані в кожній з найбільш вузьких областей» [37].