124. Теорія соціальної роботи. Визначіть місце ср в системі наук.

Розвиток теорії соціальної роботи здійснювався за чотирма ос­новними напрямками: теорія індивідуальної роботи, теорія групової роботи, теорія общинної роботи (в ком'юніті, спільноті, громаді, мікро­районі тощо), теорія адміністрування і планування. Відповідно до цього всі підходи щодо визначення конкретних форм, методів соціальної роботи, технологій соціальної роботи підрозділяються на три групи: індивідуальний, особистісний підхід до теоретичної схеми соціальної роботи; соцієтальний підхід, де в якості базової схеми розглядається вся сукупність суспільних зв'язків і відносин; соціально-діяльнісний підхід, коли соціальна робота розглядається в традиційній для сучас­ного пізнання суб'єктно-об'єктній схемі.

Основні напрямки у теоретичних дослідженнях розділяються на (за Фірсовим):

1. Професійно-орієнтований підхід до соціальної роботи, теорія соціальної роботи розглядається як субтеорія соціології;

2. Діалектико-критичний: науковці пропонують структуру соціаль ної роботи, яка є аналогічною системно-теоретичному підходу розгляду проблеми; рівні діяльності соціальної роботи як субсистеми суспільства підрозділяються на три робочі субсистеми — соціальну і суспільну політику, соціальне планування, соціальну терапію;

3. Діалектико-матеріалістичний (марксистський) аналіз проблеми під кутом зору категорії бідності.

При формулюванні визначень соціальної роботи як науки, теорії, практичної діяльності враховуються такі аспекти, як: відповідальність за проблеми суспільства; балансуючий характер суспільства; вихо­вання певної соціальної позиції щодо ближнього; прикладна теорія християнства; особливості демократії

У практиці російських вчених М.В.Фірсова і Є.Г.Студьонової "Теория социальной работы".— (М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001.— С.106) читаємо: "Дж. Бернал стверджував, що парадигма науки може виступати відносно до тієї чи іншої сфери як інститут, як метод, як накопичення традицій і знань... як фактор, який формує переконання і ставлення до світу і людини. У світлі цього твердження механістична парадигма науки виступала по відношенню до соціаль­ної роботи як макроумови, що визначили логіку її наукового мислен­ня і принципи функціонування в контексті інших знань.

(Для соціальної роботи цього часу характерні редукціонізм, лінійність, детермінізм, примат матерії над свідомістю, диктат часу і простору, пошук фундаментальних закономірностей в рамках свого знання. Всі ці особливості загальнонаукової парадигми специфічно відобразились у понятійному просторі соціальної роботи"!

У науковій літературі (Соціаль­на робота: Короткий енциклопе­дичний словник. — К: ДЦССМ, 2002. — //Соціальна робота. Книга 4. — С. 467) теорія соці­альної роботи визначається як 1) логічне узагальнення досвіду суспільної практики, яке грунтується на глибокому вивченні суті досліджуваного явища та розкриває його закономірності; 2) комплекс поглядів та ідей, які дають можливість витлумачувати і пояснювати факти; 3) найрозвиненіша форма науко­вого знання, яка дає цілісне відображення найзажливіших зв'язків певної галузі дійсності. Як і в кожній науці в соціальній роботі виділя­ються наступні основні елементи теорії: вихідні основи (фундамен­тальні поняття, принципи, закономірності, аксіоми тощо); ідеалізова­ний об'єкт (своєрідна абстрактна модель суттєвих властивостей і зв'язків); сукупність законів і тверджень, які виводяться із основ і теорії у відповідності з принципами логіки. Виходячи з цього теорію соціальної роботи можна розглядати як сукупність фундаментальних (понять, принципів, закономірностей, абстрактних моделей і тверд­інь, які виражають її суть у всій цілісності І конкретиці. Теорія соціальної роботи становить основу соціальної роботи як унікальної (сфери наукового знання.

Таким чином, необхідно розрізняти поняття "теорія соціальної роботи" І "соціальна робота як наука". Теорія соціальної роботи — система основних ідей у суспільній сфері знань, форма наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв'язки дійсності. Критерієм і основою розвитку теорії соціальної роботи практика.

Предметом дослідження теорії соціальної роботи є соціальні процеси і явища, що зумовлюють життєдіяльність особистості, соці­альні чинники і фактори щодо удосконалення соціальних умов життя різних цільових груп і категорій населення. У російських наукових джерелах предмет дослідження теорії соціальної роботи визначаєть­ся як соціальні явища, процеси різних рівнем, що відображають складну поліцентричну систему

Теорія соціальної роботи є соціально-науковою, суспільною і при­кладною наукою, завдання, зміст і перспективи якої формуються у контексті розвитку практики соціальної роботи, у тісному зв'язку / державним соціальним забезпеченням і як виявлення суспільно-істо­ричних структур і тенденцій розвитку

Відповідно до цього визначення формування теорії соціальної роботи здійснювалось у таких напрямках: розробка теоретичних мо­делей соціально-психологічної допомоги, соціально-педагогічного впли­ву і теорій соціального забезпечення населення. Орієнтована на ці завдання концепція теорії соціальної роботи структурується на ос­нові двох підходів: історичного і системного.

У сучасних наукових дослідженнях спостерігається стала тенден­ція щодо усвідомлення соціальної роботи як професії, яка призначе­на і спрямована на активізацію збережених можливостей клієнта, його позитивного життєвого досвіду і творчого потенціалу в певній життєвій ситуації.

У центрі уваги теорії соціальної роботи знаходиться соціальна проблема —соціальне протиріччя, усвідомлюване суб'єктом діяль­ності (індивідом або групою) як значима для нього невідповідність між наявним бажанням, між метою і результатами діяльності, яка виникає через брак або нестачу засобів для досягнення мети, пере­шкод на цьому шляху, боротьби між різними суб'єктами діяльності, що призводить до незадоволення соціальних потреб.

125.Технології в соціальній роботі. Охарактеризуйте зміст соціального моделювання, прогнозування проектування, як технологій СР.

Моделювання — багатоплановий метод дослідження, один із шляхів пізнання. Воно зумовлює дослідження реально існую­чих предметів, явищ, соціальних процесів, органічних і неорганічних систем. Ним охоплені всі процеси. Моделювання — це специфічне багатофункціональне дослідження. Його головне завдання — відтво­рити на основі схожості з існуючим об'єктом інший, який замінює його об'єкт (модель).

Функції соціального моделювання: поглиблення пізнання існую­чих систем і об'єктів; визначення основних параметрів, шляхів по­дальшого їх застосування; проведення порівняльного аналізу оригі­налу і моделі, виявлення якісних характеристик.

Виділяють кілька видів (типів) моделей: пізнавальні, евристичні; моделі майбутнього — прогностичні; моделі бажаного, заданого стану.

Цілі моделювання: відобразити стан проблеми на даний момент; виявити найбільш гострі "критичні" моменти, "вузли" протиріч; виз­начити тенденції розвитку і ті фактори, вплив яких може скоректува­ти небажаний розвиток; активізувати діяльність державних, громадських та інших організацій та осіб у пошуках оптимальних варіантів розв'я­зання соціальних завдань.

Модель повинна відповідати певним вимогам:

1. Бути більш простою, більш зручною, давати інформацію про об'єкт, сприяти удосконаленню самого об'єкта;

2. Сприяти визначенню чи поліпшенню характеристик об'єкта, раціо­налізації способів побудови, управлінню чи пізнанню його.

В цілому модель має відповідати таким вимогам: повноти, адек­ватності та еволюційності; бути абстрактною, щоб допускати варію­вання великою кількістю перемінних величин; задовольняти умовам, які обмежують час вирішення завдання; орієнтуватися на реалізацію завдань за допомогою наявних можливостей; забезпечувати отри­мання нової корисної інформації про соціальний об'єкт чи явище; бути побудованою на використанні встановленої термінології; зумов­лювати можливість перевірки її істинності, відповідності соціальному об'єкту, процесу, явищу.

Визначають основні принципи розробки моделей складних об'єктів і явищ, що застосовуються в соціальному моделюванні: компроміс між очікуваною точністю результатів моделювання і складністю мо­делі, баланс точностей, достатня різнобічність елементів моделі, на­очність моделі, блочне представлення моделі, спеціалізація моделей тощо.

Моделювання як технологія соціальної" роботи — моделюван­ня суб'єктів соціальної роботи (систем, служб, проектів, програм, процесів, моделі спеціаліста); моделювання шляхів, способів вирішення проблемних ситуацій; моделювання позитивної поведінки осо­бистості в різних умовах соціального життя; напрямків сучасної со­ціальної роботи з різними цільовими групами та категоріями насе­лення.

Об'єктом прогнозу є процеси (явища, події)» на які дослідження з метою вироблення прогнозу. Метою його оцінка всього нового, що в сучасних умовах позитивно соціальне життя, що із сучасного життя може не тільки але і переходити в майбутнє. Це стосується різних форм життя, принципів, змісту і методів діяльності.

Соціальне прогнозування — це дослідження соціальної системи на більш глибокому рівні, який дає можливість передбачати, прогно­зувати майбутнє, яке одночасно виступає як синтез різнобічних знань про суспільство.

Виділяють кілька етапів соціального прогнозування: аналітичний, дослідницький, програмний, організаційний.

Аналітичний етап повинен визначити стан і тенденції розвитку об'єкта прогнозування і відповісти на запитання: яким є бажаний рівень задо­волення конкретних суспільних потреб, досягнення яких пов'язано з розвитком об'єкта прогнозування; які результати майбутнього роз­витку і в яких галузях, сферах є бажаними і необхідними для досяг­нення бажаного рівня.

Дослідницький етап відповідає на такі запитання: які можливі ре­зультати майбутнього розвитку в указаних областях досліджуваного об'єкта; які проблеми виникають через невідповідність необхідних і можливих результатів майбутнього розвитку; чітко сформулювати проблему, яка виникає в результаті дослідження і яка підлягає вирі­шенню.

Програмний етап зумовлює отримання відповідей на питання: яки­ми є можливі шляхи (варіанти) досягнення бажаних і небажаних ре­зультатів: який проміжок часу займе реалізація кожного із можливих результатів; який ступінь впевненості в реалізації кожного із можли­вих варіантів (шляхів) вирішення.

Організаційний етап — це кадрові, матеріально-технічні і фінан­сові ресурси, які необхідні для реалізації кожного із можливих варі­антів; комплекс організаційно-технічних заходів, які забезпечують отримання певних результатів у досягненні того чи іншого варіанту; визначення найбільш раціональних з них.

Проектування - спе­цифічна діяльність, результатом якої є науково теоретично і прак­тично обгрунтоване визначення варіантів прогнозованого і пла­нового розвитку нових процесів і явищ. Проектування - одна із форм відображення дійсності, процес створення прообразу (прототипу) об'єкта, явища чи процесу.

Метою проектування є перетворення об'єктивної дійсності, коли створюються (чи передбачається створення) об'єкти, яви­ща, процеси, які б відповідали бажаним якостям.

За своєю сутністю проектування охоплює практично всі сфери діяльності людини і суспільства, тісно взаємодіючи, з однієї сторони, із прогнозуванням, з іншої - з плануванням та іншими функціями управління.

Алгоритми вирішення соціальних проблем не можуть роз­роблятися без врахування основних принципів проектування:

• принцип наукового обгрунтування;

• принцип соціальної доцільності і цілезумовленості, що передбачає відповідність очікуваних результатів норма­тивним (ціннісним) цілям суспільного розвитку;

• принцип відповідності змін, що проектуються, фізіо­логічній, психічній і соціальній природі людини;

• принцип комплексності, інтегративності, співставлення різних видів моделей;

• принцип реалістичності і можливості для реалізації, що передбачає не тільки адекватну постановку цілей, а й опо­ру на дійсні, що піддаються обліку, соціальні ресурси.

Умовно у навчальній літературі виділяють такі етапні цілі соціального проектування:

1) визначення проектної проблеми;

2. проведення проектних досліджень;

3. розробка проектної програми;

4. формування проектного цілого;

5. реалізація проектного зразка.

Безпосередньо етапи проектування, що служать структуруванню проектної діяльності, можуть бути

1-й етап. Формулювання проблеми - визначення проблемної ситуації, що вимагає цілеспрямованих дій для її перетворення.

2-й етап. Соціальне замовлення - усвідомлення необхідності вирішення деякої соціальної проблеми з допомогою моделю­вання можливих варіантів перетворення соціальної ситуації.

3-й етап. Паспортизація об'єкта - отримання точних даних про систему, процес чи явище, опис їх стану, функціонування і розвитку. Паспорт - це документ, в якому відображаються кількісні і якісні параметри системи, що впливають на функціонування та розвиток, здійснюється аналіз структури елементів.

Етапи створення паспорта соціальної структури: а) визна­чення характеристик і параметрів, що впливають на нормальне функціонування і розвиток системи, їх класифікація і диферен­ціація; б) розробка форм паспорта; в) заповнення форм паспор­та, отримання необхідних даних: робота з документами, анке­тування, інтерв'ювання.

4-й етап. Визначення мети. Мета діяльності - це ідеальне уявлення про результат, новий, змінений стан системи, що є підсумком всієї діяльності. Існують деякі стандартні принципи постановки і формулювання мети.

5-й етап. Розробка основних завдань. Вони повинні бути достатньо конкретними, являючи собою етапи наближення до поставленої мети соціального проекту.

6-й етап. Вибір стратегії проектної діяльності - сформульо­вані завдання повинні бути реалізованими з допомогою конк­ретних засобів, заходів, послідовність і взаємозалежність яких має бути визначена на етапі, що випереджує складання орган­ізаційної програми і робочого плану проектної діяльності.

7-й етап. Складання організаційної програми. Організаційна програма забезпечує цілеспрямовану і узгоджену діяльність соц­іальних проектувальників на всіх стратегічних етапах проекту­вання. Організаційна програма має таку типізовану структуру: 1) формулювання цілей і завдань проектної діяльності безпосеред­ньо для проектувальника; 2) визначення змісту ролей і розподіл останніх залежно від здібностей діячів; 3) каталогізація об'єктів проектування; 4) чіткий виклад дій для досягнення поставленої цілі; 5) перелік засобів і очікуваних результатів.

8-й етап. Прогнозування. Це передбачення тенденцій і пер­спектив можливого розвитку соціальних систем, об'єктів, сус­пільних явищ, процесів.

В основі прогнозування лежать три взаємопов'язані джерела інформації про майбутнє: а) екстраполяція в майбутнє тенденцій, закономірностей розвитку, які добре відомі в минулому і тепер­ішньому; б) моделювання об'єктів дослідження, представлення їх у спрощеному вигляді, зручному для отримання висновків прогнозного характеру; в) прогнозна експертна Оцінка.

9-й етап. Моделювання. На основі численних варіантів ве­рифікації і коригування прогнозів проводиться моделювання майбутніх станів систем і процесів. Нині моделювання - один із найбільш поширених прийомів пізнання і обов'язкова час­тина будь-якого дослідження. Модель - це така мислено представлена чи матеріально реалізована система, яка, відображаю­чи і відтворюючи об'єкт дослідження, здатна його заміщувати так, що ЇЇ вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

10-й етап. Конструкт. Це вибір із багатьох моделей найбільш ефективної, що забезпечує найменші затрати при досягненні запланованого результату;

11-й етап. Проект системи. На цьому етапі ідеальна модель відображається в сукупності знаків, визначаються особливості системи, що проектується, уточнюються зв'язки; що існують у ній.

3. Поняття стратегії взяте із військового лексикону, де воно означає планування і проведення в житті генеральної лінії. У загальному смислі це поняття використовується для означен­ня широких довготривалих заходів і підходів.

Основні аспекти стратегії як способу оптимізації діяльності:

1. Вміння моделювати ситуацію. Аналіз її зв'язку з іншими ситуаціями, прогноз її розвитку.

2. Здатність виявити необхідність змін,

3. Здатність використовувати в ході змін найбільш надійні методи, вибирати оптимальні шляхи і рішення, опирати­ся на коректні оцінки й раціонально надавати перевагу кращим із можливих альтернатив.

4. Здатність втілювати стратегію в практику, в конкретну дію, в контекст взаємодії, в систему дій, що спрямовані до пев­ної мети,

Вили проектних стратегій.

Лінійні стратегії. Застосовуються як способи взаємопов'я­заних послідовних дій, в яких кожна із них залежить від резуль­тату попередньої, але не залежить від результатів наступних.

Розгалужені стратегії. Дозволяють здійснювати багатоварі­антну і альтернативну діяльність, включаючи поетапне співставлення варіантів проектів, які можуть розвиватися не­залежно один від одного, що дає можливість взаємодоповню­вати проектні моделі.

Циклічні стратегії. Дають змогу повертатися, безпосередньо в процесі проектної діяльності, до одного з попередніх етапів конструювання.

Технологічні стратегії, що застосовуються в процесі соціаль­ного проектування, змінюються залежно від конкретної проек­тної ситуації. Так, наприклад, у випадку деякої невизначеності проблемного поля проектного впливу можливий вибір стра­тегії випадкового пошуку, що характеризується відсутністю будь-якого однозначного і чітко визначеного плану розробки про­ектних рішень.

Соціальний проект повинен відповідати таким основним принципам: однозначності, необхідності, повноті, несуперечливості. оптимальності.

4. У практиці соціального проектування найчастіше вико­ристовуються такі методи: метод матриці ідей, метод врощування в роль, метод аналогії, метод асоціації, метод мозкового штур­му, метод синектики та ін.

Метод матриці ідей. На основі декількох незалежних змінних розробляються різні варіанти рішень. Як правило, розроблення соціального проекту залежить від складності і першочерговості по­ставлених завдань, від термінів, у рамках яких вимагається реалізу­вати замисел, а також від трудових, фінансових, матеріальних ре­сурсів. Прораховуючи варіанти із цих змінних, можна визначити найбільш ефективний шлях реалізації проекту в заданих умовах,

Методика врошування в роль допомагає отримати більш точ­не уявлення про те, що потрібно зробити в процесі проектуван­ня. Це не просто погляд в проектне майбутнє, а прагнення глибше зрозуміти, як буде реалізований проект.

Метод аналогії. Є загальнонауковим і логічним методом, з допомогою якого на основі подібності, схожості предметів за певними властивостями, ознаками чи відношеннями форму­люється припущення (прогноз) про наявність вказаних влас­тивостей, ознак чи відношень у явища, яке виступає об'єктом проектування. Висновки по аналогії є більш достовірними, якщо беруться до уваги такі обставини:

• чим більше відомо про загальні ознаки у порівнюваних предметах, тим виший ступінь висновків по аналогії;

• чим істотніші знайдені загальні ознаки у порівнюваних предметах, тим вищий ступінь подібності;

• чим глибше пізнаний взаємний закономірний зв'язок по­рівнюваних предметів, тим вищий ступінь вірогідності висновків.

Методика мозкової атаки (бренпстормінг) - пов'язана з ге­нерацією ідем, з їх рівноправною конкуренцією, з можливістю співставлення. Вона здійснюється через комунікативну взаємо­дію, що полягає в обговоренні різноманітних проектів, експер­тизі фактів, полеміці думок. Процедура складається із трьох фаз:

1. Вступна фаза. Повідомлення правил діяльності, визна­чення проблеми, що вимагає вирішення. Час, що пропонується, - 15 .хвилин. Обов'язкова умова - підготовлений ведучий, який лаконічно і дохідливо пояснює умови.

2. Основна фаза. Вільне висловлювання ідей. Час, що про­понується - 1 година. Обов'язкові умови - активна позиція ведучого, який, не тиснучи на учасників, стимулює їхню ак­тивність; присутність спостерігача, котрий фіксує всі ідеї і вис­ловлювання учасників.

3. Заключна фаза. Підведення підсумків. Зібрані ідеї переда­ються спеціалістам, котрі займаються даною проблемою, для відбору найбільш цінних із цих ідей. Варіантом завершення брейнстормінгу може стати формування експертної групи, яка підго­тує огляд висловлених ідей і сформулює остаточне рішення.

Методика синектики.

Синектика - своєрідна модель групової творчої діяльності, що передбачає 7 основних кроків:

1. Першопочаткова постановка проблеми.

2. Аналіз проблеми і повідомлення необхідної попередньої інформації компетентною особою.

3. З'ясування можливостей вирішення проблеми. Члени гру­пи пропонують найрізноманітніші шляхи вирішення проблеми. Експерт при цьому детально коментує їх пропозиції, пояснюю­чи, чому вони не підходять, хоча випадкове вирішення пробле­ми шляхом вдалих здогадок можливе уже на цьому етапі.

4. Переформулювання проблеми. Кожний член групи пра­цює самостійно, виходячи із власного її розуміння.

5. Спільний вибір одного із варіантів переформульованої про­блеми (першогючаткове формулювання тимчасово відкидається).

6. Висування образних аналогій. Ведучий підштовхує гру­пу до пошуку яскравих, образних, метафоричних аналогій сто­совно закладених в проблемній ситуації явищ. Цей етап - клю­човий для синектики. Використовуються особистісні, символічні і фантастичні аналогії ("Уяви, щоб ти відчував, якби був сам печінкою, враженого алкоголем?").

7. Підгонка визначених групою підходів до вирішення проблеми чи готових рішень до вимог, що закладені в поста­новці проблеми.

Оволодіння соціальними працівниками, особливо тими з них, хто займається проблемами управління, основами техно­логії проектування, активне застосування технологій проекту­вання в практиці допоможе підвищити результативність і ефек­тивність соціальної роботи на різних рівнях та на різних напрямках.

126. Технологія досліджень соціальних проблем в Україні.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'я­заних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу доку­ ментів тощо.

2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбу­вається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

Специфіка кожного з етапів визначається конкрет­ним видом соціологічного дослідження, їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливі­шими з них є мета дослідження, глибина потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної ін­формації, об'єкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера со­ціальної дійсності, яку вивчають. За метою виокремлюють:

• фундаментальні дослідження — спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, законо­мірностей розвитку і пов'язані з вирішенням най­складніших проблем суспільства;

• прикладні дослідження — націлені на вивчення конкретних об'єктів, вирішення певних соціальних проблем;

За глибиною аналізу виділяють:

• пошукові дослідження — за своїми параметрами є найпростішими, вирішують прості за змістом завдан­ня. Застосовують їх тоді, коли проблема, об'єкт або предмет дослідження належить до маловивчених або взагалі не вивчених. Охоплюють невеликі сукупності, мають спрощені програму та інструментарій. Найчас­тіше використовують як попередній етап більш глибо­кого масштабного дослідження, орієнтуючи їх на зби­рання інформації щодо об'єкта та предмета досліджен­ня, уточнення гіпотез тощо;

• описові дослідження — покликані створити від­носно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси. Проводять відповідно до повної програми, застосовую­ чи чіткий, детально опрацьований інструментарій, здебільшого тоді, коли об'єктом аналізу є відносно ве­лика спільнота людей, з певними соціальними, про­фесійними і демографічними характеристиками. За структурою, набором процедур є значно складнішими від пошукових досліджень;

• аналітичні дослідження — полягають не тільки в описуванні соціальних явищ та їх компонентів, а й у встановленні причин їх виникнення, механізмів функ­ціонування, виокремленні факторів, що забезпечують їх. Підготовка аналітичного соціологічного досліджен­ня потребує значних зусиль, професійної майстерності дослідника — аналітичних здібностей, вміння інтер­претувати та аналізувати складну соціологічну інфор­мацію, робити виважені висновки.

За методом, застосовуваним у соціологічному до­слідженні, виокремлюють опитування і аналіз доку­ментів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

За затратами часу виділяють довгострокові (термі­ни проведення — від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1—2 тиж­нів до 1—2 місяців).

127 Типи позашкільних освітньо-виховних і спеціальних закладів та особливості їх діяльності.

Відродження національної культури, очищення джерел пам'яті, відновлення демократизації, гуманізації у виховній системі ак­тивізують процес пошуку нового ефективного шляху виховання і розвитку молодого покоління

Особливого значення набуває проблема виховання громадянина незалежної держави України - творчої особистості, здатної вдоско­налювати себе та свою країну, жити в ім'я її становлення і розвитку.

Гідну роль у цьому процесі відіграють різноманітні виховні інфраструктури, гнучкі та спроможні здійснювати перебудову діяльності в них вихованців завдяки своїй багатофункціональності.

Останнім часом помітно змінилося ставлення різних керівних структур до діяльності позашкільних виховних закладів. Їх робота оцінюється не кількістю гучних, часто заформалізованих неціка­вих масових заходів а глибиною змісту, своєрідністю форм, різноманітністю видів діяльності, багатогранністю програм творчих об’єднань за інтересами та всього закладу в цілому.

Визначення тенденції становлення системи позашкільного виховання в державі, проте її структура і суть ще потребують досить глибокої і вдумливої уваги науковців та освітян-практнків.

За останні роки досить помітно зросли вимоги до змісту і особ­ливостей виховної діяльності позашкільних закладів, їх ролі у ланці безперервної освіти і виховання учнівської молоді як центрів про­гнозування позашкільної виховної роботи з дітьми та підлітками в цілому..

Функціонують комплексні позашкільні заклади: Будинки твор­чості дітей та юнацтва, Палаци учнівської молоді, Центри дитячої творчості, клуби при районних соціальних службах та клуби за місцем проживання тощо. Окрему категорію становлять спеціалізо­вані однопрофільні позашкільні виховні заклади: станції юних техніків, дитячі флотилії, дитячі туристичні станції, станції юних на­туралістів тощо. Багатопрофільні та спеціалізовані однопрофільні позашкільні виховні установи в подальшому їх розвитку здатні при­вести в перспективі до створення у кожному регіоні комплексу по­зашкільних закладів з широким спектром напрямків діяльності.

Діюча мережа позашкільних навчально-освітніх закладів найбільш розвинена, звичайно, у великих містах України: Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Луганську. Водночас саме у цих великих містах спостерігається чітка тенденція до зниження відсотка залу­чення школярів до гуртків та позашкільних закладів порівняно з підвищенням кількості населення.

Щодо дитячих оздоровчих закладів, які діють в різні періоди і які функціонують за різним терміном, то вони просто неспроможні охо­пити потрібну кількість бажаючих, що призводить до збільшення бездоглядності дітей (особливо під час літніх канікул), здебільшого це стосується в першу чергу тих школярів, які проживають у великих містах.

Сьогодні кількість позашкільних закладів абсолютно не залежить від чисельності населення міста, району. За результатами вив­чення стану справ основні фонди площ позашкільних закладів складаються з пристосованих будинків, що мало придатні для за­нять творчістю, спортом, художньо-творчою діяльністю, туристсько-краєзнавчою роботою, відсутні педагогічні та архітектурні вимоги до споруд навчально-виховного типу, хоча архітектура як вид мистецтва, спроможна і повинна виховувати естетичні смаки дітей та підлітків. Нові споруди такого призначення сьогодні не буду­ються.

Існують закономірності щодо комплексності позашкільних ус­танов залежно від міст, де вони розташовані, а саме:

1. в малих містах, де комплектність шкіл складає менше, ніж 24 класи, позашкільних закладів функціонує три Найчастіше це будинки творчості з. радіусом обслуговування пішохідної доступності (міста Ніжин, Хмільник);

2. в середніх містах, де комплектність шкіл становить 24 класи, кількість позашкільних закладів зростає і досягає 10. Серед них, поряд з Будинками творчості, з'являються спеціалізовані позашкільні заклади: станції юних техніків (СЮТ), станції юних моряків (СЮМ), дніячо-юнацькі спортивні школи (ДЮС1ІІ — міста Вінниця, Житомир);

3. у великих містах, з комплектністю шкіл від 24 до 32 класів, різноманітність видів позашкільних закладів підвищується і становить більше ЗО (міста Львів, Сімферополь);

4. у Києві, Харкові, Донецьку, Одесі функціонує понад 60 поза­ шкільних закладів. Вони характеризуються такою загальною структурою: Будинок (Палац) дитячої та юнацької творчості (загальноміський), районні будинки, мережа профільних уста­нов різного типу, клубів за місцем проживання.

При цьому варто зазначити, що педагоги і гігієністи пропону­ють школярам включатися в діяльність не більше, ніж у двох гурт­ках, наприклад, танцювальному та шаховому чи туристичному та малювання, що дозволяє школяреві розвивати різнопланові здібності.

Сучасні загальні тенденції розвитку позашкільних виховних за­кладів характеризуються:

• перебудовою діяльності позашкільних закладів відповідно до реального стану справ, матеріально-технічним забезпеченням кадровим посиленням, можливостями регіону (це/обумовлює, не тільки зміну назви позашкільного закладу, а й конкретизує на­прямки і зміст роботи);

• розширенням мережі гуртків фольклорно-етнографічного ха­рактеру та народних ремесел (формування відповідно до регіональних традицій, попитом та бажанням школярів і батьків конкретної місцевості);

• перекомплектацією та підвищенням кваліфікації педагогів — ке­рівників гуртків в нових умовах розбудови незалежної держави:

• оновленням, налагодженням методичної роботи, підбором ти розробкою методичних матеріалів, навчанням працівників по­зашкільних установ;

• введенням у структуру позашкільних виховних закладів гуртків з оплатою за рахунок батьків чи спонсорів за умови збереження гуртків, де діти можуть займатись безкоштовно;

• створенням гуртків нової спрямованості: менеджменту, економіки та бізнесу, психології тощо.

В останні роки визначилась тенденція організації оздоровчих закладів денного тішу при позашкільних виховних установах, які мають приміщення для налагодження не тільки оздрровчо-внховної діяльності, а й для денного сну і відповідають санітарно-гігієнічним вимогам. При всій користі таких закладів, проблемою стає організація оздоровчої робо­ти на свіжому повітрі та можливість проведення водних процедур, бо не кожна позашкільна установа має зелену зону відпочинку. Однак цей досвід уже вважається позитивним, тому що діти молодшого шкільного віку мають професійний догляд дорослих, а різно­манітність культурно-виховних заходів сприяє розширенню їх знадь, творчих вмінь та навичок. Простежується бажання дітей відпочивати в таких закладах, особливо, дітей з багатодітних, малозабезпечених сімей. При порівнянні з денними оздоровчими закладами, що ство­рені при школах та при позашкільних виховних закладах, значно підвищується можливість використання різноманітного обладнання та варіативності приміщень у позашкільних установах. Це сприяє виховного впливу конкретного виду діяльності, створює відповідний настрій у дітей.

Особливе місце при використанні потенційних виховних можли­востей посідає дитячий позаміський табір оздоровлення та відпочин­ку дітей. Своєрідність цієї позашкільної виховної установи полягає у належності позаміських дитячих оздоровчих закладів до типу багатопрофільних виховних позашкільних закладів з притаманними їм особливостями. Заклад має для цього відповідні виховні можливості, які сьогодні функціонально не використані. Поряд із школою, вони сьогодні спроможні прискорити та підвищити процес національного та інтелектуального відродження молодої порослі України.