§3. Кримінальна відповідальність

Злочин породжує кримінально-правові наслідки у вигляді кримінальної відповідальності винен, покарання і визнання його обличчям, що має судимість. Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності і розглядається, перш за все, як реакція держави на досконале правопорушення, єство якої полягає у відповідальності за вже досконалий злочин. Вона реалізується в рамках охоронного правовідношення через діяльність спеціальних органів держави. Змістом кримінальної відповідальності є державне засудження і примушення, що характеризується певними позбавленнями, які винен зобов'язаний зазнати. Останні виражаються в обмеженні або позбавленні волі, применшенні честі, достоїнства або у витратах майнового характеру.

Кримінальна відповідальність наступає тільки за здійснення злочину. Вона має три форми реалізації: покарання, звільнення від покарання і звільнення від відбування призначеного покарання.

Серед примусових заходів кримінально-правового характеру основне місце займає покарання. Кримінальна відповідальність і покарання — поняття взаємозв'язані, але не ідентичні. Перше ширше за поняття покарання і разом з ним включає і інші несприятливі для злочинця наслідки.

Кримінальна відповідальність можлива і без покарання, яке похідно від неї. В цьому випадку кримінальна відповідальність полягає в засудженні особи, що вчинила злочин без покладання на нього позбавлень фізичної або примусової властивості.

У випадках, вказаних в розділі IX УК України особа, злочин, що зробив, взагалі може бути звільнений від кримінальної відповідальності, що є одним з проявів заохочувально го дії в кримінальному праві.

§4. Склад злочину

Центральною проблемою кримінального права є питання про підставу кримінальної відповідальності. Її рішення визначає характер кримінальної політики держави, яка робить істотний вплив на правове положення особи в суспільстві.

Єдиною і достатньою підставою для настання кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України є здійснення суб'єктом діяння, що містить ознаки певного складу злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може наступити тільки за конкретне суспільно небезпечне діяння, заборонене законом, а не за образ думки і навіть не за виражене в зовні бажання вчинити злочин.

Склад злочину — це сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Це юридична характеристика такого явища, як злочин.

Сукупність ознак складу злочину характеризує чотири його елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Об'єктом злочину є те, на що робить замах злочин, чому воно заподіює шкоду або створює загрозу його спричинення.

Всякий злочин робить замах на певні суспільні відносини. Найцінніші з них і частіше всього терплячі шкоду від злочину кримінальний закон берет під свій захист. Ці суспільні відносини і є об'єктом злочину. В ст. 1 У До законодавець перераховує об'єкти злочину: має рацію і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і суспільна безпека, навколишнє середовище, конституційний пристрій України. Вся сукупність що охороняються кримінальним законом суспільних відносин іменується загальним об'єктом злочину. Окремі групи однорідних, близьких за своїм змістом суспільних відносин, що охороняються від однорідних злочинів, називають родовим об'єктом (наприклад, життя і здоров'я людини, власність, основи національної безпеки).

Конкретне суспільне відношення, що терпить шкоду від злочину певного вигляду, в кримінальному праві називають безпосереднім об'єктом злочину.

Від об'єкту слід відрізняти предмет злочину. Предмет злочину — це не суспільні відносини, а речі матеріального миру, вказані в тексті кримінального закону, з певними ознаками яких законодавець зв'язує наявність складу злочину. Так, предметом розкрадання є майно, а предметом незаконного поводження з наркотиками — наркотичні речовини.

Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона злочинної діяльності. Називають її так тому що вона піддається сприйняттю, зовнішньому спостереженню, оцінці. При описі в тексті закону того або іншого злочину частіше за все указуються ознаки саме об'єктивної сторони. Вона включає три основні ознаки: суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), злочинний результат і причинний зв'язок між діянням і результатом. Перераховані ознаки об'єктивної сторони називають обов'язковими, оскільки відсутність одного з них в більшості випадків не дозволяє назвати діяння злочином. Окрім ознак, перерахованих вище, до об'єктивної сторони відносяться факультативні ознаки: час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби здійснення злочину. Вони гра ют важливу роль і використовуються законодавцем або для опису конкретного складу злочину в тексті закону, або для того, щоб відобразити підвищену небезпеку якого-небудь злочину, що містить ці ознаки. Так, склад крадіжки описаний в Особливій частині УК за допомогою вказівки на спосіб (таємне викрадення) чу жого майна і в цій же статті підкреслюється підвищена небезпека крадіжки, зробленої у такий спосіб, як проникнення в житлі.

Суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, злочин, що зробив, у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність. В ст. 22 У До встановлюється що кримінальній відповідальності підлягають особи. яким до здійснення злочину виповнилося 16 років. У віці від 14 до 16 років кримінальна відповідальність наступає лише за деякі злочини прямо перераховані в законі(умисне вбивство, умисне тяжке тілесне пошкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, згвалтування і інші, вичерпний перелік яких даний в ч. 2 ст. 22 У До).

Вчинити злочин може тільки фізична особа. Юридичні особи — підприємства, установи, організації — відповідно до закону не можуть нести кримінальну відповідальність.

Осудність є передумовою вини і кримінальної відповідальності, оскільки особа, здатна усвідомлювати фактичний і юридичний характер своєї поведінки і керувати ним, здатний нести і кримінальну відповідальність, метою якої є, зокрема, виправлення винен. Неосудність (ст. 19 УК) є нездатність особи, що скоює суспільно небезпечне діяння, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Закон, формуючи поняття неосудності, виходить з двох критеріїв — юридичного і медичного. Юридичний критерій включає інтелектуальний і вольовий моменти. До інтелектуального моменту неосудності відноситься нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій. До вольового моменту відноситься нездатність особи керувати своїми діями. Інтелектуальний момент означає, що суб'єкт позбавлений можливості знати, а отже, і розуміти суспільно небезпечний характер поведінки. Обличчя не могло розуміти фактичну і юридичну сторону свого діяння, а також розвиток причинного зв'язку між діянням і результатом.

Вольовий момент неосудності означає, що суб'єкт не здатний керувати своїми діями у зв'язку з хворобливою зміною вольової сфери психічної діяльності. Більшість психічних захворювань порушує як сферу свідомості, так і волю людини і при цьому він як не віддає собі звіту в скоюваних діях, так і не може керувати ними. Іноді порушується тільки вольова сфера психічної діяльності людини. При цьому він не може утриматися від здійснення злочинних дій, хоча здатний усвідомлювати їх соціально-правову значущість. Поведінка суб'єкта приречена нестримним потягом, в результаті якого можливість керувати діями виключена, наприклад, при піроманії або клептоманії. Медичний критерій складають перераховані в законі хворобливі стани психіки, а також недоумство (олігофренія). Юридична оцінка психічного стану особи як неосудність залежить від діагнозу експерта.

Новий кримінальний кодекс встановив, що підлягають кримінальній відповідальності особи, визнані судом обмежено осудними, тобто особи, які під час здійснення злочину у зв'язку з є у них психічним розладом, не були здатні повною мірою усвідомлювати свої дії(бездіяльність) і (або) руко водити ними. Визнання обмежено осудним враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Розглянуті обов'язкові ознаки суб'єкта характеризують його як загального суб'єкта злочину. Закон передбачає, що за деякі злочини відповідають лише особи, які разом із загальними ознаками суб'єкта злочину повинні володіти деякими додатковими ознаками, що характеризують особу винен в здійсненні даного конкретного виду злочину. Ці додаткові ознаки визначаються в диспозиціях статі Особливої частини УК по деяких злочинах або категоріях злочинів (посадовці, військовослужбовці).

Четвертий елемент складу злочину — суб'єктивна сторона. На відміну від об'єктивної сторони вона є внутрішньою, прихованою від стороннього сприйняття стороною злочину. Суб'єктивна сторона — це психічне відношення особи до свого діяння і його наслідків, включаюче вину, мотив і мету здійснення злочину.

Вина — це психічне відношення особи до скоюваного їм суспільно небезпечному діянню і його наслідкам, виражене у формі наміру або необережності (ст. 23 У До).

Законодавець виділяє дві форми вини: намір і необережність. Кожна з них ділиться на два вигляд. Намір буває прямим і непрямим, а необережність — злочинною недбалістю і злочинною самовпевненістю.

Злочин скоюється з прямим наміром, якщо суб'єкт, що його скоює, усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає неминучість або можливість настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання.

З непрямим наміром злочин скоюється тоді, коли суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків і, не бажаючи їх, свідомо допускає настання таких наслідків (ст. 24 У До). Переважна більшість злочинів скоюється умисно. Як правило, умисні злочини є найтяжчими. Проте і необережні злочини заподіюють серйозний збиток кримінальним законом, що охороняється, об'єктам. Перший різновид необережності — злочинна самовпевненість — має місце там, де особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але леЦКоважно, тобто без достатніх до того підстав розраховує на їх запобігання. Наприклад, водій грузовика, ігноруючи заборонного сига нал світлофора, перетинає на високій швидкості перехрестя, сподіваючись на відсутність перешкод і свій досвід, але через леЦКоважність цей розрахунок не виправдовується і відбувається зіткнення з раптово що з'явився на перехресті трамваєм. Винен в цілому правильно оцінює дану ситуацію як здатну спричинити за собою небезпечні наслідки. Разом з тим він розраховує, що йому вдасться запобігти цим наслідкам. Він сподівається на конкретні реальні чинники, які, на його переконання, зможуть запобігти небезпечним наслідкам. Суть злочинної леЦКоважності полягає в тому, що розрахунок винен об'єктивно не підтверджується і наступає суспільно небезпечний результат.

Злочин вважається зробленим в результаті злочинної недбалості, якщо що вчинило його особа не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча при необхідній уважності і передбачливості повинне було і могло їх передбачати. Непередбачення обличчям настання суспільно небезпечних наслідків свідчить про зневажливе відношення винен як до норм права, так і до спеціальних правил (правилам гуртожитку). Винен не мобілізує свою волю на пошук шляхів і засобів для запобігання небезпечних наслідків.

Зустрічаються випадки, коли особа, скоюючи те або інше діяння, не тільки не передбачає його суспільно небезпечних наслідків, але не повинне було або не могло їх передбачати. Така ситуація іменується в кримінальному праві випадком або казусом і виключає кримінальну відповідальність.

Правильна оцінка будь-якої поведінки неможлива без урахування його мотивів і мети.

Мотивом злочину називають обумовлені потребами і інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішучість вчинити злочин і якими воно керується при його здійсненні. Це може бути низовинна (користь, заздрість і т.п.) або позбавлена низовинного забарвлення спонука (на приклад, товариство або інтереси служби, що помилково зрозуміло).

Метою злочину визнається уявна модель злочинного результату, досягнення якого прагне особа при здійсненні злочину. Мета злочину виникає на основі злочинного мотиву, а мотив і мета разом утворюють основу, на якій формується вина як певна інтелектуальна і вольова діяльність суб'єкта, що протікає у момент здійснення злочину.

Законодавчий опис перерахованих ознак складу злочину в статтях Загальної і Особливої частини Кримінального кодексу є тим необхідним мінімумом, який дозволяє відмежувати злочин від діяння, що не є таким.

Наявність цього мінімуму в діянні особи свідчить про з вершенном злочині і є єдиною, необхідною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. В цьому з коштує значення складу злочину.