2.Специфіка соціально-психологічного підходу до спілкування.

У спілкуванні відображається:

1. звичайна активність як спосіб задоволення повсякденних потреб («активність заради активності»);

2. творча активність - осмислення сприйнятої інформації з метою її подальшого теоретичного узагальнення та приклад­ного впровадження.

Основна функція спілкування як обміну інформацією - інфор­маційний та інтелектуальний розвиток. Види інформації:

1. спонукальна - наказ, прохання, інструкція, наказ, парадам

2. констатувальна, або репродуктивна, - повідомлення;

3. пошукова (аксіальна) - спрямована на індивідуального або групового отримувача інформації;

4. адресна (ретиальна) - спрямована окремим реципієнтам та великим соціальним групам, які зосереджені в просторі і, як правило, є анонімними для комунікатора.

Функції інформації:

1. стимулююча - наказ, порада, прохання;

2. дестабілізуюча - порушення автономних форм поведінки або діяльності;

3. повідомлююча - констатація або прогнозування.

Фази комунікації:

1. фаза взаємної спрямованості - установка партнера на зовніш­ню комунікацію;

2. фаза взаємного відображення - рольовий обмін між партне­рами;

3. фаза взаємного інформування - актуалізація ролей, коли партнери усвідомлено сприймають одне одного;

4. фаза взаємного відключення - потреба партнерів згорнути спілкування.

Засоби комунікації:

1. вербальна - мова як знакова система;

2. невербальна - жести, міміка, пантоміміка. Невербальна комунікація посилює вербальну: тільки 7%

змісту повідомлення передається значенням слів, тоді як 38% -їх вимовою, а 55% - виразом обличчя (М.Н. Корнєв, А.Б. Кова­ленко).

Види пантомімічних систем:

1. паралінгвістична (параметри голосу - діапазон, тональність);

1. екстралінгвістична (наявність у мові різних пауз - покаш­лювання, плач, сміх тощо).

Види ролей у спілкуванні:

1. соціальна - система групових очікувань від особистості за­лежно від виконання нею соціальних функцій на певному місці і за певних умов («господар», «професіонал», «знавець» тощо);

2. міжособистісна - система групових очікувань від особистості згідно з встановленими з нею стосунками («друг», «доброзич­ливець», «предмет обожнювання», «підопічний», «маріонет­ка», «суперник», «арбітр», «Іванко-дурник» тощо);

3. внутрішня групова - система групових очікувань від особи­стості відповідно до її репутації (може збігатися з міжособи-стісною роллю);

4. індивідуальна - поведінка, яку особистість очікує від себе, коли відтворюється власний минулий досвід пристосування до соціального середовища (А.Б. Добрович).

Основною функцією спілкування як сприймання одне одного є взаємопізнання. Засоби спілкування:

1. засоби масової інформації (телебачення, періодичні видання, радіопередача);

2. механічні пристрої комунікації (телефон, комп’ютер, пейджер, рація);

3. схематичні зображення (графіки, схеми, таблиці, символи   , креслення);

4. художні засоби (малюнки, музика, поезія, проза).

4.Функції спілкування.

Щодо функцій (від лат. functio — виконання, здійснення) спілкування, то під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні підходи до класифікації функцій спілкування.

Л. Карпенко за критерієм «мета спілкування» виокремлює ще вісім функцій, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення в ньому певних цілей:

• контактну — встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому й передавання повідомлення та підтримки зв'язку під час взаємодії у формі постійної взаємоорієнтованості;

• інформаційну — обмін повідомленнями (інформацією, думками, рішеннями, задумами, станами), тобто прийом — передавання якихось даних у відповідь на одержаний від партнера запит;

• спонукальну — стимулювання активності партнера зі спілкування, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій;

• координаційну — взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної діяльності;

• розуміння — не тільки адекватне сприйняття й розуміння сутності повідомлення, але й розуміння партнерами один одного;

• амотивну — виклик у партнера зі спілкування потрібних емоційних переживань і станів, зміна з його допомогою власних переживань і станів;

• встановлення стосунків — усвідомлення й фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків, в яких належить діяти індивідові;

• здійснення впливу — зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера (намагань, думок, рішень, дій, потреб, активності, норм і стандартів поведінки тощо).

Серед функцій спілкування вчені вирізняють також соціальні. Основна з них пов'язана з управлінням громадсько-трудовими процесами, інша — із встановленням людських стосунків. В утворенні спільноти полягає ще одна функція спілкування, яка спрямована на підтримку соціально-психологічної єдності в групах і пов'язана з комунікативною діяльністю (сутність діяльності у створенні й підтримці конкретного взаємозв'язку людей у групах; вона допускає інформаційний обмін знаннями, стосунками й почуттями між людьми, тобто має на меті передавання—сприйняття індивідом громадського досвіду).

Серед соціальних функцій спілкування важливими є функції наслідування досвіду та зміни особистості (остання здійснюється на основі механізмів сприйняття, наслідування, переконання, зараження).