6. Зовнішня політика внутрішнього використання

Сьогодні повідомлення про зовнішньополітичну проблематику здебільшого нагадують фронтові зведення: на західному напрямку після запеклого опору ми відійшли на заздалегідь підготовлені позиції... Ці повідомлення викликають тривогу щодо світлого геополітичного майбутнього держави.

Безумовно, неможливо перевірити алгеброю аналізу гармонію зовнішньої політики, кухня якої з її таємницями прихована від публічних поглядів. Однак очевидно й те, що зовнішня політика, попри всю байдужість до неї та нерозуміння її суті значною частиною населення, повинна бути прогнозованою, прозорою та, ризикнемо припустити, зрозумілою не тільки політбомонду, а й українським платникам податків, в інтересах яких цю політику, власне, й повинні проводити.

Якщо спробувати вивести формулу ефективності української зовнішньої політики, то в спрощеному вигляді її можна представити у вигляді дробу, у чисельнику якого – наші об’єктивні досягнення на міжнародній арені, а в знаменнику – кризові внутрішньополітичні процеси, невідповідність реальних дій влади деклараціям про європейський вибір, криза довіри у відносинах із західними партнерами, ослаблення позицій у діалозі з Росією. Можна додати ще й множник суб’єктивого впливу, який останнім часом так і намагається потрапити в знаменник.

Про наші зовнішньополітичні успіхи автори писали вже не раз. Безсумнівно, утвердження України на міжнародній арені як суверенної держави, будування партнерських відносин із сусідами, внесок нашої країни в забезпечення європейської безпеки, ядерне роззброєння, активну участь у миротворчих операціях можна віднести до чисельника нашої зовнішньополітичної формули (ДТ. – 2002. – № 45).

7. Різдво для інтелектуалів

Отримати Нобеля є заповідною мрією чи не кожного науковця, політика, письменника. Ця винагорода прикрашає не тільки домашній інтер’єр, університетську кафедру чи банківський рахунок, вона здатна підняти міжнародний авторитет цілої країни. Саме тому найкращі представники людства, ще не помічені Нобелівською фундацією, кожного жовтня, немов діти напередодні Різдва, затамовують подих у передчутті дива.

Літературна премія традиційно викликає найзапекліші суперечки у письменницьких колах. І це закономірно. Бо в літературі завжди існує ризик недо- чи переоцінки домінанта. Хто сьогодні пам’ятає Генріка Понтопіддана чи Хосе Ечегарая, які свого часу зірвали нобелівський бонус? Певно, що таких небагато. Натомість Марселя Пруста з Францем Кафкою знають усі, але це не завадило Шведській академії обминути увагою визнаних класиків. Втім, попри дискусійність певних рішень, нобелівські функціонери набагато частіше поцілювали у генія, ніж вшановували якогось нездару, чому підтвердженням є цьогорічний (2003 року – Л. П.) переможець.

2 жовтня постійний секретар Шведської академії Хорас Енгдаль розірвав конверт з ім’ям лауреата, яким виявився південноафриканський майстер слова Джон Максквелл Кутзее. В активі цього письменника близько двадцяти романів та новел, десятки есеїв. Він лишається єдиною у світі людиною, яка двічі здобувала Букерівську премію. Він також є єдиною людиною, яка двічі не з’являлася за своїми нагородами. І наразі невідомо, чи відвідає Кутзее Нобелівську церемонію. Принаймні сам факт присудження йому найвищої літературної відзнаки став для 63-річного професора абсолютною несподіванкою. “Я й гадки не мав, що відбувається оголошення призерів”, – каже розгублений письменник... (ПіК. – 2003. – № 41. – С. 22).