15. Економічний розвиток українських земель у складі Польської та Литовської держав (15-17 ст.). Висвітлення цих процесів у документальних джерелах «Устава на волоки», «Литовські статути».

Вже в другій половині XIV ст під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви, що поставило завойовників під сильний вплив східнослов'янських народів. Литовці не вводили радикальних змін. Збереглися і форми організації господарства та власності. Основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчина. Із зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селян. І хоча вони ще залишаються у громаді, але перетворюються на феодальних залежних, тобто повинні були виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина переважно збиралася у вигляді продуктової ренти, але існувала і відробіткова рента – панщина, яку відбували не лише селяни, а і селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. З розвитком міст змінюються потреби феодалів. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава починає змінювати натуральну данину на грошові податки. На початковому етапі панщина була незначною, але зростання її відбувалося швидкими темпами. Селянське населення поділяли на 3 групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували данину – чинш. Челядь – цілковито залежні селяни, колишні раби. Правове становище їх було різним. Ті раби, які мали своє господарство і несли повинності, були дуже близькими до тяглих селян. Литовські Велиі князя та польські королі роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах – Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років. З розвитком великого землеволодіння пов'язаний процесс поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого продукту. Остаточне покріпачення селянства було зафіксовано Литовським статутом 1588 року. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися. З розвитком фільваркового господарства пов'язана земельна реформа – так звана «Устави на волоки» (1557). За цією реформою вся земля, що перебувала у руках селян, вимірювалася і поділялася на волоки. За волоком закріплювались всі повинності, що їх несли селяни.

16. Столипінська аграрна реформа і спроби її реалізаціїї в Україні.

Столипінська реформа передбачала, передусім руйнування гро­мади, в якій сам Столипін вбачав головний гальмуючий чинник у процесі розвитку прод\ ктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905 — 1907 рр.. фактично примусила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 лис­топада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного зако­ну стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Сутність його полягала у скасуванні закону 1893 р. про непору­шність громади. Усі громади поділялися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24-х років, і ті. де пе­реділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а до­мовласники ставали особистими власниками землі, що скасову­вало особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив в особисту власність домовласника. У травні 1911 р, було видано «Положення про землеустрій», за яким створювалися відрубні та хутірські господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За зго­дою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділян­кою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Особливе значення в Столипінській аграрній реформі мала переселенська політика. З метою скорочення соціального напру­ження та аграрного перенаселення уряд сприяв переселенню за Урал близько 3 мли осіб, з яких більше 1 мли — з України.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – "відруб", а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася "хутором".

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення трьох груп законів