2.3. Складові української народної педагогіки

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для нас історія, не тільки збагатить нашу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить нас до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Український народний календар чітко ділиться за пори року – весна, літо, осінь, зима, має свої святкові дні як релігійного, так і світського змісту, спрямований на певні дії, які приурочені, наприклад, збиранню врожаю, завершенню сільськогосподарських робіт, прославлянню весни тощо.

В далекому минулому народний календар передбачав події, які починались з приходом весни. Це пов'язувалось з оновленням життя, пробудженням природи, активізацією людської діяльності. До весняних свят відносились: зустріч весни (Стрітення), приліт птахів, першої оранки (свято першої борозни), перших сходів та ін.

До весняних свят відноситься і одне з найбільших релігійних свят християн – Великдень, або Пасхальне свято. Воно пов'язане з випіканням паски, розписуванням і фарбуванням яєць, веселими народними іграми, освяченням в церкві продуктів харчування.

Доброю традицією в народі користувався і продовжують вшановуватись в наші дні – день пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів. Вшанування пам'яті померлих, спогади про їхні добрі справи, героїчні вчинки виховують у дітей повагу та любов до своїх предків.

В умовах незалежної України з'явилась можливість відродити і таке свято, як День Матері. Воно відоме ще задовго до прийняття християнства і було приурочене богині весни, радості, шлюбу, покровительці дівоцтва і материнства. Називалось воно святом Лади. У родинах, навчальних закладах проводиться велика робота з вшанування дівчат, жінок, дружин, матерів як носіїв добра, краси, продовжувачів історії людства.

До літніх свят відносяться – “зелене свято” (клечальна неділя, Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок та ін.

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими є зимові свята. Деякі з них пов'язані з іменами святих пророків Андрія, Миколая та ін.

Ціла низка свят пов'язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов'язковими є колядки щедрівки, посівання.

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, Правда і кривда і Краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке відзначають усі віруючі, а також прихильники християнської віри, символізує собою появу на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, простити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також Водохрище та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в школі пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав.

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена. Саме родинному вихованню народна мудрість надає пріоритетного значення. Відзначення дня народження кожного члена сім'ї, “срібного ювілею” (25 років з дня одруження), “золотого ювілею” (50 років) та інших сімейних традицій і обрядів зміцнюють сім'ю, викликають найглибші людські почуття, породжують найгуманніші людські стосунки.

Народний календар вартий уваги не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників цих свят, а й важливою прогностичною інформацією.

Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди та народних прикмет і передбачень: “Тріщи, не тріщи – минули водохрещі”, “Горобці в калюжі – на теплу погоду”, “Дощ на Зелені святки – будуть великі достатки”, "Прийде Влас – з печі злазь” та ін.

Окрім концепції педагогіки народного календаря, існують й інші – концепція педагогіки народознавства, української козацької педагогіки та української національної системи виховання.

Поняття “народознавство” увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, – сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснені і цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що чільне місце ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорозької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка формує в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі. Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом.

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров'ям, мужніх воїнів, які б самовіддано захищали рідний народ від чужоземного поневолення, у вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошани до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим, бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів, періоду богатирської Київської Русі.

Провідні ідеї козацького руху – свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

У початковій школі національне виховання вимагає введення інтегрованого курсу українознавства. Цей курс не можна обмежувати одним-двома предметами, тим більше в українській школі. Українознавство має бути не просто складовою кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі.

Вивчення курсу українознавства в початковій школі – це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядами, які тісно пов'язані з віковою культурою й мудрістю наших предків.

На уроках українознавства діти не тільки мають почути розповідь учителя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ учителя мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська література), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані “дійства” (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків та ін.).

Увесь навчально-вихований процес здійснюється українською мовою (крім уроків з іноземної мови), а навчання рідної мови спрямовується як на вивчення орфографії і граматики, так і на оволодіння мовою як засобом спілкування, знаряддям мислення, усного і писемної викладу думок, поетичного зображення дійсності.