14 Історія вчень менеджменту. А. І. Кредісов
розвитку яких збагатили і продовжують збагачувати сучасну теорію і практику управління.
У міру зростання ролі управління із загальної виробничої і суспільної діяльності дедалі чіткіше вирізняється управлінська діяльність. Потім вона відокремлюється, потім спеціалізується. Нарешті, стає видом професійної діяльності.
Об'єктом професійного менеджменту як самостійного виду діяльності є господарська діяльність організації в цілому або в її конкретній сфері (виробництво, збут, фінанси, НДДКР та ін.), а суб'єктом — спеціаліст-менеджер. Управління різноманітними рівнями організації — низовим, середнім і вищим — забезпечують відповідні менеджери.
Необхідно розрізняти поняття «менеджер» і «підприємець». Менеджер не залежний від власності на капітал фірми, в якій він працює за наймом. Підприємець, як правило, власник, що бере на себе ризик витрат, пов'язаних з організацією нового підприємства або з розробленням нової ідеї, нового продукту, нового виду послуг. Проте часто, особливо на початковій стадії господарської діяльності, підприємець одночасно є і менеджером.
Е волюція управлінської думки як предмет історії вчень менеджменту
Розглядаючи еволюцію управлінської думки, необхідно пам'ятати, що організація — це досить давнє явище в суспільному житті. Навіть доісторичні люди жили організованими групами. Безперечно, весь цей час існувала і практика управління, яка у різні періоди не була однаковою. Проте як наукова дисципліна управління виникло лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Бум менеджменту в найбільш розвинутих країнах, насамперед у США, припадає на період після другої світової війни.
Поняття "менеджер" стало означати професію, "менеджмент" — галузь досліджень. З'явилися концепції, школи, підручники, спеціальна література.
Розділ
1. Предмет і підходи до аналізу управління
як наукової дисципліни 15
Важливо розрізняти менеджмент як функцію і практику й менеджмент як галузь знань і дисципліну.
' Як практика менеджмент має дуже глибокі корені —
елементи його спостерігаються вже за 5000 років до н. є. (Давній Єгипет, Греція, Китай, Індія та ін.). Проте у вигляді :. систематизованого знання, науки його ще не було навіть у часи А. Сміта і К. Маркса. І один, і другий вважали, що економіка підпорядкована дії об'єктивних економічних законів, які не залежать від людини. Відповідно до них і треба організовувати економічне життя, виробництво національного багатства. Останній із великих англійських класиків політичної економії, основоположник неокласики А. Маршалл додав чинник організації (менеджмент) до трьох інших чинників виробництва — землі, праці і капіталу. Але менеджмент і в нього не був центральним чинником.
З того часу вчення менеджменту, які грунтуються на фактах, на емпіричному (індуктивному) розумінні, починають замінятися вченнями, що є результатом дедукції, тобто мислення, яке базується на теоріях. Менеджмент багато в чому стає схожим на капітал, а історія дедалі більше підтверджує ту істину, що економічний і соціальний розвиток суспільства значною мірою є результатом роботи, яку виконує менеджмент.
Сьогодні загальновизнано, що конкурентоспроможність окремих організацій, економічне процвітання нації в цілому насамперед залежать від рівня практичного управління і від якості розробок теоретичного менеджменту. Наявність природних багатств, виробнича і технологічна оснащеність тих або інших країн стають другорядними чинниками.
Загальновизнаним стало і розуміння того, що вирішення практичних проблем управління прямо залежить від успіхів теоретичного менеджменту. Проте це визнання аж ніяк не прояснило традиційного для управлінської думки питання: менеджмент — це наука чи мистецтво, що грунтується на досвіді? У цьому, як уявляється, криється причина того, що "науково" обгрунтовані рішення часто дають не тільки користь, ай значну шкоду. Адже залежать вони, у кінцевому підсумку, тільки від реальної влади і прийнятих рішень.
Отже, менеджмент — це не тільки сфера практичної діяльності, а й винятково важлива самостійна галузь знань,
[6 Історія вчень менеджменту. А. І. Кредісов
наукова й навчальна дисципліна. її становлення, розвиток, еволюція — не завжди послідовні кроки вперед. На думку менеджменту, а отже і на підходи до об'єктів управління — техніки і людей, впливають успіхи в осмисленні питань, пов'язаних з управлінням, багатьма іншими науками, такими як математика, інженерна наука, психологія, соціологія, антропологія.
Предметом історії учень менеджменту саме і є вивчення процесу еволюції управління як знання взагалі і як наукової дисципліни зокрема.
Як і будь-яка інша наука, історія вчень менеджменту має свої методи дослідження, а також специфічні, властиві лише їй завдання. Зупинимося на цьому докладніше.
В основі вивчення менеджменту лежать аналітичний, синтетичний і міждисциплінарний методи аналізу.
Внесок науки в менеджмент оцінюється насамперед новизною ідей, їхнім впливом на наступний розвиток. Такий аналітичний аналіз доповнюється дослідженням тенденцій, рухів, навколишніх сил, що впливають на індивіда й у сукупності, у синтезі, у кінцевому підсумку, визначають рішення, яке він приймає з питань менеджменту. Що стосується міждисциплінарності, то управлінська думка плідно розвивається і вивчається лише на основі економічної історії, соціології, психології, соціальної історії, політичної науки, антропології.
Викладена вище методологія, а також розгляд управлінської думки в контексті з культурним середовищем (тобто економічних, соціальних і політичних аспектів життя) визначають основне завдання історії учень менеджменту. У цілому її можна визначити як вивчення не тільки того, якою була управлінська думка, а й чому вона була такою, а також якою вона може стати в майбутньому.
Таке загальне визначення завдання потребує конкретизації. На наш погляд, у ньому можна виокремити низку підзавдань, або систему завдань.
Чим обумовлене становлення управління в різних країнах?
Які особливості розвитку управління?
Розділ
1. Предмет і підходи до аналізу управління
як наукової дисципліни 17
Які загальні і специфічні риси управління з огляду на історичні, політичні і національні особливості різних країн і періодів їхнього розвитку?
В якому напрямі відбувається подальший розвиток теорії і практики менеджменту?
Ш коли управління й основні підходи до нього
У науковій літературі описано багато шкіл (концепцій) менеджменту, а також підходів до його дослідження, які відіграли велику роль у розвитку теорії і практики управління.
Що стосується сутнісних характеристик цих шкіл, то докладно ми їх розглянемо пізніше. Тут же лише назвемо їх у хронологічному порядку.
Школа наукового управління (1885—1920). Основні представники: Фредерік Уінслоу Тейлор, Френк і Ліліан Гілбрет. Вивчали управління виробництва на низовому рівні, а не в цілому.
Адміністративна школа в управлінні (1920—1950). Основні представники: Анрі Файоль, Лінделл Урвік, Джеймс Муні. Досліджували управління стосовно всієї організації, а не окремої її частини.
Школа людських відносин (1930—1950). Основні представники: Мері Паркер Фоллет і Елтон Мейо. У 1950-х роках трансформувалася в школу поведінкових наук (Дуглас Макгрегор, Герберт Саймон, Девід Макклелланд та ін.).
Наука управління, або кількісна школа (1950 — до сьогодення). Особливо швидкого розвитку ця школа набула в другій половині XX ст., коли з'явилися комп'ютери і відповідна освіта в менеджерів.
Кожна школа — це сукупність концепцій щодо розуміння сутності, принципів, функцій і методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлінських рішень на основі цілі, програми дій, інформації тощо. Саме в цьому полягають їхня спільність, відмінність і водночас історична значущість для розвитку теорії і практики менеджменту.