7

Тема 2. Банківські ризики План

1. Види банківських ризиків та їх характеристика.

2. Оцінка й управління процентним ризиком.

3. Захист від банківських ризиків та елементи системи управління ними.

4. Етапи процесу управління ризиками.

Банківська діяльність за своєю природою пов'язана з ризиками, що викликаються різними обставинами. Комер­ційні банки мають справу з безліччю різних категорій ризи­ку, всі вони управляються по-різному, залежно від цілей та стратегій банків. Для ефективного управління банківськими ризиками їх можна класифікувати за різними критеріями: із причин виникнення, за функціональними видами, за масш­табами і т. ін.

В економічній літературі зустрічаються кілька типів кла­сифікацій банківських ризиків. Серед них можна виділити та­кі: внутрішні та зовнішні, економічні та політичні, за актив­ними і пасивними операціями, за балансовими і позабалан­совими операціями, фінансовий ризик і ризик незбалансованої ліквідності тощо.

Найбільш поширеною є класифікація банківських ризиків з погляду сфер виникнення та можливостей управління: бан­ківські ризики поділяють на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх належать ризики, пов'язані зі змінами у зов­нішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежні від його діяльності. Це політичні, правові, соціальні (ризик країни), загальноекономічні та інфляційний ризики. Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку винятко­во високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе. Для їх оцінювання застосовуються в основному логічні методи аналізу.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосе­редньо у зв'язку з діяльністю конкретного банку.

За сферою виникнення внутрішні ризики поділяються на фінансові та функціональні.

Фінансові ризики утворюють найчисленнішу групу бан­ківських ризиків. Вони визначаються ймовірністю грошових утрат і пов'язуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів банку. До фінансових ризиків належать:

1. Цінові: валютний, відсотковий; ризик зміни вартості цінних паперів; ризик зміни цін на фізичні активи;

2. Нецінові: ризик ліквідності; кредитний, неплатоспроможності; варіабельності дохідності банку, окремих банківських портфелів та операцій.

Функціональні ризики: операційно-технологічний ризик, ризик репутації, юридичний та стратегічний ризики.

У фінансовому менеджменті також виділяють: докумен­тарний, транзакції, стратегічний та ризик зловживань. Фу­нкціональні ризики пов'язані з процесами створення й упро­вадження нових банківських продуктів і послуг, збирання, обробки, аналізу й передавання інформації, підготовки кадро­вого потенціалу та виконання інших адміністративно-госпо­дарських операцій.

2.1. Оцінка процентного ризику

Ризик зміни процентної ставки — це наявний або потен­ційний ризик для надходжень або капіталу, який виникає вна­слідок несприятливих змін процентних ставок.

Серед основних методів регулювання або мінімізації про­центного ризику слід виділити такі:

1) метод управління процентним спредом чи структурне балансування портфелів активів і зобов'язань — це один із методів, за допомогою якого банк фіксує спред і нейт­ралізує ризик зміни процентної ставки. При цьому допуска­ється, що всі процентні ставки як за активними, так і за пасив­ними операціями змінюються однаково та в одному напрямі.

Основними параметрами управління процентним ризиком за допомогою балансування структури активів і зобов'язань є строки та суми.

Сутність прийому полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за обсягом коштів. При цьому можливе застосування таких основних стратегій:

а) збалансована за строками стратегія передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Така стратегія не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізуючи процентний ризик;

б) незбалансована за строками стратегія є альтернативним підходом, що надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни процентних ставок. Використання зазначеної стратегії будується на прогнозі зміни швидкості, напрямку та величини процентних ставок на ринку. Згідно з незбалансованою стратегією управління строки залучення коштів мають бути коротшими за строки їхнього розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження процентних ставок, і навпаки.

Метод структурного балансування використовується па­ралельно з іншими способами управління процентним ризи­ком, оскільки на практиці збалансувати всі позиції за строка­ми та сумами майже неможливо.

2) метод управління розривом (GAP-менеджмент).

Геп (GAP-розрив, дисбаланс) визначається як різниця між величиною чутливих активів (ЧА) у грошовому вираженні та величиною чутливих зобов'язань (43) у грошовому вираженні:

GAP = ЧА – ЧЗ. (2.1)

Ідея методу управління гепом полягає в тому, що розмір та вид (додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прог­нозам зміни процентних ставок згідно з таким правилом:

1. якщо геп додатний (активи, чутливі до зміни ставки, перевищують чутливі зобов'язання (ЧА>ЧЗ)), то зі зростанням процентних ставок маржа зростатиме і, навпаки, у разі їхнього зниження маржа зменшуватиметься;

2. якщо геп від'ємний (чутливі зобов'язання перевищують чутливі активи (ЧА < Ч3)), то зі зростанням процентних ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься;

3. коли чутливі активи та зобов'язання рівні — геп нульовий. При нульовому гепі маржа банку буде стабільною, незалежно від коливань процентних ставок, процентний ризик — мінімальним, проте і одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни процентних ставок стає неможливим. З іншого боку, за умови, коли процес прогнозування процентної ставки ускладнений або взагалі неможливий, банку варто використати стратегію нульового GAP, відповідно знизивши й процентний ризик.

3. метод хеджування — включає (штучне хеджування) — операції з деривативами: форвардними контрактами, ф'ючерсами відсоткових ставок, опціонами, своп-контрактами, сутність яких розглядалася в курсі «Банківські операції», а та­кож дюрацію (натуральне хеджування).

Розрахунок дюрації (оцінка середньозваженого строку по­гашення) здійснюється щодо всіх надходжень грошових кош­тів за активами та всіх виплат за пасивними операціями, які направляються вкладникам, кредиторам і акціонерам банку.

Для розрахунку дюрації портфеля необхідно:

1. обчислити середньозважений строк погашення для кожного фінансового інструмента, що входить до складу портфеля;

2. зважити кожний розрахований показник за ринковою вартістю;

3. знайти суму всіх здобутих показників, яка становитиме середньозважений строк погашення портфеля в цілому.

Здобутий показник характеризує зважений за вартістю середній строк погашення портфеля (дюрацію). Дібравши склад та структуру портфелів так, щоб середній строк погашення портфеля активів приблизно збігався із середнім строком по­гашення портфеля зобов'язань, банк може захиститися від не­гативного впливу ризику зміни процентних ставок.

Якщо середньозважений строк погашення портфеля ак­тивів не збалансований з аналогічним показником портфеля зобов'язань, то банк наражається на процентний ризик. Чим більша різниця між цими величинами, тим чутливішою до ко­ливань процентних ставок на ринку буде чиста вартість банку, тобто розмір акціонерного капіталу.

Якщо середньозважений строк погашення портфеля зобов'язань коротший порівняно з портфелем активів, то капі­тал банку зростатиме зі зниженням ринкових ставок і зменшу­ватиметься з їх підвищенням. Це характеризує така формула:

Зміна вартості капіталу = (2.2)

де d_a та d₃ — дюрація активів та зобов'язань, відповідно, а їх різниця — це розрив;

∆і — величина зміни рівня ставок на ринку;

і — процентна ставка дисконтування;

t — часовий період.