127. Суб'єкти і умови застосування антикризових стратегій щодо перехідних економік.

Основною метою антикризового управління є забезпечення міцного положення на ринку і стабільно стійких фінансів країни при будь-яких економічних, політичних і соціальних метаморфозах у країні. Отже, воно повинне бути здатним вирішувати різнопланові і різнобічні завдання. У його рамках застосовуються, як правило, такі управлінські інструменти, що у специфічних українських умовах виявилися найбільш ефективними в рішенні всіх поточних завдань підприємства, а не тільки в усуненні тимчасових фінансових труднощів.

Сутність антикризового управління – прискорена і діюча реакція на істотні зміни зовнішнього середовища на основі заздалегідь ретельно розробленої гами альтернативних варіантів управлінських рішень, що передбачають різні дії в залежності від ситуації. В основі антикризового управління лежить процес постійних і послідовних нововведень у всіх ланках і галузях дій підприємства.

Антикризове управління націлюється на те, що навіть у найскладнішій господарській ситуації, в якій опинилося підприємство, можна було ввести в дію такі управлінські і фінансові механізми, що дозволили б вибратися з труднощів з найменшими для підприємства втратами.

128. Стратегії ринкових реформ: проблема синтезу та національної адаптації реформаторських моделей. = 126

129. Глобальна та цивілізаційна специфіка ринкових трансформацій.

Процес формування елементів глобальної економіки розви­вається одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає пос­тійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечу­вали безперервність і розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й еко­номічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони всього 15 %, відповідні показники для промислове розвинутих держав — 15 і 56 %.

130. Економічні системи домінуючих і перехідних економік: порівняльний аналіз.

Країни з перехідною економікою, будуть функціонувати у світі, який трансформується під впливом процесів глобалізації та інтернаціоналізації господарських зв’язків. Вкрай важливим є зайняття активної позиції цими країнами по відношенню до зазначених процесів. Уряд, співпрацюючи з неурядовими організаціями, повинен зайнятися створенням відкритих інститутів, що передбачають безпосередню участь населення у процесах підвищення якості життя. Необхідно розробити стратегію розвитку національної економіки в умовах усе зростаючої інтернаціоналізації з метою отримання користі. Головні принципи цієї стратегії передбачають:

• керівниками цієї стратегії повинні бути країни-виконавці, а не консультуючі країни; необхідно визначити цілі й послідовність дій;

• уряд повинен взаємодіяти с неурядовими організаціями, підтримувати приватний сектор та визначити потреби розвитку;

• сформулювати у довгостроковій перспективі способи вирішення проблемних питань;

• структурним перебудовам та соціальним проблемам необхідно приділяти не меншу увагу ніж фінансовим та макроекономічним питанням;

Дана стратегія буде сприяти активній участі держав в інтернаціоналізації господарських зв’язків та повинна включати чотири основні сфери розвитку - структурну, людську, фізичну та галузеву. Питома вага та пріоритетність цих сфер та питання торгівлі, зайнятості, руху капіталу будуть залежати лише від конкретних економічних умов та національних особливостей, а також від результатів обговорення програм, необхідних для реалізації заходів. Лише за таких умов країни, що розвиваються, будуть в змозі адекватно та швидко реагувати на, постійно змінюючи міжнародне середовище.