53. Сучасний монетаризм і грошово-кредитне регулювання економіки

Сучасний монетаризм як один з напрямів економічної думки сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності.

Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників "чиказької школи" на чолі з М. Фрідманом: "Дослідження в галузі кількісної теорії" та "Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960".

Монетарна політика розглядалася М.Фрідменом та його послідовниками як сукупність узгоджених і цілеспрямованих дій органів державної влади щодо регулювання обсягів грошової маси в економіці. Серед макроекономічних цілей такої політики виокремлювалася насамперед стабільність цін. Крім того, грошово-кредитна політика має забезпечити стабільне та поступове зростання на 3-5% грошової пропозиції, стабільність відсоткових ставок, високу зайнятість, економічне зростання, стабільність на валютних і фінансових ринках, скорочення державних витрат тощо.

З огляду на поставлені цілі М.Фрідменом були розроблені основні напрями монетарної політики, відомої сьогодні як політика “дешевих” (або “дорогих”) грошей. Політика “дешевих” грошей втілюється в життя, коли Центральний банк знижує облікову процентну ставку, скуповує державні цінні папери, аби збільшити сукупні витрати та зайнятість за умов економічного спаду. Ця політика проводиться з метою виведення країни із кризи і є антициклічною монетарною політикою. Вона в основному відповідає кейнсіанським методам грошово-кредитного регулювання економіки.

Політика “дорогих” грошей має місце, коли Центральний банк, навпаки, підвищує облікову процентну ставку і продає державні цінні папери, аби зменшити сукупні витрати, обмежити пропозицію грошової маси і, таким чином, знизити темпи інфляції за умов економічного піднесення. Такі заходи Центрального банку забезпечують проведення антиінфляційної монетарної політики. Ця політика більшою мірою характеризує уявлення монетаристів про грошово-кредитне регулювання.

Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження. Розглядаючи гроші одним з можливих активів, монетаристи надали кількісній теорії більш загальної форми й одночасно зробили крок до примирення кількісної теорії з кейнсіанською теорією надання переваг ліквідності. Якщо гроші — одна з форм багатства, то поряд з особистим доходом до функції попиту на гроші варто ввести змінну, що відображає витрати їхнього збереження. Цією змінною є процент, що показує дохідність альтернативних способів вкладення активів і адекватно відображає витрати.

Це означає, що зміна процентної ставки, на думку монетаристів, не здатна істотно впливати на процес заміщення грошей негрошовими активами.

На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На нього впливають доходи, рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей) та величина процентних ставок. Монетаризм використовує "портфельний підхід" до грошей, розглядаючи їх одним з видів капітальних активів. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів.

Останні два десятиріччя минулого століття та перші роки ХХІ-го ст. стали періодом трансформації монетаризму в один із найвпливовіших напрямів сучасної економічної теорії в цілому. В основі цих змін, по-перше, лежали глобальні причини економічного, політичного, соціального характеру. Серед них слід назвати суттєві перетворення у світовій економіці (глибокі циклічні кризи 70-х – 80-х рр., їх переплетіння з світовими структурними і галузевими кризами, посилення нестабільності валютної системи в звязку із скасуванням фіксованого курсу долара стосовно золота, посилення інфляції з одночасним зростанням безробіття, скорочення виробництва та обсягів світової торгівлі); неефективність за цих умов кейнсіанських методів регулювання економіки.

По-друге, зміни обумовлювалися також внутрішньою логікою розвитку самої монетарної концепції (формування нових відгалужень монетаризму, зокрема нового монетаризму, глобального монетаризму, теорій оптимальної валютної зони, валютних коридорів тощо; створення економетричних моделей, які відображали вплив грошей на економіку) та спробою монетаристів запровадити власні рецепти стабілізації економіки з оптимальним співвідношенням державного регулювання та стихійних ринкових механізмів.