15.4 Роль вільних економічних зон у розвитку міжнародного бізнесу

На шляху розвитку міжнародного бізнесу є багато перепон, однією з яких є наявність митних бар'єрів на кордонах між країнами. На противагу до митних бар'єрів останнім часом бурхливо розвивається створення вільних економічних зон (ВЕЗ). У науковій літературі сьогодні можна зустріти до ЗО визначень ВЕЗ. Згідно визначенню експертів ООН, "ВЕЗ -це обмежені промислові райони, які являють собою частину території країни з безмитним режимом, де іноземні фірми, що виробляють продукцію, головним чином на експорт, користуються рядом податкових та фінансових пільг".

Загальними принципами для всіх типів та різновидів ВЕЗ є:

• локальність території;

• відсутність мит (чи їх фіксація на мінімальному рівні) на ввіз (вивіз) обладнання, напівфабрикатів та готової продукції при максимальному спрощенні всіх процедур, пов'язаному з експортно-імпортними операціями;

• пільговий режим оподаткування;

• вільний обіг вільноконвертованої валюти в умовах загальної свободи міждержавних фінансових трансакцій;

• гарантії від конфіскації іноземної власності та надання компаніям, які функціонують у ВЕЗ додаткових пільг та привілеїв.

В кінці 90-х років у світі нараховувалося біля 800 зон, у тому числі у розвинутих країнах - більше 200, ще 100 знаходилося в процесі будівництва та 50 - на стадії проектування. У ВЕЗ країн, що розвиваються було зайнято до 2,5- 3 млн. чоловік, а вартість їх експорту складала до 25 млрд. долл. США. В Сполучених Штатах ВЕЗ створені в 47 штатах, їх нараховується більше 250, а загальний оборот досяг 40 млрд. долл. США.

Головними цілями створення вільних економічних зон є:

174

• сприяння залученню іноземного капіталу в країну та збільшення валютних надходжень;

• розвиток експортних виробництв;

• залучення нових технологій та технічна модернізація окремих галузей;

• розвиток економічно відсталих регіонів країни;

• забезпечення повнішої зайнятості населення;

• розвиток ринкової інфраструктури;

• сприяння розвитку туристично-рекреаційного бізнесу.

Класифікацію існуючих ВЕЗ можливо проводити за багатьма критеріями. Так, за ступенем інтегрованості у світову та національну економіку можна виділити два типи ВЕЗ: екстравертивні - такі, що мають анклавний характер та орієнтуються на зовнішній ринок, і інтровертивні -інтегровані до національної економіки.

Вільні економічні зони за розмірами поділяються на великотериторіальні та точкові. Великотериторіальні ВЕЗ співпадають з адміністративно-територіальною одиницею країни і побудовані за комплексним типом. Точкові ВЕЗ створюються на невеликих і навіть на дуже маленьких територіях, і мають чітко виражений функціональний характер. Точковою зоною може бути місто, невеликий район, підприємство, склад, порт тощо.

Класифікація ВЕЗ за галузевою ознакою викликає певні труднощі, оскільки в експортно-виробничих зонах (ЕВЗ) розміщуються підприємства різних галузей промисловості. Однак певна галузева спеціалізація зон все таки існує.

За характером власності ВЕЗ можна поділити на державні, приватні та змішані. Найпоширенішою у світовій практиці формою власності ВЕЗ є змішаний тип, де поряд з державною власністю присутня приватна.

Найважливішим критерієм класифікації ВЕЗ є їх поділ за характером діяльності, чи функціональним призначенням. За цим критерієм виділяють п'ять основних типів зон : зони вільної торгівлі;

експортно-виробничі зони; науково-промислові парки; оффшорні центри та комплексні ВЕЗ.

Зони вільної торгівлі (ЗВТ) відносяться до ВЕЗ першого покоління. Це найбільш давня та проста форма організації зональних структур на території однієї держави. Основною перевагою ЗВТ є відносно незначні капіталовкладення країни та їх швидка окупність.

До ЗВТ відносяться території, функції яких в основному зводяться до ввезення, зберігання, сортування, пакування та перевалки товарів без їх додаткової обробки. У ряді випадків допускається незначна обробка іноземних товарів з метою їх подальшого реекспорту. Не дивлячись на певний зиск від мит та за рахунок економії на накладних витратах, можливості подібних зон у розвитку експорту виробництва, залучення у

175

нього національних матеріальних та трудових ресурсів досить обмежені. Тому цей тип ВЕЗ у чистому вигляді не отримав поширення в сучасній міжнародній практиці.

Розрізняють наступні види зон вільної торгівлі: порто-франко; вільні гавані; безмитні митні зони; безмитні; спеціальні магазини "д'юті-фрі";

митні склади; вільні склади; вільні митні зони; митні мікрозони.

Основною метою створення ЗВТ є стимулювання імпорту товарів, розвиток внутрішньої та транзитної торгівлі. Перші ЗВТ створювались у великих портових містах і мали статус "порто-франко". Порто-франко -це портове місто разом з великою територією, яка прилягає до нього і виділена із загального митного кордону держави. У межах порто-франко товари не тільки вивантажувались, зберігались, але й піддавались незначній переробці, сортуванню та пакуванню без сплати мит до тих пір, поки вони не попадали в середину країни.

В сучасних умовах ЗВТ створюються навкруги міжнародних транзитних вузлів (аеропорти, морські та річкові порти, залізничні станції тощо) з метою активізації зовнішньоекономічної діяльності. Сьогодні в США нараховується близько 180 ЗВТ, в Європі - 150, в Японії - 1Ъ._

Експортно-виробничі зони (ЕВЗ) можна віднести до ВЕЗ другого покоління. Вони входять до групи промислово-виробничих зон, яка ще включає: вільні виробничі зони; експорто-імпортозамінні зони; імпортні та імпортнозамінні зони. На відміну від зон вільної торгівлі, які насамперед стимулюють розвиток імпорту товарів і внутрішньої торгівлі; ЕВЗ призначені для розширення експортного потенціалу, розвитку зовнішньої торгівлі і, відповідно, для збільшення валютних надходжень.

ЕВЗ створювались, по-перше, шляхом перепрофілювання, еволюції та трансформації зон вільної торгівлі, коли на відведену під них територію стали ввозити не тільки товар, але й капітал, займатись не лише однією торгівлею, але й виробництвом. Це відноситься в основному до промислово-розвинутих країн. По-друге, ЕВЗ створювались шляхом цілеспрямованого формування ВЕЗ, орієнтованих на виробництво товарів для експорту. Це характерно для нових індустріальних країн та країн, що розвиваються.

Створення ЕВЗ у країнах, що розвиваються відображало загальну тенденцію до заміни імпортозамінної моделі на експортоорієнтовану шляхом розвитку галузей, які спеціалізуються на виробництві товарів для зовнішнього ринку. Нова стратегія органічно вписалась у структурну перебудову промислове розвинутих країн, коли відбувалось формування найбільших ТНК і активне перенесення окремих галузей обробної промисловості в країни, що розвиваються, що є ідеальним в умовах ЕВЗ. Якраз ТНК зіграли важливу роль у створенні ЕВЗ і формуванні експортного потенціалу країн, що розвиваються. На початку 90-х років загальне число ЕВЗ зареєстрованих у 120 країнах, що розвиваються, зросло до 300.

176

В промислове розвинутих і нових індустріальних країнах пріоритетним напрямком економічного розвитку стають наукомісткі галузі. Ця тенденція знайшла відображення в процесі трансформації функціонального призначення ВЕЗ і появі зон, які спеціалізуються на розробці та випуску наукомісткої продукції. Ці зони отримали назву науково-промислові парки (ШІП), технопарки, технополіси. Їх відносять до зональних структур третього покоління.

Принципи організації НПП схожі з порядком створення ЕВЗ: ті ж територія та економічна обособленість, державна підтримка у вигляді валютних асигнувань, фінансових та податкових пільг, експортна орієнтація. Важливою відмінністю НПП від ЕВЗ є те, що ЕВЗ створюються для організації крупносерійного, трудомісткого виробництва, а НПП - для здійснення розробки принципово нових виробів та технологій, матеріалів та товарів. В НПП здійснюється експериментальне, дрібносерійне виробництво наукомісткої продукції. НПП організуються поруч з університетами, коледжами та науковими центрами.

На сьогодні у світі створено більш як 400 технопарків. В середині 90-х років у США нараховувалось 100 технопарків, в Німеччині - 60, в Китаї -52, Великобританії - 40, Франції - ЗО, Росії - 27, Японії - 20, Південній Кореї та Сінгапурі - по 10. Найбільш відомими серед них є: В США -"Кремнієва Долина", технопарки Північної Кароліни та університету Юти;

у Великобританії - технопарк Кембриджського університету; в Японії -містечко науки Цукуба; в Китаї - технопарк "Наньху"; в Росії -Міжнародний центр розвитку науки та технології (МЦРИТ), "Дубна", технополіс "Зеленоград".

Одним з різновидів ВЕЗ є оффшорні центри, спеціалізацією яких стало надання іноземним інвесторам певних видів послуг, пов'язаних з наданням їм національної юрисдикції, яка відрізняється пільговим режимом здійснення фінансових, банківських та інших сервісних операцій, а також пільговим оподаткуванням, - так звані "податкові гавані".

Поява цих ВЕЗ обумовлена бурхливим розвитком світового ринку фінансових послуг, бажанням іноземного капіталу зменшити політичні та економічні ризики, знайти у "бурхливому" світі "тихі" куточки, які забезпечують більшу конфіденційність та безпеку власникам капіталу. Тому історично склалося так, що держави, які приваблюють іноземних інвесторів режимом оффшорних юрисдикцій, не мають значних сировинних та трудових ресурсів та обширної території. Разом з тим ці держави знаходяться на перетині морських шляхів, мають сприятливий клімат, відносно розвинуту інфраструктуру, .відрізняються стабільною політичною владою та законодавством.

В якості оффшорної юрисдикції найчастіше часто виступають невеликі незалежні держави чи обособлен! території, які мають особливий державний статус. Влада цих юрисдикцій стимулює розвиток сектора

177

оффшорних послуг з метою залучення іноземного капіталу, збільшення зайнятості населення та підвищення ділової активності.

Режим, близький до оффшорного, можуть використовувати спеціальні економічні зони, райони портів та аеропортів.

Типова оффшорна юрисдикція надає інвесторам певний стандартний комплекс можливостей. До нього входять реєстрація нерезидентських та звільнених компаній, а також створення оффшорних структур інших типів -підприємницьких партнерств, оффшорних трастів, спеціалізованих оффшорних компаній (банків, страхових фірм та інвестиційних установ). В оффшорних юрисдикціях, як правило, широко доступні послуги номінальних власників, агентів компаній, номінальних директорів.

Найпростіша схема оффшорних операцій базується на найбільш універсальному принципі податкового законодавства, згідно з яким обов'язковому оподаткуванню підлягають ті доходи, джерело яких знаходиться на території даної держави. В тих випадках, коли джерело доходу знаходиться за кордоном чи не визначене досить точно, воно може бути виключене зі сфери податкової відповідальності в даній юрисдикції. Така ситуація виникає, наприклад, при наданні посередницьких послуг, послуг у зовнішній торгівлі, в консультаційному бізнесі та інших галузях цього сектора. Отримані подібним шляхом доходи можуть надходити на рахунки оффшорних фірм.

Оффшорні юрисдикції відносно оподаткування поділяються на два типи. Перший - це власне оффшорні райони та юрисдикції, які відносяться до "податкових гаваней". Для них є характерним відсутність податку на прибуток для пільгових компаній, але вони, в основному, виключені зі сфери дії міжнародних податкових угод (о. Мен, Гібралтар, Багамські о-ви, Панама, Теркс, Кайнос). До другого типу відносяться юрисдикції з "помірними" умовами оподаткування, тобто в них існує певний податок на прибуток. Переваги цих юрисдикцій пов'язані зі сприятливою системою міжнародних податкових угод, які вони мають з іншими державами. Крім того, в "помірних" юрисдикціях є пільги для компаній певних типів, насамперед холдингових, фінансових, ліцензійних.

До зон з "помірними" умовами оподаткування відносяться держави Західної Європи - Швейцарія, Нідерланди, Люксембург, Бельгія, Австрія. Існує ряд "комбінованих" юрисдикцій, які містять в собі ознаки обох типів. До такого роду "оптимальних" юрисдикцій причисляють насамперед Кіпр, а також Ірландію.

В сучасних оффшорних центрах спостерігається деяка "спеціалізація" пільгових територій. Існують юрисдикції, які вважаються традиційно холдинговими (де розміщуються холдингові компанії, зокрема Гібралтар), інші рекомендуються для зовнішньоторговельних фірм (о. Мен, Швейцарія, Гонконг). Є юрисдикції банківські, трастові, страхові, інвестиційні (Кайманові о-ви, Ірландія, Багамські о-ви, Кіпр, Панама, Барбадос). Серед страхових юрисдикцій в свою чергу є такі, які більше

178

підходять для внутрішньофірмового страхування (Гернсі), для перестрахувальних фірм (Теркс та Кайнос) та інші. Нерідко виникає ситуація, коли декілька юрисдикцій конкурують за залучення корпорацій певного профілю. Наприклад, реєстрація офшорних судновласницьких компаній здійснюється в Ліберії, Панамі, на Кіпрі, на островах Мен, Гернсі та в інших місцях.

Новим явищем в практиці створення ВЕЗ стала поява еколого-економічних регіонів (ЕРР). Більшість з них розташовано в промислове розвинутих країнах на унікальних, екологічно цінних територіях. Як правило, це гірські території, території зі сприятливим кліматом і потенційними рекреаційними можливостями. Поява нового виду ВЕЗ - ЕРР зумовлена скороченням природних ресурсів, нераціональним розміщенням виробництва та споживання, забрудненням навколишнього середовища, а також тим, що всі проблеми, які накопичилися, неможливо було вирішити в рамках старої моделі розвитку.

Важливою відмінністю ЕРР від інших видів ВЕЗ є характер підприємницької діяльності, яка в них здійснюється. ЕРР спеціалізується на таких сферах бізнесу, які не руйнують і не забруднюють навколишнє середовище. Наприклад, туризм, рекреація, валютно-фінансові операції, різноманітні послуги (консалтинг, аудит, зв'язок і телекомунікації, дизайн тощо), сфера освіти, медицини тощо.

Еколого-економічними районами можна вважати окремі кантони Швейцарії, які спеціалізуються на випуску екологічно чистих продуктів харчування і надають рекреаційні та фінансові послуги.

179