3.5 Нові індустріальні країни

Серед країн, що розвиваються, виділяється група країн, які отримали назву "нові індустріальні країни" (НІК). З 1988 року для їх характеристики також використовується поняття "нові індустріальні економіки". За досить короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі промисловості. Вони змогли різко збільшити промисловий експорт і посісти важливе місце у міжнародному поділі праці.

Склад групи НІК постійно змінюється. У 80-ті роки до цієї групи входили країни і території Південно-східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика), а також Індія і Єгипет. Однак найбільш розвиненими серед них є азіатська четвірка "Драконів". У 90-ті роки намітилася тенденція розширення цієї групи за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль нових індустріальних країн.

Критеріями зарахування країн до цієї групи є:

• ВНП на душу населення не менше 1100 дол.США;

• частка переробної промисловості у ВНП більше 20%.

Нові індустріальні країни відрізняються такими характеристиками:

• високі темпи зростання;

• динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення;

42

• зростання професійного рівня робочої сили;

• інтенсивна участь у міжнародному поділі праці;

• широке використання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.

У 90-ті -роки на частку НІК припадало 46% ВНП та 63% експорту країн, що розвиваються.

Поява НПС і вражаючий "ривок" азіатської четвірки НІК першого покоління зумовлені об'єктивними процесами у світовому господарстві загалом і в економіці цих країн зокрема.

Під впливом таких чинників, як НТР, екологічні проблеми, демографічна ситуація, у 60-70-ті роки у високорозвинутих країнах деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії, а пізніше машинобудування та електроніки почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва робило іноді просто невигідним виробництво продукції цих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги стали районом активних операцій ТНК по організації в них експортного виробництва промислової продукції. До таких порівняльних переваг слід віднести:

• дешеву робочу силу;

• наявність сировини;

• низькі ціни на землю тощо.

Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш вагомим у тих країнах, які раніше за інших застосували експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий інвестиційний клімат. Саме ці країни і були НІК першого покоління.

З середини 80-х років даний процес почав охоплювати і деякі інші країни, що розвиваються. Зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют відносно долара США, НІК першого покоління почали, в свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві трудомісткої продукції. Тому, активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, країни першої хвилі НІК почали масово переміщувати трудомісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та інші, чим і сприяли появі нових індустріальних країн другого покоління.

У цьому процесі беруть участь і ТНК, продовжуючи переміщувати у НІК другого покоління виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у високорозвинених країнах. Збереження даної тенденції веде до розширення кола НІК та наступної передачі "нижніх поверхів" промисловості у країни третього покоління - Філіппіни, Шрі-Ланку та інші.

Характерною закономірністю індустріалізації НІК є її поетапність, "ступінчастість". Так, піднімаючись технологічними сходинками вгору, кожна група з цих країн звільняє нижню сходинку для наступного

43

покоління НІК. Цей процес проходження нових країн, які індустріалізуються, через певні технологічні етапи отримав назву "летючих гусей" (за аналогією пташиного ключа, який чим раз більше розширюється).

У розширені кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму високорозвинутих країн. Ця політика була направлена на послаблення позицій країн, що розвиваються, як нових конкурентів. Тиск високорозвинених країн на Південну Корею та інші НІК першого покоління змушує їх добровільно обмежувати експорт у розвинуті країни. Так, з 1989 року США виключили четвірку азіатських НІК з числа країн, які користувалися пільгами відповідно до генеральної системи XX. Це привело до переведення виробництва до НІК другого покоління і дало змогу ТНК та національним компаніям Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Гонконгу обминути бар'єри на шляху експорту промислової продукції в високорозвинуті країни.

Разом з тим, в останні роки, знизились відносні переваги НІК у дешевій робочій силі, і відповідно, конкурентоспроможність промислового експорту з цих країн. Це пов'язано з різким поширенням використання інформаційних технологій, електронізацією та роботизацією виробництва, які раніше вважалися сферою ручної праці. Вказані зміни значно уповільнили переміщення ТНК виробництва із США та Західної Європи у НІК.

Також послаблює позиції НІК політика "технологічного неомеркантилізму" з боку високорозвинених країн. Вона виявляється в прагненні цих країн запобігти або обмежити отримання конкурентами з числа НІК нових перспективних технологій, новітнього обладнання.

Однак, незважаючи на труднощі адаптації до "інформаційної революції", НГК продовжують здійснювати трансформацію економіки, орієнтуючись. вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. У НІК першої хвилі створюються наукові і технопарки, розширюються власні наукові дослідження. Так, у республіці Корея витрати на науку становлять майже 3% ВНП, тобто досягли рівня провідних європейських країн. У нових індустріальних країнах Латинської Америки майже 100 тис. наукових співробітників. Науці НІК притаманна спеціалізація досліджень, тісно пов'язаних з їхнім експортним потенціалом: в Азії - з електроніки, а в Латинський Америці - з сільського господарства (в тому числі з біотехнології).

Якщо у 70-80-ті роки НІК виступали лише як перспективний ринок збуту чи сфери вкладання капіталу, то в наш час ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру продуктивних сил світу, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. І сьогодні НІК демонструють одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. У 50-ті роки. Республіка Корея мала середньодушовий доход 5,6% від рівня США, а на початку 90-х - вже 34%.

44

Перенесення у 80-х роках виробництва з Японії та НІК першої хвилі у Малайзію, Індонезію, Таїланд привело до того, що ця група країн стала найбільш динамічною за темпами економічного зростання у світі.

У 90-х" роках частка НІК Азії у світовому експорті телевізорів становила близько 33%, радіоприймачів - більше 43%, транзисторів - 30%, взуття, іграшок, спортивного інвентарю - більше 33%.

Однією з швидкозростаючих галузей НІК є загальне і транспортне машинобудування, зокрема виробництво та ремонт суден, автомобілів, локомотивів тощо. Так, почавши зі складальних підприємств, які працювали на місцевий ринок, республіка Корея з часом стала помітним експортером легкових автомобілів, Сінгапур - експортером нафтодобувного обладнання.

У НІК, які мають відповідну сировинну базу, швидко розвиваються металургія, нафтохімія, целюлозно-паперова промисловість.

Разом з тим НІК мають чимало регіональних і національних особливостей розвитку. Навіть азіатські НІК першої хвилі суттєво відрізняються одна від одної багатьма рисами. Так, ступінь зовнішньої відкритості Сінгапуру і Гонконгу набагато вищий, ніж Республіки Корея і Тайваню, які приділяють велику увагу внутрішнім джерелам економічного зростання. У Республіці Корея і Тайвані держава безпосередньо бере участь у розвитку економіки, здійснює її планування, існує значний державний сектор, а у Сінгапурі й Гонконгу державне втручання в економіку здійснюється в основному непрямими методами.

Гонконг, Сінгапур, а також НІК другої хвилі лібералізували політику стосовно ТНК, скасували більшість обмежень на їхню діяльність, а Південна Корея і Тайвань зорієнтовані в основному на створення спільних підприємств.

Однак для всіх азіатських НІК можна виділити загальні складові успішного розвитку:

1. Максимально ефективне використання зовнішніх чинників економічного розвитку:

• використання пільгових кредитів;

• участь у міжнародному поділі праці;

• залучення ТНК, іноземних технологій, ноу-хау.

2. Перехід до експортна орієнтованої моделі іядустріалізації.

3. Послідовна внутрішня економічна політика держави:

• підтримка стабільних внутрішніх цін;

• підтримка реальних обмінних курсів валют;

• стимулювання підвищення попиту й пропозиції у галузі інвестиційних товарів.

4. Соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості та^я&жта ^ttv ^wa, тай sav щ^^ч^у^ул,, дасцкайіта к в.ододаїдщсь.кссть, Wiye^'ra'». жадй> \ ^й&а^^ддщ, ^к'^™™^⁶'^та ДОоз®^ оатткессгь..

^5

Все це сприяло підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємств, створенню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, не дивлячись на певні труднощі, .йти шляхом динамічної модернізації і прискореного приєднання до передових досягнень цивілізації.

46