3.4 Зовнішньоекономічні зв'язки країн, що розвиваються

Для переважної більшості країн, що розвиваються, зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже велике значення. Беручи участь у міжнародному поділі праці, ці країни мають змогу отримати матеріальні, фінансові та інші ресурси, які гостро необхідні для розвитку національної економіки.

Як показала практика світового розвитку, країни, що розвиваються, які відгороджувалися бар'єрами від міжнародних економічних контактів, знаходяться сьогодні у дуже важкому економічному становищі. І навпаки, країни, які активно брали участь у цьому процесі (нові індустріальні країни), стали найбільш динамічним регіоном світової економіки.

Новою рисою економічної політики країн, що розвиваються за останнє десятиріччя став процес лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків. Він зумовлений рядом чинників:

• закономірності НТР;

• поглиблення міжнародного поділу праці;

• заборгованість країн, що розвиваються;

• скорочення зовнішнього фінансування.

Все це спричинило переорієнтацію економічної політики країн, що

39

розвиваються, на більш активний розвиток зовнішніх зв'язків. І за останні сорок років понад ЗО країн цієї групи лібералізували торгівлю. Особливо відчутно цей процес проходить в Латинській Америці, де Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та інші країни вже значно знизили тарифні й нетарифні бар'єри. У більшості країн, що розвиваються, істотно поліпшений інвестиційний клімат для іноземного капіталу, полегшена процедура відкриття іноземними компаніями філій і дочірніх підприємств.

Однією з важливих форм участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах є зовнішня торгівля. Значна частина сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих країн реалізується на зовнішньому ринку. На ньому ж країни, що розвиваються, отримують машини і обладнання, транспортні засоби, продовольство та інші товари.

У світовому товарообміні дані країни спеціалізуються і мають порівняльні переваги у виробництві сировини, сільськогосподарських, матеріале - або трудомістких промислових виробів.

За останні десятиріччя значно зріс вартісний обсяг зовнішньоторгового обігу країн, що розвиваються. Якщо у 1950 році їхній експорт та імпорт становили відповідно 18,9 і 17,3 млрд. доларів, то у 1992 році - 830, 3 і 868,4 млрд. доларів.

Великі зрушення сталися також й у товарній структурі експорту країн, що розвиваються. Якщо у 1960 році продукція переробної промисловості займала у експорті цих країн трохи більше 4%, то у 1990 році вона перевищувала 54%. Особливо збільшили експорт переробної продукції країни, які не є експортерами нафти (за винятком найменш розвинених країн).

Основне місце у структурі промислового експорту країн, що розвиваються посідають: текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка й електроніка та інші трудомісткі вироби. В основному вивіз таких виробів здійснюється . через канали транснаціональних корпорацій (ТНК), які беруть активну участь в індустріалізації цих країн і створили тут розгалужену мережу подетально, поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Поступово зростає також експорт машин та обладнання, хімікатів, автомобілів.

Однак, не дивлячись на помітні зрушення в експортній спеціалізації країн, що розвиваються, їх питома вага у світовому промисловому експорті в цілому незначна. Тому цим країнам доводиться докладати величезних зусиль, щоб зберегти завойовані у XX столітті позиції на світовому ринку чи здобути нові.

Значну роль відіграють зовнішньоекономічні чинники і у фінансуванні даних країн. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує фонд нагромадження, інвестиції і тим самим сприяє економічному зростанню.

Тому для більшості країн, що розвиваються, використання

40

іноземного капіталу є об'єктивно необхідним для економічного розвитку. Зовнішні фінансові ресурси надходять у вигляді прямих і портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, позик у міжнародних фінансових організацій, організаційної допомоги розвитку та інших формах. Одночасно з країн, що розвиваються, відбувається зворотній рух ресурсів: прибутків на інвестиції і процентів за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді повернення кредитів, дезінвестицій раніш вкладеного підприємницького капіталу.

Проте перспективи надходжень із джерел зовнішнього фінансування в економіці країн, що розвиваються, невеликі: за даними МВФ у 1988 році ці країни отримали 106 млрд. доларів США, а у 1999 близько 75 млрд. доларів.

Надмірна концентрація зусиль багатьох країн, що розвиваються, на залученні іноземних кредитів при послабленні уваги до проблеми раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав у зв'язку із світовою економічною кризою 1980-1982 років та дія таких довгострокових чинників, як НТР та структурні зрушення у світовій економіці, різко загострили на початку 80-х років увесь комплекс проблем, пов'язаних із заборгованістю країн, що розвиваються.

Боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Якщо у 1988 році заборгованість всіх країн, що розвиваються складала 548 млрд. доларів США, Африки - 109 млрд., Азії - 166 млрд.. Латинської Америки - 232 млрд., то у 1991 році відповідно - 1061 млрд., 245 млрд., 361 млрд., 372 млрд. доларів США. Відношення зовнішньої заборгованості до ВПН країн, що розвиваються у 1981 році склало: для всіх країн - 30,8%, Африки - 44,4%, Азії - 21,3%, Латинської Америки -37,3%. У 1991 році ці дані відповідно складали - 36%, 99,6%, 26,5%, 37,3%.

Значна частина боргів, особливо найменш розвинених країн, набула репутації "безнадійних". В результаті виник "вторинний ринок боргів", на якому було знижено банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями на початку 90-х років перевищив 100 млрд. доларів США.

У зв'язку з зростанням зовнішньої заборгованості, країни, що розвиваються, в останні двадцять років почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій ТНК. Це пов'язано з тим, що приплив прямих інвестицій ТНК не призводить безпосередньо до зростання боргу і одночасно може бути важливим джерелом фінансування економіки. В останні роки щорічний обсяг інвестицій ТНК в економіку країн, що розвиваються, перевищував 20 млрд. доларів США.

В останні десятиріччя суттєво змінилися організаційні форми взаємодії ТНК і країн, що розвиваються. Якщо у 50-60-ті роки основною формою організації операцій ТНК у цих державах було заснування повністю контрольованих філій і відділень (прямі інвестиції), то у 70-ті

41

роки поширилося створення спільних підприємств з участю ТНК та місцевого приватного чи державного капіталу, що в значній мірі зумовило великий приплив портфельних інвестицій.

У 80-90-ті роки значно пощирилися нові форми виробничо-технічних взаємозв'язків країн, що розвиваються і ТНК. Все більше транснаціональні корпорації беруть участь у неакціонерних формах підприємства в цих країнах на основі контрактів про надання управлінських, технологічних та інжинірингових послуг, про будівництво об'єктів і видобування сировини.

За останні десятиріччя країни, що розвиваються, набули певного досвіду взаємодії з ТНК і регулюванні їхніх операцій. Це привело до розширення можливостей цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань свого розвитку. В ці роки більшість держав провели лібералізацію .інвестиційного клімату для ТНК, ввели додаткові пільги для їхніх операцій.

Тому у 80-90-ті роки окремим країнам, що розвиваються, за допомогою ТНК вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі господарства, збільшити експорт продукції промисловості.