Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
128_zemkodexkomenta.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
2.58 Mб
Скачать

1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної вла­сності.

2. Право державної власності на землю набуваєть-ся і реалізується державою в особі Кабінету Мініст­рів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської мі­ських, районних державних адміністрацій відповід­но до закону.

3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'­єктами соціально-культурного, виробничого та жит­лового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фон­ду та історико-культурними об'єктами, що мають на­ціональне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавно­го значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для за­безпечення діяльності Верховної Ради України, Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовно­го (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактив­ного забруднення внаслідок Чорнобильської катаст­рофи.

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фон­ду, історико-культурного та оздоровчого призначен­ня, що мають особливу екологічну, оздоровчу, нау-

85

кову, естетичну та історико-кудьтурну цінність» якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового фонду, крім випадків* визначе­них цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної ака­демії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовно­го (обов'язкового) відселений, що зазнали радіоактив­ного забруднення внаслідок Чорнобильської катаст­рофи.

б. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами кулівлі-продажу, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність держави земельних діля­нок комунальної власності територіальними грома­дами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належ­ність землі народу України в особі визначених стат­тею органів державної влади, а також встановлюють порядок та умови придбання державної власності та визначають вичерпний перелік земель, які не можуть надаватись у приватну або комунальну власність.

Особливістю державної власності на землю є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової вла­сності народу України (ст.ст. 9,10 Закону України «Про власність»). Це означає, що на землю, яка проголошена винятковою власністю народу, держава має лише ком­петенцію по управлінню у загальнонародних інтересах. Таким чином, право державної власності характеризує належність землі народу України в цілому.

Держава є особливим суб'єктом правовідносин, і підстави набуття нею у власність землі відрізняються від підстав набуття їх у власність громадянами та юри­дичними особами. Хоча в коментованій статті надано перелік підстав набуття державою власності на землю, але фактично існує ще ряд підстав, на жаль, прямо в чинному Земельному кодексі не передбачений. Так, найважливішою підставою виникнення права власно­сті на природні ресурси у держави є націоналізація землі, яка була проголошена 24 серпня 1991 р. Актом незалежності України. За своєю сутністю націоналіза­ція була примусовим вилученням землі у федератив­ної держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік і переведення ЇЇ у власність України на підставі спеціальних законодавчих прав. Однією з під­став виникнення права державної власності на землю є перехід у власність держави безхазяйної земельної ді­лянки. Згідно з нормами Цивільного законодавства України (тому що аналогічні норми в Земельному за­конодавстві відсутні) безхазяйною треба визнавати зе­мельну ділянку, якщо вона не має власника (наприклад, власник відмовляється від права на земельну ділянку або втратив на неї право) або власник невідомий. За­значені факти встановлюються рішенням суду або ви­конавчого комітету місцевої Ради, що виноситься за заявою фінансового органу (ст. 137 ЦК України).

Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівня­них до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Коментована стаття передбачає можливість набуття у власність земельних ділянок іноземними держава­

85

ми для розміщення будівель і споруд посольств. Кип сульств, торговельних представництв та інших дипло­матичних або прирівняних до них організацій, якщо таке право передбачено відповідними міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Продаж зе­мельних ділянок, що перебувають у власності держа­ви, іноземним державам та іноземним юридичним осо­бам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності тери­торіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними Рада­ми за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Стаття 86, Спільна власність на землю

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасни­ків спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної влас­ності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земель­ні ділянки територіальних громад можуть бути рай­онні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

В даному випадку, під правом спільної власності на земельну ділянку слід розуміти право власності двох або декількох осіб на одну і ту ж саму земельну ділян­ку. Тобто, спільна власність характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів, тому що співвлас­ники єдиної земельної ділянки не створюють єдиного суб'єкта права — юридичну особу.

У випадку спільної власності кожному співвласни­ку належить право власності на всю земельну ділян­ку. Те ж право належить всім іншим особам спіль­ної власності. Таким чином, можна вважати, що кож­ному співвласнику належить обмежене право власно­

86

сті на спільну земельну ділянку. (Див.: Гражданский кодекс Украиньї (научно-практический коммента-рий).— X.: 000 «Одиссей», 1999.— С. 185-188).

Стаття розрізняє два види власності: спільна част­кова власність (з визначенням частки) та спільна су­місна власність (без визначення частки).

Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена част­ка в праві власності на спільну земельну ділянку. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або дробу пра­ва спільної власності. Розмір частки визначається за­лежно від умов набуття права власності на спільну зе­мельну ділянку, наприклад, у разі успадкування, спіль­ного придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільної земельної ділянки можуть бути нерівними, а можуть бути і рівними. Але, незалежно від розміру частки, кожен співвласник користується рівним обсягом прав до спільної земельної ділянки.

У спільній сумісній власності частка кожного спів­власника не визначена. Ця форма спільної власності ха­рактерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників земель­ної ділянки обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними. Співвласниками спільної сумісної власнос­ті можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності.

На відміну від цивільного, земельний кодекс перед­бачає обмежений круг суб'єктів права спільної частко­вої власності залежно від форми власності. Відносини спільної часткової власності виникають окремо серед суб'єктів права приватної власності — фізичних та юридичних осіб відносно земельних ділянок, які їм належать, і серед суб'єктів права комунальної власно­сті відносно земельних ділянок, які належать на праві власності територіальним громадам. Таким чином, інститут спільної часткової власності на землю може застосовуватися тільки окремо до відносин приватної або комунальної власності. Держава не може виступати суб'єктом права спільної власності на землю.

86

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]