Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
588566.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
18.12.2018
Размер:
2.58 Mб
Скачать

Методичні вказівки для самостійної роботи

Вивчення змісту цієї теми слід розпочати із з’ясування поняття „адміністративно-політична діяльність в Україні” як сукупності функцій, що здійснюються органами державної влади з метою забезпечення прав і свобод громадян; законності; безпеки особистості, суспільства і держави; державного суверенітету і територіальної цілісності. При цьому студент повинен сприйняти як аксіому визнання на конституційному рівні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю в Україні, а забезпечення прав і свобод людини та їхніх гарантій змістом і спрямованістю діяльності держави, що вимагає від державних органів вживати всіх можливих заходів для виконання цих положень Конституції України.

Для вирішення зазначених завдань держава передбачає створення відповідних органів, які виконують владні функції на засадах цент­ралізованого управління єдиноначальності, що значною мірою відрізняється від управління іншими сферами, де переваги надаються регулюванню відносин, тому студентам вкрай необхідно ознайомитися з функціями та владними повноваженнями великого кола цих органів, що дасть змогу сприймати їх як такі, котрі надають послуги у сфері управління.

Матеріали для вивчення

Безпека у кінцевому підсумку

завжди важливіше, ніж достаток.

А. Сміт

Управління національною безпекою

Існування кожної суверенної держави неможливе без захисту її національних інтересів, що є основною умовою гарантування самозбереження і прогресивного саморозвитку суспільства.

З цієї причини національна безпека держави — першорядна умова успішного державного будівництва.

Правову основу забезпечення національної безпеки становлять Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти державних органів влади й управління, прийняті

у межах їх компетенції у цій сфері; міжнародні договори й угоди, укладені чи визнані Україною.

Для безпосереднього виконання функцій забезпечення національної безпеки в системі державної виконавчої влади створюються і діють сили і засоби забезпечення національної безпеки, до яких належать:

а) Збройні сили України; Служба безпеки України; внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України; Державна прикордонна служба України; військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи й інші військові формування, створені відповідно до Конституції України, які виконують свої функції у цій сфері згідно з чинним законодавством;

б) органи, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, енергетиці, на транспорті та в сільському господарстві; служби забезпечення безпеки засобів зв’язку та інформації; митні служби; природоохоронні служби; органи охорони здоров’я населення та інші державні органи забезпечення безпеки, які діють відповідно до законодавства України1.

Прийнятий Верховною Радою України 19 червня 2003 р. Закон України “Про основи національної безпеки України” відповідно до пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності.

У Законі наведені терміни, що вживаються при розгляді питань національної безпеки, зокрема: національна безпека трактується як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспіль­ства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потен­ційних загроз національним інтересам.

Об’єктами національної безпеки є:

людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси;

держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб’єктами забезпечення національної безпеки є:

Президент України (як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних сил України і Голова Ради національної безпеки

і оборони України здійснюють загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України);

Верховна Рада України (визначає засади внутрішньої та зов­нішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного

і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних сил України та інших військових формувань);

Кабінет Міністрів України (як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби зі злочинністю);

Рада національної безпеки і оборони України (координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України);

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки);

Національний банк України (визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України);

суди загальної юрисдикції (здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України);

прокуратура України (здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України “Про прокуратуру України”);

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції);

Збройні сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України (забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіють зовнішнім загрозам воєнного характеру);

громадяни України, об’єднання громадян (через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії).

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.

Законодавець визначає (ст. 7) основні реальні та потенційні за­грози національній безпеці України, стабільності в суспільстві, зокрема: у зовнішньополітичній сфері; у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України; у внутрішньополітичній сфері; в економічній сфері; у науково-технологічній сфері; в екологічній сфері;

в інформаційній сфері.

Структуру Закону складають 12 статей, правові норми яких, зокрема, визначають: правову основу національної безпеки; об’єкти національної безпеки; суб’єкти забезпечення національної безпеки; принципи забезпечення національної безпеки; пріоритети національних інтересів; загрози національним інтересам і національній безпеці України; основні напрями державної політики з питань національної безпеки; повноваження суб’єктів забезпечення національної безпеки; основні функції суб’єктів забезпечення національної безпеки України; контроль за здійсненням заходів щодо забезпечення національної безпеки.

Безпека держави — багатогранна категорія, оскільки включає

в себе багато відгалужень, зокрема:

1. Економічна безпека — це стан держави, за яким вона забезпечена можливістю створення і розвитку умов для плідного життя її населення, перспективного розвитку її економіки в майбутньому та

в зростанні добробуту її мешканців.

2. Екологічна безпека — напрям забезпечення економічної безпеки держави задля створення населенню країни найбільш сприятливих умов щодо існування та плідного життя. Нейтралізація погроз зіпсування або навіть знищення навколишнього середовища вимагає великих коштів. Такі погрози створюються як зовнішніми, так і внутрішніми джерелами (перш за все, в забрудненні довкілля). Відходи виробництва у вигляді викидів у повітря, до річок та морів або закопування в землю забруднюють навколишнє середовище та загрожують існуванню всього живого в світі, в тому числі населення країни.

3. Продовольча безпека — одна з головних умов існування людей, тварин, рослин. Населення світу стрімко зростає. Тож зростає

і виробництво продовольства. Але не так стрімко. Наявність (або відсутність) продуктів харчування впливає на фізичний та психічний стан людей, від чого змінюється рівень соціального, політичного та економічного спокою в державі. Забезпеченість продуктами харчування залежить від багатьох факторів. На деякі з них людина зовсім або частково не може вплинути (погода, повені, землетруси, селі тощо). Та маємо пам’ятати, що одним з головних завдань управління є передбачення, яке втілюється в запобігання нестачам (в тому числі

і продовольства). Витрати на продукти харчування, на їх наявний та стратегічний запаси, на створення умов для їх зберігання — все це має враховувати (та розраховувати) урядовець.

4. Демографічна безпека — один з найважливіших напрямів економічної безпеки. Демографічна ситуація дозволяє визначити як в сьогоденні, так і на перспективу наявність трудових ресурсів, їх склад та можливості, які кошти та заходи треба застосувати, щоб створити потрібну державі демографічну ситуацію, як забезпечити економічну безпеку мешканцям країни та запобігти демографічній експансії інших народів. Усі ці (як і деякі інші) проблеми визначаються якісно та кількісно під час розгляду питань демографічної безпеки (див. табл. 11.1).

* Гіпотетичні дані.

5. Військова безпека — один з найбільш витратних (для народного господарства країни) напрямів економічної безпеки. Надмірні витрати на цей напрям ведуть до зубожіння населення, до скорочення витрат на соціальні потреби, що створює загрозу внутрішньому спокою в державі. Водночас, занадто велике зменшення витрат на цей напрям призводить до зменшення рівня забезпечення загальної безпеки держави, до негативних змін в її становищі у світі, збільшує нестабільність держави. Тому урядовець повинен творчо підходити до розв’язання цієї проблеми, обґрунтовуючи свої рішення відповідними розрахунками та міркуваннями.

6. Ресурсна безпека — найбільш вразливий напрям економічної безпеки. У світі замало держав, які здатні повністю забезпечити своє існування за рахунок власних ресурсів. Тому ресурси та володіння ними є найголовнішою причиною виникнення конфліктів і протистоянь. Відсутність або неповна забезпеченість ресурсами спричиняє великі збитки економіці держави. Саме тому урядовці мають знати, як треба уникати загроз, що створює така відсутність, як запобігти такому стану держави, в якому вона через нестачу ресурсів має приймати рішення, що не відповідають її інтересам, загрожують її суверенітету та державності.

7. Прісноводна безпека — різновид продовольчої безпеки, водночас, різновид ресурсної безпеки. Питна вода є однією з головних потреб людини. Відсутність питної води призводить до загибелі людини за три дні (відсутність продовольства — за місяць). Тому питна вода — один з головних видів ресурсів та компонентів харчування.

З розвитком людства питна вода набуває все більшої значимості, потреби в цьому виді ресурсів зростають, а наявність — зменшується. Урядовець має бути готовим до обґрунтування державної точки зору щодо питної води та постійного забезпечення нею населення країни. На підставі відповідних розрахунків урядовець повинен робити прогнози щодо витрат на питну воду та про їх вилив на економіку країни, а через те — на національну безпеку держави.

8. Енергетична безпека — один з головних напрямів збереження економічної безпеки держави, різновид ресурсної безпеки. Науково-технічна революція (НТР) призвела до збільшення використання енергоносіїв, яких потребують виробництво та побут. Обмеженість видобування спричинила підвищення цін та значимість енергоносіїв, що є особливо болісним для молодих та економічно слабких держав. Цей вид безпеки зараз для нашої молодої держави має дуже велике значення, оскільки ми виробляємо їх недостатньо для забезпечення своїх потреб (нафти — 2–4 млн тонн, при потребі 16–22 млн тонн на рік; газу 16–18 млрд куб. м, при потребі 72–75 млрд куб. м тощо), чим можна пояснити енергетичну залежність України від Росії та Туркменістану.

9. Цінова безпека — різновид безпеки, що має найбільший вплив на економіку. Правильне визначення ціни дозволяє правильно оцінити працю та встановити правильний розподіл благ поміж мешканцями країни, проводити правильний обмін послугами та товарами як всередині країни, так і на міжнародному рівні. Зовнішні та внутрішні чинники, що впливають на рівень цін, є джерелами балансу або відсутності збалансованості економіки держави. Цінова безпека тісно пов’язана з фінансово-грошовою безпекою.

10. Фінансово-грошова безпека — різновид безпеки, що має вплив на всі галузі економіки держави. Оскільки гроші є еквівалентом вартості будь-яких товарів, вони (через ціну) є чинником, спроможним дестабілізувати економічне становище в країні. Гроші — не тільки паперові або монетні знаки обміну, купівлі або продажу, а ще й безготів­кові перекази та цінні папери (акції, векселі, сертифікати, облігації тощо), що визначають фінансовий стан держави. Величезне значення має банківська система країни, яка виконує всі операції, що стосуються обігу грошей та цінних паперів. Саме банки здатні стабілізувати або дестабілізувати фінансове становище держави.

11. Політична безпека — один з найголовніших різновидів безпеки, що використовує політичні засоби для економічного та соціального балансу (або його відсутності) державного устрою. Відрізняється від деяких інших різновидів тим, що в нього немає сталого носія. Використовуючи можливості, надані ринковою економікою, певні політичні сили купують голоси виборців або наймають пікетників задля зовнішнього тиску на рішення Верховної Ради, Кабінету Міністрів або Президента України. При цьому часто-густо ігнорують національні інтереси української держави, надаючи перевагу власним уподобанням та меті. Зазначимо, що нерідко використовують економічні можливості (штучне утворення нестач, інформаційний терор, дезорієнтацію та дезінформацію населення країни) через підкуп окремих впливових осіб або органів ЗМІ.

12. Соціальна безпека — різновид безпеки, що базується на психічному та психологічному стані населення країни. Залежить від багатьох інших видів безпеки (зокрема від економічної, політичної, цінової, інформаційної тощо) та чинників (наявність кількості безробітних, багатодітних родин, кримінальних угруповань, правоохоронних органів та ін.). Відчутно змінюється під час воєн, епідемій, підвищення цін, проведення виборів.

13. Кримінальна безпека — різновид безпеки, який не має конкретного носія, але потужно впливає на економічний стан держави (через економічні злочини) та її мешканців (через вбивства, ґвалтування, крадіж­ки, пограбування). За даними правоохоронних органів України, грошовий обіг тіньової економіки зараз наближається за обсягом до грошового обігу всієї легальної економіки. Має прямий (дії економічного характеру) або непрямий (через зростання соціальної напруги внаслідок погіршення психічного стану населення, невпевненість владних структур тощо) вплив на економічну безпеку держави. Крім того, впливає на обсяг залучення та вкладання капіталу в економіку країни як зсередини (вітчизняні вкладники), так і ззовні (іноземні вкладники-інвестори).

14. Медична безпека — один з найважливіших різновидів безпеки, який має вплив на будь-яку сферу діяльності людини. Нехтування цим різновидом безпеки призводить до дестабілізації економіки внаслідок скорочення часових та трудових ресурсів, збільшення виплат за лікарняними листками та пенсіями, погіршення якості продукції тощо. Має тактичне та стратегічне значення (через демографічні зміни).

15. Інформаційна безпека — зараз набуває найбільшої значущості через дещо завищену увагу до засобів масової інформації (ЗМІ). Певною мірою – це рудимент, залишок минулого державного ладу, коли ЗМІ набули функції найголовнішого наглядача, за поданням котрого партійні органи змушували органи виконавчої влади виконувати неприродні для них завдання або іноді ставали на захист певного знедоленого громадянина. Але тепер ситуація змінилася: ЗМІ нерідко слугують тому, хто більше платить, і тому перетворилися на засіб маніпулювання громадською думкою. Насправді ж, інформація в світі набуває величезного значення як форма енергії, що здатна бути основним продуктом.

Розглядаючи національну безпеку України як полісистемне утворення, слід розуміти, що забезпечення ефективного функціонування усіх її складових, залежить не лише від ефективності діяльності забезпечуючих функціональних підсистем, а й діяльності підсистем нейтралізації негативних факторів, що суттєво впливають на її розвиток та функціонування. Такими загрозами національним інтересам України у відповідних сферах є:

а) у сфері забезпечення суверенітету і територіальної цілісності

зовнішні загрози:

– висунення територіальних претензій;

– втручання у внутрішні справи;

– використання ресурсної і технологічної залежності України для політичного тиску на неї;

внутрішні загрози:

– активізація сепаратистських рухів у деяких регіонах;

– зниження рівня боєздатності військової організації держави;

– відсутність гнучкої регіональної політики;

б) в економічній сфері

зовнішні загрози:

– втрата традиційних ринків збуту, недосконалість економічних зв’язків;

– завдання збитків Україні в результаті санкцій міжнародних органі­зацій;

– млявість інвестиційного процесу;

– недосконалість зовнішньоекономічної діяльності;

внутрішні загрози:

– спад виробництва, руйнування промисловості;

– неефективність економічних відносин та валютно-фінансового регулювання;

– негативний вплив нагромадженого інфляційного потенціалу;

– структурно-технологічна незбалансованість економіки;

– криза платежів;

– міжрегіональні диспропорції в економічному розвитку;

– зростання тіньової економіки;

– нелегальне вивезення за межі України капіталів, продуктів, сировини, матеріалів;

в) у сфері збереження генофонду народу;

зовнішні загрози:

– ввезення в Україну неякісних ліків і продуктів харчування;

внутрішні загрози:

– незадовільний рівень здоров’я населення;

– поширення інфекційних захворювань;

– низький рівень планування сім’ї;

– відтік інтелектуального потенціалу;

г) створення демократичного суспільства

зовнішні загрози:

– підрив міжнародних позицій України;

внутрішні загрози:

– недосконалість структури виконавчої влади;

– зволікання з удосконаленням правової бази;

– неефективність механізмів забезпечення законності;

– порушення прав і свобод людини;

– зволікання з проведенням економічних реформ;

– повільне входження до світового інформаційного простору;

д) у сфері екології

зовнішні загрози:

– ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, мате­ріалів, речовин;

внутрішні загрози:

– неефективне використання природних ресурсів;

– використання зношених фондів і застосування екологічно шкідливих технологій;

– низька екологічна культура населення;

е) у сфері будівництва системи національної безпеки

зовнішні загрози:

– відсутність ефективної системи європейської безпеки;

внутрішні загрози:

– відсутність єдиної політики безпеки;

– неврегульованість питань національної безпеки законами;

– недосконале інформаційне і наукове забезпечення1.

Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України” вiд 5 березня 1998 р. визначає правовий статус Ради національної безпеки і оборони України, яка відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки

і оборони при Президентові України.

Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є її засідання, на яких її члени голосують особисто. Делегування ними обов’язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України іншим особам не допускається. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Згідно із Законом, на запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони Украї­ни у її засіданнях можуть брати також участь голови комітетів Верховної Ради України, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради національної безпеки і оборони України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України.

Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, що підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки

і оборони України, який призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.

Для опрацювання і комплексного розв’язання проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони Украї­ни за її рішенням в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, можуть утворюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи. Фінансування діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснюється за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України окремим рядком.

Структуру Закону складають 4 розділи, правові норми яких, зокрема, регламентують: функції і компетенцію Ради національної безпеки і оборони України; склад і структуру Ради національної безпеки

і оборони України; порядок функціонування Ради національної безпеки і оборони України та ін.

25 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про Службу безпеки України”, який визначає СБУ як державний правоохоронний орган спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-техніч­ного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спе­ціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності

у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України. Органи

і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку

і межах, визначених Конституцією та законами України.

Структуру Закону складають 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: систему і організацію діяльності служби безпеки України; кадри Служби безпеки України; повноваження Служби безпеки України; соціальний і правовий захист військовослужбовців

і працівників Служби безпеки України; контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України; відповідальність за правопорушення у сфері діяльності Служби безпеки України.

Прийнятий Верховною Радою України 4 листопада 1991 р. Закон України “Про державний кордон України” визначає, що Україна, керуючись Конституцією України, Декларацією про державний суверенітет України та Актом проголошення незалежності України, неухильно проводить політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів України, виходячи із принципів непорушності державних кордонів, які є відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності України. Державний кордон України є недоторканним, а отже, будь-які порушення його рішуче припиняються.

Законодавець визначив, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Стаття 27 Закону констатує, що охорона державного кордону Украї­ни на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Державну прикордонну службу України, а в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря — на Збройні сили України. Державна прикордонна служба України і Збройні сили України під час виконання завдань з охорони державного кордону України керуються цим Законом, Законами України “Про Державну прикордонну службу України”, “Про оборону України”, “Про Збройні сили України”, іншими нормативно-правовими актами та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 2 Закону, захист державного кордону Украї­ни є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Ця діяльність провадиться в межах наданих їм повноважень шляхом вжиття комплексу політичних, організаційно-правових, дипломатичних, економічних, військових, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контррозві­дувальних, оперативно-розшукових, природоохоронних, санітарно-карантинних, екологічних, технічних та інших заходів. Координація діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави із захисту державного кордону здійснюється Державною прикордонною службою України.

Охорона державного кордону України є невід’ємною складовою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні Державною прикордонною службою України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Збройними силами України у повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України.

Загалом структуру Закону складають 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: режим державного кордону України; прикордонний режим; охорону державного кордону України; участь державних органів, громадських організацій і громадян в охороні державного кордону України; відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України.

Прийнятий Верховною Радою України 24 червня 2004 р. Закон України “Про правові засади цивільного захисту” визначає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Правовою основою цивільного захисту є Конституція України, цей Закон, Закони України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, “Про цивіль­ну оборону України”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про правовий режим воєнного стану”, “Про аварійно-рятувальні служби”, “Про пожежну безпеку”, “Про об’єкти підвищеної небезпеки”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інші акти законодавства.

Законодавець визначив, що цивільний захист здійснюється

з метою:

– реалізації державної політики, спрямованої на забезпечення безпеки та захисту населення і територій, матеріальних і культурних цінностей та довкілля від негативних наслідків надзвичайних ситуацій у мирний час та в особливий період;

– подолання наслідків надзвичайних ситуацій, у тому числі наслідків надзвичайних ситуацій на територіях іноземних держав відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основними завданнями цивільного захисту є:

– збирання та аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації;

– здійснення нагляду і контролю у сфері цивільного захисту;

– розроблення і здійснення запобіжних заходів у сфері цивільного захисту;

– оперативне оповіщення населення про виникнення або загрозу виникнення надзвичайної ситуації, своєчасне достовірне інформування про обстановку, яка складається, та заходи, що вживаються для запобігання надзвичайним ситуаціям та подолання їх наслідків;

– проведення невідкладних робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та організація життєзабезпечення постраждалого населення;

– забезпечення постійної готовності сил і засобів цивільного захисту до запобігання надзвичайним ситуаціям та ліквідації їх наслідків та ін.

Загальну структуру Закону складають 14 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: основні заходи у сфері цивільного захисту; єдину систему цивільного захисту; систему управління системою цивільного захисту; координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування

у сфері цивільного захисту; процедуру стандартизації, державної екс­пертизи та ліцензування у сфері цивільного захисту; порядок комплектування органів і підрозділів цивільного захисту та проходження служби цивільного захисту; соціальний і правовий захист осіб рядового і начальницького складу та працівників органів і підрозділів цивільного захисту; систему пенсійного забезпечення осіб рядового та начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту; процедуру та обсяги фінансового та матеріального забезпечення; міжнародне співробітництво у сфері цивільного захисту; організацію і нагляд за діяльністю у сфері цивільного захисту; відповідальність за порушення законодавства у сфері цивільного захисту та ін.

Стан країни багато у чому залежить від

особистої зацікавленості посадовців,

найбільше — першого керівника країни.

Жак Ширак

У відповідності із Конституцією України (ст. 107) Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони й керується в своїй діяльності Конституцією та законами України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актами Президента України.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Членами Ради національної безпеки і оборони України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Законом України “Про Раду національної безпеки і оборони України” визначено функції Ради національної безпеки і оборони України, якими є: внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Відповідно до функцій, визначених цим Законом, Рада національної безпеки і оборони України: 1) розробляє та розглядає на своїх засі­даннях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки

і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері; матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони; забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України та ін.; 2) здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції; 3) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану; 4) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; 5) координує та контролює діяльність органів виконавчої влади з відбиття збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України та ін.

Провідна роль у забезпеченні національної безпеки країни належить центральному органу виконавчої влади зі спеціальним статусом — Службі безпеки України.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управлін­ня Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов’язана: здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління Украї­ни внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов’язаних з національною безпекою України; здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов’язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян Украї­ни за кордоном; здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України; забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об’єднань; здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв’язку, а також важливих об’єктів інших галузей господарства; сприяти Державній прикордонній службі України в охороні державного кордону України; сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних ситуацій; забезпечувати засекреченим і шифрованим зв’язком державні органи України

і посадових осіб відповідно до переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України, здійснювати заходи щодо криптографічного та тех­нічного захисту секретної інформації та ін.

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов’язків надається право: вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності; подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов’язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці; проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”; здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності

і конфіденційності цих відносин; направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства і організації за ініціативою їх керівників; в інтересах розвідки, контррозвідки

і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України цим Законом; морально і матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги по забезпеченню державної безпеки; представляти їх у встановленому порядку до державних нагород та ін.

У разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності Служба безпеки України, її органи і співробітники мають також право: одержувати в установленому законом порядку на письмову вимогу керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України від митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми власності) інформацію і документи про операції, стан рахунків і руху коштів на них за конкретний проміжок часу (з розшифруванням сум, дати призначення та контрагента платежу), вклади, внутрішньо- та зовнішньоекономічні угоди, а також завірені копії документів, на підставі яких було відкрито рахунок конкретної юридичної або фізичної особи. Отримання від банків відомості, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо — не пізніш як протягом 10 діб; залучати в установленому законодавством порядку до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів; подавати за матеріалами оперативно-розшукової діяльності до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України та ін.

З метою дальшого вдосконалення розвідки як інструмента формування політики держави, забезпечення національних інтересів Указом Президента України від 14 жовтня 2004 року на базі Департаменту розвідки, розвідувальних підрозділів регіональних органів Служби безпеки України утворено Службу зовнішньої розвідки України як спеціальний державний орган.

Указом передбачено, що Служба зовнішньої розвідки України здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технологічній, інформаційній та екологічній сферах, бере участь у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю, тероризмом, забезпечує безпеку установ і громадян України за кордоном і є відповідальним виконавцем та координатором програм розвідувальної діяльності.

Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб’єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр.

Спеціальним органом забезпечення національної безпеки є також і Управління державної охорони України, що, відповідно до Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” від 4 березня 1998 р., підпорядковується Президентові України та є підконтрольним Верховній Раді України.

Правову основу державної охорони становлять Конституція України, міжнародні договори, галузевий Закон та інші закони України, акти Президента України та Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативно-правові акти, що регулюють відносини у сфері державної охорони. Загальна структура і чисельність Управління державної охорони України затверджуються Верховною Радою України за поданням Президента України. Управління державної охорони України в межах своїх повноважень на основі та на виконання законів та інших нормативно-правових актів видає накази, організовує та контролює їх виконання. Керівництво діяльністю Управління державної охорони України здійснює начальник Управління державної охорони України, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

На Управління державної охорони України покладаються такі завдання: здійснення державної охорони щодо органів державної влади України; забезпечення безпеки посадових осіб, а саме Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Конституційного Суду України, Голови Верховного Суду України, Першого заступника Голови Верховної Ради України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України, а також членів їхніх сімей, які проживають разом з ними або супроводжують їх та інших осіб за місцем їхнього перебування як на території України, так і за її межами; запобігання протиправним посяганням на посадових осіб і членів їхніх сімей та об’єкти, щодо яких здійснюється державна охорона, виявлення та припинення протиправних посягань; охорона об’єктів, а саме будинків, де працюють Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, споруд і спеціальних транспортних засобів, що перебувають в їхньому користуванні, інших місць постійного

і тимчасового перебування осіб, які охороняються відповідно до цього Закону, важливих державних об’єктів та прилеглих до них територій і акваторій, визначених Президентом України.

Кадри Управління державної охорони України складаються

з військовослужбовців, прийнятих на військову службу в Управління за контрактом, військовослужбовців строкової служби та працівників, які уклали з Управлінням контракт. Контроль за діяльністю Управління державної охорони України здійснює Президент України.

Закон України “Про Державну прикордонну службу України” від 3 квітня 2003 р. відповідно до Конституції України визначає правові основи організації та діяльності Державної прикордонної служби України, її загальну структуру, чисельність, функції та повноваження.

Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру:

– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону;

– територіальні органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону;

– морська охорона, яка складається із загонів морської охорони;

– органи охорони державного кордону — прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини;

– розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

На Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

Основними функціями Державної прикордонної служби України є: охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення; охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов’язань у цій зоні інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій; ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності в інтересах забезпечення захисту державного кордону України згідно із Законами України “Про розвідувальні органи України” та “Про оперативно-розшукову діяльність”; участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів; участь у здійсненні державної охорони місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”; охорона закордонних дипломатичних установ України; координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов’язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь

у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму

і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.

На Державну прикордонну службу України відповідно до визначених Законом завдань покладаються: припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України; припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; участь у взаємодії із Збройними силами України та іншими військовими формуваннями у відбитті вторгнення або нападу на територію України збройних сил іншої держави або групи держав; участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану; організація запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції Державної прикордонної служби України, їх виявлення, припинення, проведення дізнання, здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення згідно із законами; здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон; розшук у пунк­тах пропуску через державний кордон осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства та суду, ухиляються від відбуття кримінальних покарань; здійснення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності, а також здійснення контррозвідувальних заходів в інтересах забезпечення захисту державного кордону України; контроль за дотриманням прикордонного режиму; контроль за дотриманням невійськовими суднами та військовими кораблями встановленого порядку плавання і перебування в територіальному морі та внутрішніх водах України та ін.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону є Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордон­служби України).

Адміністрація Держприкордонслужби України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Адміністрацію Державної прикордонної служби України”, затвердженим Указом Президента України від 4 серпня 2003 року.

Адміністрація Держприкордонслужби України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Державної прикордонної служби України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдосконалення, і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України або Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Адміністрації Держприкордонслужби України є: реалізація державної політики у сфері захисту державного кордону, участь у розробленні та реалізації загальних принципів правового оформлення і забезпечення охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; здійснення управління Державною прикордонною службою України; розроблення разом з відповідними органами виконавчої влади пропозицій щодо виконання міжнародних договорів з питань додержання режиму державного кордону; координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов’язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України; здійснення контролю за додержанням вимог законодавства про державний кордон; управління територіальними органами, морською охороною, органами охорони державного кордону, розвідувальним органом, органами забезпечення, навчальними закладами; забезпечення оснащення підпорядкованих органів озброєнням

і військовою технікою, підготовки і розстановки кадрів, зміцнення дисципліни і правопорядку серед особового складу Державної прикордонної служби України.

Адміністрація Держприкордонслужби України відповідно до покладених на неї завдань: розробляє правовий, економічний та спеці­альний механізм охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні, визначає відповідно до законодавства порядок оперативно-службової діяльності підпорядкованих органів та прикордонних нарядів; утворює, реорганізує

і ліквідує відповідно до законодавства в межах установленої загальної структури та чисельності Державної прикордонної служби України і виділених коштів підпорядковані органи; здійснює управління підпорядкованими органами, забезпечує їх бойову та мобілізаційну готовність; організовує прикордонно-представницьку роботу відповідно до міжнародних договорів України; установлює режим у пунктах пропуску через державний кордон, здійснює контроль за його додержанням; забезпечує дотримання прикордонного режиму в прикордонній смузі та в контрольованих прикордонних районах; організовує запобі­гання злочинам та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції Державної прикордонної служби України, їх виявлення, припинення, проведення дізнання, здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення згідно із законами; організовує пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна; здійснює контроль за провадженням підпорядкованими органами оперативно-розшукової діяльності, взаємодіє у межах своєї компетенції з іншими органами, що займаються такою діяльністю; забезпечує у межах своєї компетенції державну охорону місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” та ін.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, пожежної безпеки, створення та функціонування системи страхового фонду документації, поводження з радіо­активними відходами, профілактики травматизму невиробничого характеру є Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України).

МНС України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи”, затвердженим Указом Президента Украї­ни від 5 березня 2004 року.

Основними завданнями МНС України є: підготовка пропозицій щодо формування та забезпечення впровадження державної політики у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, наслідків Чорнобильської ката­строфи, рятувальної справи, пожежної безпеки, створення та функціо­нування системи страхового фонду документації, поводження з радіо­активними відходами, профілактики травматизму невиробничого характеру; координація заходів, здійснюваних центральними і місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами та органі­заціями всіх форм власності, з питань забезпечення захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, пожежної безпеки; здійснення державного пожежного нагляду в населених пунк­тах і на об’єктах усіх форм власності та державного нагляду і контролю у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а також за готовністю до дій в умовах таких ситуацій; організація та координація робіт із здійснення заходів на території зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відселення, інших радіоактивно забруднених територіях, вирішення питань їх фінансування, охорони здоров’я персоналу, який працює на цих територіях, участь в охороні громадського порядку на відповідних територіях.

МНС України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє та забезпечує здійснення заходів щодо реалізації державної політики у визначеній сфері; уживає заходів щодо зниження рівня опромінення та забезпечення нормальної життєдіяльності населення на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територіях; координує діяльність підрозділів пожежної охорони, в тому числі тих, які охороняють об’єкти на договірних засадах; організовує та здійснює керівництво роботами, пов’язаними з гасінням пожеж, проведенням аварійно-рятувальних робіт, ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій; здійснює державний нагляд і контроль за виконанням вимог техногенної безпеки і цивільного захисту, заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру, їх ліквідації, станом готовності сил реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру до проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайної ситуації; забезпечує здійснення державного пожежного нагляду в населених пунктах і на об’єктах усіх форм власності; координує заходи, здійснювані центральними органами виконавчої влади, та контролює ведення обліку щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-рятувальних робіт, ліквідації виливу нафтопродуктів, шкідливих для довкіл­ля хімічних та радіоактивних речовин; організовує ведення державного статистичного обліку пожеж, аварій, стихійного лиха та їх наслідків; організовує та координує роботи в сфері поводження з радіоактивними відходами; забезпечує виконання дезактиваційних робіт у населених пунктах і на територіях, забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи; керує комплексом робіт у зонах відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення та ін.

…полководець може сміливо затівати

хоч сотню боїв, якщо у нього є точні

відомості про свої та ворожі сили.

Сунь-Цзи

Управління обороною

Кожна країна, отримавши статус незалежного суб’єк­та міжнародного права, ставить за мету вирішити питання оборони своєї території за­для самозбереження та саморозвитку суспільства, використовуючи при цьому всі існуючі засоби.

Якщо за вихідну точку історичного звіту взяти 1496 р. до н.е., коли було зроблено першу спробу вирішити проблему безпеки способом підписання Амфіктіонового договору між общинами Середньої Греції і Фессалії, то можна помітити, що відтоді в мирі та злагоді людство прожило не більш як 300 років; зате відбулося майже 14 тис. війн (загинуло приблизно 3,5 млрд осіб).

Більше 2 тис. років людство прожило на ідеях Геракліта про те, що війна — творець і початок усіх благ, а також Арістотеля, який вважав війну нормальним засобом для здобуття власності. Війни набули стійкої функції держав у діяльності міжнародного співтовариства. Тому не дивно, що на кожне століття, прожите людством, припадає лише тиждень мирного часу.

З цієї причини воєнна безпека держави — першорядна умова успіш­ного державотворення. Воєнна наука, досліджуючи процес розпаду федеративних, регіональних, поліетнічних і поліконфесійних держав, що почався після Другої світової війни, зробила однозначний висновок: після того як суспільство визначилося зі своєю державністю й у декларації про державний суверенітет оголосило міжнародному співтовариству свої національні інтереси, наступним кроком необхідно було прийняти концепцію національної безпеки і її складовий компонент — воєнну доктрину.

Постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 р. було затверджено Воєнну доктрину України, яка є складовою частиною концепції національної безпеки і становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів. Проголошуючи свою Воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави. Свою воєнну безпеку Україна розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози.

Воєнна доктрина України включає в себе визначення воєнно-полі­тичних цілей України та міжнародних пріоритетів у галузі забезпечення національної безпеки, причин воєнної небезпеки та ставлення України до війни, до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення та ін.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про основи національної безпеки України” та зважаючи на геополітичні зміни в суспільстві, Президент України 15 червня 2004 р. своїм Указом затвердив нову Воєнну доктрину України, яка представлена як сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. Як і раніше, доктрина має оборонний характер, оскіль­ки Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

У сучасному суспільстві воєнну небезпеку для України становить сукупність політичних, соціально-економічних, воєнних та інших зовнішніх і внутрішніх чинників, які за певних обставин і умов можуть призвести до воєнного конфлікту, що загрожуватиме національним інтересам України.

Воєнна доктрина основними реальними та потенційними зовніш­німи загрозами національній безпеці України у воєнній сфері визначає: розповсюдження зброї масового ураження і засобів її доставки; недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; можливість втягування України у протистояння іншим державам чи в регіональні війни; воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх державах, міжнародний тероризм, поширення незаконного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, що призводить до порушення співвідношення сил, яке склалося; незавершеність договір­но-правового оформлення державного кордону України.

Тоді як основними реальними та потенційними внутрішніми загрозами національній безпеці України у воєнній сфері є: протиправна діяльність екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних організацій і спроби створення терористичних організацій та не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань; небезпечне зниження рівня забезпечення військовою і спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних сил України, інших військових формувань, що загрожує послабленням їх боєздатності; повільне здійснення реформування військової організації держави та оборонно-промислового комплексу, недостатнє фінансове забезпечення виконання відповідних програм; накопичення у Збройних силах України надлишкової кількості застарілої військової техніки та оз­броєння, вибухових речовин; незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.

У відповідності із Указом воєнна безпека України – це стан захищеності національних інтересів, її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності від посягань із застосуванням воєнної сили, складова національної безпеки України.

Основними складовими забезпечення воєнної безпеки України є:

а) у мирний час: прогнозування й оцінка загроз національній безпеці України у воєнній сфері; прискорення реформування Збройних сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері; перехід до комплектування Збройних сил України на контрактній основі; ефективний контроль за станом захищеності важливих державних і військових об’єктів, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння; охорона державного кордону, повітряного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України, її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі та боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України; виконання міжнародних договорів України у воєнній сфері, у тому числі щодо заборони та нерозповсюдження зброї масового ураження і зміцнення довіри між державами; додержання законодавства і виконання міжнародних договорів щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту РФ на території України; впрова­дження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами; розвиток військово-політичного партнерства та співробітництва з НАТО та ЄС і участь у міжнародній миротворчій діяльності;

б) у загрозливий період та у разі початку війни (збройного конфлікту): використання можливостей Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки, які несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, застосування кризового консультативного механізму відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору; своєчасне введення воєнного стану в державі або

в окремих її місцевостях, проведення загальної або часткової мобілізації, повного або часткового стратегічного розгортання Збройних сил України, інших військових формувань і приведення їх у готовність до виконання завдань; здійснення заходів щодо територіальної і цивіль­ної оборони; посилення охорони та захист державного кордону України; локалізація збройного конфлікту і недопущення його переростання в локальну або регіональну війну; координація відповідно до законодавства діяльності і зосередження зусиль усіх органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації воєнного кон­флікту і відсічі збройній агресії; переведення національної економіки, окремих її галузей, підприємств, у тому числі транспортних, і комунікацій на функціонування в умовах особливого періоду; відсіч збройній агресії, завдання ударів по найважливіших об’єктах і військах агресора з метою примушення його до відмови від дальшого ведення воєнних (бойових) дій на початковій стадії агресії і укладення миру на умовах, які відповідають національним інтересам України.

Основними суб’єктами забезпечення воєнної безпеки України згідно з Указом Президента є Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Ставка Верховного Головнокомандувача Збройних сил України (у разі її створення), Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, Збройні сили України, інші військові формування, правоохоронні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, які виконують завдання у сфері воєнної безпеки.

Зважаючи на нестабільність сучасного світу, існування загроз та політичної нестабільності в Україні положення Воєнної доктрини України можуть уточнюватися і доповнюватися під час формування і реалізації державної політики у сфері воєнної безпеки з урахуванням змін воєнно-політичної обстановки, характеру і змісту загроз національній безпеці України у воєнній сфері, умов військового будівництва.

Особлива відповідальність у сфері оборони країни покладена на Раду національної безпеки і оборони України, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 1993 р. Закон України “Про оборону України” встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адмі­ністрацій, органів місцевого самоврядування, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов’язки громадян України у сфері оборони.

Згідно із Законом, оборона України — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Тоді як обороноздатність держави — це здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, всіх ланок військової організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, за необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Правовою основою оборони держави є Конституція України, Закон України „Про оборону України”, інші законодавчі акти України та відповідні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: засади оборони України та підготовки держави до оборони; повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, обов’язки посадових осіб, права та обов’язки громадян України

у сфері оборони; територіальну оборону, цивільну оборону; відповідальність за порушення законодавства про оборону України.

Україна, враховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, має Збройні сили України з необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності. Більше того, конституційна норма (ст. 17) визначає, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються саме на Збройні сили України.

Базовим правовим актом українського війська є Закон України “Про Збройні сили України” вiд 6 грудня 1991 р., дату прийняття якого прийнято вважати Днем Збройних сил України. Збройні сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України.

Загальна структура Збройних сил України включає в себе:

– Генеральний штаб Збройних сил України як основний орган військового управління;

– види Збройних сил України — Сухопутні війська, Повітряні сили, Військово-Морські сили;

– об’єднання, з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних сил України.

Особовий склад Збройних сил України складається з військово­службовців і працівників Збройних сил України, які є громадянами України. Окремі посади працівників Збройних сил України можуть комплектуватися громадянами, які проходять альтернативну (невійськову) службу у порядку, визначеному законом.

Збройні сили України провадять свою діяльність на засадах: вірності конституційному обов’язку та військовій присязі; верховенства права, законності та гуманності, поваги до людини, її конституцій­них прав і свобод; гласності, відкритості для демократичного цивільного контролю; поєднання єдиноначальності і колегіального розроблення найбільш важливих рішень; комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом; постійної бойової та мобілізаційної готовності; збереження державної та військової таємниці; виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях українського народу, додержання військової дисципліни; заборони створення і діяльності організаційних структур політичних партій та ін.

Структуру цього Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: загальну структуру, склад, організацію та дислокацію Збройних сил України; керівництво Збройними силами України та забезпечення їх діяльності; діяльність Збройних сил Украї­ни та ін.

Прийнятий Верховною Радою України 25 березня 1992 р. Закон “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” здійснює правове регулювання стосовно загального військового обов’язку

і військової служби з метою реалізації громадянами України конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни. При цьому виконання за­значеного Закону покладається на громадян України, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності.

Загальний військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок включає також загальне обов’язкове військове навчання громадян.

Відповідно до Закону (ст. 1), громадяни України щодо загального військового обов’язку поділяються на такі категорії:

допризовники – особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;

призовники – особи, приписані до призовних дільниць;

військовослужбовці – особи, які проходять військову службу;

військовозобов’язані – особи, які перебувають у запасі.

Законодавець встановлює такі види військової служби:

– строкова військова служба;

– військова служба за контрактом солдатів і матросів, сержантів і старшин;

– військова служба за контрактом прапорщиків і мічманів;

– військова служба (навчання) за контрактом курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають кафедри військової підготовки;

– військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;

– військова служба осіб офіцерського складу за призовом;

– кадрова військова служба осіб офіцерського складу, зарахованих до Збройних сил України та інших військових формувань до за

провадження військової служби за контрактом.

Збройні сили України, Державна прикордонна служба України, війська Цивільної оборони України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями через військові комісаріати шляхом: призову громадян на військову службу на підставі загального військового обов’язку; прийняття громадян на військову службу за контрактом.

Структуру Закону складають 10 глав, правові норми яких, зокрема, регламентують: підготовку громадян до військової служби; про­цедуру приписки громадян до призовних дільниць, призову і прийняття на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов’язку в запасі; військовий облік військовозобов’язаних і призовників; процедуру призову під час мобілізації, процедуру демобілізації; відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу; фінансове і матеріальне забезпечення та ін.

12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”, який визначає органі­заційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов’язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина і цей громадянин належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Згідно із Законом альтернативною є служба, яка запрова­джується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством. Причому в умовах воєн­ного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із за­значенням терміну дії цих обмежень.

Законодавець надає право на альтернативну службу громадянам України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релі­гійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають

у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов’язана із соціальним захистом населення, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Термін альтернативної служби у півтора раза перевищує термін військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних силах України та інших військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, термін альтернативної служби у півтора раза перевищує термін військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень. Контроль за організацією альтернативної служби здійснюється комісіями у справах альтернативної служби.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: порядок направлення на альтернативну службу; проходження альтернативної служби; припинення альтернативної служби; контроль за проходженням громадянами альтернативної служби та ін.

Відповідно до статті 9 Закону України “Про оборону України”, Кабінетом Міністрів України 26 вересня 2001 р. прийнято постанову “Про затвердження Положення про військові комісаріати”.

Положенням передбачено утворення військових комісаріатів

в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах

у містах. Військові комісаріати АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя підпорядковуються командувачам військ відповідних оперативних командувань, тоді як районні, міські комісаріати — вище

стоящому військовому комісару. Загальне керівництво військовими комісаріатами і контроль за їх діяльністю здійснює командування Сухопутних військ через штаби оперативних командувань, яке узгоджує основні питання діяльності військових комісаріатів з управліннями центрального апарату Міноборони та Генерального штабу Збройних сил.

Згідно з Положенням, структуру, штат і штатний розпис військових комісаріатів затверджує начальник Генерального штабу Збройних сил. Штатні посади військових комісаріатів комплектуються військовослужбовцями і працівниками Збройних сил відповідно до їх штату та штатного розпису. Добір військовослужбовців для комплектування військових комісаріатів, їх призначення на посади, проходження військової служби та звільнення з неї здійснюється відповідно до положень про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців. Призначення на посади та звільнення з посад військових комісарів АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських військових комісаріатів здійснюється Міністром оборони.

Наразі в армійських відділах кадрів

підполковники представлені більш чисельно (903),

аніж на командних посадах в піхоті (838).

А в службах матеріального забезпечення їх

вдвічі більше (1148), аніж серед артилерійських

командирів (547).

Вашингтон пост”

Державне управління обороною є складовою ад­міністративно-політичної діяльності, а отже, включає в себе широке коло його органів як законодавчої (Верховна Рада України), так і виконавчої гілок влади, серед яких виділяють органи військового управління, а саме: Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), об’єднаннями, з’єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління зазначених центральних органів виконавчої влади, а також військові комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з питань загального військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, здійснює формування і втілення воєнної політики та законодавче регулювання питань сфери оборони.

Президент України здійснює повноваження у сфері оборони відповід­но до Конституції України. Як Верховний Головнокомандувач Збройних сил України у межах повноважень, визначених Конституцією України, він видає укази, розпорядження, директиви і накази з питань оборони.

Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері оборони в межах повноважень, визначених Конституцією України та Законом України “Про Раду національної безпеки і оборони України”.

Для забезпечення стратегічного керівництва Збройними силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в особливий період може створюватися Ставка Верховного Головнокомандувача як вищий колегіальний орган воєнного керівництва обороною держави у цей період. Пропозиції про утворення Ставки Верховного Головнокомандувача, її персонального складу та граничної чисельності подаються Радою національної безпеки і оборони України на розгляд Президенту України і вводяться в дію Указом Президента України. Положення про Ставку Верховного Головнокомандувача затверджує Президент України.

Кабінет Міністрів України у сфері оборони: забезпечує в межах своєї компетенції державний суверенітет України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України у сфері оборони держави; визначає потреби в оборонних витратах, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України щодо фінансування заходів у сфері оборони у визначених обсягах; організовує розроблення і виконання державних програм розвитку Збройних сил України, інших військових формувань та розвитку озброєння і військової техніки, інших програм (планів) з питань оборони; здійснює передбачені законодавством заходи щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для потреб Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює загальнодержавні заходи щодо забезпечення живучості об’єктів національної економіки та державного управління у воєнний час; забезпечує комплектування особовим складом Збройних сил України, інших військових формувань та відповідних правоохоронних органів, здійснює заходи, пов’язані з підготовкою та проведенням призову громадян України на строкову військову службу; здійснює згідно із законодавством України заходи з мобілізаційної підготовки та мобілізації, створення державного матеріального резерву, резервного фонду грошових коштів, інших резервів для забезпечення потреб оборони держави; забезпечує здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України, надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав, допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території Украї­ни та участі України в міжнародних миротворчих операціях; контролює виконання законів у сфері оборони, здійснює відповідно до законів інші заходи щодо забезпечення обороноздатності України, координує і контролює їх виконання та несе, в межах своїх повноважень, відповідальність за забезпечення оборони України та ін.

Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні сили України. Міноборони України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони.

Міноборони України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство оборони України”, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р.

(в редакції Указу Президента України від 4 липня 2002 року).

Основними завданнями Міноборони України є: участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координація діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони; участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України; забезпечення функціонування, бойової і мобілізаційної готовності, боєздатності та підготовки Збройних сил до виконання покладених на них функцій і завдань; проведення державної військової кадрової політики, заходів щодо реалізації соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовців, членів їхніх сімей та працівників Збройних сил; розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу; взаємодія з державними органами, громадськими організаціями і громадянами, міжнародне співробітництво; контроль за додержанням законодавства у Збройних силах, створення умов для демократичного ци­вільного контролю над Збройними силами.

Міноборони України діє відповідно до покладених на нього завдань:

а) у питаннях забезпечення державної політики у сфері оборони:

­– бере участь у формуванні та реалізації державної політики

з питань оборони і військового будівництва, підготовці проектів законів та інших нормативно-правових актів у сфері оборони;

– проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки і оборони держави, бере участь в аналізі воєнно-політичної обстановки та визначенні рівня воєнної за­грози національній безпеці України;

– координує в установленому порядку діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері оборони;

– готує пропозиції щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань оборони держави та військового будівництва;

б) у питаннях здійснення воєнно-політичного управління Збройними силами:

– реалізує політику держави у Збройних силах, розробляє принципи будівництва, визначає напрями їх розвитку і підготовки у мирний та воєнний час;

– контролює додержання законів та інших нормативно-правових актів у Збройних силах;

– забезпечує взаємовідносини Збройних сил з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими органі­заціями та громадянами;

– забезпечує реалізацію заходів демократичного цивільного контролю за Збройними силами.

Генеральний штаб Збройних сил України є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами у межах, визначених цим Законом, іншими законами України і нормативно-правовими актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Генеральний штаб Збройних сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача.

Генеральний штаб Збройних сил України: прогнозує тенденції розвитку форм і способів воєнних дій та засобів збройної боротьби, бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони, стратегії воєнної безпеки, обґрунтовує напрями розвитку Збройних сил України; здійснює стратегічне планування застосування Збройних сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів для оборони держави; бере участь у створенні і контролює стан системи управління державою в особливий період; бере участь в організації і контролює підготовку системи зв’язку, комунікацій і в цілому території держави до оборони; бере участь в організації використання і контролю за повітряним, водним та інформаційним простором держави і здійснює його в особливий період; проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних сил України, для чого має у своєму складі відповідний структурний підрозділ та ін.

З метою подальшого зміцнення законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців Верховною Радою України

7 березня 2002 р. прийнято Закон України “Про Військову службу правопорядку у Збройних силах України”, який визначає статус, основні завдання, організацію та принципи діяльності Військової служби правопорядку у Збройних силах України (Служба правопорядку), права, обов’язки, заходи соціального і правового захисту та відповідальність її військовослужбовців.

Служба правопорядку — спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних сил України, призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних сил України у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях (далі — військові частини), військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; для запобігання злочинам, іншим правопорушенням у Збройних силах України, їх розкриття і припинення; для захисту життя, здоров’я, прав

і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних сил України, а також для захисту майна Збройних сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об’єктах.

Служба правопорядку у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом та іншими виданими у відповідності з ними нормативно-правовими актами. Діяльність Служби правопорядку будується на принципах законності, поваги до особи, її прав і свобод, соціальної справедливості, централізованого керівництва та єдиноначальності, взаємодії з громадськістю.

Основними завданнями Служби правопорядку є: виявлення причин, передумов і обставин злочинів та інших правопорушень, вчинених у військових частинах та на військових об’єктах; розшук осіб, які самовільно залишили військові частини (місця служби); запобігання вчиненню і припинення злочинів та інших правопорушень у Збройних силах України; участь в охороні військових об’єктів та забезпеченні громадського порядку і військової дисципліни серед військовослужбовців у місцях дислокації військових частин, військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; провадження у встановленому законом порядку дізнання у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних сил України та військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних сил України під час виконання ними службових обов’язків або в розташуванні військової частини; захист майна Збройних сил України від розкрадання та інших злочинних посягань; забезпечення безпеки дорожнього руху військових транспортних засобів; участь у гарнізонних заходах; виконання

у передбачених законом випадках рішень про утримання військово­службовців на гауптвахті; забезпечення виконання кримінального покарання стосовно військовослужбовців, які за вироком суду засу­джені до утримання у дисциплінарному батальйоні; сприяння у межах своєї компетенції іншим органам дізнання, органам попереднього (досудового) слідства та суду, органам державної влади, органам місцевого самоврядування, органам військового управління, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них відповідно до законів обов’язків; участь у протидії диверсійним проявам та терористичним актам на військових об’єктах та ін.

При прийнятті рішення про введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму воєнного або надзвичайного стану на Службу правопорядку додатково покладаються завдання щодо: участі у боротьбі з ворожими диверсійно-розвідувальними групами на території України; організації збору, супроводження та охорони військовополонених; забезпечення дотримання комендантської години в гарнізонах; охорони військових об’єктів, військових містечок та їх населення, сприяння його евакуації; відновлення та підтримання порядку і дисципліни у військових частинах; контролю за рухом транспортних засобів і перевезенням вантажів Збройних сил України.

Важлива роль в управлінні обороною належить військовим комісарі­атам, які згідно з Положенням “Про військові комісаріати”, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р., є місцевими органами військового управління, що утворюються в усіх без винятку адміністративно-територіальних одиницях України.

Усі покладені на військові комісаріати завдання вони виконують

у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами прокуратури, органами внутрішніх справ, судами, а також з об’єднаннями, з’єднаннями, військовими частинами Збройних сил та інших військових формувань і громадськими організаціями.

Завданням військових комісаріатів є підготовка та проведення мобілізації, підготовка молоді до військової служби, проведення призову на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом громадян України, забезпечення соціального і правового захисту військовослужбовців та призваних на збори військовозобов’язаних, ветеранів війни, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних сил та членів їхніх сімей, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.

Військові комісаріати відповідно до покладених завдань: здійснюють підготовку і проводять в особливий період згідно із законодавством мобілізацію людських, транспортних та інших ресурсів, контролюють проведення цієї роботи на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від їх підпорядкування і форми власності; ведуть на відповідній території облік підприємств, установ, організацій, а також людських ресурсів і транспортних засобів, які залучаються до виконання мобілізаційних завдань; ведуть військовий облік військовозобов’язаних і призовників; контролюють роботу виконавчих органів місцевого самоврядування щодо бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та воєнний час на підприємствах, в установах, органі­заціях

і навчальних закладах незалежно від підпорядкування і форми власності; проводять добір кандидатів для проходження військової служби за контрактом на посадах рядового, сержантського і старшинського складу, прапорщиків та мічманів, осіб офіцерського складу, а також для вступу до вищих військових навчальних закладів або вищих навчальних закладів, що мають військові навчальні підрозділи; взаємодіють з комісіями у справах альтернативної (невійськової) служби з питань направлення громадян для проходження альтернативної (невійськової) служби; беруть участь в організації та керівництві територіальною обороною у відповідній зоні (районі); ведуть облік громадян, які брали участь у бойових діях, ліквідації у складі військових формувань надзвичайних ситуацій та їх наслідків, а також осіб, які втратили працездатність під час проходження військової служби, та ін.

З метою забезпечення реформування, дальшого розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, оснащення їх новітніми зразками озброєння та військової техніки утворено Державну комісію з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (Державна комісія), яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України

Державна комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державну комісію з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки”, затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 2003 року.

Основними завданнями Державної комісії є: підготовка пропозицій з питань розроблення, коригування та реалізації державних програм реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки для розгляду на засі­даннях Ради національної безпеки і оборони України; щоквартальне інформування Президента України про результати виконання програм, вимог законодавства щодо реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки; опрацювання пропозицій про вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо порядку передачі та реалізації військового майна, що вивільняється під час скорочення і реформування Збройних сил України та інших військових формувань, і щодо видатків

з Державного бюджету України на фінансування військової реформи.

Державна комісія для виконання покладених на неї завдань має право: одержувати в установленому порядку від центральних

і місцевих органів виконавчої влади необхідні для її роботи документи, аналітичні матеріали, довідки, висновки, звітні дані та інші відомості; залучати науковців, експертів, спеціалістів міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та підпорядкованих їм наукових і науково-дослідних установ та організацій (за погодженням з їх керівниками), а також іноземних експертів для опрацювання окремих питань реформування Збройних сил України, інших військових формувань; заслуховувати з питань, що належать до компетенції Державної комісії, інформацію керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань, головнокомандувачів видів Збройних сил України, залучати для консультаційного забезпечення роботи комісії їх представників.

Участь в обороні держави разом із Збройними силами України беруть у межах своїх повноважень також Державна прикордонна служба України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України, а також відповідні правоохоронні органи.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

у взаємодії з Міністерством оборони України у межах своїх повноважень: узгоджують з Генеральним штабом Збройних сил України та забезпечують проведення заходів щодо розвитку системи зв’язку, шляхів, транспорту, інших об’єктів інфраструктури і території держави та підготовки своїх галузей до оборони, забезпечують їх терито­рі­аль­ну оборону в межах своїх повноважень; планують, організовують і контролюють виконання заходів з мобілізаційної підготовки відповідних органів управління, установ, організацій та підприємств усіх форм власності відповідних галузей національної економіки, створюють і утримують визначені Кабінетом Міністрів України резерви матеріальних і фінансових ресурсів; узгоджують з Генеральним штабом Збройних сил України питання використання повітряного, водного та інформаційного простору держави; забезпечують виконання державного оборонного замовлення та ін.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, а також виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у галузі оборонної роботи: організовують і виконують завдання територіальної оборони; вирішують питання організації ци­вільної оборони, виконання органами управління у справах цивільної оборони покладених на них завдань; організовують військовий облік і підготовку громадян України до військової служби, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей та військово-патріотичного виховання, забезпечують їх призов на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори під час мобілі­зації; бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час; проведення мобілізації людських, транспортних та інших ресурсів в особливий період; здійснення контролю за використанням

і охороною наданих у встановленому порядку для потреб оборони земельних, водних та інших природних ресурсів згідно із законодавством; сприяння у підтриманні відповідного режиму в прикордонній смузі та у контрольованих прикордонних районах та ін.

Підприємства, установи та організації усіх форм власності у сфері оборони: виконують державні оборонні замовлення, створюють і підтримують у готовності мобілізаційні потужності, зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву; здійснюють на договірних засадах виробництво і поставки Збройним силам України, іншим військовим формуванням та правоохоронним органам продукції, виконують роботи, надають комунально-побутові та інші послуги, що не входять у державне оборонне замовлення, та ін.

Управління внутрішніми справами

Після проголошення незалежності України почалося формування самостійної політики в усіх сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі й

у боротьбі зі злочинністю та корупцією, реформування державних органів виконавчої влади, на які покладено відповідні завдання. Для виконання конституційних прав громадян правоохоронним органам надано відповідний правовий статус, який визначає їх функції, завдання, права та обов’язки.

Конституція України визначила юридичну базу гарантій законності — всі державні органи, їх посадові особи, об’єднання громадян та інші суб’єкти права повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів України (ст. ст. 6, 8); громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод; прокуратурі надано право здійснювати нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть дізнання, досудове слідство та оперативно-розшукову діяльність (п. 3 ст.121).

Підрозділи Міністерства внутрішніх справ України здійснюють функції боротьби зі злочинністю та корупцією; їх основними завданнями, згідно зі ст. 2 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р., є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав

і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення

і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Структуру Закону складають 6 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: обов’язки і права міліції; застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї; службу в міліції; правовий і соціальний захист; відповідальність працівників міліції; контроль і нагляд за діяльністю міліції та ін.

Важливим джерелом правового регулювання діяльності правоохоронних органів стали прийняті Верховною Радою України закони України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. та “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. Під організованою злочинністю в цьому Законі розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань.

У цих законах визначаються правові основи діяльності державних органів з боротьби з організованою злочинністю і корупцією та спеці­альних підрозділів відповідних правоохоронних органів. Серед суб’єктів оперативно-розшукової діяльності, які ведуть боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, спеціальні підрозділи посідають особливе місце, оскільки вони мають ширше коло спеціальних повноважень в оперативно-розшуковій діяльності. Це пов’язано з особливою небезпекою злочинів, що вчиняються організованими злочинними угру­пованнями шляхом установлення корумпованих зв’язків з державними службовцями та посадовими особами, завдання значної шкоди людині, суспільству, державі. Проте це не означає, що додаткові пов­новаження спеціальних державних органів та спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю і корупцією виходять за межі Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

Так, з метою встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізації, нейтралізації та ліквідації, а також усунення причин і умов існування організованої злочинності (ст. 2 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”) спеціальні підрозділи мають додаткові права: за матеріалами оперативно-розшукової діяльності подавати до суду заяви про скасування реєстрації та припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України; одержувати від банків, кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми власності) інформацію і документи про операції, рахун­ки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб; у разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті або розслідуванні злочинної діяльності, накладати арешти на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб; вилучати предмети та документи зі складанням відповідного акта; залучати до співробітництва учасників організованих злочинних угруповань, які можуть бути частково або повністю звільнені від кримінальної відповідальності та покарання, якщо вони у процесі оперативно-розшукової діяльності будуть сприяти ви­криттю організованих злочинних угруповань та вчинених ними злочинів, притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню шкоди, завданої фізичним та юридичним особам і державі.

Згідно із Законом систему державних органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, становлять: а) спеціально створені для боротьби з організованою злочинністю державні органи; б) державні органи, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю в межах виконання покладених на них інших основних функцій.

Структуру Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” складають 8 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: систему спеціальних державних органів з боротьби з організованою злочинністю; повноваження спеціаль­них підрозділів з боротьби з організованою злочинністю; заходи щодо забезпечення боротьби з організованою злочинністю; порядок взаємодії спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю та інших державних органів; інформаційне, фінансове, матеріально-технічне та науково-дослідне забезпечення боротьби

з організованою злочинністю; гарантії прав громадян та юридичних осіб під час здійснення заходів боротьби з організованою злочин­ністю; контроль і нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з організованою злочинністю та ін.

Закон України “Про боротьбу з корупцією” визначає правові основи та організаційні засади запобігання їй, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційної діяльності.

Корупційними діяннями законодавець (ст. 1), зокрема, визначив: а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна

з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених пунктом “а” частини другої цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в дохід держави.

Корупціонерами вважаються, а отже, притягуються до відповідальності за цим Законом: а) державні службовці; б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад; в) посадові особи місцевого самоврядування.

Стаття 4 Закону передбачає, що боротьбу з корупцією ведуть оперативні підрозділи МВС України та Служби безпеки України, яким надаються права вести оперативно-розшукову діяльність у повному обсязі. Нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією на загальних засадах здійснюється Генеральним прокурором України й уповноваженими ним прокурорами. Закон дає можливість створювати й інші органи та підрозділи з боротьби з корупцією згідно

з чинним законодавством.

Структуру Закону становлять 5 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: попередження корупції; відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією; усунення наслідків корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних

з корупцією; контроль і нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією та ін.

Правовою основою діяльності правоохоронних органів України, крім законів, є також кодекси, постанови, укази, розпорядження, положення та інші нормативно-правові акти законодавчої і виконавчої влади, що конкретизують, доповнюють або уточнюють статус правоохоронних органів.

Наприклад, ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України до підслідності слідчим прокуратури, органів внутрішніх справ, органів Служби безпеки України та податкової міліції віднесено ряд статей Кримінального кодексу України, що стосуються встановлення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності.

Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять також постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з окремих проблем боротьби зі злочинністю, створення відповідних структур у спеціальних підрозділах, визначення їх функцій, обов’язків та прав у боротьбі з правопорушеннями.

Так, наприклад, Верховна Рада України, розглянувши стан боротьби зі злочинністю у державі, прийняла постанову “Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходів щодо посилення боротьби із злочинністю”, а Указ Президента України від 21 липня 1994 року “Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю” надав право відповідним правоохоронним органам провадити спеціальні операції щодо боротьби з бандитизмом, рекетом, захопленням заручників, визначив головні напрями діяльності оперативних підрозділів і, перш за все, спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю.

До постанов Кабінету Міністрів України, які створюють правову основу правоохоронної діяльності, належать акти, що регулюють діяльність правоохоронних органів та їх оперативних підрозділів, ви­значають державні програми боротьби зі злочинністю тощо. Такими є, наприклад, Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376 “Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 роки”.

Основні риси й особливості інших нормативних актів, які безпосередньо не регламентують правоохоронну діяльність, а лише конкретизують або доповнюють її правові засади, зводяться до наступного. Ці нормативно-правові акти визначають, уточнюють або доповнюють організаційні засади функціонування органів, які здійснюють правоохоронну діяльність; передбачають правовий механізм здійснення окремих організаційних заходів і застосування оперативно-технічних засобів; фіксують у нормативних актах обов’язки та права підрозділів; сприяють реалізації гарантій, прав і свобод громадян тощо.

Особливе місце в інформаційно-правовому просторі посідає прийнятий Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Необхідність його прийняття була викликана потребою надати оперативно-розшуковим нормам, які визначені у вищенаведених законодавчих актах, системності, конкретності, адресності. Розкриваючи поняття оперативно-розшукової діяльності, Закон визначає її як систему гласних і негласних заходів із застосуванням оперативних і оперативно-технічних заходів.

У свою чергу, ці засоби систематизуються як пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні (ст. 2). Конкретність правих норм оперативно-розшукової діяльності полягає у тому, що вони чітко підкреслюють коло підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність (ст. 5), підстави для її проведення (ст.6), гарантії та умови, за яких можуть застосовуватись виняткові та тимчасові заходи щодо окремих обмежень прав і свобод людини (ст. 9).

Структуру Закону складають 14 статей, правові норми яких, зокрема, визначають: завдання оперативно-розшукової діяльності; поняття оперативно-розшукової діяльності; правову основу оперативно-розшукової діяльності; принципи оперативно-розшукової діяльності; підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності; обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності; строки ведення оперативно-розшукових справ; порядок закриття оперативно-розшукових справ; порядок використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності; соціальний і правовий захист працівників оперативних підрозділів та ін.

Згідно із Законом України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” вiд 26 березня 1992 р. внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України (внутрішні війська) входять до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначені для охорони та оборони важливих державних об’єктів, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України, охорони виправно-трудових і лікувально-трудових установ, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю.

Правовою основою діяльності внутрішніх військ є Конституція України, згаданий Закон, постанови Верховної Ради України, інші законодавчі акти України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, військові статути Збройних сил України.

Внутрішні війська будуються на засадах централізованого керівництва, єдиноначальності, поєднання при їх комплектуванні принципів добровільності та загального військового обов’язку. Внутрішні війська підпорядковуються Міністру внутрішніх справ України, тоді як безпосереднє управління внутрішніми військами здійснює командуючий цими військами.

Держава забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям внутрішніх військ і членам їхніх сімей відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ”.

Структуру цього Закону складають 14 статей, правові норми яких, зокрема, визначають: основні завдання внутрішніх військ; принципи діяльності внутрішніх військ; правову основу діяльності внутрішніх військ; підпорядкування внутрішніх військ; структуру та чисельність внутрішніх військ; права внутрішніх військ для виконання покладених на них обов’язків; державне забезпечення соціальних і правових гарантій військовослужбовців внутрішніх військ і членів їхніх сімей; контроль за діяльністю внутрішніх військ та ін.

З метою підвищення рівня роботи міліції щодо забезпечення захисту життя, здоров’я, прав і свобод громадян, їхньої власності, охорони громадського порядку в містах та інших населених пунктах, запобігання правопорушенням, посилення боротьби зі злочинністю, своєчасного виявлення фактів недодержання вимог законодавства та виходячи з необхідності більш тісного співробітництва її з населенням утворено місцеву міліцію відповідно до Указу Президента України “Про утворення місцевої міліції” від 22 січня 2001 року.

Місцева міліція утворюється органами місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевих рад, погодженим із Міністерством внутрішніх справ України, на базі підрозділів дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції України, патрульно-постової служби та служби дільничних інспекторів міліції і утримується за рахунок коштів місцевого бюджету та входить до складу відповідних управлінь (відділів) внутрішніх справ.

Порядок і умови проходження служби працівниками місцевої міліції регулюються Законом України “Про міліцію” та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Сфера внутрішніх справ держави багатоструктурна і включає в себе ланку складних груп суспільних відносин, які пов’язані із захистом прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави від протиправних й інших посягань; попередженням та припиненням злочинів й інших правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства; забезпеченням громадського порядку і безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної та паспортно-реєстраційної діяльності; охороною власності та особливо важливих об’єктів.

Кожна з перелічених груп суспільних відносин є складовою частиною сфери, що розглядається, і лише в сукупності ці групи дають уявлення про сферу внутрішніх справ держави в цілому. У загальному вигляді до об’єктів управління в сфері органів внутрішніх справ відносять: особистість — її права і свободи; суспільство — його матеріальні й духовні цінності; державу – її конституційний устрій, сувере­нітет і територіальна цілісність. Отже, сутність та специфіка управління в сфері внутрішніх справ виявляються в тому, що в процесі управління здійснюється безпосередня охорона прав і свобод громадян, власності, а також забезпечуються громадський порядок і громадська безпека. Компетенція органів державної влади у сфері внутрішніх справ складається з обсягу їх повноважень у цій сфері.

Верховна Рада України забезпечує законодавче регулювання відносин як у сфері внутрішніх справ, так і в інших сферах життєдіяльності на всій території України; здійснює законодавче регулювання організації управління внутрішніми справами щодо захисту конституційних прав і свобод громадян.

Президент України видає укази, розпорядження з питань, які належать до сфери внутрішніх справ, захисту життя та здоров’я громадян, їхніх прав і свобод, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки і боротьби зі злочинністю; призначає на посаду міністра; вживає інших заходів, спрямованих на зміцнення правопорядку і громадської безпеки.

Уряд України на підставі і на виконання законів, постанов Верховної Ради України, указів Президента України видає постанови та розпорядження з питань управління в сфері внутрішніх справ і перевіряє їх виконання; здійснює заходи із забезпечення законності, прав і свобод громадян, охорони власності і громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, боротьби зі злочинністю; організовує

і скеровує роботу органів виконавчої влади у сфері внутрішніх справ.

Усі органи виконавчої влади поряд зі своїми основними функціями виконують великий обсяг роботи із забезпечення громадського порядку і безпеки в доручених їм сферах діяльності. Особлива роль належить тим органам, яких називають “силовими”, зокрема Міністерство оборони України, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державна прикордонна служба, Служба безпеки України, податкова міліція, митні органи, органи юстиції та ін.

Нарешті, функціонують державні органи, спеціально створені для захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьби зі злочинністю, забезпечення громадського порядку та безпеки. До них належать органи внутрішніх справ і внутрішні війська МВС України.

Міліція в Україні є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав та свобод громадян, інтересів суспільства і держави від проти­правних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

МВС України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство внутрішніх справ України”, затвердженим Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року.

Основними завданнями МВС України є: організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень; організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо важливих державних об’єктів; забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства; забезпечення проведення паспорт­ної, реєстраційної та міграційної роботи; організація роботи, пов’язаної із забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійснення на договір­них засадах охорони майна всіх форм власності; визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги; забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військовослужбовців системи Міністерства; підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу.

МВС України відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю; організовує роботу органів внутрішніх справ, пов’язану з охороною громадського порядку, запобіганням адміністративним правопорушенням, їх припиненням та забезпеченням провадження у справах про ці правопорушення; організовує здійснення органами внутрішніх справ профілактичних і оперативно-розшукових заходів щодо запобігання злочинам, їх виявлення, припинення і розкриття, провадження дізнання і попереднього (досудового) слідства у справах про злочини, розслідування яких законом покладено на ці органи; виявляє, розкриває і розслідує злочини, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; організовує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формує центральні довідково-інформаційні фонди, веде оперативно-пошуковий та кримі­налістичний облік, у межах своїх повноважень складає державну статистичну звітність; організовує проведення всіх видів експертизи

у кримінальних справах та криміналістичних досліджень за матеріалами оперативно-розшукової діяльності; забезпечує функціонування дозвільної системи, здійснює контроль за придбанням, зберіганням, носін­ням і перевезенням зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів; забезпечує охорону дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України; здійснює контроль за додержанням громадянами паспортних правил, правил в’їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства та ін.

МВС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління МВС України в АРК, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, районні, районні у містах, міські управління і відділи, а також підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління.

Неабияку роль серед державних та громадських органів, що забезпечують та сприяють правопорядку в державі, відіграють внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, діяльність яких будується на принципах законності та гуманізму, поваги до особи, її прав і свобод.

Внутрішні війська складаються із з’єднань, військових частин

і підрозділів з охорони важливих державних об’єктів, зокрема атомних електростанцій, і виправно-трудових установ, зі супроводження спеці­аль­них вантажів і конвоювання заарештованих і засуджених, із військових частин спеціального призначення та спеціальних моторизованих військових частин міліції, підрозділів зв’язку, військових установ, навчальних закладів та навчальних частин.

Місця розташування на території України зазначених з’єднань, військових частин, установ внутрішніх військ визначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України і погодженням з місцевою владою. Чисельність внутрішніх військ встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України. Штати з’єднань, військових частин і установ внутрішніх військ затверджує Міністр внутрішніх справ України.

Основними завданнями внутрішніх військ є: охорона та оборона важливих державних об’єктів, виправно-трудових і лікувально-трудових установ, об’єктів матеріально-технічного та військового забе­зпечення Міністерства внутрішніх справ України; супроводження спеціаль­них вантажів; здійснення пропускного режиму на об’єктах, що охороняються; конвоювання заарештованих і засуджених; охорона підсудних під час судового процесу; переслідування і затримання заарештованих і засуджених осіб, які втекли з-під варти; виконання доручень адміністрації виправно-трудових установ і лікувально-трудових профілакторіїв щодо забезпечення внутрішнього порядку; участь в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю; участь

у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на об’єктах, що охороняються; охорона дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України.

Внутрішні війська при виконанні покладених на них завдань зобов’язані: готувати сили і засоби для охорони та оборони важливих державних об’єктів, спеціальних вантажів при транспортуванні; забезпечувати ізоляцію осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, засуджених; бути у постійній готовності до подання наявними силами

і засобами допомоги адміністрації виправно-трудових установ у ліквідації фактів групової непокори і масових безпорядків; виділяти сили і засоби для ведення разом із органами внутрішніх справ розшуку осіб, які втекли з-під охорони або нагляду; виконувати рішення судів, які обслуговуються внутрішніми військами, про взяття під варту осіб, охорону їх

у залі суду або звільнення з-під варти; брати участь в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, забезпеченні громадської безпеки під час проведення масових заходів, припиненні масових безпорядків у населених пунктах; брати участь у воєнний час у територіальній обороні в районах розміщення об’єктів, що охороняються.

Контроль за діяльністю внутрішніх військ здійснює Міністр внутрішніх справ України. Нагляд за дотриманням законності в діяльності внутрішніх військ здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

В кожній хаті своя правда …

Тарас Шевченко

Управління юстицією

Юстиція є важливою сферою управління соціально-політичного характеру, оскільки в ній реалізуються важливі завдання щодо зміцнення законності, органі­зації захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, установ, громадських об’єд­нань.

Щодо поняття „управління юстицією”, то його можна визначити як виконавчо-розпорядчу діяльність спеціально уповноважених на те органів, установ і посадових осіб держави, яка спрямована на органі­зацію забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян та їх об’єднань, підприємств, установ, організацій і держави, зміцнення законності у суспільстві.

Правову основу діяльності органів юстиції становлять Конституція, Закони України “Про судоустрій”, “Про державну виконавчу службу”, “Про нотаріат”, “Про адвокатуру”, “Про органи реєстрації актів громадянського стану”, Положення про Міністерство юстиції України, Положення про Головне управління юстиції Мін’юсту України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, інші нормативні акти.

Відповідно до постанови КМ України “Про систему органів юстиції” вiд 30 квітня 1998 р. система органів юстиції включає: Міністерство юстиції; Головне управління юстиції Міністерства юстиції в АР Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції; районні, районні у містах управління юстиції; міські (міст обласного значення) управління юстиції. Районні та міські (міст обласного значення) управління юстиції можуть бути об’єднані у міськра­йонні управління юстиції, а районні у містах (крім міст Києва та Севастополя) — у міжрайонні управління юстиції за рішенням Міністра юстиції.

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування визначає Закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р., він також установлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою.

Законодавець визначає, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Створення надзвичайних та особливих судів в Україні не допускається.

Система судів загальної юрисдикції, відповідно до Конституції Украї­ни, будується за принципами територіальності і спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають:

місцеві суди, якими є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду. У такому з них, в якому кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду;

апеляційні суди. В системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстроково, голова суду та його заступники.

В таких судах утворюються судові палати. У складі загального апеляцій­ного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціаль­ної судової юрисдикції;

Касаційний суд України, який діє у складі суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. У складі Касацій­ного суду України діють:

а) судова палата у цивільних справах;

б) судова палата у кримінальних справах;

в) військова судова палата;

г) вищі спеціалізовані суди, якими є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому цим Законом. Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Для вирі­шення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

У складі Верховного Суду України діють:

– Судова палата у цивільних справах;

– Судова палата у кримінальних справах;

– Судова палата у господарських справах;

– Судова палата в адміністративних справах;

– Військова судова колегія.

Для розв’язання внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених цим Законом. У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та цим Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються відповідно до цього Закону.

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також

в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.

Загалом структуру Закону, що розглядається, складають 7 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: засади організації судової влади; організаційні основи системи судів загальної юрисдикції; участь професійних суддів, народних засідателів та присяжних у здійсненні правосуддя; повноваження кваліфікаційних комісій суддів; засади суддівського самоврядування; організаційне забезпечення діяльності судів, інші питання судоустрою та ін.

Важлива роль у вирішенні правових питань у державі належить органам нотаріату, правовою основою діяльності яких є прийнятий Верховною Радою України 2 вересня 1993 р. Закон України “Про нота­ріат”. Згідно із Законом, нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Законом (ст. 1) передбачено, що вчинення нотаріальних дій

в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотарі­альних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотарі­уси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів, певні нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи Украї­ни, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на дипломатичні представництва України.

За Законом (ст. 3) нотаріусом може бути лише громадянин Украї­ни, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, котрий займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, а також не має судимості. Особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяльністю,

в управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київ­ської та Севастопольської міських державних адміністрацій в урочистій обстановці приносить присягу.

Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату, положення про яку затверджується Міністерством юстиції України. На підставі результатів складеного іспиту кваліфікаційна комісія нотаріату приймає рішення про можливість допуску особи до нотаріальної діяльності.

Державні нотаріальні контори відкриваються і ліквідуються Міністерством юстиції України. Реєстрація приватної нотаріальної діяльності провадиться управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за заявою особи, яка має свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Керівництво державними нотаріальними конторами, а також контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу, однак дії приватних нотаріусів є дещо вужчими, зокрема згідно із Законом (ст. 36) приватні нотаріуси не мають права вчиняти такі нотаріальні дії:

– накладання і зняття заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

– видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із подружжя;

– видачу свідоцтва про право на спадщину;

– вжиття заходів до охорони спадкового майна;

– посвідчення договорів довічного утримання;

– засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, та посвідчення доручень для цієї мети, а також засвідчення справжності підпису батьків або опікуна (піклувальника) на згоді про усиновлення дитини.

Структуру цього Закону становлять 4 розділи, правові норми яких, зокрема, визначають: повноваження щодо вчинення нотаріальних дій; правила вчинення нотаріальних дій; процедуру застосування законодавства іноземних держав, роль міжнародних договорів.

За Конституцією України (ст.59) кожен має право на правову допомогу. Це право гарантується державою, яка спрямовує на його реалізацію всю правоохоронну систему України, діючи тим самим відповідно до міжнародно-правових вимог, зокрема Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Особливе місце серед правоохоронних органів України посідає адвокатура, яка покликана на професійному рівні виконувати важливі завдання з надання правової допомоги громадянам, підприємствам, установам, організаціям, громадським об’єднанням.

Правове регулювання діяльності адвокатури визначається Конституцією України, галузевим Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. та іншими законодавчими актами України

і статутами адвокатських об’єднань. Відповідно до Закону адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Наразі адвокат має право провадити адвокатську діяльність індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єд­нуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об’єднань.

Згідно із Законом (ст. 2), адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Водночас існують жорсткі обмеження та вимоги, зокрема, адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державного управління, а також не може мати судимості.

З метою належного контролю за адвокатською діяльністю та за­для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір провадити таку діяльність, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів у Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються терміном на три роки кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Ці комісії утворюються у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної.

У відносинах з адвокатурою Міністерство юстиції України: забезпечує необхідне фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги; узагальнює адміністративні дані про адвокатську діяльність; сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів.

Місцеві органи державного управління у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соці­альних питань, надають їм в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють пільги щодо орендної плати за використання приміщень тощо.

Задля представлення інтересів адвокатів у державних органах і об’єд­наннях громадян, захисту соціальних та професійних прав адвокатів, здійснення методичної і видавничої роботи, сприяння підвищенню їх професійного рівня, адвокати та адвокатські об’єднання можуть створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації.

Структуру Закону складають 19 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус адвокатури України та її завдання, правове регулювання її діяльності, принципи та організаційні форми діяльності адвокатури, види адвокатської діяльності, професійні права адвоката, обов’язки адвоката, процедуру адвокатської таємниці, гарантії адвокатської діяльності, соціальні права адвоката та його помічника, статус кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та їх повноваження, вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, процедуру прийняття Присяги адвоката України, дисциплінарну відповідальність адвоката, спілки та асоціації адвокатів та ін.

У реалізації зазначених завдань і функцій беруть участь державні органи юстиції: нотаріальні контори, установи судової експертизи, органи реє­страції актів цивільного стану, державна виконавча служба, судова адмі­ністрація України, адвокатура та ін. Багатооб’єктність цієї галузі управління обумовила наявність значної кількості органів функціонування, керівництво якими становить самостійну сферу державного управління — управління юстицією.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної правової політики є Міністерство юстиції України (Мін’юст України), яке у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство юстиції України”, затвердженим Указом Президента України від 30 грудня 1997 року.

Міністерство у встановленому порядку в межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основними завданнями Мін’юсту України є: забезпечення реалізації державної правової політики; підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки; забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у визначеній сфері; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів; планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, координація нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади та контроль за здійсненням такої діяльності; організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світо­гляду; здійснення міжнародно-правового співробітництва.

Мін’юст України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо проведення в Україні правової реформи; готує разом з відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими установами проекти концепцій напрямів розвитку законодавства та їх наукове обґрунтування з урахуванням світового досвіду; розробляє за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України та з власної ініціативи проекти законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та судочинства, цивільного і кримінального законодавства, або разом з іншими органами державної влади бере участь у їх підготовці; здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності Конституції та законам України, основним положенням законодавства Європейського Союзу, вимогам нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; розробляє за поданням міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щорічні плани законопроектної роботи та плани роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, координує нормотворчу діяльність

у центральних органах виконавчої влади, здійснює контроль за цією діяльністю; готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів України при підготовці їх на підпис Президентові України; розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо усунення суперечностей між актами законодавства та заповнення прогалин у ньому; здійснює відповідно до законодавства державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, веде реєстр цих актів; веде Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів, надає інформацію з бази даних цього реєстру; здійснює роботу із систематизації законодавства України, готує пропозиції про його кодифікацію, веде Єдиний класифікатор галузей законодавства України; вносить Президентові України пропозиції з питань мережі місцевих судів і кількості в них суддів; організовує в порядку, встановленому законодавством України, своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державних виконавців; відповідно до законодавства здійснює легалізацію всеукраїнських об’єднань громадян, проводить реєстрацію міжнародних громадських організацій, відділень, філій, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні, всеукраїнських і міжнародних благодійних організацій; організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів щодо її поліпшення, контролює законність вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю; реєструє адвокатські об’єд­нання, забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок коштів державного бюджету в разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та звільнення громадян від оплати юридичної допомоги, веде реєстр адвокатських об’єднань; присвоює кваліфікацію судового експерта та видає свідоцтво встановленого зразка; здійснює заходи щодо вдосконалення роботи органів реєстрації актів громадянського стану, контролює їх діяльність, забезпечує виготовлення та контролює використання бланків свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану; подає практичну і методичну допомогу консульським установам та дипломатичним представництвам України за кордоном щодо реєстрації актів громадянського стану; здійснює нормативно-методичне забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно; забезпечує підготовку відповідних документів та представництво інтересів держави в Європейському Суді з прав людини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направляє спостерігачів у місії з контролю за дотриманням прав і свобод людини

і громадянина та ін.

Вища рада юстиції України є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції — про їх дисциплінарну відповідальність, правовою основою якого є прийнятий Верховною Радою України

15 січня 1998 р. Закон України “Про Вищу раду юстиції”.

Відповідно до Конституції України Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, а також Генеральний прокурор України. Термін повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років.

Законодавець передбачає, що на посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший 35 років і не старший 65 років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років.

Повноваження, організація і порядок діяльності Вищої ради юстиції визначаються Конституцією України, Законом України “Про Вищу раду юстиції” та регламентом Вищої ради юстиції, який затверджується на її засіданні. Вища рада юстиції є повноважною за умови призначення на посаду не менш як трьох четвертих від її конституційного складу та складення ними присяги, враховуючи тих осіб, які входять до Вищої ради юстиції за посадою.

Повноваження Вищої ради юстиції включають у себе: внесення подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; розгляд справ і прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарних проваджень стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вирішуючи ці питання, Вища рада юстиції приймає такі акти: подання про призначення суддів; подання про звільнення суддів з посади; рішення про порушення вимог щодо несумісності; рішення про дисциплінарну відповідальність; рішення за скаргою на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності; рішення про увільнення члена Вищої ради юстиції у випадках, передбачених у статті 18 цього Закону.

Організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи (крім Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів) є основною функцією Державної судової адміністрації України (ДСА України), яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

ДСА України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, рішеннями вищих органів суддівського самоврядування, а також положенням “Про Державну судову адміністрацію України”, затвер­дженим Указом Президента від 3 березня 2003 року.

У межах своїх повноважень ДСА України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. ДСА України узагальнює практику застосування законодавства

з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та вносить їх у встановленому порядку на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями ДСА України є: організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, забезпечення діяльності Академії суддів України, роботи з’їздів суддів України, діяльності Ради суддів України, конференцій суддів, рад суддів; участь у межах своїх повноважень у формуванні судів загальної юрисдикції; розроблення пропозицій щодо вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції; здійснення матеріального і соціального забезпечення суддів та працівників апаратів судів.

ДСА України відповідно до покладених на неї завдань: забезпечує належні умови для діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України; вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення; веде статистичний і персональний облік даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів, бере участь у формуванні резерву на посади суддів, голів і заступників голів судів; організовує проходження навчальної практики в судових установах

і розробляє відповідні програми, бере участь у розробленні пропозицій та програм підготовки юридичних кадрів; організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції; здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів; забезпечує у взаємодії з органами суддівського самоврядування, судами та іншими правоохоронними органами незалежність, недоторканність і безпеку суддів; контролює витрачання фінансових

і матеріальних ресурсів, одержує від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів звіти про використання цих коштів, аналізує ефективність їх використання; затверджує зразки бланків і печаток судів, підпорядкованих підприємств, установ

і організа­цій; організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до її компетенції, виявляє причини і умови, що породжують скарги громадян, та вживає заходів щодо їх усунення та ін.

Правові та організаційні основи діяльності органів реєстрації актів цивільного стану як органів управління у сфері юстиції визначає Закон України “Про органи реєстрації громадянського стану”, прийнятий Верховною Радою України 24 грудня 1993 року.

Законодавець визначає акти цивільного стану як засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків. Акти цивільного стану підлягають обов’язковій реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану.

Систему органів реєстрації актів цивільного стану складають: відділи реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. Реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають за кордоном, проводять консульські установи та дипломатичні представництва України.

Завданнями органів реєстрації актів цивільного стану є: забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів громадянського стану; внесення до актових записів необхідних змін, доповнень та виправлень; поновлення втрачених та анулювання повторно складених актових записів; видача громадянам свідоцтв про реєстрацію; збереження архівного фонду.

Керівництво відділами реєстрації актів цивільного стану здійснюють Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АР Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські, районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Керівником та спеціалістом відділу реєстрації актів цивільного стану може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту і рекомендований кваліфікаційною комісією для роботи

у відділах реєстрації актів громадянського стану.

Людство, певно, мусить вибрати

одне з двох: здійснити самогубство

або навчитися жити як одна родина.

Арнольд Тойнбі

Управління закордонними справами

Формування України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин відбувалося в умовах як глибокої економічної та політичної кризи в СРСР, так

і глобальних змін у світі. Важливим кроком УРСР на шляху до національної незалежності і, отже, до загальновизнаної правосуб’єктності стали зовнішньополітичні акти 1990 р. Йдеться насамперед про Декларацію про державний суверенітет України, яку Верховна Рада УРСР прийняла 16 липня 1990 р. У ній, зокрема, підкреслювалося, що Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Іншим важливим зовнішньополітичним актом УРСР цієї доби була постанова Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. “Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин”. При встановленні дипломатичних відносин з іноземними державами, підкреслюється в цьому документі, слід виходити з необхідності найбільш ефективного забезпечення інтересів Української РСР, їх пріоритетності. Особлива увага приділялася спрямуванню зусиль на забезпечення безпосередньої участі нашої країни у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Ставилося завдання розробити та подати на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законів, що мають регулювати зовнішньополітичні відносини України. Наголошувалося також на необхідності створення системи підготовки кадрів у сфері міжнародних відносин та зовнішньої політики.

Важливими кроками на шляху поглиблення державотворчих процесів в Україні, дальшого зміцнення її міжнародно-правового статусу стала низка відповідних документів Верховної Ради. Серед них: “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р., “До парламентів

і народів світу” від 5 грудня 1991 р., “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р., “Про встановлення дипломатичних відносин з державами — суб’єктами колишнього СРСР” від 11 грудня 1991 p., “Про ратифікацію договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь”, підписаного у Москві 31 липня 1991 р., “Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї” від 1 липня 1968 р. та ін.

Слід зазначити, що ці документи і сьогодні залишаються актуальними і визначають стратегічну спрямованість нашого зовнішньополітичного курсу, однак неперевершеним правовим актом стала Конституція України, визначивши, що зовнішньополітична діяльність України спрямовується на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва

з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, а також невтручання у внутрішні справи, непорушності кордонів і територіальної цілісності держав, взаєм­ної відмови від застосування сили і вирішення суперечок, що виникають, мирним шляхом, шляхом взаємовигідного співробітництва, рівності народів і т.д.

З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, на­уково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей, як зазначено у постанові Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р., є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни, які становлять три основні групи:

– стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані із забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

– економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

– регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

– утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

– забезпечення стабільності міжнародного становища України;

– збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів;

– включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу;

– захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно

з міжнародним правом;

– поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Зовнішньополітична діяльність України має за мету створити

і забезпечити такі міжнародні умови, які сприяли б її виходу з економіч­ної кризи, становленню і зміцненню ринкових відносин в економіці, побудові демократичної держави, вступу до Євросоюзу, запобіганню війн у світі і мирному співіснуванні всіх країн, захисту своїх національних інтересів. Важливим напрямом зовнішньої політики є також налагодження тісного співробітництва (політичного, економічного, культурного та ін.) з усіма країнами СНД.

Відповідно до Конституції України Верховна Рада України визначає засади зовнішньої політики держави (п. 5 ст. 85), Президент України представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю України (п. 3 ст. 106), Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу Міністерства закордонних справ, яке, у свою чергу, організує виконання актів законодавства України у сфері зовнішньополітичної діяльності і здійснює контроль за їх реалізацією.

Втілюючи в життя положення Конституції України, державні органи здійснюють зовнішню політику на засадах: відкритості зовнішньої політики; прагнення до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами; розбудови двосторонніх та багатосторонніх відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на основі добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; засудження війни як засобу державної політики та розв’язання міждержавних протиріч та ін.

Повноваження Верховної Ради України у сфері зовнішньополітичної діяльності полягають у: затвердженні коштів у державному бюджеті для фінансування органів, що здійснюють зовнішньополітичну діяльність; заслуховуванні щорічних послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище держави; праві оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру; схваленні рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України та у миротворчих місіях за межами України; наданні у встановлений законом термін згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних угод і договорів та ін.

Президент України як глава держави представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори з керівниками іноземних держав

і підписує міжнародні договори України; підписує ратифікаційні грамоти; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників, що при ньому акредитовані; призначає на посаду Міністра закордонних справ України; призначає і відкликає дипломатичних представників України в іноземних державах і міжнародних організаціях; надає ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника України; вирішує питання надання політичного притулку та громадянства; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Уряд України відповідно до Конституції України (ст. 116) здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики України; забезпечує представництво України в іноземних державах і міжнародних організаціях; вживає заходи щодо виконання міжнародних угод; укладає між­урядові угоди; координує діяльність державних органів виконавчої влади, компетенція яких дозволяє встановлювати відносини з органами і організа­ціями іноземних держав та міжнародними державами.

Галузеве державне управління у сфері закордонних справ здійснюють суб’єкти, що входять до системи органів дипломатичної служби, зокрема: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України та закордонні дипломатичні установи України.

Закон України “Про дипломатичну службу” вiд 20 вересня 2001 р. дипломатичну службу України визначає як професійну діяльність громадян України, спрямовану на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Основними завданнями дипломатичної служби є: забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв’язків з іншими державами, міжнародними організаціями; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її полі­тичних, торгово-економічних та інших інтересів; координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України; вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій; забезпечення органів державної влади України інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики; здійснення інших завдань відповідно до законодавства України.

Основними функціями дипломатичної служби є: забезпечення підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, представництво України у міжнародних організаціях та спеціальних місіях; здійснення зовнішньополітичної діяльності держави; організація проведення переговорів і підготовка укладення міжнародних договорів України; здійснення функцій дипломатичного протоколу у сфері забезпечення зовнішніх відносин з іншими державами, міжнародними організаціями; забезпечення функціонування єдиної державної системи реєстрації, обліку та зберігання міжнародних договорів України; здійснення функцій депозитарію міжнародних договорів, укладених Україною; організація на території України та за кордоном консульської роботи, забезпечення візової політики України, здійснення в межах своїх повноважень паспортного забезпечення та ін.

Центральним галузевим органом виконавчої влади, діяльність якого безпосередньо пов’язана з реалізацією державної політики у сфері зовнішніх відносин України та координації заходів у цій сфері, є Міністерство закордонних справ України (МЗС України), що у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, а також положенням “Про Міністерство закордонних справ України”, затвердженим Указом Президента України від 3 квітня 1999 року.

Основними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного

і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; забезпечення реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв’язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

МЗС України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх відносин і у встановленому порядку подає їх Президентові України; забезпечує підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами, представництво України у міжнародних організаціях, органах та спеціальних місіях; здійснює функції дипломатичного протоколу у сфері забезпечення зовнішніх відносин з іноземними державами та міжнародними організаціями; координує заходи, здійснювані органами виконавчої влади у сфері зовнішніх відносин; здійснює керівництво дипломатичними представництвами України за кордоном, консульськими установами України за кордоном, представництвами України при міжнародних організ­а­ціях; організовує на території України та за кордоном консульську роботу, забезпечує візову політику України, здійснює в межах своїх повноважень паспортне забезпечення та ін.

Дипломатичне представництво України за кордоном є постій­но діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян

і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України, діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 р., двосторонніх та інших багато­сторонніх міжнародних договорах України, законодавстві України та держави перебування, а також Положенні, що затверджене Розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 року.

Функції дипломатичного представництва України включають: представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин; захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб у державі перебування; ведення переговорів з урядом держави перебування; з’ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України; поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя; заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.

Главою дипломатичного представництва України є посол або посланник чи повірений у справах. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Посол або посланник призначається указом Президента України за поданням Міністра закордонних справ України в разі отримання згоди (агреману) на це призначення іноземної держави, до якої він призначається, тоді як повірений у справах України, а також інші члени дипломатичного персоналу призначаються наказом Міністра закордонних справ України.

Функцію захисту за кордоном прав та інтересів України, юридичних осіб і громадян України покладено на консульські установи України, які, окрім цього, сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму.

Керівництво консульськими установами здійснюється Міністерством закордонних справ України, тоді як загальне керівництво діяльністю консульської установи в державі перебування здійснюється відповідним дипломатичним представництвом України.

Правовою основою діяльності Консульської служби України є Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. На сьогодні за межами нашої держави функціонує 68 консульських установ України, зокрема, 55 консульських підрозділів дипломатичних представництв України, 7 генеральних консульств, а також діє 19 консульських установ, що очолюються почесними консулами України.

На відміну від посольств та місій, консульства не мають універсального представництва держави за кордоном і виконують свої завдання, не торкаючись суто політичних аспектів міждержавних відносин. Водночас, у ст. 17 Віденської конвенції про консульські відносини від 24 квітня 1963 р. зазначено: “ У державі, де акредитуюча держава не має дипломатичного представництва і де вона не представлена дипломатичним представництвом третьої держави, консульська посадова особа може, за згодою держави перебування, бути уповноваженою на вчинення дипломатичних актів. Учинення таких актів консульською посадовою особою не змінює її консульського статусу та не дає їй права претендувати на дипломатичні привілеї та імунітети”.

Спільним між посольством та консульством є те, що перше й друге є державним органом системи зовнішніх відносин, і отже, діяльність консульства, як і посольства, має представницький характер. Проте посольство завжди розташоване в столиці країни перебування, а консульств акредитуючої держави може бути декілька в країні перебування і розташовуються вони, крім столиці, в інших містах. До компетенції посольства входить все (зокрема, консульські питання), що торкається прав та інтересів акредитуючої держави на всій території країни перебування. Консульство ж має певну спеціалізацію і діє не на всій території країни перебування, а лише в межах відведеного йому консульського округу. Наслідком цього є ще одна відмінність між посольством та консульством: перше підтримує контакти з центральними органами влади країни перебування (урядом, Міністерством закордонних справ тощо), тоді як консульство повинно підтримувати прямі контакти лише з органами влади свого консульського округу. Встановлення ж дипломатичних відносин означає встановлення і консульських відносин.

Глави консульських установ України усіх рангів призначаються Міністерством закордонних справ України, разом із цим враховується і точка зору країни перебування. Якщо країна перебування згодна, то кожен призначений повинен отримати документ — консульський патент про допущення його до виконання ним службових обов’язків

у зазначеному консульському окрузі, яке оформлюється шляхом екзекватури1.

Дайджест

XX століття стало найбільш кривавим в історії людства: геноцид забрав (без урахування кількості знищених американських індіанців і чорношкірого населення США) майже 170 млн людських життів, а воєнні конфлікти — не менш як 145–155 млн осіб,

з яких майже третина — представники слов’янських народів. Лише за період з 1921 по 1947 рік населення України від неприродної смерті втратило до 15 млн осіб, у тому числі 8 млн у Другій світовій війні, зокрема не менш 3,5 млн — етнічних українців. Черговий масштабний конфлікт може стати катастрофічним для української нації й української культури.

6 і 9 серпня 1945 р. уперше в історії людства по японських містах Хіросіма і Нагасакі було завдано удару ядерною зброєю. На нашій планеті почалася епоха воєн V покоління.

21 жовтня 1967 р. в арабо-ізраїльському воєнному конфлікті ВМС Єгипту вперше в історії застосували високоточну зброю. Світове співтовариство увійшло в епоху високоточних війн — війн VI покоління.

14 грудня 1974 р. людство вперше в історії одержало шанс призупинити зростання кількості воєнних конфліктів. Цього дня XXIX сесія ГА ООН у резолюції 3314 дала визначення агресії. Кількість агресій різко пішла на спад, і лише в 1990 р. Ірак здійснив проти Кувейту останнє (офіційно визнане РБ ООН) порушення цієї норми міжнародного права. Застосовувати збройну силу, не дотримуючись норм міжнародного права, стало неможливим.

17 січня 1991 р. у ході війни в Перський затоці вперше в історії воєн було застосовано зброю на нових фізичних принципах (снаряди зі збідненого урану проти іракських танків радянського виробництва). Людство ввійшло в період війн VII покоління.

11 вересня 2001 р. терористи-камікадзе завдали стратегічного удару невоєнними засобами. Конституційні армії втратили монополію на силу, і світове співтовариство увійшло в епоху асиметричних воєн, передбачених воєнними вченими ще на початку 1930-х pp. Їх асиметричність визначається необхідністю армій VI і VII поколінь воювати проти партизано-терористичних формувань, що мають на озброєнні навіть стріли з отруєними наконечниками.

(Витяг із монографії: Артюшин Л.М., Костенко Г.Ф. Теоретичні аспекти стратегії воєнної безпеки суспільства і держави: — Харків, 2003. — С. 20–21)

Питання для самоконтролю

1. Назвіть напрями забезпечення національної безпеки та згадайте принаймні ще один, що не був зазначений в модулі.

2. Визначте місце та роль Ради національної безпеки і оборони Украї­ни у забезпеченні безпеки особи, держави та суспільства в цілому.

3. Назвіть органи управління обороною і визначте особливості їх функціонування.

4. Охарактеризуйте Службу правопорядку у Збройних силах України, її адміністративно-правовий статус.

5. Охарактеризуйте організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ.

6. Назвіть завдання, функції, права та обов’язки міліції.

7. Назвіть органи управління закордонними справами, порядок їх створення.

8. Які особливості керівництва органами юстиції України виходячи з їх правового статусу?

9. Назвіть особливості організації діяльності нотаріату і адвокатури.

10. Охарактеризуйте письмово адміністративно-правовий статус посадових осіб та органів Міністерства закордонних справ України.

Додатки

Питання. Чим з позиції права керувався суддя, винісши рішення про заборону пересування автомобільною дорогою сумських студентів в поході протесту до м. Києва щодо об’єднання трьох сумських вузів?

Відповідь. Відповідно до ст. 14 Закону України “Про дорожній рух” вiд 30 червня 1993 р., учасниками дорожнього руху є водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин. При цьому учасники дорожнього руху, до яких і належали сумські студенти, мають право на: безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху; вивчення норм і правил дорожнього руху; отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших організацій, а також органів ДАІ МВС України, військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних силах України інформації про умови дорожнього руху. Більше того, учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів ДАІ МВС України, військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних силах України у разі порушення з його боку чинного законодавства.

Як бачимо, суддя керувався більше „політичною доцільністю”

у вирішенні цієї справи, аніж чинним законодавством, чим засвідчив свою політичну заангажованість, але дати правову оцінку діям судді може лише суд вищої інстанції.

Питання. Чим можна пояснити протиріччя виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, виходячи зі змісту розпорядження Кабінету Міністрів України “Про передачу у власність фірмі “Світ шляхів” земельної ділянки площею 154 га на території Козинської сільської ради на Київщині”?

Відповідь. З позиції чинного законодавства України це розпорядження КМ України засвідчує слабкість та малорозвиненість інституту місцевого самоврядування в Україні, оскільки, згідно зі ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р., виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин. Більше того, ст. 21 вищезазначеного Закону констатує, що обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України може бути застосоване лише в умовах воєн­ного чи надзвичайного стану, тоді як за всі тринадцять років боротьби за незалежність України питання введення такого стану в країні не порушувалося.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Хто є Головою Ради національної безпеки і оборони України?

а) Міністр оборони України;

б) Голова Служби безпеки України;

в) Президент України;

г) Прем’єр-міністр України.

2. На кого покладається охорона державного кордону України

в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря?

а) наразі не охороняється;

б) на органи місцевого самоврядування;

в) на Державну прикордонну службу України;

г) на Збройні сили України.

3. Хто здійснює безпосереднє керівництво Збройними силами України у мирний та воєнний час?

а) Президент України;

б) Головнокомандувач Збройних сил України;

в) Верховний Головнокомандувач Збройних сил України;

г) Міністр оборони України.

4. Хто наразі за посадою є Головнокомандувачем Збройних сил України?

а) Прем’єр-міністр України;

б) Міністр оборони України;

в) Державний секретар України;

г) начальник Генерального штабу Збройних сил України.

5. Кого Україна вважає своїм воєнним противником?

а) не вважає жодну державу;

б) країни НАТО;

в) Ірак;

г) вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

6. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчання, можуть бути призвані на військову службу за рішенням:

а) Міністра оборони України;

б) чоловіка, а у випадку його відсутності – повнолітніх дітей;

в) Президента України;

г) військового комісара.

7. Ким затверджується гранична чисельність працівників МВС України?

а) Президентом України;

б) Кабінетом Міністрів України;

в) Міністром внутрішніх справ України;

г) Верховною Радою України.

8. Чи належить служба в органах внутрішніх справ, Служби безпеки України, податковій міліції до державної служби?

а) належить, за винятком терміну щорічної відпустки;

б) не належить;

в) належить, за умови перебування на керівній посаді;

г) за умови прийняття присяги на вірність народу України.

9. Який державний орган забезпечує в порядку, встановленому законодавством України, добір та підготовку кандидатів у судді?

а) Міністерство юстиції України;

б) Верховний Суд України;

в) Конституційний Суд України;

г) Комітет ВР України з питань правової політики.

10. За рахунок яких джерел фінансуються витрати, пов’язані

з утриманням працівників дипломатичних представництв України за кордоном?

а) за кошти української діаспори;

б) за кошти країни, де знаходиться така установа;

в) за кошти Державного бюджету України;

г) за кошти, отримані від господарської діяльності цих установ.

11. Посол або посланник України приступає до виконання своїх службових обов’язків у державі перебування:

а) з моменту вручення листа Міністра закордонних справ України Міністру закордонних справ держави, в яку він призначений;

б) з моменту перетину кордону держави, в яку він призначений;

в) після прийому керівництвом держави, в яку він призначений;

г) з моменту вручення вірчої грамоти главі держави, в яку він призначений.

1 Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 51.

1 Рішення КС про конституційність коаліції має прискорити формування потужної демократичної опозиції // http://edc.org.ua/ua/person_comment/person_id/46/element_id/807_Baloga:_Rishennya_KS_pro_konstytuciynist_koalicii_maie_prysko

2 Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 61.

1 Административное право Украины: Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др./; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – 2­е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 2003. – С. 122‑124.

1 Административное право Украины: Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др./; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – 2­е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 2003. – С. 71‑73.

2 Державне управління в Україні: Навч. посіб. – К., 1999. – С. 63.

1 Административное право Украины: Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др./; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – 2­е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 2003. – С. 102.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]