Методичні вказівки для самостійної роботи

Приступаючи до вивчення змісту цього модуля, студентам варто пам’ятати, що право громадян на освіту закріплено нормами Конституції України (ст. 53), а також широким колом законодавчих та нормативно-правових актів, на яких автор робить акцент. При цьому ж наголошується, що організаційними засадами реалізації цього права є система органів держави та місцевого самоврядування, які забезпечують управління освітою, а також система закладів освіти, котрі здійснюють загальноосвітню та професійну підготовку.

Не менш важливим є вивчення правових засад управління охороною здоров’я, головні з яких визначені нормами Конституції України, Основами законодавства України про охорону здоров’я та іншими правовими актами. Важливо з’ясувати, що систему органів державного управління охороною здоров’я складають: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, місцеві державні адміністрації та інші органи. Автор посібника приділяє належну увагу санітарно-епідеміологічному нагляду та визначенню його завдання.

Належної уваги студентів потребує і вивчення організаційно-правових засад управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом, оскільки необхідно опанувати зміст управління цією сферою, що полягає в організації створення, поширенні і популяризації творів літератури та мистецтва, задоволенні потреб суспільства в правдивій оперативній інформації, пропагуванні здорового способу життя та активного відпочинку. Ознайомлення студентів з повноваженнями державних органів у цій сфері дає можливість осягнути завдання та функції держави та її ставлення до своїх громадян.

Розглядаючи управлінську діяльність держави у сфері соціального захисту, важливо знати, що фінансування зазначеної галузі відіграє велику соціальну та політичну роль, формуючи в суспільстві відчуття “благополуччя й задоволення” або “розчарування” тими процесами, що відбуваються у країні. В той же час, в умовах існування бюджетного дефіциту, соціально-культурна сфера є найбільш вразливою, тому що велика кількість цих видатків фінансується за “залишковим принципом”, тобто в останню чергу або ж за дуже скороченими нормативами. Отже, студенти мають розумітися в цих процесах та визначати своє місце в управлінських відносинах.

Матеріали для вивчення

Знання є єдиним знаряддям виробництва,

яке не підвладне дії закону

зменшення дохідності.

Дж. М. Кларк

Управління освітою

Освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку сус­пільства і держави. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою. За Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток до­шкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-техніч­ної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Законодавство України про освіту базується на Конституції України і складається із Закону України “Про освіту”, інших актів законодавства України. Відповідно до Закону України “Про освіту” від 23 травня 1991 р., завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Основними принципами освіти в Україні є: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних органі­зацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Структуру Закону України “Про освіту” становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, розкривають: систему освіти; статус учасників навчально-виховного процесу; фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу закладів освіти; процедуру міжнародного співробітництва; укладення міжнародних договорів; настання відповідальності за порушення законодавства про освіту.

Відповідно до Закону (ст. 28) система освіти складається з навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Водночас структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України “Про дошкільну освіту” вiд 11 липня 2001 р. ви­значає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи дошкільної освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, ґрунтується на поєднанні сімейного та суспіль­ного виховання, досягненнях вітчизняної науки, надбаннях світового педагогічного досвіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правового суспільства в Україні.

Основними завданнями законодавства України про дошкільну осві­ту є:

– забезпечення права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти;

– забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку системи дошкільної освіти;

– визначення змісту дошкільної освіти;

– визначення органів управління дошкільною освітою та їх пов­новажень;

– визначення прав та обов’язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про дошкільну освіту;

– створення умов для благодійної діяльності у сфері дошкільної освіти.

Дошкільна освіта є обов’язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні. Відповідно до ст. 4 Закону, дошкільна освіта — це цілісний процес, спрямований на:

– забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб;

– формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду.

За Законом (ст. 5) систему дошкільної освіти становлять:

– дошкільні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форми власності;

– наукові і методичні установи;

– органи управління освітою;

– освіта та виховання в сім’ї.

Структуру Закону становлять 10 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: статус навчальних закладів системи дошкільної освіти; управління системою дошкільної освіти; організацію навчально-виховного процесу в дошкільному навчальному закладі; науково-методичне забезпечення системи дошкільної освіти; статус та учасників навчально-виховного процесу у сфері дошкільної освіти; фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу дошкільних навчальних закладів; питання міжнародного співробітництва; про­цедуру відповідальності у сфері дошкільної освіти.

Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається із Закону України “Про освіту”, Закону України “Про загальну середню освіту”, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України “Про загальну середню освіту” вiд 13 травня 1999 р. визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є:

– забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;

– забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти;

– забезпечення нормативно-правової бази щодо обов’язковості повної загальної середньої освіти;

– визначення структури та змісту загальної середньої освіти;

– визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень;

– визначення прав та обов’язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту.

Галузевий Закон визначає загальну середню освіту як цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта є обов’язковою основною складовою безперервної освіти.

Відповідно до Закону систему загальної середньої освіти становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту.

Структуру Закону становлять 11 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти; організацію навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; статус учасників навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; державний стандарт загальної середньої освіти; управління системи загальної середньої освіти; науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти; фінансово-господарську діяльність, створення матеріально-технічної бази загальноосвітніх навчальних закладів; питання міжнародного співробітництва; відповідальність у сфері загальної середньої освіти.

Законодавство України про професійно-технічну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту” та інших нормативно-правових актів.

Закон України “Про професійно-технічну освіту” вiд 10 лютого 1998 р. є галузевим у сфері професійно-технічної освіти, а отже, ви­значає правові, організаційні та фінансові засади функціонування

і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспіль­ства і держави у кваліфікованих робітниках.

Завданням цього Закону є регулювання суспільних відносин у галузі професійно-технічної освіти з метою:

– забезпечення громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення квалі­фікації;

– задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках;

– сприяння в реалізації державної політики зайнятості населення;

– забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування.

Закон визначає професійно-технічну освіту складовою системи освіти України та комплексом педагогічних й організаційно-управлін­ських заходів, спрямованих на забезпечення громадян оволодівати можливостями, знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвивати компетентність та професіоналізм, виховувати загальну і професійну культуру.

Відповідно до Закону система професійно-технічної осві­ти складається з професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, що проводять діяльність у галузі професійно-технічної освіти, навчально-методичних, науково-методичних, наукових, навчально-виробничих, навчально-комерційних, видавничо-поліграфічних, культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих, обчислювальних та інших підприємств, установ, організацій та органів управління ними, що здійснюють або забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Структуру Закону становлять 12 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління та організацію професійно-тех­нічної освіти; статус професійно-технічних навчальних закладів; органі­зацію навчального процесу в професійно-технічних навчальних закладах; зміст професійно-технічної освіти; статус суб’єктів професійно-технічної освіти; особливості соціального захисту учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів; педагогічних працівників; органі­зацію фінансово-економічних відносин у галузі професійно-технічної освіти; питання міжнародного співробітництва; відповідальність за порушення законодавства про професійно-технічну освіту.

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про вищу освіту” та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього.

Прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про вищу освіту” вiд 17 січня 2002 р. є галузевим у цій сфері і спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він установлює правові, орга­нізаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Згідно із Законом систему вищої освіти становлять:

– вищі навчальні заклади всіх форм власності;

– інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;

– органи, які здійснюють управління в галузі вищої освіти.

Структуру Закону складають 14 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: загальні положення; структуру вищої освіти, документи про вищу освіту; стандарти про вищу освіту; управління у галузі вищої освіти; правовий статус вищих навчальних закладів; управ­ління вищим навчальним закладом; організацію навчально-виховного процесу; статус учасників навчально-виховного процесу; підготовку наукових і науково-педагогічних працівників; наукову і науково-техніч­ну діяльність у вищих навчальних закладах; фінансові відносини в системі вищої освіти; процедуру міжнародного співробітництва; відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту та інші питання освітнього життя.­

Учитель доторкається до вічності:

ніхто не може сказати,

коли закінчується його вплив.

Генрі Адамс

До державних органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки України; міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Міністерство освіти і науки України (МОН України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОН України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

МОН України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство освіти і науки України”, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 року.

Структуру Міністерства складають і йому підпорядковуються: Колегія Міністерства освіти і науки України, регіональні управління осві­ти і науки України, а також Департамент адміністративної роботи і контролю, Департамент розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти, Департамент розвитку професійно-технічної осві­ти, Департамент вищої освіти, Департамент міжнародного співробітництва, Департамент економіки та соціального розвитку, Департамент науково-технологічного розвитку, Департамент інноваційного розвитку, а також управління та відділи з прогнозування, моніторингу, розробки та здійснення політики у наукових та освітніх сферах.

Основними завданнями МОН України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти; забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України; визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації; забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів.

МОН України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє державні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням; бере участь у розробці норм і нормативів утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; приймає рішення щодо запровадження експериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм, педагогічних новацій і технологій; провадить у встановленому порядку ліцензування, атестацію та акредитацію вищих і професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування, веде Державний реєстр навчальних закладів; присвоює у встановленому порядку вчені звання доцента і професора науковим та науково-педагогічним працівникам; встановлює порядок атестації педагогічних працівників; організовує в установленому порядку проведення державної наукової та науково-технічної експертизи проектів державних, міжнародних, регіональних програм; організовує діяльність координаційних рад з пріоритетних напрямів розвитку науки, техніки; здійснює організаційно-методичне забезпечення державної атестації наукових установ України, веде Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка держави; організовує підвищення квалі­фікації та перепідготовку кадрів у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності та ін.

Враховуючи розвиток європейського і світового співтовариства в умовах глобалізації, Міністерством освіти і науки України розроблено Національну доктрину розвитку освіти, яку затверджено Указом Президента України від 17 квітня 2002 року. Цим документом і положенням про Міністерство освіти і науки України визначені такі завдання: розроблення і реалізація державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; забезпечення розвитку освітнього, наукового і науково-технічного потенціалу України; прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності відповідно до потреб особистості, суспільства, держави; забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки, державної системи охорони інтелектуальної власності у світовий простір із збереженням і захистом національних інтересів.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і

в межах їх компетенції: встановлюють, не нижче за визначені Міністерством освіти і науки України мінімальні нормативи, обсяги бюджетного фінансування навчальних закладів, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; забезпечують розвиток мережі навчальних закладів та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування; здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у навчальних закладах; вирішують у встановленому порядку питання, пов’язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги; створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їхніх інтересів; забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкіль­ного віку, учнів та педагогічних працівників; організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів; визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Три шляхи ведуть до істини:

шлях повторення — шлях найлегший;

шлях досвіду — шлях найважчий;

шлях пізнання — шлях найвдячніший.

Давні елліни

Управління наукою

Наукова діяльність є виключно інтелектуальною працею, яка завжди цінувалася в кожному сус­пільстві, а вчені та наукові працівники завжди були її науково мислячим потенціалом. А тому розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їхнього духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення со­ціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Ефективним засобом здійснення структурної перебудови науково-технічного потенціалу країни виступає законодавство України та прийняті на його основі нормативно-правові акти, які регламентують весь комплекс відносин, пов’язаних з науково-технічним розвитком країни, особливо з науковою та науково-технічною діяльністю. Стимулювання і охорона прав суб’єктів цієї діяльності забезпечуються шляхом створення найбільш сприятливого для науковців правового підґрунтя в цій сфері, що належить до однієї з найважливіших функцій держави. З цією метою 1 грудня 1998 р. Верховна Рада України в новій редакції прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

Структуру Закону складають 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: правовий статус суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності; державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників; повноваження суб’єктів державного регулювання та управ­ління у сфері наукової і науково-технічної діяльності; форми і методи державного регулювання та управління у науковій і науково-технічній діяльності.

З метою створення в Україні правової основи для одержання та використання науково-технічної інформації Верховна Рада України 25 червня 1993 р. прийняла Закон України “Про науково-технічну інформацію”, який визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

Закон регулює правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначає правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Водночас, дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу таємницю, яка охороняється законом.

Структуру Закону становлять 6 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: правовий режим науково-технічної інформації; національна система науково-технічної інформації; ринок науково-технічної інформації; державна політика у сфері науково-технічної інформації; міжнародне співробітництво у сфері науково-технічної інформації.

10 лютого 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну експертизу”. Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

Структуру Закону складають 8 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: предмет наукової і науково-технічної експертизи; форми і види наукової і науково-технічної експертизи; права та обов’язки суб’єктів наукової і науково-технічної експертизи; порядок проведення наукової і науково-технічної експертизи; державне управління у сфері наукової і науково-технічної експертизи; економічне забезпечення наукової і науково-технічної експертизи; відповідальність за порушення законодавства у сфері наукової і науково-технічної експертизи; організація міжнародних наукових і науково-технічних експертиз.

Закон України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р., що визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки формуються на п’ять років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки і є складовими прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період.

Законодавець визначив такі пріоритетні напрями розвитку науки і техніки на період до 2006 року:

– фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук;

– проблеми демографічної політики, розвитку людського потенці­алу та формування громадянського суспільства;

– збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток;

– новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань; нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації суспільства;

– новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі; нові речовини і матеріали.

Структуру Закону становлять 7 статей, які, зокрема розкривають: правову основу формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; шляхи реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; порядок затвердження державних наукових та науково-технічних програм Кабінетом Міністрів України та ін.

Неабияке значення в управлінні науковою сферою відіграють підзаконні акти, що створюють цілісний механізм правового регулювання, серед яких:

Указ Президента України “Про державну підтримку наукових установ, які працюють над новітніми науково-технічними розробками” від 26 липня 1995 р., яким з метою стимулювання участі науково-дослідних установ і проектно-конструкторських організацій у розв’язанні завдань структурної перебудови економіки та технологічного оновлення промисловості, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції передбачено запровадити за рахунок бюджетних коштів адресне пріоритетне фінансування наукових установ і проектно-конструкторських організацій, що виконують науково-технічні розробки, спрямовані на створення новітніх технологій і продукції, та державну кредитну підтримку зазначених установ і організацій;

Указ Президента України “Про затвердження Положення про Раду з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України” від 11 червня 1996 р. зі змінами від 27 січня 1999 р., яким визначається правова основа діяльності Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України; її основні завдання та повноваження; склад Ради; форма роботи, прийняття рішення, а також фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності Ради.

Як бачимо, законодавче регулювання науки і науково-технічної діяльності є невід’ємною умовою забезпечення науково-технічного прогресу, визнання інноваційної діяльності, і тому правова інфра­структура повинна, в першу чергу, забезпечувати реалізацію державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності.

Наука зробила нас богами раніше,

ніж ми навчилися бути людьми.

Жан Ростан

У кожній сфері суспільних відносин формуються не тільки належне законодавство, а й ефективна система правозастосовчих інститутів. Правова інфраструктура має функціонувати і в сфері наукової та науково-технічної діяльності.

Державне управління в сфері науки і освіти зазнало історично-експериментальної трансформації, що позначилось на об’єкті управлін­ня, супроводжувалося частими змінами в організаційних структурах суб’єктів управління, постійними перебудовами та нормативно-правовими колізіями статутного порядку. Все це негативно позначалося на організації наукової діяльності й освіти в Україні, призводило до втрат кадрового складу керівних органів управління наукою і відтоку фахівців, які організовували науково-освітянську діяльність у взаємовідносинах з місцевими органами виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Створення Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, а надалі — з 7 червня 2000 року — Міністерства освіти і науки України, позначилося на обсязі наданих повноважень цьому конкретному державному органу та підпорядкованим йому на місцях структурним підрозділам з різними джерелами фінансування, а також на стані розвитку науки і освіти, проведенні в цій сфері завдань державної політики.

Основними завданнями Міністерства освіти і науки України

у сфері управління наукою є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти; забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України; визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації; забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки

у світову систему із збереженням та захистом національних інтересів.

Важливо відмітити і міжгалузеву компетенцію Міністерства, яке в про­цесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з Радою з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, Міжгалузевою радою з професійно-технічної освіти, Міжвідомчим комітетом з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, органами виконавчої влади, академіями наук, Радою міністрів АРК та органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Основними суб’єктами, на які законом покладені завдання забезпечувати проведення наукової діяльності в системі вищої освіти України, є вищі навчальні заклади. Проте Закон України “Про вищу освіту” покладає, відповідно до статті 22, завдання здійснення наукової і науково-технічної діяльності на вищі навчальні заклади ІІІ і IV рівня акредитації. Крім того, вони здійснюють підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестацію. Це обумовлено тим, що законом визначено їх статус.

Важливо зупинитися і на статусі спеціального міжгалузевого органу державного управління — Вищої атестаційної комісії України (ВАК України). Відповідно до структури управління у галузі вищої освіти, яка закріплена у статті 17 Закону України “Про вищу освіту”, у нашій країні державне управління здійснюється Кабінетом Міністрів України через систему органів виконавчої влади, тоді як ВАК України є центральним органом виконавчої влади та підвідомчим Кабінету Міністрів України. ВАК України реалізовує державну політику у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів кандидата і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. Її діяльність побудована на залученні провідних фахівців-учених в усіх сферах і галузях науки, але формування її експертно-аналітичних структур проводиться на громадських засадах і обслуговується незначним персоналом державних службовців, який складає апарат ВАК України. ВАК України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Вищу атестаційну комісію України”, затвердженим Указом Президента України від 25 лютого 1999 року.

Основними завданнями ВАК України є: формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогіч­них кадрів вищої кваліфікації; участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу; забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника; координація діяльності органів виконавчої влади і керівниц­тво роботою науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника; розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України відповідно до покладених на неї завдань: формує в установленому порядку мережу спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук у вищих навчальних закладах, науково-дослідних (науково-технічних) установах та інших організаціях, що проводять наукові та науково-технічні дослідження, затверджує персональний склад зазначених рад і перелік спеціальностей, за якими ці ради можуть проводити захист дисертацій, присуджувати наукові ступені; організовує і проводить періодичну атестацію спеціалізованих учених рад вищих навчальних закладів, науково-дослідних (науково-технічних) установ, інших організацій, що проводять наукові та науково-технічні дослідження; отримує звіти про роботу спеціалізованих вчених рад, припиняє або обмежує в установленому порядку їх діяльність; формує мережу експертних рад і за їх участі проводить експертизу дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук та доктора наук і атестаційних справ, які надходять із спеціалізованих учених рад та вчених (науково-технічних) рад вищих навчальних закладів, науково-дослідних (науково-технічних) установ, періодично проводить оновлення складу експертних рад; скасовує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук у разі порушення цими радами встановленого порядку присудження наукових ступенів; позбавляє в установленому порядку наукових і науково-педагогічних працівників наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, вченого звання старшого наукового співробітника; вирішує в установленому порядку питання нострифікації (визнання) в Україні документів, що засвідчують присудження наукових ступенів, виданих відповідними органами інших держава; розглядає апеляції на рішення спеціалізованих вчених рад щодо присудження (неприсудження) наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, а також вчених (науково-технічних) рад вищих навчальних закладів, науково-дослідних (науково-технічних) установ щодо присвоєння (неприсвоєн­ня) вченого звання старшого наукового співробітника та ін.

Задля організації та підтримки фундаментальних наукових дослі­д­жень у сфері природничих, технічних та гуманітарних наук, що провадяться науковими, вищими навчальними закладами та вченими, постановою Кабінету Міністрів України 24 грудня 2001 р. було утворено Державний фонд фундаментальних досліджень, який є державною науковою установою, що належить до сфери управління МОН.

Фонд у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державний фонд фундаментальних досліджень”, за­твердженим постановою КМ України від 24 грудня 2001 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Основними завданнями Фонду є: підтримка на конкурсній основі фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться науковими установами, вищими навчальними закладами, вченими; провадження діяльності, спрямованої на методичне, організаційне і фінансове забезпечення фундаментальних наукових досліджень; організація і виконання наукознавчих

і наукометричних досліджень з питань перспективного розвитку науки

в Україні та світі; сприяння науковим контактам і поширення інформації в галузі фундаментальних наукових досліджень, у тому числі за кордоном; налагодження та підтримка міжнародного наукового співробітництва в галузі фундаментальних наукових досліджень.

Фонд відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує проведення наукової експертизи та конкурсного відбору проектів фундаментальних наукових досліджень для їх підтримки; забезпечує адрес­не фінансування відібраних на конкурсній основі проектів фундаментальних наукових досліджень і здійснення контролю за використанням наданих коштів за цільовим призначенням; забезпечує практичне використання отриманих результатів фундаментальних наукових до­сліджень; взаємодіє з міжнародними і зарубіжними фондами, іншими організаціями, що здійснюють підтримку фундаментальних наукових досліджень в Україні; підтримує наукові проекти молодих учених; проводить наукові конференції, у тому числі міжнародні, та ін.

На сферу управлінських відносин, що розглядається, спрямовані зусилля і Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, яка є консультативно-дорадчим органом. Вона у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Раду з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України”, затвердженим Указом Президента України від 11 червня 1996 року.

Основними завданнями Ради є: вироблення пропозицій щодо державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності, інтелектуальної власності та трансферу технологій; оцінка стану науки та техніки в Україні; експертиза проектів законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України з питань наукової та науково-технічної діяльності, інтелектуальної власності і трансферу технологій; аналіз проектів національних та державних науково-технічних програм, пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, основних засад та напрямів кадрової політики, підготовки, атестації наукових кадрів, міжнародного співробітництва з цих питань, поліпшення соціального захисту науковців та піднесення сус­пільного престижу їхньої праці; сприяння координації діяльності академій наук, вищих навчальних закладів, галузевих науково-дослідних інститутів, підприємств, уста­нов та організацій у сфері наукової та науково-технічної діяльності; розроблення пропозицій щодо створення цивілізованого ринку об’єктів інтелектуальної власності в Україні; підготовка пропозицій щодо фінансування наукової та науково-техніч­ної діяльності, аналіз ефективності використання коштів, що виділяються для цього.

Особливим суб’єктом у сфері управління наукою є Національна академія наук України та галузеві академії наук (Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України), які є державними науковими організаціями, що засновані на державній власності. До складу академій можуть входити наукові установи, підприємства, організації, об’єкти соціальної сфери, що забезпечують їх діяльність.

Державне управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності академій здійснюється згідно із законодавством України у межах, що не порушують їх самоврядності у вирішенні питань статутної діяльності і свободи наукової творчості. Самоврядність академій полягає у самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків. Академії виконують замовлення органів державної влади стосовно розроблення засад державної наукової і науково-технічної політики, проведення наукової експертизи проектів державних рішень і програм.

Національна академія наук України — вища наукова організація України, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослі­дження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних досліджень в наукових установах та організаціях незалежно від форм власності. При Національній академії наук України створюється міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні. Положення про раду та її склад затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Національна академія наук України здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та свого статуту, який затверджується загальними зборами Національної академії наук України та реєструється Міністерством юстиції України.

Управління охороною здо­ров’я

Право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-про­філактичних програм. Конституцією також закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Базовим правовим актом у сфері охорони здоров’я стали прийняті Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Основи законодавства України про охорону здоров’я, що визначають правові, орга­нізаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності

і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Структуру Закону складають 12 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права та обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я; основи організації охорони здоров’я; забезпечення здорових і безпечних умов життя; лікувально-профілактичну допомогу; забезпечення лікарськими і протезними засобами; охорона здоров’я матері та дитини; медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку; медичну експертизу; медичну і фармацевтичну діяльність; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я.

Беручи до уваги: зниження рівня і погіршення якості життя більшості громадян; критичну демографічну ситуацію; незадовільний стан здоров’я населення; низьку економічну ефективність використання ресурсів охорони здоров’я, недосконалу систему оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров’я; диспропорції у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги; незадовільну екологічну ситуацію, ускладнену наслідками Чорнобильської катастрофи, Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України.

Концепція розвитку охорони здоров’я населення України спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей: збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування керованого ринку платних медичних послуг; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів та ін.

Важливу роль в законодавчому забезпеченні розвитку охорони здоров’я відіграють прийняті ВР України Закони України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p., “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 p., “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 p., “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 p., “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 p. та інші нормативно-правові акти.

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство

і держава відповідальні перед сучасним і майбутні­ми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. МОЗ України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони здоров’я України”, затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 року.

Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіоло­гічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони здоров’я, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та органі­заціями права громадян на охорону здоров’я; здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюванням на СНІД; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну акредитацію закладів охорони здоров’я; здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; бере участь у підготовці пропозицій до списків №1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пенсію за віком на пільгових умовах; забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню; забезпечує здійснення відповідно до законодавства державної реєстрації та контролю за виробництвом, належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та ін.

Безпосередню участь у формуванні та реалізації державної полі­тики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення бере Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення (Державна служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується.

Державна служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2003 р. та наказами МОЗ. Державний служба узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до сфери її діяльності, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд МОЗ.

Основними завданнями Державної служби є: забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в Україну, вивезення з країни, реалізація лікарських засобів і виробів медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо забезпечення населення і за­кладів охорони здоров’я якісними, високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу, зберігання, застосування, утилізації та знищення.

Державна служба відповідно до покладених на неї завдань: здійснює управління та державний контроль за якістю, безпекою та реалізацією лікарських засобів, у тому числі діючих речовин (субстанцій), допоміжних речовин, лікарської рослинної сировини, лікувальної косметики, імунобіологічних препаратів, біоматеріалів, медичної техніки та інших виробів медичного призначення, а також створенням і виробництвом продукції; проводить ліцензування виробництва, оптової та роздріб­ної торгівлі лікарськими засобами, розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також державний контроль за додержанням умов виробництва продукції, вирішує питання її державної реєстрації; розробляє порядок ведення Державної фармакопеї України, Державного реєстру медичної техніки та виробів медичного призначення, Державного реєстру імунобіологічних препаратів, забезпечує його дотримання та перевидання; установлює порядок та надає дозвіл на використання діючих і допоміжних речовин для виробництва продукції, а також дозвіл на застосування для неї пакувальних матеріалів, здійснює державний контроль за додержанням умов виробництва продукції; визначає та подає на затвердження МОЗ перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, у яких проводяться клінічні випробування продукції; затверджує Положення про комісії з питань етики при лікувально-профі­лактичних закладах, в яких проводяться клінічні випробування, сприяє проведенню ними оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань; розробляє та подає в установленому порядку на затвердження МОЗ переліки продукції; розробляє ліцензійні умови та видає суб’єктам господарювання ліцензії на виробництво лікарських засобів, оптову та роздрібну торгівлю лікарськими засобами; організовує і здійснює державну реєстрацію (перереєстрацію) імунобіологічних препаратів, виробів медичного призначення та розробляє порядок її проведення та ін.

На профілактику захворювань, охорону здоров’я населення, довкілля, захист прав громадян на безпечні умови їхньої життєдіяльності спрямована діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України, яка функціонує відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 грудня 1994 р. та положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року.

Систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять:

– центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров’я;

– установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу в галузі охорони здоров’я;

– відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, в галузі внутрішніх справ, у справах охорони державного кордону, з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України;

– державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є: здійснення державного санітарно-епідеміологіч­ного нагляду; визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також в охороні здоров’я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища; вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров’я населення; контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіацій­них уражень людей; державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь; видача висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об’єктів поводження з відходами; встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї; методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

Метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Основними завданнями державного санітарно-епідеміологічного нагляду є: контроль за виконанням санітарного законодавства, сані­тарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а також приписів, постанов і вимог, викладених у висновках, що видаються головним державним санітарним лікарем; санітарно-карантинний контроль у пунктах пропуску через державний кордон; контроль за санітарною та епідеміч­ною ситуацією на території України; проведення санітарних та епіде­міологічних розслідувань, спрямованих на встановлення причин та умов виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб, професійних за­хворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та радіацій­них уражень людей; розроблення пропозицій щодо проведення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а саме:

– здійснення державного санітарно-епідеміологічного нормування;

– проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

– державна реєстрація небезпечних для здоров’я і життя людини факторів середовища життєдіяльності;

– статистичне спостереження у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, державний облік інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та радіаційних уражень людей у зв’язку із шкідливим впливом факторів середовища життєдіяльності;

– вжиття заходів для припинення порушень санітарного законодавства та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їхніми заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду.

Запобіжний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійс­нюється шляхом:

– державного санітарно-епідеміологічного нормування;

– державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

– видачі передбачених законодавством висновків та дозволів;

– погодження проектів місцевих програм соціально-економічного розвитку, схем передпроектної документації, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо;

– визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

– проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об’єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

– видачі дозволів на розроблення та виробництво нових видів продуктів харчування, впровадження нових технологічних процесів виробництва та оброблення нових видів матеріалів, що контактують з продовольчою сировиною чи продуктами харчування у процесі їх виготовлення, зберігання, транспортування та реалізації; виробництво, переробку та реалізацію продуктів харчування і харчових добавок, предметів гігієни та санітарії, косметично-парфумерних виробів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, товарів побутової хімії та дитячого асортименту; виконання робіт з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань та ін.

Поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд включає:

– контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством, санітарними та протиепідемічними (профілактичними) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами умов державної реєстрації вимог безпеки для здоров’я і життя людини;

– контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних (профілактичних) заходів;

– видачу обов’язкових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров’я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб;

– ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіа­ційних уражень;

– забезпечення охорони території України від занесення і розповсюдження особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб, здійснення санітарно-епідеміологічного контролю і нагляду в пунктах пропуску через державний кордон.

Поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом обстеження та перевірки об’єктів нагляду щодо дотримання і реалізації вимог безпеки для здоров’я і життя людини.

Управління культурою та мистецтвом

З метою впорядкування та систематизації законодавства у сфері культури, Верховною Радою України 14 лютого 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

– реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

– відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

– забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

– реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

– соціальний захист працівників культури;

– створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Структуру Закону складають 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права і обов’язки громадян у сфері культури; діяльність у сфері культури; фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури; соціальні гарантії та захист прав працівників; міжнародні культурні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про культуру.

З прийняттям Верховною Радою України 16 листопада 1992 р. Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” постала можливість створити правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановити державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, законодавчих та нормативно-правових актів.

Структуру Закону становлять 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію діяльності друкованих засобів масової інформації; відносини між редакціями друкованих засобів масової інформації і громадянами та організаціями; міжнародну діяльність друкованих засобів масової інформації; відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації.

Прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 1993 р. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність теле- радіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовір­ної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення су­­с­піль­них питань.

Структуру Закону складають 9 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення; організацію телерадіомовлення; права і обов’язки теле-, радіоорганізацій та їх працівників; права телеглядачів і ра­діослухачів; фінансування та матеріально-технічна база телерадіоорганізацій; відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення; міжнародне співробітництво в галузі теле­бачення і радіомовлення.

Прийнятий Верховною Радою України 18 липня 1997 p. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” визначає правову основу системи Суспільного телебачення

і радіомовлення України, яка створена задля всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюраліс­тичного характеру мовлення в Україні.

Структуру Закону складають 10 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус Суспільного телерадіомовлення; створення Суспільного телерадіомовлення; статус Громадської ради як наглядового органу Суспільного телерадіомовлення та її призначення; чисельність і склад Громадської ради; статус кваліфікаційної і адміністративної ради; джерела фінансування; порядок ліцензування.

Прийнятий Верховною Радою України 13 січня 1998 p. Закон України “Про кінематографію” визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулює суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, поширенням, зберіганням і демонструванням фільмів.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організаційні засади в кінематографії; виробництво, поширення, демонстрування та зберігання фільмів; державна підтримка та фінансування кінематографії; міжнародні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про кінематографію.

Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”, прийнятий Верховною Радою України 24 грудня 1993 р. (в редакції вiд 13 грудня 2001 р.), регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Структуру Закону складають 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус національного архівного фонду та його формування; право власності на документи Національного архівного фонду; питання обліку, зберігання і використання Національного архів­ного фонду; систему архівних установ; фінансове, матеріально-техніч­не і кадрове забезпечення архівних установ; міжнародне співробітництво в архівній справі; відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд і архівні установи.

Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, прийнятий Верховною Радою України 27 січня 1995 р., визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

Структуру Закону становлять 13 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: державну політику в галузі бібліотечної справи; бібліотечну систему України; порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек; бібліотечні фонди; обов’язки та права бібліотек; права та обов’язки громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування; управління бібліотечною справою; фінансування, матеріально-технічне забезпечення та майнові права бібліотек; соціальні гарантії працівників бібліотек; міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи; відповідальність за порушення законодавства про бібліотечну справу.

Закон України “Про музеї та музейну справу”, прийнятий Верховною Радою України 29 червня 1995 р., регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.

Структуру Закону становлять 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: видову характеристику музеїв, порядок створення і матеріальну базу музеїв; статус музейного фонду України; міжнародну діяльність музеїв; управління і самоврядування музеїв, гарантії прав і законних інтересів їх працівників; відповідальність за порушення законодавства України про музеї та музейну справу.

Закон України “Про видавничу справу”, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 1997 p., визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, поширення видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.

Більше того, у відповідності з Конституцією України цей Закон покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, поширювачів і споживачів видавничої продукції.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію і здійснення видавничої справи; міжнародне співробітництво у видавничій справі; припинення діяльності у видавничій справі, відповідальність за порушення Закону України “Про видавничу справу”.

Прийнятий Верховною Радою України 21 вересня 1999 p. Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” регулює відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. При цьому дія цього Закону не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління та контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; вивезення та ввезення культурних цінностей; тимчасове вивезення та тимчасове ввезення культурних цінностей; право власності на культурні цінності; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства України про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей.

Прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2000 p. Закон України “Про охорону культурної спадщини” регулює правові, органі­заційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Закон визначає, що об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Структуру Закону становлять 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління охороною культурної спадщини; державну реєстрацію об’єктів культурної спадщини; особливості здійснення права власності на пам’ятки; забезпечення охорони пам’яток; захист традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини; фінансування охорони культурної спадщини; відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини; міжнародні договори у сфері охорони культурної спадщини.

Реалізацію державної політики у сфері культури та мистецтва покладено на систему органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, серед яких: Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, концертні та художні колективи, бібліотеки, музеї, клуби, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтв та ін. Сферою діяльності цих та інших органів управління є безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, видавнича та музейна справа та ін.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямована на забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України), яке у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента Украї­ни та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство культури і мистецтв України”, затвердженим Указом Президента Украї­ни від 31 серпня 2000 року.

Мінкультури України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Мінкультури України є: підготовка пропозицій щодо основних напрямів державної мовної політики та участь у її реалізації; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина; створення умов для задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України, розвитку міжнародного культурного співробітництва; координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, державної політики щодо бібліотечної справи; захист відповідно до законодавства прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також за­кладів, підприємств та організацій, що діють у сфері культури і мистецтв; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструк­тури у сфері культури і мистецтв, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Мінкультури України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє і забезпечує реалізацію державних програм розвитку культури і мистецтв; розробляє і здійснює заходи щодо забезпечення умов для відродження і розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел; організовує проведення міжнародних, всеукраїнських, регіональних мистецьких фестивалів і конкурсів, оглядів народної творчості, інших культурно-мистецьких заходів; порушує в установленому порядку клопотання про надання закладам культури і мистецтв статусу національних; забезпечує через Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон відповідно до законодавства контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей та ін.

Безпосередню участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини та координація діяльності органів виконавчої влади у цій сфері бере Державна служба охорони культурної спадщини (Служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінкультури і підпорядковується йому.

Служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державну службу охорони культурної спадщини”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р., та наказами Мінкультури.

Основними завданнями Служби є: здійснення контролю за виконанням Закону України “Про охорону культурної спадщини” та інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; узагальнення практики застосування законодавства у сфері охорони культурної спадщини, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; здійснення відповідно до законодавства державного управління у сфері охорони культурної спадщини.

Служба відповідно до покладених на неї завдань: веде Державний реєстр нерухомих пам’яток України; забезпечує виявлення, дослі­д­ження та документування об’єктів культурної спадщини, ведення списків цих об’єктів; заносить в установленому порядку об’єкти, що віднесені до категорії пам’яток місцевого значення, у Державний реєстр нерухомих пам’яток України, а також забезпечує підготовку подання Кабі­нетові Міністрів України пропозицій щодо занесення у зазначений реєстр пам’яток національного значення; здійснює нагляд за виконанням робіт з консервації, реабілітації, реставрації і музеєфікації пам’яток; забороняє будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу пам’ятці або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини; надає дозволи на проведення робіт на пам’ят­ках національного значення, їх територіях та у зонах охорони, на археологічних територіях, що охороняються, в історичних ареалах населених місць; затверджує правила встановлення та утримання охоронних дошок, охоронних знаків, інших інформаційних написів, позначок на пам’ятках або в межах їх територій, затверджує відповідні зразки; разом з Українським комітетом Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС) готує пропозиції щодо внесення пам’яток до Списку всесвітньої спадщини та ін.

Врегулюванням процесу надання частот, на яких транслюються телевізійні та радіопроекти, займається Державний комітет України з телебачення і радіомовлення, який у своїй діяльності керується Конституцією України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, положенням “Про Державний комітет телебачення і радіомовлення України”, затвердженим Указом Президента України від 27 серпня 2003 р., та міжнародними актами і законодавством, що врегульовує питання діяльності у сфері інформаційної політики.

Держкомтелерадіо України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держкомтелерадіо України є: участь

у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики, державної політики у сфері захисту суспільної моралі; міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань діяльності інформаційної та видавничої сфер, реалізації державної мовної політики; здійснення управління в інформаційній та видавничій сферах; сприяння реалізації конституційного права на свободу слова, забезпечення розвитку інформаційної сфери, розширення національного інформаційного простору.

Держкомтелерадіо України відповідно до покладених на нього завдань: координує та здійснює методологічне забезпечення діяльності державних засобів масової інформації, у тому числі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії “Крим”, обласних державних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, інформаційних агентств, а також державних видавництв, поліграфічних підприємств і підприємств книгорозповсюдження; спрямовує та контролює діяльність управлінь у справах преси та інформації обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; проводить у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств; веде Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і поширювачів видавничої продукції; здійснює ліцензування і реєстрацію спеціалізованих засобів масової інформації сексуального чи еротичного характеру, контроль за наявністю ліцензій у суб’єктів господарювання, додержання ними ліцензійних умов; вживає заходів щодо забезпечення розвитку та функ­ціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, сприяє задоволенню мовних потреб українців, які проживають за межами держави;

Задля забезпечення свободи слова і масової інформації, прав та законних інтересів споживачів (телеглядачів і радіослухачів), виробників і поширювачів масової звукової, візуальної, аудіовізуальної інформації і даних, розробки і здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення, раціонального використання природно обмеженого радіочастотного ресурсу держави, реалізації та контролю за додержанням законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення Законом України від 23 вересня 1997 р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Національна рада є конституційним, постійно діючим позавідомчим державним органом, підзвітним Верховній Раді України та Президентові України.

Основними завданнями Національної ради є: захист прав громадян на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань, передбачених Конституцією України; забезпечення виконання телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства України

у сфері телебачення і радіомовлення, реклами, авторського права і суміж­них прав та контроль за його додержанням; розробка та здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення; розміщення державного замовлення на висвітлення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів; контроль за формуванням та виконанням інших видів державного замовлення Національній телекомпанії України, Національній радіокомпанії України та іншим телерадіоорганізаціям; забезпечення державної підтримки аудіовізуальних засобів масової інформації України у їх становленні та розвитку; розгляд у встановленому порядку заяв телерадіоорганізацій на отримання ліцензій; видача на конкурсній основі ліцензій на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабельне) мовлення; контроль за дотриманням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; застосування в межах своїх повноважень заходів адміністративного характеру щодо телерадіоорганізацій — порушників чинного законодавства України; захист телерадіоорганізацій від тиску владних структур, а також політичних, релігійних, фінансових та економічних кіл суспільства.

Реалізацію державної політики у сфері архівної справи і діловодства, здійснення управління у цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання з питань забезпечує Державний комітет архівів України (Держкомархів України) як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держкомархів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет архівів України”, за­твердженим Указом Президента України від 22 березня 2000 року.

Основними завданнями Держкомархіву України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері архівної справи і діловодства; здійснення в межах повноважень, визначених законом, нормативно-правового регулювання відносин у сфері архівної справи і діловодства; визначення перспектив та пріоритетних напрямів розвитку архівної справи і діловодства; контроль за діяль­ністю архівних установ і служб діловодства.

Держкомархів України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє цільові програми розвитку архівної справи і діловодства, визначає заходи щодо їх виконання; визначає вимоги щодо зберігання архівних документів, здійснює контроль за додержанням цих вимог, організовує зберігання архівних документів, що перебувають

у власності держави і територіальних громад, та копіювання їх для страхового фонду; встановлює вимоги до впорядкування документів, які вносяться до Національного архівного фонду; організовує формування Національного архівного фонду; організовує приймання на зберігання до державних і місцевих архівних установ документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, що ліквідуються без визначення правонаступників, та державних і комунальних підприємств, установ і організацій, що ліквідуються; здійснює контроль за збиранням на території України старовинних архівних документів, реалізовує переважне право держави на придбання документів Національного архівного фонду в разі їх продажу; організовує та здійснює державну реєстрацію документів Національного архівного фонду; установлює порядок ведення державного обліку документів Національного архівного фонду, здійснює контроль за дотриманням цього порядку; веде централізований державний облік документів Національного архівного фонду, документів історико-культурної спадщини України, що знаходяться за кордоном, та документів іноземного походження, що стосуються історії України та ін.

О спорт! Ти — справедливість!

О спорт! Ти — прогрес!

О спорт! Ти — мир!

Пьєр де Кубертен,

засновник сучасних

Олімпійських ігор

Управління фізичною культурою,

спортом і туризмом

Правовою основою розвитку фізичної культури та спорту став прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р., який визначає загальні правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня праце­здатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту.

Структуру Закону складають 7 глав, правові норми яких, зокрема, регламентують: сферу і напрями впровадження фізичної культури; спорт – особливу сферу фізкультурної діяльності; державне управ­ління у сфері фізичної культури і спорту; самоврядування у сфері фізичної культури і спорту; Національну спортивну федерацію.

Багатий історико-культурний потенціал України покликаний відігравати велику роль у відновленні духовності та історичної пам’яті україн­ського народу, відродженні його культури і вікових традицій, патріотичному вихованні громадян, утвердженні незалежності та державності України.

Важливими туристично-екскурсійними об’єктами в країні є численні та різноманітні історико-культурні пам’ятки археології, історії, архітектури, мистецтва та меморіальні, а також палацово-паркові ансамблі, музеї та картинні галереї.

Пам‘ятки археології представлені в Україні досить широко. Це залишки давніх городищ, курганів, поселень, укріплень тощо. Найвідоміші серед них — заповідники “Кам’яні Могили” на Запоріжжі та “Ольвія” на Миколаївщині.

З метою вичерпної презентації історико-культурного потенціалу складено детальний перелік історико-культурних пам’яток України за географічним принципом – відомості про наявність екскурсійних об’єктів надаються по населених пунктах з урахуванням часу створення. Такий підхід наочно виявляє туристичні можливості цих населених пунктів, що є важливим при створенні та детальній розробці туристсько-екскурсійних маршрутів. Перелік наведено по областях та окремо по місту Києву, зважаючи на його значний історико-культурний потенціал.

Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 р. Закон України “Про туризм” визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Закон встановлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов’язані з організацією і здійсненням туризму на території України.

Структуру Закону складають 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: державну політику та державне регулювання в галузі туризму; організацію економічної діяльності та фінансування галузі туризму; організацію та надання туристичних послуг; порядок укладення договорів (контрактів) суб’єктами туристичної діяльності, їхні права та обов’язки; права та обов’язки туристів; безпеку туристів; кадрове і наукове забезпечення туризму; міжнародне співробітництво в галузі туризму; відповідальність за порушення законодавства України про туризм.

Центральним органом виконавчої влади, який забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту та несе відповідальність за подальший її розвиток, є Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держкомспорт України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту”, затвердженим Указом Президента України від 26 лютого 2002 року.

Структуру Держкомспорту складають: управління фізичного виховання та масового спорту; управління спорту вищих досягнень; управ­ління організаційного, нормативно-правового та аналітичного забезпечення; управління кадрів, закладів освіти та науково-дослідної роботи; відділ міжнародних зв’язків, відділ діловодства та контролю.

Основними завданнями Держкомспорту України є: участь

у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту; розроблення проектів концепцій, програм розвитку фізичної культури і спорту; створення умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом; сприяння розвитку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні; міжнародне співробітництво у питаннях фізичної культури і спорту.

Держкомспорт України відповідно до покладених на нього завдань: вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері фізичної культури і спорту та забезпечує її реалізацію; приймає відповідно до законодавства рішення про надання спортивній федерації статусу національної або відмову в наданні цього статусу, веде Реєстр національних спортивних федерацій (асоціацій, спілок тощо), контролює здійснення наданих їм повноважень, приймає рішення про позбавлення спортивної федерації статусу національної; комплектує на конкурсній основі за поданням національних спортивних федерацій (асоціацій, союзів) з видів спорту національні збірні команди України з числа найбільш підготовлених спортсменів і спеціалістів; здійснює контроль за технічним станом та ефективним використанням спортивних споруд, олімпійських центрів і баз, додержанням екологічних вимог, норм та правил безпеки на підприєм­ствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління; організовує в установленому законодавством порядку проведення державних спортивних лотерей та ін.

Активну участь у розвитку, зміцненні та захисті олімпійського руху в Україні бере неприбуткова всеукраїнська громадська організація — Національний олімпійський комітет України (НОК України), що діє згідно з Олімпійською хартією, Конституцією України, чинним законодавством України та цим Статутом.

Метою діяльності НОК України є сприяння духовному взаємо­збагаченню людей, поширення обміну цінностями національної культури під знаком ідей і принципів олімпізму, у співробітництві з державними, громадськими та іншими організаціями на засадах незалежності та доброї волі в інтересах спорту і олімпійського руху та захист інтересів своїх членів.

Основні завдання НОК України: організація підготовки та участі спортсменів в Олімпійських іграх, розширення міжнародного співробіт­ництва, популяризація масового спорту і здорового способу життя, фізичне і духовне збагачення людей. З цією метою НОК України співпрацює з державними, громадськими та іншими організаціями. На засадах незалежності та доброї волі Національний олімпійський комі­тет України об’єднує більше 50 федерації з видів спорту. Він також має 24 відділення у всіх областях та по одному відділенню в Автономній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі. Колективними членами НОК України є більше 80 організацій.

Державна туристична адміністрація України (Держтурадміністрація України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Держтурадміністрація України в установленому порядку вносить пропозиції щодо формування державної політики у туристичній та курортній галузях, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цих галузях, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до її відання.

Держтурадміністрація України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державну туристичну адміністрацію України”, затвердженим Указом Президента України від 11 квітня 2002 року.

Держтурадміністрація України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Держтурадміністрації України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у туристичній та курортній галузях; розроблення та реалізація загальнодержавних програм розвитку курортів та туристично-рекреаційної сфери, ринку туристичних послуг, забезпечення захисту і безпеки туристів; визначення перспектив і напрямів розвитку внутрішнього, міжнародного та іноземного туризму, розбудови матеріально-технічної бази туристичної галузі; міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань туризму; організація та розвиток системи наукового, інформаційно-рекламного забезпечення туристично-рекреаційної та курортної сфери; сприяння в межах своєї компетенції перетворенню санаторно-курортного комплексу України у високорентабельну та конкурентоспроможну галузь економіки.

Держтурадміністрація України відповідно до покладених на неї завдань: готує пропозиції щодо формування державної політики у туристичній і курортній галузях, забезпечує її реалізацію; координує розроблення і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо розвитку туризму та курортів; здійснює комплексний аналіз і прогнозування розвитку туризму і курортів в Україні; веде Державний реєстр суб’єктів туристичної діяльності, контролює в межах своєї компетенції додержання вимог законодавства про туризм; здійснює заходи, спрямовані на удосконалення ринкової інфраструктури туризму; організовує та координує роботу заінтересованих підприємств, уста­нов, організацій та фізичних осіб, пов’язану зі створенням матеріально-технічної бази для розміщення, харчування, транспортного, торговельного, медичного, спортивного, культурного обслуговування туристів; бере участь у вирішенні питань щодо регулювання діяльності пошуково-рятувальних служб у галузі туризму, розробляє програми забезпечення захисту та безпеки туристів і сприяє реалізації цих програм та ін.

Координуюча роль у реалізації державної політики в галузі туризму належить Раді з питань туризму (Рада), яка утворюється при Кабінеті Міністрів України. У своїй діяльності Рада керується Конституцією, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами, а також положенням “Про Раду з питань туризму”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2004 року.

Основними завданнями Ради є: координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з реалізацією державної політики в галузі туризму як одного з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки; розгляд пропозицій щодо визначення перспективи і напрямів розвитку внутрішнього та міжнародного туризму; розроблення заходів, спрямованих на захист інтересів держави в галузі туризму.

Рада відповідно до покладених на неї завдань: визначає пер­спективу створення розвинутої інфраструктури туризму, будівництва нових, реконструкції та модернізації діючих підприємств у галузі туризму; здійснює заходи щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами рівня обслуговування; попередньо визначає джерела фінансування програм розвитку туризму, готує пропозиції щодо залучення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної галузі; вживає заходів щодо забезпечення безпеки туристів, захисту їхніх прав, інтересів та майна; готує пропозиції щодо формування загальнодержавних цільових програм та ін.

Ні найпрекрасніші, ні найогидніші

прагнення людини

не закладені в ній біологічно,

від природи;

вони — результат соціального процесу.

Еріх Фромм

Управління у справах сім’ї та молоді

Галузевим правовим актом у сфері правових гарантій сім’ї та молоді став прийнятий Верховною Радою України 5 лютого 1993 р. Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, що визначає загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді.

Структуру Закону складають 16 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: принципи соціального становлення та розвитку молоді; компетенцію органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у сфері соціального становлення та розвитку молоді; фінансування заходів щодо соціального становлення та розвитку молоді; центри соціальних служб для молоді; працю молоді; підтримку підприєм­ницької ініціативи та діяльності молоді; сприяння підвищенню рівня життя молоді; житлові умови молоді; освіту, культурний розвиток молоді; охорону здоров’я, фізичний розвиток молоді; гарантії правового захисту молоді; правовий статус молодіжних громадських організацій.

Прийнятий Верховною Радою України 21 червня 2001 р. Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” визначає організаційні і правові засади соціальної роботи з дітьми та молоддю як діяльність уповноважених органів, підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності та окремих громадян, що спрямована на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей та молоді, захист їхніх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних та духовних потреб.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю; відповідальність за порушення у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю; міжнародне співробітництво у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю.

1 грудня 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”, який визначає особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності.

Структуру Закону становлять 12 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: принципи утворення і діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій; правовий статус засновників моло­діжних та дитячих громадських організацій та їх спілок; членство в молодіжних та дитячих громадських організаціях; права молодіжних та дитячих громадських організацій; участь молодіжних та дитячих громадських організацій у підготовці та прийнятті рішень з питань державної політики щодо дітей та молоді; форми державної підтримки молодіжних та дитячих громадських організацій; фінансову підтримку діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій; відповідальність молодіжних та дитячих громадських організацій за порушення законодавства.

Важливого значення у сфері соціального захисту дітей набув прийнятий 28 січня 2000 р. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності”, спрямований на запобігання дитячій бездоглядності, соціальний захист дітей і підлітків, які залишилися без батьківського піклування, та підвищення рівня профілактики правопорушень серед дітей.

Любов — річ ідеальна, шлюб — реальна;

поєднання реального з ідеальним

ніколи не минає безкарно.

І. В. Гете

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, демографічних процесів, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків є Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді (Мінсім’ядітимолодь України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінсім’ядітимолодь України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді”, затвердженим Указом Президента України від 30 липня 2004 року.

Мінсім’ядітимолодь України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Мінсім’ядітимолоді України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, демографічних процесів, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків, попередження насильства в сім’ї; координація заходів, здійснюваних центральними та місцевими органами виконавчої влади з питань, що належать до компетенції Міністерства; розроблення проектів прогнозних і програмних документів з питань, що належать до його компетенції; залучення громадськості до процесу формування та реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, демографічних процесів, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків; здійснення відповідно до законодавства міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства.

Мінсім’ядітимолодь України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у формуванні та реалізації державної політики

з питань сім’ї, дітей та молоді, демографічних процесів, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків, визначає пріоритети та стратегічні напрями роботи в цій сфері; здійснює в межах своєї компетенції заходи щодо збереження репродуктивного здоров’я населення, заохочення народжуваності, соціального і правового захисту материнства, батьківства та дитинства, координує здійснювані органами виконавчої влади заходи, спрямовані на подолання негативних демографічних тенденцій; виконує відповідно до законодавства функції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї, сприяє створенню спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї, здійснює контроль за їх організацією і діяльністю; бере участь у межах своїх повноважень у координації здійснюваних центральними органами виконавчої влади заходів з протидії торгівлі людьми, реалізує інформаційно-просвітницькі програми у цій сфері, забезпечує координацію роботи з утворення центрів реабілітації для осіб, які постраждали від торгівлі людьми; здійснює заходи щодо соціально-правового захисту дітей, які опинились у кризовій ситуації, запобігання бездоглядності і правопорушенням серед дітей, соціальної реабілітації найбільш уразливих категорій дітей, зокрема дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; забезпечує координацію заходів, спрямованих на органі­зацію оздоровлення, відпочинку, дозвілля дітей та молоді, розвиток мережі оздоровчих закладів, підвищення якості оздоровчих послуг; здійснює в межах своїх повноважень контроль за додержанням законодавства щодо захисту житлових і майнових прав дітей, праці неповнолітніх на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, умов утримання і виховання дітей у спеціальних установах для неповнолітніх, організації виховної роботи за місцем проживання, контролює та координує діяльність служб у справах неповнолітніх; забезпечує в межах своїх повноважень організацію і координацію соціальної роботи з сім’ями, жінками, дітьми та молоддю, соціального обслуговування і соціального патронажу; здійснює в установленому порядку координацію співробітництва центральних органів виконавчої влади з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), контролює реалізацію в Україні програм, які підтримуються зазначеним Фондом та ін.

З метою прискорення розв’язання житлових проблем молоді, подальшого поліпшення соціально-побутового та економічного становища молодих сімей, а також сприяння проведенню державної житлової політики створено Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву (Фонд), який є державною спеціалізованою фінансовою установою, підпорядкованою Кабінетові Міністрів України. Фонд провадить свою діяльність на засадах гласності, взаємодіє з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами, банками, кредитними спілками, профспілковими та громадськими організаціями, фізичними особами.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією і законами Украї­ни, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 року.

Основними завданнями Фонду є: сприяння проведенню державної житлової політики; виконання Державної програми забезпечення молоді житлом на 2002–2012 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2002 р., інших програм забезпечення житлом населення України в межах своїх повноважень; розроблення нових фінансово-кредитних програм, спрямованих на розв’язання житлових проблем молоді та інших верств населення шляхом застосування механізму надання довготермінових державних кредитів і кредитів за рахунок інших джерел фінансування на будівництво (реконструкцію) і придбання житла; залучення коштів для кредитування громадян з метою фінансування будівництва (реконструкції) і придбання житлових будинків, об’єктів соціального, науково-технічного, виробничого, торговельного, культурно-побутового і спортивно-оздоровчого призначення; акумулювання коштів, що надходять від юридичних і фізичних осіб, для подальшого використання на визначені Положенням цілі; залучення іноземних інвестицій, у тому числі кредитів, для подальшого кредитування сімей та одиноких громадян для будівництва (реконструкції) і придбання житла згідно із законодавством; кредитування, в тому числі пільгове, та фінансування витрат на будівництво (реконструкцію) і при­дбання житла для молоді та інших верств населення; участь у розробленні та реалізації міжнародних інвестиційних проектів державних, регіональних і місцевих програм поліпшення житлових і соціально-економічних умов сімей та одиноких громадян України.

Фонд відповідно до покладених на нього завдань: організовує роботу з надання кредитів і субсидій сім’ям, одиноким громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла; готує пропозиції щодо обсягу коштів, необхідних для надання кредиту позичальникам з державного та місцевих бюджетів; установлює порядок використання коштів Фонду та порядок виконання державних і регіональних програм житлового будівництва, складає розрахунки потреб у коштах для будівництва об’єктів, утримання органів управління Фонду; веде облік та здійснює контроль за використанням і поверненням коштів, які виділяються Фонду; надає послуги, пов’язані з обслуговуванням кредитів; організовує страхування ризиків на період будівництва (реконструкції) житла та ризиків на період повернення кредиту; розробляє та реалізує в установленому законодавством порядку механізм залучення коштів на будівництво (реконструкцію) і придбання, екс­плуатацію житла; розробляє механізм та здійснює заходи щодо кредитування молодих сімей та інших категорій населення з використанням вторинного ринку житла; розробляє проекти і програми залучення та отримання іноземних інвестицій, у тому числі кредитів, для подальшого надання довготермінових кредитів (до 30 років) на будівництво (реконструкцію) і придбання житла; створює єдину інформацій­но-аналітичну систему для оперативного обміну інформацією з регіональними відділеннями Фонду та забезпечення ефективного виконання покладених на нього завдань; здійснює контроль з метою забезпечення цільового та ефективного використання кредитних ресурсів та своєчасного їх повернення та ін.

Управління у сфері соціального

захисту населення

Стаття 46 Конституції України встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соці­альним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Велика увага в державі приділяється соціальній допомозі сім’ям з дітьми. За програмами допомоги на дітей віком до 16 років (учнів – до 18 років) допомогу сьогодні отримують близько 6,6 млн сімей, що мають приблизно 8 млн дітей. Багато виплат працюючим батькам (або матерям, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною) здійснюються за місцем роботи батьків з Фонду соціального страхування. Допомога непрацюючим батькам, а також тим, хто не отримує належних їм аліментів (близько 750 тис. сімей з приблизно 1 млн дітей), виплачується з Державного бюджету через місцеві відділи соці­ального захисту.

З метою законодавчого закріплення державної політики у сфері соціального захисту населення Верховною Радою України 5 жовтня 2000 р. було прийнято Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, який визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соці­альних гарантій.

Державні соціальні гарантії — встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою: визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, закріплених Конституцією України; ви­значення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації; визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Прийнятий Верховною Радою України 16 листопада 2000 p. Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” відповідно до Конституції України гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їхню соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Структуру Закону складають 18 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: право на державну соціальну допомогу; розміри державної соціальної допомоги; надбавку на догляд; період, на який призначається державна соціальна допомога; строк виплати державної соціальної допомоги у разі зміни групи інвалідності; умови поновлення виплати державної соціальної допомоги; інформацію про державну соціальну допомогу; порядок звернення за призначенням державної соціальної допомоги; порядок та строки призначення державної соціальної допомоги; виплату державної соціальної допомоги; виплату державної соціальної допомоги за довіреністю; виплату державної соціальної допомоги за минулий час та ін.

Прийнятий Верховною Радою України 1 червня 2000 р. Закон України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, який спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист – забезпечення рівня життя не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім’ям.

Структуру Закону складають 15 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: порядок надання державної соціальної допомоги; розмір державної соціальної допомоги; строки призначення державної соціальної допомоги; випадки обмеження права на державну соціальну допомогу; перерахунок розміру державної соціальної допомоги; виплату державної соціальної допомоги; порядок оскарження рішення про надання державної соціальної допомоги; фінансування державної соціальної допомоги; облік одержувачів державної соці­альної допомоги; контроль за правильністю надання державної соці­альної допомоги; відповідальність за порушення законодавства про державну соціальну допомогу.

Базовим правовим актом у сфері реформування пенсійного забезпечення став прийнятий Верховною Радою України 9 липня 2003 р. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соці­альних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Структуру Закону складають 16 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: страховий стаж у солідарній системі; пенсії за віком у солідарній системі; пенсії по інвалідності в солідарній системі; пенсії у зв’язку з втратою годувальника в солідарній системі; порядок визначення заробітної плати (доходу) для обчислення пенсії у солідарній системі; призначення, перерахунок та виплату пенсії; пенсійні виплати за рахунок коштів накопичувального фонду; організацію і порядок здійснення управління в солідарній системі; кошти пенсійного фонду; суб’єкти накопичувальної системи пенсійного страхування; зберігання пенсійних активів накопичувального фонду; державне регулювання та нагляд у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; порядок оскарження дій страхувальників та виконавчих органів пенсійного фонду; відповідальність у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсій­ного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції є Міністерство праці та соці­альної політики України (Мінпраці України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінпраці України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни, а також положенням “Про Міністерство праці та соціальної політики України”, затвердженим Указом Президента України від 30 серпня 2000 року.

Основними завданнями Мінпраці України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соці­ального захисту населення, у тому числі громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсій­ного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції; керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкуренто­спроможності робочої сили; розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; здійснення комплексного управління охороною праці та державного нагляду за додержанням у процесі трудової діяльності вимог щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення.

Мінпраці України відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує проведення моніторингу у сфері зайнятості, соціального захисту, у тому числі громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, пенсійного забезпечення та соціального обслуговування населення, оплати, нормування й охорони праці, соціально-трудових відносин, трудової міграції, аналізує та прогнозує розвиток процесів у визначеній сфері; здійснює державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування та за додержанням вимог законодавства щодо призначення (перерахунку) і виплати пенсій у солідарній системі, взаємодії Пенсійного фонду України з фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування; сприяє працевлаштуванню населення, розробляє заходи, спрямовані на запобігання безробіттю, та забезпечує соціальний захист громадян, які тимчасово не працюють; проводить моніторинг щодо створення робочих місць за галузями економіки; організовує

і координує роботу щодо визначення переліку та рівнів соціальних стандартів і нормативів; розробляє та вносить у встановленому порядку пропозиції щодо визначення розміру мінімальної заробітної плати; органі­зовує та координує в межах своєї компетенції роботу з підготовки нормативно-правової бази з питань пенсійної реформи; сприяє впрова­дженню та розвитку багаторівневої пенсійної системи; координує роботу центральних органів виконавчої влади, спрямовану на забезпечення доступності об’єктів соціальної інфраструктури для інвалідів та осіб похилого віку, створення промислової бази для виробництва спеціальних видів виробничого і побутового обладнання та пристосування, що полегшує побут і працю цієї категорії громадян та ін.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, провадить збирання, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, є Пенсійний фонд України.

Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та положенням “Про Пенсійний фонд України”, за­твердженим Указом Президента України від 1 березня 2001 року.

Пенсійний фонд України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є: участь

у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Пенсійного фонду України; ефективне використання коштів Пенсійного фонду України, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Пенсійного фонду України.

Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань: планує доходи та видатки Пенсійного фонду України, розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його на за­твердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України; прогнозує і моделює надхо­дження коштів до бюджету Пенсійного фонду України та ефективний розподіл фінансових ресурсів Пенсійного фонду України для забезпечення соціальних виплат; розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни ставок страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та збору на обов’язкове державне пенсійне страхування; організовує, координує та контролює роботу органів Пенсійного фонду України; здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України; здійснює перерозподіл коштів Пенсійного фонду України між регіонами з метою забезпечення фінансування виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок його коштів; організовує та забезпечує персоніфікований облік відомостей у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації у системі Пенсійного фонду України та ін.

Активну участь у формуванні соціальної політики стосовно ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби бере Державний комітет України у справах ветеранів (Комітет) як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра праці та соці­альної політики України.

Комітет вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування соціальної політики стосовно ветеранів війни, інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, ветеранів праці, ветеранів військової служби. Комітет забезпечує реалізацію державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни, увічнення пам’яті загиблих під час бойових дій, здійснює державне управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Комітет у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, спеці­альним директивним наказом Міністра праці та соціальної політики України, а також положенням “Про Державний комітет України у справах ветеранів”, затвердженим Указом Президента України від 22 черв­ня 2000 року.

Основними завданнями Комітету є: забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни; здійснення заходів щодо увічнення пам’яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, щодо патріотичного виховання населення.

Комітет відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у підготовці пропозицій щодо удосконалення системи соціального захисту ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби; розробляє разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади проекти програм із соціальної та медичної реабілітації ветеранів війни, увічнення пам’яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, із патріотичного виховання населення; координує здійснення органами виконавчої влади заходів щодо реалізації соціальної політики стосовно ветеранів війни, в межах своїх повноважень організовує роботу органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян з питань реалізації такої політики; здійснює в межах своїх повноважень контроль за виконанням заходів щодо реалізації соціальної політики стосовно ветеранів війни; використовує відповідно до законодавства бюджетні та позабюджетні кошти для реалізації затверджених програм із соціальної та медичної реабілі­тації ветеранів війни, увічнення пам’яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, із патріотичного виховання населення та ін.

Урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінпраці та реалізує його соціальну політику, є Фонд соціального захисту інвалідів (Фонд), який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Мінпраці та положенням “Про Фонд соціального захисту інвалідів”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року.

Основними завданнями Фонду є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері соціального захисту інвалідів; здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Фонд відповідно до покладених на нього завдань: здійснює в установленому порядку заходи щодо соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної (за поданням Національного комітету спорту інвалідів) та професійної реабілітації інвалідів, залучення їх до суспільно корисної діяльності, аналізує використання коштів на цю мету, розробляє пропозиції щодо потреби в коштах та підвищення ефективності їх використання; забезпечує реєстрацію у територіальних відділеннях Фонду підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання, на яких працює 15 і більше осіб, та одержання від них звітності про зайнятість і працевлаштування інвалідів; здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення праце­влаштування інвалідів; організує збір благодійних внесків підприємств, установ, організацій, трудових колективів і громадян для забезпечення соціального захисту інвалідів; контролює цільове використання підприємствами, установами і організаціями коштів, переданих їм Фондом для здійснення заходів щодо соціального захисту інвалідів; співпрацює з Всеукраїнським громадським соціально-політичним об’єд­нанням “Національна асамблея інвалідів України”, громадськими органі­заціями інвалідів та заснованими ними підприємствами і органі­заціями та ін.

Дайджест

Олімпійські ігри античних часів були явищем елітарним. Не лише брати участь, а й бути присутнім в якості глядача могли тільки вільні греки, повноправні громадяни, що не заплямувати себе пролиттям крові. І на час проведення Олімпіад по всій Елладі оголошувався обов’язковий для всіх греків священний мир. До речі, зазначимо, що принципова несумісність Олімпійських ігор з війнами вплинула на їх сучасну нумерацію. Перші ігри, відроджені П’єром де Кубертеном, відбулися в Афінах у 1896 році. У тих, що пройшли там же в минулому (2004) році, — 28-й порядковий номер. Однак реально ігор було менше — всього 25. Три олімпійські чотирирічні цикли пройшли без Олімпіад: VI, XII, XIII. Вони припадали на 1916, 1940 і 1944 роки — час, коли на планеті палахкотіли світові пожежі.

(Витяг з газети “Секретные материалы”, Ю. Погорільський “Сердце Кубертена”, № 14 (141)’ 2004)

Питання для самоконтролю

1. Що включає в себе система галузей соціально-культурної сфери життя нашого суспільства?

2. Що таке освіта? Назвіть органи управління освітою.

3. Які пріоритетні напрями розвитку науки і техніки на період до 2006 року передбачені Законом України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” вiд 11 липня 2001 року?

4. Організацією яких заходів забезпечується охорона здоров’я матері та дитини?

5. Охарактеризуйте право громадян на заняття фізичною культурою і спортом в Україні.

6. Назвіть органи державного управління фізичною культурою

і спортом.

7. Назвіть основні принципи кінематографії; використовуючи Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” вiд

24 грудня 1993 р., охарактеризуйте систему архівних установ України.

8. Охарактеризуйте правовий статус Державної туристичної адміністрації України.

9. У чому полягають завдання соціальної політики?

10. Що таке соціальний захист? У чому він виявляється?

11. Правовий статус та завдання центрів соціальних служб для молоді?

12. Які цілі ставить держава, регулюючи оплату праці?

13. Поясніть зміст й та опишіть процедуру молодіжного житлового кредитування в Україні.

Додатки

Питання. Що означає термін “темники” і яке відношення вони мають до вітчизняних мас-медіа?

Відповідь. Термін “темники” означає процедуру налаштування засобів масової інформації на суб’єктивне висвітлення інформаційних подій, виходячи із політичних міркувань чи приватного інтересу. В Україні темники набули поширення в останні роки з метою реанімації тогочасного політичного режиму, що характеризувало слабкість демократичних підвалин українського дому.

Питання. На який термін навчання і в якій грошовій одиниці встановлюється розмір плати за навчання у вищому навчальному закладі?

Відповідь. Розмір плати за навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється вищим навчальним закладом на весь термін без зміни його протягом усього терміну і здійснюється у грошовій одиниці України — гривні, з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних закладів не повинна перевищувати:

а) встановлюється, виходячи із розумної достатності;

б) 30 учнів;

в) необмежена;

г) 25 учнів.

2. Законом України “Про освіту” передбачено безкоштовне регулярне підвезення до школи і зі школи рейсовим транспортом або транспортом підприємств, установ та організацій учнів, які проживають у сільській місцевості на відстані:

а) понад 3 кілометри від школи;

б) понад 5 кілометрів від школи;

в) понад 7 кілометрів від школи;

г) підвезення здійснюється за кошти батьків.

3. Ліцензуванню, атестації та акредитації підлягають вищі і професійно-технічні навчальні заклади:

а) незалежно від форми власності та підпорядкування;

б) недержавної форми власності;

в) національні навчальні заклади;

г) новостворені навчальні заклади.

4. Хто присвоює у встановленому порядку вчені звання доцента

і професора науковим та науково-педагогічним працівникам?

а) Міністерство освіти і науки України;

б) Вища атестаційна комісія України;

в) Президент України;

г) Прем’єр-міністр.

5. Необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров’я населення України зумовлюється:

а) зниженням рівня і погіршенням якості життя більшості громадян;

б) критичною демографічною ситуацією;

в) незадовільним станом здоров’я населення;

г) низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров’я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров’я.

6. За яких умов пацієнту відповідно до медико-біологічних і соці­ально-психологічних показань, які встановлюються Міністерством охорони здоров’я України, може бути проведено зміну (корекцію) його статевої належності?

а) за умови психічних розладів;

б) на його прохання;

в) за наполяганням та підтримки друзів;

г) з конспіративних мотивів.

7. Вивезенню з України не підлягають:

а) культурні цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання;

б) культурні цінності, включені до Національного архівного фонду;

в) культурні цінності, включені до Музейного фонду України;

г) культурні цінності, що перебувають у приватній власності.

8. Згідно з чинним законодавством України турист — це:

а) особа, що бажає відпочити;

б) особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої країни

з не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності;

в) особа, що скористалася послугами туроператорів;

г) особа, що подорожує самостійно.

9. Що таке прожитковий мінімум?

а) мінімальний вік, що може прожити людина, виходячи з її фізіологічних особливостей;

б) мінімальний вік людини для призначення пенсії;

в) вартісна величина, що включає набір продуктів харчування для нормального функціонування організму людини і збереження його здоров’я;

г) мінімальна заробітна плата.

10. Дайте визначення, що таке малозабезпечена сім’я?

а) сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід нижче від прожиткового мінімуму для сім’ї;

б) сім’я, що не має батька чи матері;

в) сім’я, що не має власного житла;

г) сім’я, що отримує державну та гуманітарну допомогу.

11. Де і коли відбулися відроджені Пьєром де Кубертеном перші Олімпійські ігри?

а) в Стокгольмі в 1912 р.;

б) в Лондоні в 1908 р.;

в) в Парижі в 1875 р.;

г) в Афінах в 1896 р.

12. У наданні державної соціальної допомоги може бути відмовлено, а виплата призначеної допомоги може бути припинена у випадках:

а) у разі зміни прізвища особи;

б) коли у власності чи володінні малозабезпеченої сім’ї є земельна ділянка площею понад 0,60 га;

в) у разі зміни національності особи;

г) у разі невикористання сім’єю можливостей знаходження додаткових джерел для існування.

13. Який норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів установлений для підприємств, установ та організацій?

а) не встановлений;

б) на розсуд керівника;

в) одне робоче місце;

г) 4% від загальної чисельності працюючих.