Методичні вказівки для самостійної роботи

Практика державного регулювання національної економіки розвинутих країн за останні десятиріччя засвідчує, що найліпших результатів можна досягти за ринкових умов у поєднанні з ефективною регуляторною функцією держави. Більше того, роль держави особливо важлива у гарантуванні соціального захисту найбідніших верств населення.

Виходячи з цього, варто наголосити, що державне регулювання економіки як елемент взаємовідносин уряду з економічними агентами може виявлятися як послабленням, так і посиленням державного впливу, більшою мірою на мікрорівні (суб’єкти господарювання).

Повертаючись до набутих студентами знань з основ економічної теорії, стає зрозумілою необхідність поєднання регулювання і дерегулювання підприємницької ініціативи, що сприяє зменшенню тиску держави на підприємство, формуванню психології власника. Справжнє уявлення про зміст державного регулювання стає можливим за умови розуміння його методів, що використовуються державою в особі уповноважених нею органів.

Опановуючи зміст цього модуля, студенти мають особливу увагу звернути на ряд прийнятих змін у законодавстві, зокрема, прийняття Цивільного та Господарського кодексів України, втрату чинності Законів України “Про підприємництво” і “Про підприємства в Україні” та ін.

Специфіка функціонування різних сфер економіки вимагає спе­ціального підходу до методів впливу держави, однак адміністративний серед них є найбільш вагомим як через обсяг, так і значущість. Отже, характеристика його змісту, об’єктів регулювання та правового статусу уповноважених органів складатиме основний акцент уваги теми, що розглядається.

Матеріали для вивчення

Ринок і держава — важливі.

Управляти економікою за відсутності

одного з них — все одно, що намагатися

аплодувати однією рукою.

П. Самуельсон, В.Нордхауз

Досвід розвитку суспільства свідчить, що як модель вільного ринку, так і економічна модель директивної економіки себе не виправдали: з одного боку, класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічне життя, а з іншого — державний соціалізм, коли вона повністю регулює економічну ді­яль­ність.

Що стосується країн, котрі знаходяться на перехідному етапі до ринкової економіки, до яких належить і Україна, то практика їх господарювання переконливо свідчить про необхідність формування обґрунтованої системи раціонального поєднання державних і ринкових методів регулювання. Адже саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У другій половині XIX ст. у зв’язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з’явилася об’єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така необхідність була викликана потребами подолання економічних криз, обмеження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом’якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Найбільш глибоке і всебічне обґрунтування необхідності державного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д. Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, в якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Термін “регулювання” у західній науковій літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміні­стративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Крім державного, вирізняють регулювання з боку недержавних, у тому числі громадських, організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональних установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об’єктивними причинами необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства є:

– відсутність досконалої конкуренції (у багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії);

– для певної категорії товарів ціновий механізм не працює (національна оборона, наприклад, це “товар”, якому не можна давати ціну і продавати його на ринку, а тому держава бере на себе відповідальність за виробництво такого “колективного” товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію);

– стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так званим зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництва, які мають великі витрати на охорону довкілля, розвиток освіти, охорону здоров’я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

– наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким ринком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відтік робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає органі­зації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів (див. рис. 9.1).

Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність і гармонійність суспільства, збереження і відтворення середовища існування народів – природного, національно-історичного та культурного.

З необхідністю державного регулювання економіки нерозривно пов’язані його цілі як основні спонукаючі чинники державно-управлін­ської діяльності.

Рис. 9.1. Схема раціонального використання ресурсів і

досягнення макроекономічної ефективності

Основними функціями державного регулювання, залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють, є:

– регулювання макроекономічних пропорцій;

– розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики;

– фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

– економічний захист власних пріоритетних виробництв;

– розроблення регіональної політики;

– фінансування заходів соціальної та культурної політики;

– пом’якшення впливу кризових явищ;

– соціальний захист населення;

– вироблення вимог з охорони довкілля та його відтворення;

– захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав громадян;

– організація інвестиційної діяльності.

У перехідний період до ринку до цих функцій належить: формування інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов функціонування ринку.

Для виконання функцій регулювання ринку держава в особі уряду (відповідних економічних органів) у центрі і на місцях має у своєму розпорядженні певні права, матеріальні і фінансові ресурси. Іншими словами, за економічну основу державного регулювання і господарювання править спеціально створений для цього централізований фонд державних засобів (бюджетний фонд), а також засоби виробництва, будови, споруди, які перебувають у власності держави.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:

– створення умов для зайнятості працездатного населення і забезпечення соціального захисту громадян;

– охорона довкілля та забезпечення раціонального природокористування;

– формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигнувань;

– кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення цінової політики;

– здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація між­урядових відносин, створення державного валютного фонду;

– розвиток місцевого самоврядування;

– розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;

– управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази України та забезпечення нею народногосподарських потреб;

– організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень (залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний транспорт), інженерних комунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні мережі) та їх комутація у міжнародну систему;

– здійснення заходів щодо конверсії;

– реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;

– державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції;

– вироблення механізмів та ефективно діючих структур захисту державного ринку;

– стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності освоєння нових видів продукції та послуг;

– забезпечення найраціональнішого використання земельних ресурсів, раціонального розміщення на території України промислових споруд і об’єктів;

– забезпечення належного рівня профілактики та охорони здоров’я, безкоштовного лікування хворих у державних медичних закладах;

– безкоштовне забезпечення досягнення достатнього мінімуму загальної та спеціальної освіти в державних школах і спеціальних навчальних закладах;

– організація розвитку національної культури;

– організація діяльності національної пошти, телеграфу та інших видів зв’язку;

– інформування населення з внутрішньо- та зовнішньодержавних питань через державні засоби масової інформації.

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. Їх можна класифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання поділяють на дві групи: методи прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб’єктів і сфер діяльності.

До методів непрямого (опосередкованого) впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб’єктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку. До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо (див. рис. 9.2).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові, методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методів прямого впливу адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним (див. рис. 9.3).

Рис. 9.2. Схема методів регулювання економіки

Зупинимося на характеристиці правових й адміністративних методів регулювання економікою, які в сучасній вітчизняній економіці відіграють найвагоміше значення. Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Законодавчі і нормативні акти визначають об’єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового або оперативного. Пакет законів, які регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними на сьогодні правовими актами є Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний кодекс України, Бюджетний кодекс Украї­ни, Закони України “Про власність”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції”, “Про оподаткування доходів підприємств і організацій”, “Про банкрутство”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності”, “Про форми власності на землю”, “Про освіту”, “Про зайнятість населення”, “Про оплату праці”, “Про державне мито”, “Про єдиний митний тариф” та ін. Зміни і доповнення до законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, постановами Кабінету Міністрів України.

Рис. 9.3. Схема інструментів прямого втручання

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і, зокрема, обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство. За умов розвинутої ринкової економіки монополізм і конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього, суперечність між тенденцією до монополізму і необхідністю збереження конкурентного клімату як основної рушійної сили економічного розвитку переборюється, як правило, шляхом зовнішнього регулювання. Звичайно, цю функцію беруть на себе державні і громадські органи, завдання яких — пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення антимонопольних регуляторів.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена в основу моделі господарського механізму. Найнебезпечнішим є те, що в Україні поки що є причини, які дають ґрунт для монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіцитних товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб’єктів господарювання визначені у законах України “Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності”, “Про демонополізацію та конкуренцію”. Згідно з цими документами забороняється:

– обмеження або припинення виробництва товарів, необхідних для ринку;

– нав’язування контрагенту невигідних йому умов угоди або інших умов, які непередбачені ним;

– відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту;

– нав’язування громадянам примусових заходів продажу товару;

– порушення порядку використання вільних цін або завищення державних і верхньої межі регульованих цін;

– порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учасників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранно — залежно від обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так, ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. До таких видів діяльності в Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності з оформлення та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки). Дозволи необхідні на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування як метод державного регулювання означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У цьому випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно й економно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Контингентування — встановлення державою певних норм, обмеження певними умовами. Наприклад, контингентована емісія, контингентовані товари, податки тощо.

Субсидія — форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб’єктам економіки (галузям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам). Наприклад, житлові субсидії для населення.

Субвенція — форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, війна, катастрофа та ін.).

Дотація — різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата із державного бюджету з метою збалансування бюджетів нижчих рівнів.

Фіксовані ціни на тарифи і тарифи на послуги — встановлення дер­­жавою певного рівня цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.

Встановлення державних стандартів і нормативів — визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Економічні стандарти і нормативи втілюють показники ефективності виробництва (норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало-, ресурсомісткості продукції).

Соціальні стандарти — офіційно встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, мінімальний прожитковий рівень, мінімальна пенсія, тривалість робочого тижня, відпустки тощо).

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов’язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Запровадження системи норм і стандартів як адміністративний метод державного регулювання ринку означає пряму регламентацію діяльності суб’єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма — науково обґрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості.

Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу та ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми та нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення та ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів посідає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

Державні замовлення у загальноприйнятому розумінні містять механізми формування складу необхідної державі продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств різних форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням, механізм конкурсних торгів і та ін. Механізм державних замовлень широко використовується як засіб впливу на економіку в багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою.

В Україні державні замовлення як засіб державного регулювання економіки були запроваджені у 1987 р. Спочатку вони мали характер обов’язкових директивних завдань. Державні замовлення доводилися господарським ланкам у вигляді конкретних завдань з указівкою термінів їх виконання і відповідних лімітів. Вони розглядались як інструмент, з допомогою якого здійснюється оптимальне поєднання адміністративних та економічних методів управління.

Державне замовлення упроваджується на виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найважливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, розв’язання соціальних проблем, державну підтримку найважливіших наукових досліджень. Державне замовлення розглядається як головний важіль державного регулювання ринку. З огляду на це воно виконує такі функції:

– забезпечення першочергових державних та спеціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг);

– формування нових пропорцій соціально-економічного розвитку, сприяння прогресивним зрушенням у виробництві та соціальній сфері;

– забезпечення виконання прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів і загальнодержавних програм;

– забезпечення функціонування систем, що гарантують підтримання життєвого рівня народу та його екологічну безпеку;

– формування державних резервів і запасів;

– забезпечення стабільної роботи паливно-енергетичного комплексу України, виконання міжнародних угод з питань економічного та науково-технічного співробітництва;

– задоволення потреб оборони та інших споживачів;

– забезпечення реалізації державних науково-технічних програм.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення державного резерву. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг. Обсяги поставок продукції, виконання робіт, надання послуг за державними контрактами формуються на основі пропозицій замовників і мають бути збалансовані з можливостями державного бюджету. Це зумовлено тим, що фінансування за державними контрактами здійснюється замовниками за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на ці цілі.

Державні контракти укладаються: у промисловості — на кінцевий продукт споживання; у капітальному будівництві — на створення технологічно закінчених комплексів виробничо-технічного та соціально-культурного призначення; у сільському господарстві — на продовольство.

Замовниками у державних контрактах є уповноважені на це Кабі­нетом Міністрів України органи державної виконавчої влади. До таких слід віднести цілий ряд міністерств, зокрема, економіки та з питань європейської інтеграції, промислової політики, праці та соціальної політики, аграрної політики, оборони, державні комітети (Держводгосп, Держкомресурсів, Держлісгосп та ін.).

Державне регулювання ринкової економіки в Украї­ні здійснюється державними органами республіки. Їх можна поділити на дві великі незалежні групи: 1) підпорядковані Верховній Раді України; 2) підпорядковані Кабінету Міністрів України. Перша група суб’єктів регулювання утворюється Верховною Радою України і функціонує в рамках законодавства України. Передусім, до її складу входять незалежні органи, що керуються тільки Законом, і при відхиленні їх діяльності від Закону справу вирішує лише суд, зокрема, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (нагляд за фондовою біржею), Державна екологічна інспекція, Державна архітектурно-будівельна інспекція, Державне агентство економічної, екологічної та соціальної безпеки та ін.

Верховній Раді України безпосередньо підпорядковуються Національний банк України, Рахункова палата України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та ін.

До органів, які підпорядковуються Кабінету Міністрів, належать міністерства і державні комітети. Вони виконують функції щодо захисту держави та особи і державного регулювання економіки, в тому числі економічного регулювання, управління державно-монополістичним комплексом товарів і послуг, розвитку соціальної інфраструктури, сприяння розвитку ринкових відносин.

Макроекономічне регулювання в Україні переважно здійснюють Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство фінансів України.

Управлінням розвитку соціальної інфраструктури займаються міністерства: охорони здоров’я; у справах сім’ї, дітей та молоді; праці та соціальної політики; освіти і науки; культури і мистецтв.

Державно-монополістичну організацію виробництва продукції та послуг, а також сприяння розвиткові ринкових відносин забезпечують міністерства промислової політики; аграрної політики; транспорту і зв’язку; палива та енергетики; охорони навколишнього природного середовища та ін.

Органи державного управління, які безпосередньо підпорядковані Верховній Раді України, здійснюють державне регулювання переважно із застосуванням грошово-кредитної політики і правових важелів, а органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України, — через державне підприємництво й індикативне планування.

У процесі розвитку ринкових відносин структура суб’єктів державного регулювання та їх функції може зазнати певних змін, але суть їх діяльності лишається сталою і полягає у впливі на об’єкти державного регулювання з метою ефективної реалізації економічної політики держави.

Об’єктами державного регулювання ринку є сфера підприємництва, інфраструктура ринку, некомерційна сфера діяльності. Взаємодія суб’єкта та об’єкта в процесі державного регулювання залежить від прийнятої в державі міри втручання її в економіку, але у будь-якому випадку має ґрунтуватися на вимогах об’єктивних економічних законів, стимулювати (а не стримувати) розвиток підприємництва.

Промисловість України має такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф’яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову, легку, харчову, мукомольно-круп’яну, комбікормову, мікробіологічну, поліграфічну та ін.

Об’єктами державного управління на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси — єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологіч­но, економічно й організаційно пов’язаних між собою.

До складу міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий.

Державне управління промислового виробництва у складі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України провадить департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та кольорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного комплексів, економіки розвитку енергетики, економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації соціальної політики з відділом економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; розвитку агропромислового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.

Залежно від типу галузей і форм власності державне управління промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їх підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:

– управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності;

– організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції;

– індикативне планування;

– контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошово-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи індикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

В Україні у процесі формування індикативного плану державні органи визначають напрями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огляду на прогноз потреб населення, уряду та національного виробництва, передбачають орієнтовні обсяги промислового виробництва, формують державні замовлення, укладають державні контракти.

Основними завданнями державного регулювання промисловості є:

– формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

– стабілізація основних показників промислового виробництва;

– структурна перебудова промисловості;

– технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

– підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів промислового виробництва;

– розвиток імпортозамінного і експортного виробництва;

– забезпечення екологічності промислового виробництва;

– зменшення бартеризації промисловості;

– виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:

– державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

– залучення промислових підприємств (незалежно від форм власності) до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;

– антимонопольні заходи;

– застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, податку на прибуток) і податкових пільг;

– грошово-кредитне регулювання;

– регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до впровадження державних цін;

– використання норм амортизації та інших норм і нормативів.

Систему спеціалізованих органів державного управління промисловістю становлять міністерства, державні комітети та відомства, органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, управління (відділи) місцевих державних адміністрації, місцевих рад та їх виконавчих комітетів, адміністрації суб’єктів промисловості.

Очолює цю систему органів Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики України), яке є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. При цьому Мінпромполітики України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної промислової політики України.

Мінпромполітики України створено на базі Державного комітету промислової політики України задля реалізації основних завдань економічної та соціальної політики України, подальшої розбудови високорозвинутого, конкурентоспроможного промислового комплексу, забезпечення ефективної роботи галузей промисловості.

Мінпромполітики України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство промислової політики України”, затвердженим Указом Президента України від 21 вересня 2001 року.

До структури Міністерства промислової політики України належать і контролюються ним: машинобудівний, металургійний, хімічний, деревообробний комплекси, комплекс легкої промисловості, підприємства нових видів діяльності, наукові організації.

Основними завданнями Мінпромполітики України є: підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики України, а також розроблення механізмів її реалізації; розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектору економіки України; реалізація державних програм розвитку промисловості України; визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектору економіки України; розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва; створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектору економіки України; участь у розробленні та реалізації державної регіональної промислової політики.

Мінпромполітики України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у формуванні Програми діяльності Кабінету Міністрів України та забезпечує відповідно до своєї компетенції її реалізацію; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку промисловості; забезпечує відповідно до законодавства проведення у промисловому секторі економіки України єдиної соціальної, науково-технічної, інвестиційної та природоохоронної політики; у межах своєї компетенції координує зовнішньоекономічну діяльність промислових підприємств, у тому числі у сфері оборонного комплексу, забезпечує в установленому порядку складання та подання українськими суб’єктами господарювання антидемпінгових, антисубсидиційних і спеціальних скарг (заяв); бере участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів у порядку, встановленому законодавством; виконує відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності; вносить у встановленому порядку пропозиції щодо визначення особливостей приватизації підприємств, що належать до сфери його управління; сприяє створенню нових організаційних форм підприємництва та бере участь у розробленні механізмів структурної перебудови у промисловому секторі економіки; у встановленому порядку сприяє залученню вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток промисловості; здійснює моніторинг та аналітично-інформаційне забезпечення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності на внутрішньому і зовнішньому ринку; аналізує стан розвитку промислового виробництва, формує баланси виробництва та споживання основних видів промислової продукції; розробляє та реалізує відповідно до законодавства України заходи щодо дотримання інтересів держави під час здійснення зовніш­ньо­економічних операцій з товарами військового призначення і подвійного використання, забезпечує участь підприємств та організацій, що належать до сфери його управління, в міжнародних виставках озброєнь, військової техніки тощо.

Важлива роль в управління промисловістю належить Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України (Мінеконо­міки України), яке є правонаступником міністерств економіки України, зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон.

Мінекономіки України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство економіки України”, затвердженим Указом Президента України від 23 жовтня 2000 року.

В основі структури Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції стоїть керівництво Мінекономіки України на чолі з Міністром, якого призначає та звільняє Президент України. До складу Мінекономіки входять: Департамент державного управління, Департамент європейської інтеграції, Департамент політики внутрішньої торгівлі і побутових послуг, Департамент економічної стратегії, Департамент ре­­гіональної політики, Департамент розвитку ринків, Департамент між­народного торговельно-економічного співробітництва, Департамент людського розвитку, Департамент інвестиційної політики, Департамент координації міжнародної технічної допомоги.

Основними завданнями Мінекономіки України є: участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних документів; створення сприятливих економічних умов для функціонування суб’єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної політики; розроблення пропозицій щодо формування державної політики у сфері реалізації прав власності; участь у формуванні державної регіональної політики, організація роботи, пов’язаної з її проведенням; забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Європейським Співтовариством (Європейським Союзом); участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи, пов’язаної із залученням міжнародної технічної допомоги; забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання; проведення аналізу та економічного обґрунтування потреб держави, пов’язаних з її обороною і безпекою.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому та нафтогазовому комплексах є Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго України).

Мінпаливенерго України — центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінпаливенерго України є правонаступником Міністерства вугільної промисловості України, Міністерства енергетики України, Державного департаменту з питань електроенергетики України, Державного департаменту нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України та Державного департаменту з питань ядерної енергетики України.

Мінпаливенерго України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство палива та енергетики України”, затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 2000 року.

Основними завданнями Мінпаливенерго України є: державне управління паливно-енергетичним комплексом; забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі; забезпечення енергетичної безпеки держави; розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу; участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Мінпаливенерго України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє коротко-, середньо- та довгострокові прогнози еконо­мічного і соціального розвитку паливно-енергетичного комплексу; контролює цільове, економне й ефективне використання виділених підприємствам паливно-енергетичного комплексу бюджетних коштів; у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України; представляє і захищає у межах своєї компетенції інтереси України під час розв’язання проблем мирного використання атомної енергії в Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), в інших міжнародних органі­заціях; забезпечує реалізацію державної політики у сфері енергозбереження, бере участь у розробленні державних програм з енергозбереження та здійснює контроль за їх виконанням на підприємствах паливно-енергетичного комплексу; здійснює в межах своїх повноважень координацію робіт, пов’язаних з ліквідацією збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств; забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію проведення державної політики у сфері охорони праці, ядерної, радіаційної та пожежної безпеки і охорони довкілля, здійснює методичне керівництво та організовує контроль з цих питань за діяльністю підприємств паливно-енергетичного комплексу; здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства; забезпечує реалізацію державної науково-технічної та інвестиційної полі­тики в паливно-енергетичному комплексі, може бути замовником науко­во-технічних досліджень і проектних робіт; координує виконання робіт з перетворення об’єкт­а “Укриття” в екологічно безпечну систему; органі­зовує функціонування державної системи обліку радіоактивних відходів, сховищ таких відходів та безпечне поводження з ними на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, до передачі радіоактивних відходів на захоронення; бере участь у розробленні та забезпечує виконання державних програм диверси­фікації джерел постачання енергоносіїв, сприяє нарощуванню обсягів виробництва альтернативних видів палива та енергії з альтернативних джерел; забезпечує координацію діяльності, пов’язаної з транспортуванням нафти, природного газу, газового конденсату і нафтопродуктів, їх експортом, закачуванням та відбором природного газу з підземних сховищ, а також з нафтогазопереробкою; організовує роботу з оперативного усунення наслідків надзвичайних ситуацій на об’єктах паливно-енергетичного комплексу; забезпечує в межах своїх повноважень реалі­зацію державної політики щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює методичне забезпечення та організовує контроль за їх діяльністю із зазначених питань та ін.

Мінпаливенерго України в межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

З метою забезпечення ефективності функціонування енергетичної галузі країни утворено незалежний позавідомчий постійно діючий державний орган — Національна комісія регулювання електро­енергетики України (НКРЕ).

Указом Президента України від 19 серпня 1997 р. “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій” розширено коло питань діяльності НКРЕ. До її повноважень віднесено регулювання діяльності господарюючих суб’єктів у сфері видобутку та реалізації нафти і газу, транспортування і розподілу природного газу, транспортування нафти, нафтопродуктів та інших речовин трубопроводами.

Національну комісію регулювання електроенергетики України ви­значено центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, підконтрольним і підзвітним Президентові України. На неї покладено функції регулювання суб’єктів природних монополій у сферах транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподілу, транспортування нафти, нафтопродуктів та інших речовин магістральними трубопроводами, а також регулювання діяльності суб’єктів господарювання на суміжних ринках з постачання природного газу та його зберігання в обсягах, що перевищують рівень, установлений ліцензійними умовами.

Основними завданнями Комісії є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функ­ціонування оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти та наф­топродуктів; державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в електроенергетиці та нафтогазовому комплексі; сприяння конкуренції у сфері виробництва електричної енергії, постачання електричної енергії та газу, видобутку газу та нафти, зберігання та реалізації газу, нафти і нафтопродуктів; забезпечення проведення цінової і тарифної політики в електроенергетиці та нафтогазовому комплексі; забезпечення ефективності функціонування товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів їх товарів і послуг; захист прав споживачів електричної і теплової енергії, газу, нафти та нафтопродуктів; розроблення і затвердження правил користування електричною енергією та газом; координація діяльності державних органів у питаннях регулювання ринків енергоносіїв; видача суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами), передачу та постачання електричної енергії, зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності зі зберігання природного газу (ліцензійними умовами), і постачання природного газу, транспортування нафти та нафтопродуктів ма­гістральними трубопроводами, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами; контроль за додержанням ліцензіатами умов здійснення ліцензованої діяльності.

З метою вдосконалення державного регулювання у сфері ядерної та радіаційної безпеки у зв’язку з прийняттям Україною зобов’язань щодо виконання вимог Конвенції про ядерну безпеку та Об’єднаної конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та безпеку поводження з радіоактивними відходами, відповідно до Указу Президента України від 5 грудня 2000 р. створено Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України), який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Держатомрегулювання України утворений на базі Головної державної інспекції з нагляду за ядерною безпекою і Департаменту ядерного регулювання Міністерства екології та природних ресурсів України. На Комітет покладені функції з визначення критеріїв, вимог і умов щодо безпеки під час використання ядерної енергії, видачі дозволів та ліцензій на проведення діяльності у цій сфері, здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з ядерної і радіаційної безпеки та виконання інших функцій національного регулюючого органу з ядерної та радіаційної безпеки.

Основними завданнями Держатомрегулювання України є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері використання ядерної енергії, забезпечення додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення в межах своєї компетенції державного регулювання безпеки використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з використання ядерної енергії, вимог ядерної та радіаційної безпеки; координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, що відповідно до законодавства здійснюють державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки.

Найкраще я почуваюся серед селян,

оскільки брак освіти дає їм змогу

зберігати здоровий глузд.

Монтень

Агропромисловий комплекс України (далі АПК), що включає в себе і сільське господарство, належить до пріоритетних галузей народного господарства, від діяльності якого значною мірою залежать підвищення добробуту народу, становлення України як цивілізованої європейської держави, зміцнення політичної єдності української нації. У ньому зосереджено більше половини функціонуючих виробничих фондів, виробляється близько 50% ВВП, 2/3 товарів народного споживання, прямо або опосередковано формується 70% зведеного бюджету, зайнято майже 40% працюючого населення. Нині понад 80% фонду споживання формується за рахунок сільського господарства, тому виробництво сільськогосподарської продукції є найпершою умовою існування людства. Кожний процент виробленої в аграрному секторі продукції, подолавши всі стадії переробки, зростає у валовому внутрішньому продукті втричі, а то й вчетверо, забезпечуючи при цьому розвиток суміжних галузей національної економіки.

В АПК розрізняють три сфери діяльності:

– перша — виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов’язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості тощо);

– друга — сільське господарство: рослинництво і тваринництво;

– третя — переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м’ясо-молочна, легка промисловість та ін.).

Щоб забезпечити взаємозв’язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв’язку. Тому виділяють четверту сферу — виробничу інфраструктуру (транспорт, зв’язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п’ятою сферою.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських під­приємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням (див. рис. 9.4).

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції є Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Рис. 9.4. Схема цілей державного регулювання АПК

Мінагрополітики України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство аграрної політики України”, затвердженим Указом Президента України від

7 червня 2000 року.

Основними завданнями Мінагрополітики України є: забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення та здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; забезпечення здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; органі­зація та забезпечення проведення аграрної реформи, здійснення її моніторингу, розробка і реалізація заходів щодо структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, участь у реалізації державної політики у сфері підприємництва; участь у формуванні та здійсненні соціальної політики у сільській місцевості; координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, соціальної політики у сільській місцевості, забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення аграрної реформи.

Мінагрополітики України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє основні напрями державної аграрної політики, стратегію та механізми її реалізації; бере участь у розробленні і реалізації в галузях агропромислового виробництва бюджетної, податкової та митної політики, формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг, а також інфраструктури цих ринків; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу, сприяє спе­ціалізації та концентрації, горизонтальній і вертикальній інтеграції агро­промислового виробництва; бере участь у реалізації державної полі­тики у сфері зайнятості сільського населення; розробляє і здійснює заходи щодо фінансово-кредитного забезпечення діяльності агропромислового комплексу; розробляє пропозиції щодо залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у галузі агропромислового виробництва, вдосконалення механізму захисту цих інвестицій; забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організовує з питань, що належать до його компетенції, роботу щодо забезпечення підтримки та захисту вітчизняного виробника та ефективності застосування антидемпінгового законодавства, запобігання заподіянню шкоди галузям агропромислового виробництва; забезпечує відповідно до законодавства здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій; розробляє і забезпечує реалізацію основних напрямів реформування економічних, соціальних та правових відносин у сфері агропромислового виробництва, структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, створення сприятливих умов для розширеного відтворення в цих галузях; координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначення основних напрямів державної політики у сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення; бере участь у розробці і здійсненні заходів щодо реформування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва; забезпечує реалізацію державної політики щодо розвитку виробництва продуктів дитячого та лікувально-профілактичного харчування; здійснює відповідно до законодавства державне управління та державний контроль у насінництві, забезпечує відповідно до законодавства формування державного насіннєвого страхового фонду, веде Державний реєстр виробників насіннєвого і садивного матеріалу, контролює ефективне використання цього насіннєвого фонду, сприяє розвитку ринку насіння; організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Мінагрополітики України та ін.

На реалізацію державної політики у галузі ветеринарної медицини спрямована діяльність Державного департаменту ветеринарної медицини (Держветмедицини), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Держветмедицини є правонаступником Державного департаменту ветеринарної медицини Мінагрополітики. Він у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державний департамент ветеринарної медицини”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р., а також наказами Мінагрополітики.

Основними завданнями Держветмедицини є: здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства; розроблення та реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо:

– охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;

– профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування;

– захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

– державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження;

– державного ветеринарно-санітарного контролю за якістю ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;

– ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного, а на ринках — і рослинного походження, що призначається для харчування людей, подальшої переробки, кормів, кормових добавок, а також у разі їх внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту, транзиту та видачі відповідних ветеринарних документів (свідоцтв, сертифікатів, довідок тощо);

– бактеріологічного, радіологічного і токсикологічного контролю за якістю продукції тваринного походження на м’ясокомбінатах, у холодильниках та на базах заготівлі, зберігання і реалізації, а на ринках — і продукції рослинного походження;

– контролю за додержанням юридичними та фізичними особами вимог нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини, у тому числі шляхом обстеження виробничої бази підприємств;

– підвищення кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини та впровадження в практику досягнень ветеринарної науки і передового досвіду;

– розвитку міжнародного співробітництва з питань ветеринарної медицини.

Держветмедицини відповідно до покладених на нього завдань: організовує розроблення та реалізацію планів протиепізоотичних, лікувально-профілактичних, ветеринарно-санітарних заходів; оцінює епізоотичну ситуацію і видає обов’язкові для виконання накази, розпоря­дження, приписи щодо здійснення заходів з профілактики і ліквідації заразних хвороб тварин, дератизації, дезінфекції тощо; організовує здійснення заходів з профілактики, діагностики, ліквідації інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; здійснює державний контроль і нагляд за дотриманням вимог стандартів, фармакопейних статей, технічних умов, настанов, технологічних регламентів, ветеринарно-санітарних правил у процесі розробки, виготовлення, ви­пробування, зберігання, транспортування, реалізації і застосування ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок; видає разові дозволи на ввезення не зареєстрованих в Україні ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок у випадках, ви­значених законодавством; вживає заходів щодо своєчасного встановлення карантину у разі виникнення заразних хвороб тварин, виконання карантинних та інших ветеринарно-санітарних правил в карантинній або загрозливій зоні, ліквідації спалахів інфекції та ін.

На вдосконалення регулюючого впливу держави на сферу земельних відносин спрямована діяльність Державного комітету України земельних ресурсів (Держкомзем України), котрий є центральним органом виконавчої влади, а діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держкомзем України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держкомзем України у своїй діяльності керується Конституцією

України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України по земельних ресурсах”, затвердженим Указом Президента від 14 серпня 2000 р. Держкомзем України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Держкомзему України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення їх реалізації; координація проведення земельної реформи в Україні; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель; організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою; розробка та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціо­нального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Держкомзем України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо вдосконалення регулювання земельних відносин, розпорядження земель державної та комунальної власності, державного контролю за використанням і охороною земель, а також змісту, організації та порядку ведення державного земельного кадастру, здійснення моніторингу земель; розробляє державні програми з питань розвитку земельних відносин, приватизації земель, раціонального використання, охорони та здійснення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також здійснює нормативно-методичне забезпечення їх виконання; бере участь у розробці та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин та вдосконалення системи оподаткування; здійснює у межах своїх повноважень державний контроль за додержанням власниками земельних ділянок і землекористувачами вимог земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та ін.

Транспорт є однією з найважливіших галузей сус­пільного виробництва, який покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях. Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.

Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати: своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту; охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення. Місце і роль транспорту у су­спільному виробництві визначає необхідність його пріоритетного розвитку, державної підтримки в задоволенні його потреб у транспортних засобах, матеріально-технічних і паливно-енергетичних ресурсах.

Єдину транспортну систему України становлять:

– транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

– промисловий залізничний транспорт;

– відомчий транспорт;

– трубопровідний транспорт;

– шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфра­структуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.

Організаційно-правові засади управління транспортом визначаються Законом України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р., а також законами, кодексами, статутами та положеннями про окремі види транспорту.

Відносини підприємств різних видів транспорту під час перевезень пасажирів та вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх основі договорами (вузловими угодами). Координація діяльності всіх видів транспорту здійснюється Міністерством транспорту та зв’язку України. Координація діяльності всіх видів транспорту в межах регіонів здійснюється комісіями з координації його роботи. Комісії, що утворюються органами місцевої влади і самоврядування, діють відповідно до положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державне управління галуззю здійснюють Міністерство транспорту та зв’язку України, місцеві Ради та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції.

Міністерство транспорту та зв’язку України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення впровадження державної політики в галузі автомобільного, залізничного, морського і річкового транспорту, у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України.

Мінтрансзв’язку України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням “Про Міністерство транспорту та зв’язку України”, затвердженим Указом Президента від

27 серпня 2004 р. Мінтрансзв’язку України узагальнює практику за­стосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Ка­бінету Міністрів України.

Основними завданнями Мінтрансзв’язку України є: участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі транспорту,

у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України; забезпечення взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського і річкового транспорту; здійснення заходів щодо розвитку і вдосконалення телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв’язку загального користування, підвищення їх якості та доступності, забезпечення сталого функціонування; формування Національної програми інформатизації та забезпечення її виконання; створення умов для інтеграції національної транспортної системи України до європейської та світової транспортної системи, а також сфер надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації до європейського та світового інформаційного простору.

Мінтрансзв’язку України відповідно до покладених на нього завдань: здійснює державне управління в галузі транспорту, у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України; розробляє і реалізовує заходи щодо налагодження взаємодії та координації діяльності всіх видів транспорту; відповідно до законодавства організовує і контролює роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки руху транспортних засобів, вживає заходів щодо зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечує екологічну безпеку на транспорті; здійснює нагляд за додержанням юридичними та фізичними особами вимог нормативно-правових актів щодо безпеки судноплавства, руху відповідно на морському і річковому, залізничному та автомобільному транспорті; контролює відповідно до законодавства впровадження автоматизованих систем управління, зв’язку, інформаційного та навігаційного забезпечення національної транспортної системи України і національної мережі міжнародних транспортних коридорів; забезпечує в межах своєї компетенції правове регулювання перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, безпеки руху транспортних засобів, технічної експлуатації рухомого складу, функці­онування морських та річкових портів, будівництва, реконструкції, ремонту і утримання шляхів сполучення, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства; здійснює загальне керівництво проведенням державної реєстрації морських суден, дипломуванням спеці­алістів морського і річкового транспорту, роботою рятувальної, лоцманської та гідрографічної служб морського і річкового транспорту; визначає перелік технічних засобів, які можуть застосовуватися в телекомунікаційних мережах загального користування, та погоджує в установленому законодавством порядку застосування технічних засобів телекомунікацій, не включених до цього переліку; визначає перелік засобів поштового зв’язку, що застосовуються у мережах поштового зв’язку загального користування та підлягають стандартизації і сертифікації відповідно до законодавства; встановлює порядок надання операторами телекомунікацій незалежно від форми власності ресурсів своїх мереж у користування державній системі урядового зв’язку, національній системі конфіденційного зв’язку, органам з надзвичайних ситуацій, безпеки, оборони, внутрішніх справ; здійснює регулювання у сфері фельд’єгерського і спеціального поштового зв’язку; установлює в межах своєї компетенції вимоги щодо надання послуг з пересилання поштових відправлень та поштових переказів; координує та контролює роботи, пов’язані зі створенням, веденням

і забезпеченням функціонування Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів, визначає організаційні та методичні засади ведення Національного реєстру та правила користування ним; здійснює відповідно до законодавства повноваження щодо регулювання цін (тарифів) та ін.

З метою забезпечення стійкого функціонування транспорту в мирний час та в умовах воєнного і надзвичайного стану створено Державну спеціальну службу транспорту, яка є спеціалізованим державним органом транспорту у складі Міністерства транспорту та зв’язку України.

Основними завданнями Державної спеціальної служби транспорту є: технічне прикриття, відбудова, встановлення загороджень на об’єк­тах національної транспортної системи України з метою забезпечення діяльності Збройних сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України; будівництво та ремонт у мирний час і в умовах воєнного стану нових та підвищення строку експлуатації і пропускної спроможності діючих об’єктів національної транспортної системи; відбудова транспортних комунікацій, порушених внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, аварій і катастроф; охорона об’єктів національної транспортної системи України в мирний час і в особливий період; виконання інших завдань, пов’язаних із забезпеченням ефективного функціонування національної транспортної системи України.

Основними функціями Державної спеціальної служби транспорту є:

– у мирний час: організація і проведення робіт з технічного прикриття та відбудови об’єктів національної транспортної системи України; проведення планових робіт з будівництва нових та підвищення строків експлуатації і пропускної спроможності діючих об’єктів національної транспортної системи України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха на транспортних комунікаціях, проведення в разі необхідності аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у небезпечних районах унаслідок надзвичайних ситуацій техногенного, природного та екологічного характеру; підтримання у стані постійної готовності потенціалу Державної спеціальної служби транспорту для виконання завдань в особливий період, у тому числі збереження, накопичення і своєчасна заміна спеціальної техніки та інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, створення резерву навчених людських ресурсів на особливий період та з метою виконання робіт з ліквідації аварій і катастроф, під час надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а також вирішення інших завдань у сфері оборони, пов’язаних з використанням об’єктів національної транспортної системи України; проведення розмінування вибухонебезпечних предметів на об’єк­тах національної транспортної системи України із залученням у разі необхідності підрозділів Збройних сил України і Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

– в особливий період: забезпечення постійної готовності під­розділів Державної спеціальної служби транспорту до виконання покладених на них завдань; технічне прикриття, відновлення та встановлення загороджень на найважливіших об’єктах залізниць; розмінування вибухонебезпечних предметів на об’єктах національної транспортної системи України із залученням у разі необхідності підрозділів Збройних сил України та забезпечення експлуатації головних ділянок відновлюваних залізничних напрямків; наведення, будівництво, експлуатація і ремонт (реконструкція) наплавних залізничних мостів та естакад; підвищення пропускної спроможності діючих та будівництво нових доріг, залізничних колій, обходів, вузлів, тунелів та мостів; виконання заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного та надзвичайного стану.

Правовими засадами діяльності Державної спеціальної служби транспорту є Конституція України, закони України, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, акти Президента України та Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини у сфері транспорту і його функціонування в мирний час та в особливий період. Діяльність Державної спеціальної служби транспорту здійснюється на основі принципів законності, єдиноначальності та централізації управління, узго

дження дій з Генеральним штабом Збройних сил України.

Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України, забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв’язки і потреби населення у перевезеннях. Діяльність залізничного транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функ­ціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному й економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України.

Залізничний транспорт є найбільш розвиненим в Україні:

– за загальною довжиною колії посідає четверте місце у світі (після США, Росії та Канади);

– за вантажообігом він охоплює 40–50% загальних обсягів перевезень вантажів;

– за пасажирообігом є незаперечним лідером — на нього припадає 50–70 % від загального обсягу перевезень.¹

Важливість залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України зростає, оскільки через територію держави пролягають головні транспортні транс’європейські коридори: Схід — Захід, Балтика — Чорне море. Зокрема, транс’європейська залізнична магістраль Е-30, що бере початок у Берліні, перетинає Україну за маршрутом Мостиська — Львів — Київ і йде далі до Москви.

Враховуючи, що із 24 прикордонних залізничних переходів на восьми змінюється ширина колії, українські фахівці спроектували вагонні візки із розсувними колісними парами. Запровадження такої системи допомогає виграти час, оскільки ми відчутно відстаємо від європейських швидкостей перевезення вантажів.

Залізниці у взаємодії з іншими видами транспорту повинні своєчасно і якісно здійснювати перевезення пасажирів і вантажів, забезпечувати безпеку руху, розвивати сферу транспортного обслуговування народного господарства та населення.

До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток.

Галузевим законом у сфері функціонування залізничного транспорту є Закон України “Про залізничний транспорт” від 4 липня 1996 р., що визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу.

З метою забезпечення державних і суспільних інтересів, свободи підприємництва і формування ринку транспортних послуг, безпеки перевезень, захисту довкілля Кабінет Міністрів України визначає умови і порядок організації діяльності залізничного транспорту загального користування, сприяє його пріоритетному розвитку, надає підтримку в задоволенні потреб залізниць у рухомому складі, матеріально-технічних і паливно-енергетичних ресурсах.

Залізниця є основною організаційною ланкою на залізничному транспорті. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць, призначення і звільнення їх керівників здійснюються рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства транспорту та зв’язку України. Створення, реорганізація та ліквідація підприємств, установ і організацій, які входять до складу залізниць, затвердження їх статутів (положень), а також укладення контрактів (трудових договорів) з їх керівниками здійснюються у порядку, встановленому чинним законодавством України, а також статутами залізниць.

Управління залізницями та іншими підприємствами залізничного транспорту, що належать до загальнодержавної власності, здійснюється органом управління залізничним транспортом – Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), підпорядкованим Міністерству транспорту та зв’язку України. Управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученнях, а також регулювання виробничо-господарської діяльності у сфері органі­зації і забезпечення цього процесу залізницями, підприємствами, установами та організаціями проводяться централізовано і належать виключно до компетенції Укрзалізниці, яка здійснює функції господарюючого суб’єкта.

До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші об’єднання, підприємства, установи і організації залізничного транспорту за переліком, визначеним Мінтрансзв’язку України.

Укрзалізниця у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Мінтрансзв’язку, а також положенням “Про Державну адміністрацію залізничного транспорту України”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року.

Основними завданнями Укрзалізниці є: організація злагодженої роботи залізниць і підприємств з метою задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях; забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його ремонту та оновлення; розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту; вжиття заходів для забезпечення безпеки функціонування залізничного транспорту, його інфраструктури та надійності його роботи.

Укрзалізниця відповідно до покладених на неї завдань: здійснює функції з управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності та закріплене за підприємствами залізниці; розробляє та пого­джує в установленому порядку умови перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів; здійснює реалізацію єдиної інвестиційної політики, координує планування розвитку залізниць та підприємств; вживає заходів для забезпечення безпеки руху поїздів, розслідує причини аварій, розробляє норми безпеки руху відповідно до вимог міжнародних стандартів і законодавства України.

Суб’єктами управління залізничним транспортом є також управ­ління залізницями, які в своїй структурі мають відділення залізниць.

Виробничо-технологічним підрозділом залізниці з організації перевезень пасажирів, вантажу, вантажобагажу і пошти є залізнична станція. За своїм призначенням і основним характером роботи залізничні станції поділяються на: пасажирські, вантажні, сортувальні, дільничні та проміжні. Залізничні станції знаходяться в підпорядкуванні дирекцій залізничних перевезень, а також в оперативному підпорядкуванні відповідних служб, які щодо них є вищим органом управління.

Морському транспорту за вантажообігом належить третє місце після трубопровідного і залізничного, проте за кількістю відправлених вантажів він значно відстає. Переважають обсяги закордонних перевезень, причому їх частка за останні 10 років стабільно зростає і тепер становить понад 95%. Головні вантажі — мінеральні добрива, будівельні матеріали та ін.

До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.

Річковий транспорт хоча й не відіграє визначальної ролі в обсягах вантажних і пасажирських перевезень, однак значно випереджає всі інші види транспорту за рівнем доходів, переважно, за рахунок закордонних перевезень вантажів. Географія його функціонування є усталеною й обмежена басейнами річок Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря. Це дає змогу доставляти вантажі і пасажирів у річкові та морські порти країн Центральної та Південно-Східної Європи. Проте ефективність функціонування річкового транспорту України значно нижча (близько 20%) порівняно з розвиненими державами, що мають такі ж ресурси для цього виду транспорту.

До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Правову основу управління морським і річковим транспортом становлять: Закон України “Про транспорт”, Кодекс торгового море­плавства України, Водний кодекс України, Положення “Про Державний департамент морського і річкового транспорту” та інші правові акти.

Вищим урядовим органом державного управління в галузі морського і річкового транспорту є Державний департамент морського

і річкового транспорту (Укрморрічфлот), який діє у складі Мінтранс­зв’язку та підпорядковується йому.

Укрморрічфлот у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державний департамент морського і річкового транспорту”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р. та наказами Мінтрансзв’язку.

Основними завданнями Укрморрічфлоту є: участь у межах компетенції у реалізації державної політики в галузі морського і річкового транспорту; забезпечення розвитку морського і річкового транспорту з метою задоволення потреб населення і суспільного виробництва у морських і річкових перевезеннях; здійснення державного контролю за додержанням суб’єктами господарювання, що виконують перевезення пасажирів та вантажів морським і річковим транспортом, вимог нормативно-правових актів, стандартів і правил, які регулюють перевезення пасажирів та вантажів морським і річковим транспортом; додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки судноплавства.

Укрморрічфлот відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує проведення єдиної економічної, тарифної, соціальної, на­уково-технічної та інвестиційної політики в галузі морського і річкового транспорту; здійснює державний нагляд у морських торговельних і річкових портах, територіальних водах України законодавства про судноплавство, а також вимог міжнародних договорів України всіма морськими і річковими суднами незалежно від форми власності, галузевої належності та прапора держави, під яким плаває судно; координує та контролює роботу навігаційно-гідрографічної служби морського і річкового транспорту; проводить експертизу проектів будівництва нових, реконструкції діючих морських і річкових портів та портопунктів, погоджує будівництво об’єктів, що можуть зашкодити встановленому режиму роботи засобів навігаційного обладнання, а також погоджує зміни місцезнаходження засобів навігаційного обладнання; організовує проведення розслідувань причин аварій і катастроф на морському і річковому транспорті, веде облік цих аварій та аварійних подій, зокрема за результатами сюрвеєрних обстежень суден, приладів і вантажів; організовує, координує та контролює роботу з навігаційно-гідро­графічного забезпечення судноплавства у водах України та ін.

Для здійснення державного нагляду за безпекою судноплавства на морському і річковому транспорті створена Головна державна інспекція України з безпеки судноплавства (Держфлотінспекція України), яка підпорядковується Мінтрансзв’язку.

Держфлотінспекція у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, положенням “Про Головну державну інспекцію

України з безпеки судноплавства”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1998 р., а також нормативними документами Мінтрансзв’язку.

Основними завданнями Держфлотінспекції є: здійснення державного нагляду за безпекою судноплавства у морських і річкових портах, територіальному морі, внутрішніх водах, на внутрішніх водних шляхах, а також на суднах, що плавають під Державним прапором України; контроль додержання законодавства і міжнародних договорів України з безпеки судноплавства та здійснення заходів щодо запобігання забрудненню довкілля із суден; здійснення за дорученням Мінтрансзв’язку заходів щодо імплементації міжнародних договорів України з питань безпеки судноплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден.

Держфлотінспекція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює контроль за виконанням вимог міжнародних договорів України та законодавства України і правил безпеки судноплавства на суднах, у судноплавних компаніях, морських і річкових портах, територіальному морі, внутрішніх водах і на внутрішніх водних шляхах; здійснює контроль держави прапора за виконанням міжнародних договорів України з безпеки судноплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден, що плавають під прапором України, незалежно від форми власності (за винятком флоту рибної промисловості); здійснює контроль держави порту за відповідністю суден, що заходять у порти України, незалежно від їх прапора, діючим стандартам безпеки мореплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден; вживає заходів щодо виконання міжнародних норм і правил з питань безпеки судноплавства, запобігання забрудненню довкілля із суден; здійснює контроль за організацією безпечного перевезення вантажів на морських і річкових суднах та підготовкою відповідної інформації про вантажі; організовує проведення розслідувань причин аварій і катастроф, пов’язаних з торговельним судноплавством; проводить реєстрацію суден у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та ін.

Автомобільний транспорт посідає чільне місце у пасажирських і вантажних перевезеннях. Зокрема, за обсягом перевезень вантажів він стабільно перевищує показники залізничного транспорту у 4,5–5,0 разів, а за обсягом перевезень пасажирів — у 5–6 разів. Автомобільний транспорт загального користування як підгалузь галузі транспорту покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях. Його утворюють перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту і технічного обслуговування автомо­більних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти.

Автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів, належать до автомобільного транспорту загального користування. Автомобільні транспортні засоби суб’єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними тільки для власних потреб, належать до відомчого автомобільного транспорту. Автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними тільки для власних потреб, належать до індивідуального автомобільного транспорту.

До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Законодавство про автомобільний транспорт складається із Закону України “Про транспорт”, галузевих Законів України “Про автомобільний транспорт”, “Про дорожній рух” та інших нормативно-правових актів.

Систему органів державного регулювання автомобільного транспорту складає Верховна Рада України, яка визначає основні напрями державної політики у сфері автомобільного транспорту, законодавчі основи її реалізації. Загальне державне регулювання діяльності автомобільного транспорту здійснює Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень.

Урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті організовує контроль за виконанням законодавства про автомо­більний транспорт та підготовку пропозицій щодо його вдосконалення, у встановленому порядку бере участь у здійсненні стандартизації та сертифікації, ліцензування перевезень, формує пропозиції щодо тарифної політики, відповідно до законодавства забезпечує захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування.

Основним завданням державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є формування ринку його послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соці­альної політики.

Основними функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є: формування ринку послуг; контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт; нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту; ліцензування діяльності перевізників; стандартизація і сертифікація; органі­зація та контроль автомобільних перевезень; тарифна, інноваційна та інвестиційна політика; державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування; захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту.

Урядовим органом державного управління у галузі автомобільного транспорту є Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс), який діє у складі Мінтрансзв’язку та йому підпорядковується. Укравтотранс у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Мінтрансзв’язку та положенням “Про Державний департамент автомобільного транспорту”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 року.

Основними завданнями Укравтотрансу є: участь у межах його компетенції в реалізації державної політики у сфері перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; здійснення в установленому порядку управління у галузі автомобільного транспорту, зокрема в межах, визначених Мінтрансзв’язку, управління майном під­приємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Мінтрансзв’язку; виконання відповідно до законодавства контрольно-наглядових функцій у галузі автомобільного транспорту; організація додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; здійснення відповідно до законодавства регулятивних та дозвільно-реєстраційних функцій.

Укравтотранс відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує відповідно до законодавства державне регулювання у галузі автомобільного транспорту і контроль за додержанням українськими та іноземними автоперевізниками транспортного законодавства України, правил перевезень пасажирів і вантажів, інших нормативно-правових актів, які регламентують порядок функціонування автомобільного транспорту та положень міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення; розробляє проекти нормативно-правових актів, пов’язаних з регулюванням діяльності автомобільного транспорту, вдосконаленням контролю за додержанням автоперевізниками транспортного законодавства; бере участь у формуванні державної економічної, інвестиційної політики у галузі автомобільного транспорту в межах єдиного транспортно-дорожнього комплексу; здійснює нагляд за додержанням підприємствами усіх форм власності нормативних актів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху на автомобільному транспорті; проводить моніторинг ринку автотранспортних послуг та сприяє розвитку конкуренції; формує маршрутну мережу регулярного міжнародного автобусного сполучення відповідно до положень міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення; організовує та проводить конкурси на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, укладає договори на перевезення пасажирів з автоперевізниками — переможцями конкурсів і контролює їх виконання та ін.

Авіаційний транспорт не відіграє суттєвої ролі в загальному обсязі вантажних і пасажирських перевезень, хоча він поза конкуренцією серед інших видів транспорту щодо швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на великі відстані.

До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Галузевим органом державного управління у сфері авіаційного транспорту є Державний департамент авіаційного транспорту (Укравіа­транс) як урядовий орган, який діє у складі Мінтрансзв’язку та йому підпорядковується. Укравіатранс у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, конвенціями, стандартами і рекомендаціями міжнародних органі­зацій цивільної авіації, наказами Мінтрансзв’язку та положенням “Про Державний департамент авіаційного транспорту”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2000 року.

Основними завданнями Укравіатрансу є: участь у межах його компетенції в реалізації державної політики з питань розвитку цивільної авіації; здійснення централізованого державного регулювання у галузі цивільної авіації; організація та забезпечення виконання авіаційних перевезень, робіт та послуг; проведення реєстрації та сертифікації об’єктів і суб’єктів цивільної авіації, ліцензування їх діяльності; здійснення нагляду за забезпеченням авіаційної безпеки і безпеки польотів повітряних суден цивільної авіації; реалізація затверджених Мінтрансзв’язку основних напрямів економічної, тарифної, фінансової, кадрової, науково-технічної, страхової, інвестиційної, соціальної політики та заходів щодо екологічної безпеки у галузі цивільної авіації; забезпечення захисту авіації від незаконного втручання в її діяльність; ефективне використання повітряного простору України, в тому числі у військових цілях; організація обслуговування повітряного руху в повітряному просторі України; забезпечення функціонування об’єднаної цивільно-військової системи управління повітряним рухом та її вдосконалення; розробка нормативної бази для регулювання діяльності цивільної авіації, у тому числі для обслуговування повітряного руху в повітряному просторі Украї­ни; розробка та реалізація разом з Міноборони заходів, спрямованих на забезпечення суверенітету України в її повітряному просторі; регулювання діяльності як пов’язаної з використанням повітряного простору України, так і не пов’язаної з його використанням, але здатної створити небезпеку під час повітряного руху в повітряному просторі України, а також у міжнародному повітряному просторі, в якому обслуговування повітряного руху згідно з міжнародними договорами здійснюється відповідними державними органами України; налагодження і розвиток зовнішньоекономічних зв’язків та представництво України в міжнародних авіаційних організаціях; забезпечення захисту інтересів національних авіаперевізників, національного ринку авіаперевезень та регулювання доступу до нього експлуатантів усіх форм власності; підготовка проектів національних, державних і галузевих програм розвитку цивільної авіації та участь у їх реалізації.

Укравіатранс відповідно до покладених на нього завдань: реалізує у межах своїх повноважень єдину економічну, тарифну, фінансову, кадрову, науково-технічну, страхову, інвестиційну, соціальну по­літику в галузі цивільної авіації та розробляє на основі результатів аналізу діяльності цивільної авіації пропозиції щодо її вдосконалення; видає відповідно до законодавства ліцензії на провадження авіаційної діяльності та відповідні дозволи, у тому числі ті, що пов’язані з наданням комерційних прав експлуатантам усіх форм власності, згідно з єдиними нормами і правилами; проводить реєстрацію, сертифікацію та надає допуски до експлуатації цивільних повітряних суден, аеро­дромів, посадочних майданчиків, аеропортів; регламентує використання повітряного простору; проводить сертифікацію технічних засобів, які застосовуються під час використання повітряного простору, сертифікацію експлуатантів, розробників та виробників авіаційної техніки; присвоює повітряним суднам, внесеним до Державного реєстру цивіль­них повітряних суден України, державні та реєстраційні розпізнавальні знаки; здійснює контроль за організацією та забезпеченням повітряних перевезень вищих посадових осіб; здійснює державний нагляд за забезпеченням безпеки польотів, льотної придатності ци­вільних повітряних суден, внесених до Державного реєстру цивільних повітряних суден України, придатності до експлуатації аеродромів, аеронавігаційних технічних засобів, інших об’єктів цивільної авіації та їх захисту від актів незаконного втручання, а також забезпечує державне регулювання, нормативний супровід, контроль та перевірку ефективності системи авіаційної безпеки України та ін.

Трубопровідний транспорт протягом останніх десяти років стабільно нарощує свою частку в загальному обсязі транспортних вантажів, яка становить тепер понад 23%. За вантажообігом у 2003 p. він вийшов на перше місце (48% від загального обсягу), випередивши постійного лідера — залізничний транспорт. Трубопровідний транспорт має достатні виробничі потужності для забезпечення України енергоносіями — нафтою і газом, а також для транзиту російської нафти і газу в країни Європи. Систему трубопровідного транспорту України становлять: магістральний трубопровідний транспорт та промисловий трубопровідний транспорт.

Державне управління у сфері трубопровідного транспорту здійснюють центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до чинного законодавства України. На особливий період безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту та контроль за їх діяльністю забезпечуються органами Міністерства оборони України.

Відповідно до ст. 6. Закону України “Про трубопровідний транспорт” вiд 15 травня 1996 р. основними принципами державної політики у сфері трубопровідного транспорту, враховуючи його пріоритетність в економіці України, є:

– забезпечення надійного та безпечного функціонування трубопровідного транспорту;

– забезпечення виконання першочергових завдань, спрямованих на підтримку обороноздатності держави;

– координація науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;

– сприяння реконструкції і модернізації діючих об’єктів, оснащення їх сучасним ефективним обладнанням, автоматизованими системами обліку і контролю тощо;

– зменшення енергетичної залежності України від держав-експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки);

– додержання екологічної безпеки трубопровідного транспорту;

– захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідного транспорту;

– забезпечення якісних та безпечних послуг при транспортуванні енергоносіїв та хімічних продуктів через територію України;

– сприяння раціональному транспортуванню вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин;

– сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту.

Контроль у сфері трубопровідного транспорту спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про трубопровідний транспорт органами державної виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та видів діяльності і громадянами.

Загальна довжина доріг і вулиць з твердим покриттям, у тому числі довжина вулиць-набережних у містах і селищах міського типу, перевищує чверть мільйона кілометрів. Тоді як у Франції (площу території якої можна порівняти з українською), наприклад, мережа автодоріг у 4,7 раза більша. При цьому автомобільні дороги України ще не відповідають європейським стандартам з багатьох показників, зокрема таких: швидкість пересування; навантаження на вісь; забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою; потрібною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку; телефонного зв’язку тощо. Практично нема доріг першої категорії з багаторядним рухом на великих швидкостях. Значного поліпшення потребує матері­ально-технічна база організацій, які провадять розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

До інфраструктури автомобільних шляхів сполучення належать: автомобільні дороги, автовокзали, автостанції, зупинки автобусних маршрутів загального користування, майданчики для розвороту і відстою автобусів у початкових і кінцевих пунктах маршрутів, стоянки таксі, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції, контейнерні пункти, об’єкти дорожнього сервісу.

До об’єктів дорожнього сервісу, призначених для надання послуг перевізникам, водіям та пасажирам, належать: стоянки, мийки, автозаправні станції, мотелі, кемпінги, магазини, пункти громадського харчування, зв’язку та медичної допомоги.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямована на розвиток дорожнього господарства, є Державна служба автомобільних доріг України (Укравтодор). Її діяльність координує Кабінет Міністрів України через Міністра транспорту та зв’язку України.

Укравтодор у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, спеціальним директивним наказом Міністра транспорту та зв’язку України, а також положенням “Про Державну службу автомобільних доріг України”, затвердженим Указом Президента від 19 січня 2002 року.

Основними завданнями Укравтодору є: підготовка пропозицій щодо формування державної економічної, науково-технічної, інновацій­ної, інвестиційної, кадрової, соціальної та зовнішньоекономічної полі­тики у сфері дорожнього господарства, забезпечення її реалізації, а також розробка і впровадження стратегії розвитку дорожнього господарства; підготовка та організація виконання державних програм з питань забезпечення надійного і безпечного руху автомобільними дорогами загального користування, вдосконалення і розвитку дорож­нього господарства; здійснення відповідно до законодавства державного регулювання і контролю у сфері дорожнього господарства, державного управління автомобільними дорогами загального користування; організація будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг загального користування, а також відповідних інженерних комунікацій і споруд.

Укравтодор відповідно до покладених на нього завдань: аналізує стан розвитку дорожнього господарства і рівень задоволення суспільних потреб в автомобільних дорогах загального користування, готує пропозиції щодо подальшого розвитку мережі цих доріг, розробляє і в межах своїх повноважень здійснює заходи з розвитку дорожнього господарства; виконує функції з управління автомобільними дорогами загального користування та іншими об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; вживає заходів з удосконалення механізму державного регулювання у сфері дорожнього господарства, створення правових та економічних умов, спрямованих на стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності в цій сфері; бере участь у розробці механізмів структурної перебудови дорожнього господарства, вдосконалення системи управління цим господарством; здійснює облік автомобільних доріг загального користування, відповідних інженерних комунікацій і споруд та ін.

Капітальне будівництво є багатогалузевою господарською системою матеріального виробництва, в якій інвестиції перетворюються в уречевлений капітал у вигляді будівель і споруд. У сукупності з машинобудуванням воно становить матеріальну основу інвестиційної діяльності та забезпечує формування й розвиток виробничого потенціалу суспільства і його інфраструктури на відповідному на­уково-технічному рівні. Функціональне призначення капітального будів­ництва полягає у спрямуванні інвестицій на створення нових, розширення та реконструкцію діючих виробничих та невиробничих об’єктів і на їх подальше технічне переоснащення.

Технологічна структура системи капітального будівництва складається з шести функціонально взаємопов’язаних блоків: управління, організації, планування, проектування, ресурсного забезпечення, буді­вельного виробництва.

Будівельна індустрія складається із системи таких організацій підприємств:

– підрядні будівельні і монтажні організації (за видом спеціалізації їх поділяють на загальнобудівельні, які виконують спорудження фундаменту, стін тощо, і спеціалізовані, які виконують окремі види спеціальних робіт — монтаж ліфтів, санітарно-технічні, електромонтажні роботи; за видом виконуваних робіт загальнобудівельні організації поділяють на будівельні (земляні роботи, мурування стін, оздоблювальні й опоряджувальні роботи тощо) і будівельно-монтажні (монтаж конструкцій та обладнання);

– підприємства будіндустрії (виготовляють усі головні види будівельних матеріалів (цемент, цеглу, вапно тощо), конструкцій і виробів);

– організації, що виконують пусконалагоджувальні роботи;

– організації з виконання ремонтних робіт;

– організації для буріння і бурильновибухових робіт.

Головними джерелами інвестування у капітальне будівництво є:

– власні нагромадження підприємств;

– амортизаційні відрахування;

– держбюджетні надходження;

– надходження з перерозподілу засобів (вільні залишки);

– надходження з використання кредитів держбюджету (довго-

і короткотермінових), продажу невикористовуваного обладнання;

– надходження за рахунок коштів від здавання в оренду зайвого будівельного майна та ін.

Житлове будівництво — це галузь довготермінових інвестицій, а саме житло — це капітал, надбання, що передається з покоління в покоління як частина багатства будь-якої країни. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 квітня 2003 p. житловий фонд України становив 1 638 млн м², з яких 83% перебувало у приватній власності, 15 — у державній, 2% — у колективній. Технічний стан значної його частини незадовільний. Понад 4 млн м² — це загальна площа аварійних і старих державних будинків, а понад 40 млн м² загальної площі потребує невідкладного капітального ремонту та реконструкції. Близько 13% населення не мають окремого житла (мешкають у гуртожитках чи наймають квартири), 116 тис. квартир — комунальні. На обліку щодо поліпшення житла перебуває 3,7 млн сімей. Кожного року черга на одержання житла збільшується на 200 тис. сімей.

Зменшуються обсяги будівництва житла саме за рахунок державного бюджету, частка якого з 60% у попередні роки знизилась до 37%. Крім того, нема чіткої державної політики та законодавчих актів, які регулюють житлові відносини в умовах переходу до ринку, що також погіршує ситуацію.

Центральними органами виконавчої влади, діяль­ність яких спрямовується на врегулювання відносин у сфері будівництва і житлово-комунального господарства, є Державний комітет України з будівництва та архітектури (Держбуд України) та Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства (Держжитлокомунгосп).

Держбуд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України з будівництва та архітектури”, затвердженим Указом Президента від

20 серпня 2002 року.

Основними завданнями Держбуду України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної житлової політики, державної науково-технічної, економічної політики у сферах будівництва, промисловості будівельних матеріалів, архітектури і містобудування; здійснення управління, міжгалузевої координації та функціонального регулювання у зазначених сферах; збереження традиційного характеру середовища, історичних ареалів населених місць, пам’яток архітектури і містобудування; організація робіт зі стандартизації та техніч­ного регулювання у сферах будівництва, промисловості будівельних матеріалів і містобудування; проведення структурної та економічної реформи у сферах будівництва та промисловості будівельних матеріалів, реалізація політики ціноутворення у будівництві.

Держбуд України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування державної політики з питань, що належать до його компетенції, та забезпечує її реалізацію; забезпечує організацію робіт зі стандартизації у сферах будівництва, промисловості будівельних матеріалів і містобудування відповідно до повноважень, делегованих Кабінетом Міністрів України, погоджує нормативно-правові акти з питань, що належать до його компетенції; здійснює відповідно до законодавства функції з технічного регулювання у сферах будівництва, промисловості будівельних матеріалів, містобудування; забезпечує розроблення та затверджує державні будівельні норми і правила щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об’єктів містобудування, а також затверджує державні норми та правила щодо розробки і затвердження проектної документації на виконання робіт з консервації, реабілітації, реставрації пам’яток архітектури і містобудування; здійснює нормативно-методичне забезпечення ведення містобудівного кадастру населених пунктів, бере участь у здійсненні державного контролю за плануванням, забудовою та іншим використанням територій, грошової оцінки земель населених пунктів; здійснює в межах своєї компетенції науково-технічне та експертно-нормативне супроводження бу­дівельних робіт на об’єкті “Укриття” Чорнобильської АЕС та ін.

Врегулювання питання постачання і збереження енергоресурсів покладено на Державний комітет з питань житлово-комунального господарства (Держжитлокомунгосп), положення про який за­тверджено Указом Президента України від 19 серпня 2002 року. Держ­житлокомунгосп України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також Положенням про нього.

У межах своїх повноважень Держжитлокомунгосп України органі­зовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Держжитлокомунгосп України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції для вдосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

До структури Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства входять: Управління організаційно-інформаційного забезпечення роботи апарату, Управління фінансування бухгалтерського обліку, Управління стратегії реформування житлово-комунального господарства, Управління експлуатації житлового фонду, Управління водопровідно-каналізаційного господарства, Управління економіки, ціноутворення та тарифної політики житлово-комунального господарства, Управління благоустрою та комунального обслуговування, Управління комунальної теплоенергетики, Управління науково-технічної політики, Управління міського електротранспорту.

Основними завданнями Держжитлокомунгоспу України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної житлової політики, державної науково-технічної та економічної політики у сфері житлово-комунального господарства і міського електротранспорту (житлово-комунальне господарство); регулювання діяльності у сфері централізованого водовідведення та водо- і теплопостачання; здійснення управління у сфері житлово-комунального господарства, постачання питної води, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання з питань житлово-комунального господарства.

Держжитлокомунгосп України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування державної житлової політики, державної науково-технічної та економічної політики у сфері житлово-комунального господарства; організовує в межах своїх повноважень розроблення і реалізацію державних та регіональних програм у сфері житлово-комунального господарства; забезпечує відповідно до законодавства реформування житлово-комунального господарства; регулює діяльність у сфері централізованого водовідведення та водо-, теплопостачання; затверджує в установленому порядку методики визначення нормативів споживання житлово-комунальних послуг, витрат і втрат ресурсів, що використовуються у житлово-комунальному господарстві, вартості утримання та технічного обслуговування об’єктів житлово-комунального господарства; організовує і виконує в межах своїх повноважень роботи із стандартизації, метрології та підтвердження відповідності у житлово-комунальному господарстві; здійснює реєстрацію та облік трамвайних вагонів і тролейбусів, а також державний контроль за технічним станом міського електротранспорту та забезпеченням безпеки руху трамвайних вагонів і тролейбусів; здійснює відповідно до законодавства функції з управління об’єк­тами державної власності, що належать до сфери його управління; здійснює внутрішній фінансовий контроль за роботою підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління та ін.

Україна за територією та кількістю населення є однією з найбільших держав Європи. На її території, що становить 603 тис. км², проживає понад 47 млн осіб. Україну як самостійну державу на початок 2003 р. визнало 180 країн світу, а 166 із них установили з нею дипломатичні відносини. Наша держава є членом ООН, учасником Наради з безпеки і співробітництва в Європі, входить до складу багатьох міжнародних, зокрема економічних, організацій. На цей час Україна уклала понад 2 тис. двосторонніх міждержавних та міжурядових угод щодо співробітництва в політичній, економічній, науково-технічній, екологічній, соці­ально-культурній та інших сферах. Сьогодні підприємства України мають виробничі та торговельні відносини з фірмами багатьох країн світу. У нашій державі діє значна кількість спільних підприємств, а також представництв іноземних фірм.

Однією з важливих умов успішної й ефективної зовнішньоекономічної діяльності України є створення відповідної правової основи. Її недосконалість негативно впливає на розвиток зовнішньоекономічних відносин нашої держави, призводить до безконтрольного вивезення з неї вкрай дефіцитних ресурсів і продажу їх на світовому ринку за демпінговими цінами. Безконтрольність та відсутність валютного регулювання з боку держави призвели до масового відтоку валюти за кордон, на що неодноразово зверталася увага у виступах політиків, у тому числі керівників держави та народних депутатів України.

Розглядаючи систему законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність і становить її правову основу, слід зауважити, що вона об’єднує закони та інші нормативно-правові акти, які безпосередньо розглядають питання щодо регулювання у цій сфері, а також ті юридичні акти, які регулюють відносини в інших сферах, але містять і правові норми, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності. Наприклад, спеціальним законом, який заклав основи зовнішньоекономіч­ної діяльності в Україні, є Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. у відповідності з яким — зовнішньо­економічна діяльність — це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Питанням міжнародних відносин присвячені також Закони України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 15 вересня 1995 p., “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” від 23 грудня 1998 р. та ряд інших. До правових актів, які стосуються, крім зовнішньоекономічної діяльності, інших сфер, можна віднести Митний кодекс України від 11 липня 2002 p., Закони України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р., “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р., “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р., “Про Міжнародний комерційний арбітраж“ від 24 лютого 1994 р., постанови Кабі­нету Міністрів України, зокрема “Про сприяння зовнішньоекономічній діяльності” від 14 квітня 1999 р., спільні постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України “Про заходи щодо забезпечення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю та валютного контролю” від 26 грудня 1995 р. та “Про посилення контролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними операціями” від 12 грудня 1998 р., положення “Про державний експортний контроль в Україні”, яке було затверджене Указом Президента України від 13 лютого 1998 р., та “Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні” від 7 листопада 1994 р., положення “Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”, затверджене наказом Міністерства зовнішньо­економічних зв’язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 p., а положення “Про порядок реєстрації та облік зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” — наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 20 червня 2000 p. та ін.

З огляду на багатогранність зовнішньоекономічної діяльності та її важливість в Україні створена ціла система державного регулювання цієї сфери. Його проводить Україна як держава в особі уповноважених нею органів, недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати тощо), які діють на підставі статутних документів, а також самі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності на засадах відповідних координаційних угод, укладених між ними.

Зовнішньоекономічну діяльність в Україні регулюють за допомогою:

– законів України і передбачених ними актів митного (тарифного) і немитного регулювання, які видають державні органи України в межах їх компетенції;

– адміністративних методів оперативного регулювання (ліцензування і квотування експорту та імпорту у випадках, коли погіршений стан платіжного балансу, порушена рівновага щодо окремих товарів на внутрішньому ринку);

– економічних методів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та інших) у межах законів України (найважливішим засобом економічного регулювання зовнішньої торгівлі є митний тариф як систематизований перелік ставок митних тарифів, якими обкладають товари у разі імпорту або експорту з країни);

– рішень недержавних органів управління, які приймають згідно з їх статутними документами у межах законів України;

– договорів, укладених суб’єктами ЗЕД, які не суперечать законам України.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяль­ність” органами державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає:

Верховну Раду України, до компетенції якої входить:

– прийняття, зміна, анулювання законів;

– затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики;

– затвердження структури органів державного регулювання ЗЕД;

– укладення міжнародних договорів;

– запровадження спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

– затвердження списку товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або заборонений;

Кабінет Міністрів України, який:

– визначає методи зовнішньоекономічної політики України;

– координує діяльність міністерств, державних комітетів і відомств щодо регулювання ЗЕД;

– координує роботу торговельних представників України в інших державах;

– приймає нормативні акти з питань ЗЕД;

– веде переговори й укладає міжнародні договори;

– виносить на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо організації міністерств, державних комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання ЗЕД;

– забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;

– вживає заходів щодо раціонального використання грошей Державного валютного фонду України;

Національний банк України, який:

– зберігає і використовує золотовалютний резерв України;

– відстоює інтереси України у відносинах з центральними банками та іншими фінансово-кредитними установами інших держав і укладає з ними банківські угоди;

– регулює курс національної валюти щодо грошових одиниць інших держав;

– веде облік і розрахунок за наданими та одержаними державними кредитами і боргами, проводить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяють з Державного валютного фонду України в розпорядження НБУ та ін.;

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, яке:

– забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної полі­тики, розробляє концепцію та стратегію розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв’язків; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизняних товарних ринків та вплив на них світових ринків;

– проводить постійний моніторинг розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, аналізує ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє та забезпечує реалізацію заходів щодо розвитку і поліпшення структури експорту та імпорту товарів (робіт, послуг); розробляє рекомендації для відповідних галузей економіки з урахуванням кон’юнктурних змін світового ринку; бере участь у складанні зовнішньоторговельного і платіжного балансів;

– готує пропозиції та здійснює заходи щодо встановлення системи тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, обліку (реєстрації) окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності;

– виконує регуляторні та реєстраційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснює відповідно до законодавства ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності;

– забезпечує державне регулювання у сфері здійснення україн­ських інвестицій у негрошовій формі за кордон та ін.

Державна служба експортного контролю України (Держекспортконтроль України) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. У своїй діяльності Служба керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабі­нету Міністрів України, а також положенням “Про Державну службу експортного контролю України”, затвердженим Указом Президента України від 17 квітня 2002 року.

Держекспортконтроль України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Держекспортконтролю України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері державного експортного контролю щодо забезпечення захисту інтересів національної безпеки, виконання міжнародних зобов’язань Украї­ни, пов’язаних з нерозповсюдженням зброї масового знищення, засобів її доставки та обмеженням передач звичайних видів озброєння, зміцнення міжнародного авторитету України; реалізація заходів, спрямованих на встановлення та забезпечення державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення та подвійного використання, контролю за використанням цих товарів у заявлених цілях, у тому числі щодо недопущення використання товарів, що підлягають державному експортному контролю, у терористичних та інших протиправних цілях; участь у розробленні проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, пов’язаних з регулюванням діяльності у сфері державного експортного контролю; здійснення в межах своєї компетенції заходів щодо розвитку співробіт­ництва з відповідними органами іноземних держав та організаціями міжнародних режимів експортного контролю.

Держекспортконтроль України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування державної політики у сфері державного експортного контролю та забезпечує її реалізацію; розробляє та здійснює відповідно до законодавства України заходи із забезпечення захисту інтересів держави під час здійснення суб’єктами міжнародних передач товарів; проводить у встановленому порядку експертизу в галузі державного експортного контролю; у встановленому порядку видає суб’єк­там здійснення міжнародних передач товарів, суб’єктам здійснення міжнародних передач товарів дозволи (висновки) на право здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю; реєструє в установленому порядку суб’єктів здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю; здійснює заходи щодо запобігання порушенням у сфері експортного контролю, в тому числі контролює використання у заявлених цілях товарів, що підлягають державному експортному контролю, веде облік юридичних осіб, громадян України та їх іноземних партнерів, які під час здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному конт­ролю, порушили законодавство України, міжнародні договори України та ін.

Державна митна служба України (Держмитслужба України) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. У своїй діяльності Держмитслужба України керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державну митну службу України”, затвердженим Указом Президента України від 24 серпня 2000 року.

Держмитслужба України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Держмитслужби України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері митної справи; захист економічних інтересів України; контроль за додержанням законодавства України про митну справу; використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів; удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; здійснення разом з Національним банком України комплексного контролю за валютними операціями; здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на зовнішньому ринку; боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил; розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної справи.

Держмитслужба України відповідно до покладених на неї завдань: організовує та контролює діяльність митних органів; забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету коштів від податків, зборів (обов’язкових платежів), справляння яких згідно із законодавством покладено на митні органи; вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходи, спрямовані на недопущення незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять культурне або історичне надбання українського народу; розробляє та здійснює самостійно або у взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання контрабанді, порушенню митних правил та їх припинення; організовує та контролює відповідно до законодавства проведення митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про порушення митних правил; веде разом з іншими уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності; здійснює верифікацію (встановлення достовірності) сертифікатів про походження товарів з України; створює, реорганізовує та ліквідовує в установленому порядку регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації, установи і навчальні заклади; організовує реконструкцію та спорудження пунктів пропуску через державний кордон України для автомобільного сполучення та ін.

Антимонопольний комітет України контролює дотримання суб’єк­тами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економіч­ної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення за­стосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Органи місцевого управління та територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України провадять регулювання ЗЕД у межах своєї компетенції, передбаченої Законами України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та ін.

Розум іде вперед,

коли йдуть уперед усі моральні сили.

Микола Гоголь

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. Однак Україна нині охоплена не лише глибокою соціально-економічною, а й екологіч­ною кризою. Відповідно, є всі підстави говорити про наявність системної екологічної кризи. При цьому, на відміну від економічних проблем, питань інституціональних перетворень на ринкових засадах, реформування відносин власності, цінової політики тощо, екологічні проблеми економічного розвитку нашої держави практично залишаються поза увагою. Хоча програма діяльності теперішнього уряду містить спеціальний розділ, який присвячено питанням удосконалення природокористування, охорони довкілля та економіко-екологічного регулювання суспільного виробництва.

Це є досить актуальним, оскільки і з економічної, і з екологічної кризи необхідно виходити одночасно. Більше того, якщо сьогодні не взятися за ефективне розв’язання екологічних проблем економічного розвитку та радикальне оздоровлення довкілля, то завтра будь-які економічні реформи та перетворення можуть бути вже зайвими.

Негативні наслідки впливу техногенної діяльності на стан довкілля завдають суспільству значних фінансових збитків. Зокрема, в Україні щорічні втрати від неефективного, нераціонального природокористування і забруднення навколишнього середовища ще в 1999 р. були визначені на рівні 15–20 відсотків її національного доходу, в той час, коли в більшості індустріально розвинутих країн екологічна шкода від техногенної діяльності визначається на рівні 3–6 відсотків. Витачається ж на природоохоронні цілі значно менше: наприклад, в Австрії — 1,32% ВВП, Франції — 1,7%, Швейцарії — 2%. Таким чином, і високорозвинуті країни не можуть в повному обсязі виділити достатніх коштів на компенсацію шкоди, що заподіюється довкіллю.

Парламент країни оголосив усю територію України зоною екологічного лиха. У водойми скидається 2,6 млрд м² забруднених стоків, а в атмосферу — 17,5 млн тонн небезпечних речовин, зокрема промисловістю — 11 млн тонн. Питома вага орних земель становить 55%. Проте понад 31 із 42 млн га сільськогосподарських угідь зазнають водної та вітрової ерозії, 10 млн га мають підвищену кислотність, 4,7 млн га — землі засолені й солонцюваті. За останні 15 років із сільськогосподарського обороту вилучено 450 тис. га, з яких 97% — колишні високопродуктивні землі.

Найвищий рівень забруднення в містах Донецьку, Маріуполі, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Лисичанську, Кривому Розі, Дніпро­дзержинську, Луганську, Макіївці, Полтаві, Ялті, Києві. Високий рівень хімічного і бактеріологічного забруднення має акваторія Азовського моря, особливо в районах Маріуполя і Бердянська. Чорне море має дуже забруднені акваторії біля Одеси і Каркінітського лиману.

В Україні на 1 жителя припадає 1130 м² води за рік, що в 15 разів менше, ніж у країнах Європи. Гострий дефіцит води відчувають райони Донбасу, Криму, Придніпров’я. Забруднено річки, зокрема Дніпро, Сіверський Донець та інші. Внаслідок порушення гідрологічного режиму з карти України нині зникла безліч малих річок, озер та інших водоймищ. Водні ресурси України зазнають постійного жорстокого хімічного пресингу. Третина промислових і побутових стоків у річки взагалі не очищується, а вони містять понад 7 млн тонн шкідливих і отруйних речовин, що у водному середовищі утворюють нові токсичні сполуки.

Відбувається термальне забруднення природних вод внаслідок скидання гарячої води із систем охолодження електростанцій та інших промислових підприємств. Виникає цвітіння води, яке активізується хімічними елементами мінеральних і органічних добрив, що також потрапляють у водоймища. Зараз в Україні неякісну воду п’є 17% населення, що спричиняє жовчнокам’яні захворювання, вірусний гепатит і навіть холеру.

Звідси випливає висновок, що для України надзвичайно актуальними і першочерговими є питання переходу на модель сталого, самовідтворюваного і екологобезпечного розвитку, а отже, — і розробки та реалізації на практиці принципово нової загальнодержавної екологічної політики. Тут можливі два варіанти. Перший — дещо модернізувати та вдосконалити наявну систему управління, а другий — створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, бо саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівної дії суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми за належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства забезпечать сприятливіші умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.

Правовою основою вказаних заходів є чинне законодавство Украї­ни про охорону довкілля, що регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

При цьому основними принципами охорони навколишнього природного середовища, що закладені в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, який визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони довкілля в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є:

– пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

– гарантування екологічно безпечного середовища для життя

і здоров’я людей;

– запобіжний характер заходів щодо охорони довкілля;

– обов’язковість екологічної експертизи;

– гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

– науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

– безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

– стягнення збору за забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

– поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

– вирішення проблем охорони довкілля на основі широкого міждержавного співробітництва.

Державній охороні і регулюванню використання на території Украї­ни підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, так і невикористовувані в народному господарстві у певний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.

Таким чином, закріплені конституційними нормами заходи держави та суспільства в цілому повинні бути спрямовані якщо не на відновлення колишнього стану живої природи (це, на жаль, уже неможливо), то принаймні подбати про те, щоб завдавати довкіллю мінімальної шкоди.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — обов’язкова умова сталого економічного та соці­ального розвитку України. В Україні існує система органів управління в галузі охорони використання природних ресурсів — це юридично самостійні державні, самоврядні й громадські інституції, уповноважені здійснювати організаці­й­но-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони довкілля.

Органи державного управління з регулювання відносин щодо охорони і використання природних ресурсів отримали такі повноваження:

Верховна Рада України: визначає основні напрями державної політики в галузі охорони природного середовища; затверджує державні екологічні програми; визначає правові основи регулювання відносин у галузі охорони довкілля; приймає рішення про припинення діяльності підприємств і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля; визначає повноваження місцевих рад, порядок організації та діяльності органів управління в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки; установлює правовий режим зон надзвичайної ситуації, оголошує такі зони на території республіки та визначає статус потерпілих громадян;

Кабінет Міністрів України: здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою України екологічної політики; забезпечує розробку державних республіканських, міждержавних і регіональних екологічних програм; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України з питань охорони навколишнього середовища; визначає порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів; встановлює порядок та граничні розміри плати за користування природними ресурсами, забруднення довкілля, захоронення (складування) відходів, інші види шкідливого впливу на довкілля; приймає рішення щодо категорійності та організації нових об’єктів природно-заповідного фонду країни; організує екологічне виховання та екологічну освіту громадян; приймає рішення про зупинення або припинення діяльності підприємств, установ і організацій (незалежно від форм власності та підпорядкування) у разі порушення ними екологічного законодавства.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності. Діяльність Мінприроди України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінприроди України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України”, затвердженим Указом Президента України від 10 лютого 2004 року.

Основними завданнями Мінприроди України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони довкілля, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України), проведення моніторингу навколишнього природного середовища, поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи, формування національної екологічної мережі, а також гідрометеорологічної діяльності; здійснення комплексного управління та регулювання у сфері охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів (крім надр), забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду України та національної екологічної мережі; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр), екологічну та

в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

Мінприроди України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє і реалізує загальнодержавні та інші програми з охорони довкілля, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, бере участь у розробці і реалізації загальнодержавних та інших програм з відтворення та охорони природних ресурсів, а також гідрометеорологічної діяльності, сприяє розробленню регіональних програм з цих питань та координує їх виконання; координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади

у сфері охорони навколишнього природного середовища, відтворення та охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; здійснює відповідно до законодавства державний контроль за додержанням правил, нормативів, норм, лімітів, квот у сфері використання та охорони природних ресурсів, вимог екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, в тому числі у пунктах пропуску через державний кордон України, режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, у сфері поводження з відходами,

а також гідрометеорологічної діяльності; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну екологічну експертизу; організовує в межах своїх повноважень проведення моніторингу навколишнього природного середовища, створення та функціонування екологічних та інших інформаційних систем; забезпечує ведення державних кадастрів рослинного і тваринного світу, бере участь у веденні державного водного кадастру; є адміністративним органом України з питань виконання вимог Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення та ін.

Державний комітет природних ресурсів України (Держком­природресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної, картографічної діяльності.

Держкомприродресурсів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та Ка­бінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет природних ресурсів України”, затвердженим Указом Президента України від 10 лютого 2004 року.

Основними завданнями Держкомприродресурсів України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр, топографо-геодезичної, картографічної діяльності; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організації геологічного, геофізичного, геохімічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення надр, пошуку і розвідки корисних копалин на території України, у межах територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, раціонального використання надр, картографування геологічного середовища, а також розвитку топо­графо-геодезичної, картографічної діяльності; здійснення державного моніторингу геологічного середовища та мінерально-сировинної бази, проведення еколого-геологічних досліджень; здійснення державного контролю за геологічним вивченням надр, забезпечення здійснення державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю, участь у здійсненні державного контролю та нагляду за охороною та використанням надр.

Держкомприродресурсів України відповідно до законодавства для виконання покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення надр та раціонального використання природних ресурсів, топо­графо-геодезичної і картографічної діяльності; організовує розроблення та реалізацію загальнодержавних програм у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної, картографічної діяльності; виконує функції державного замовника

з проведення геологічних досліджень, єдиного замовника державного контракту з приросту запасів корисних копалин та головного розпорядника коштів державного бюджету, що спрямовуються на проведення геологорозвідувальних робіт; забезпечує проведення державної реєстрації та обліку робіт з геологічного вивчення надр, топографо-геодезичних та картографічних робіт; забезпечує ведення державного балансу запасів корисних копалин, державних кадастрів родовищ і проявів корисних копалин, формування Державного фонду родовищ корисних копалин та державного фонду надр, організовує проведення державної експертизи та оцінку запасів корисних копалин, забезпечує передачу розвіданих родовищ для промислового освоєння; здійснює державний облік та моніторинг підземних вод, спостереження за ендогенними та екзогенними геологічними процесами та ін.

Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України. Держкомлісгосп України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держкомлісгосп України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет лісового господарства України”, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 року.

Основними завданнями Держкомлісгоспу України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства, а також охорони, захисту, раціонального використання і відтворення лісових ресурсів, мисливських тварин, підвищення ефективності лісового та мисливського господарства; здійснення державного управління, регулювання та контролю у сфері лісового і мисливського господарства; розробка й організація виконання загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм у сфері захисту, підвищення продуктивності, раціонального використання і відтворення лісів, а також участь у розробленні та виконанні таких програм

з питань використання і відтворення мисливських тварин, розвитку мисливського господарства.

Держкомлісгосп України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства; розробляє норми, правила та інші нормативні документи у сфері охорони, захисту, раціонального використання лісових ресурсів і відтворення лісів; визначає основні засади та організовує проведення лісовпорядкування, впорядкування мисливських угідь, а також веде державний лісовий кадастр, облік лісів, а також моніторинг та державний кадастр мисливських тварин; видає дозволи на спеціальне використання лісових ресурсів державного значення в межах встановлених лімітів, за винятком територій природно-заповідного фонду; погоджує проекти використання лісових ресурсів державного значення; здійснює державний нагляд і контроль за додержанням вимог щодо охорони, захисту, використання та відтворенням лісів, ведення мисливського господарства і полювання; забезпечує функціонування та координує роботу служби державної лісової охорони; бере участь у забезпеченні реалізації державної політики в галузі пожежної безпеки та охорони праці, визначає стратегію і забезпечує здійснення наземно-авіаційної охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб та ін.

Державний комітет України водного господарства (Держводгосп України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держводгосп України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечує її реа­лізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держводгосп України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України по водному господарству”, затвердженим Указом Президента України від 14 липня 2000 року.

Основними завданнями Держводгоспу України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техні­ки, нових технологій, передового досвіду роботи та забезпечення реалізації цієї політики; розробка та участь у реалізації загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів; забезпечення задоволення потреб населення та галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення заходів, пов’язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сільських населених пунктів і земель.

Держводгосп України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у розробленні економічних цільових програм розвитку галузей національної економіки з урахуванням забезпечення раціонального використання водних ресурсів; визначає потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку водного господарства та меліорації земель; здійснює контроль за додержанням режиму роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів; бере участь у створенні та забезпеченні функціонування системи державного моніторингу довкілля у частині проведення радіологічних і гідрохімічних спостережень на водогосподарських системах комплексного призначення, транскордонних водотоках, у системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання в зонах впливу атомних електростанцій, за станом ґрунтів у зонах впливу меліоративних систем та переформуванням берегів і прибережних зон водосховищ; проводить відповідно до законодавства експертизу проект­но-кошторисної документації на будівництво (реконструкцію) окремих об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем та ін.

Місцеві ради: забезпечують реалізацію екологічної політики Украї­ни, екологічних прав громадян; дають згоду на розміщення з урахуванням екологічних вимог на підвідомчій території підприємств, установ і організацій; затверджують з урахуванням екологічних вимог проекти планування й забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів; видають і скасовують дозволи на окреме спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; за­тверджують місцеві екологічні програми; організовують у разі необ­хідності проведення екологічної експертизи; інформують населення про стан довкілля; приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; припиняють господарську діяльність підприємств, установ і орга­нізацій місцевого підпорядкування, а також обмежують чи припиняють (тимчасово) діяльність не підпорядкованих радам підприємств, установ та організацій у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля.

Громадське управління в галузі охорони навколишнього середовища здійснюється громадськими об’єднаннями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Громадські природоохоронні об’єднання мають право: розробляти й пропагувати природоохоронні програми; брати участь у проведенні спеціально вповноваженими державними органами управління перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів; проводити громадську екологічну експертизу, оприлюднювати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення; одержувати в установленому порядку інформацію про стан довкілля, джерела його забруднення, про програми й заходи з охорони навколишнього середовища; виступати з ініціативою проведення референдумів з питань, пов’язаних з охороною природи, використанням природних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки та ін.

Метою управління в галузі охорони навколишнього середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологіч­ної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.

Дайджест

Розробка нової моделі економічної політики в Україні, яка перетвориться на важливий чинник її структурної перебудови, формування на цій основі якісно нового суспільства, адекватного сучасним досягненням науки, техніки, культури, суверенітету держави, її незалежності, є завданням номер один.

Для цього необхідно, по-перше, чітко визначитися з центральною ідеєю реформи та вироблення на її основі стратегічного курсу.

По-друге, на рівні вищої законодавчої та виконавчої влади розробити соціально-економічну програму, в якій було б виокремлено національні інтереси в економічній сфері, головні напрями, пріоритети, методи, інструменти її здійснення.

По-третє, отримати підтримку цього курсу і програми у Верховній Раді і, що особливо важливо, серед суб’єктів господарювання та більшості населення.

Зрозуміло, що останнє можливе у тому випадку, якщо цільові орієнтири будуть зрозумілими і сприйнятими народом, матимуть конкретний характер, який випливає з реального стану економіки, її можливостей, диспропорцій, спотворень.

(Витяг із статті: Єщенко П. Структурна політика в країнах з трансформаційною економікою // Віче. — 1999. — № 7. — С. 13–14)

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає суть державного регулювання підприємницької діяльності?

2. Що таке економічна політика держави? На яких засадах вона ґрунтується?

3. Охарактеризуйте методи та інструменти державного впливу на розвиток економіки.

4. Що є об’єктами державної власності? У чому полягає їх цільове призначення?

5. У чому полягають основні завдання державної промислової політики?

6. Розкрийте методи впливу держави на вирішення основних проблем розвитку АПК в Україні.

7. Назвіть об’єкти державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

8. Які основні шляхи залучення іноземного капіталу?

9. Яка роль держави у створенні й розвитку вільних (спеціальних) економічних зон?

10. Охарактеризуйте компетенцію Державної спеціальної служби транспорту.

11. У чому полягають основні завдання державної екологічної політики?

12. Який порядок використання та охорони надр?

13. Назвіть та письмово охарактеризуйте повноваження органів державного управління у сфері дорожнього руху та його безпеки.

Додатки

Питання. Чим викликане прийняття Урядом В.Ф. Януковича рішення про реверсне (зворотне) використання нафтопроводу “Одеса–Броди”?

Відповідь. Можливість використання нафтопроводу “Одеса–Броди” в реверсному варіанті передбачено його технічними характеристиками. Однак прийняття наразі такого рішення пов’язане, перш за все, з політичними відносинами керівників України та Російської Федерації, що прогнозують відхід України від європейської інтеграції та недопущенням Російською Федерацією можливості пошуку та формування Україною альтернативних зв’язків з країнами Кавказу, Середньої Азії та Близького Сходу щодо енергоносіїв.

Питання. Яку мету, в першу чергу, переслідує приватизація державного майна? І чи була доцільною приватизація “Криворіжсталі”?

Відповідь. Приватизація державного майна, передусім, ставить за мету пошук ефективного власника, який забезпечить його прибутковість, через приватний інтерес та вміле господарювання. Враховуючи високу прибутковість та значні податкові відрахування “Криворіжсталі” до державного і місцевого бюджетів рішення щодо її приватизації було прийнято дещо поспішно. Поясненням цього, скоріше за все, було намагання провладних олігархічних кланів поцупити ласий шмат національного багатства, а також прагнення урядовців поповнити Державний бюджет України для фінансуванням продекларованих популістських заходів (підвищення пенсій, стипендій та інших соціальних виплат). Однак якби верх був за Урядом, то “Криворіжсталь” належала б західноєвропейським інвесторам, які готові були запропонувати на 5 млн грн. більше, аніж вітчизняні інвестори.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності:

а) так; б) ні.

2. Назвіть методи непрямого регулювання економіки:

а) ліцензування;

б) квотування;

в) цільові комплексні програми;

г) оподаткування.

3. Оподаткуванню підлягають:

а) приватні підприємства;

б) комунальні підприємства;

в) підприємства всіх форм власності;

г) підприємства, перелік яких визначено в Законі України “Про систему оподаткування”.

4. Акції яких господарюючих суб’єктів не можуть бути товаром на фондовій біржі, а також поширюватися шляхом підписки?

а) акціонерного товариства;

б) товариства з обмеженою відповідальністю;

в) повного товариства;

г) закритого акціонерного товариства.

5. Хто координує діяльність органів виконавчої влади з підготовки та впровадження проектів, що передбачають залучення іноземних кредитів під державні гарантії?

а) Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України;

б) Національний банк України;

в) Міністерство фінансів України;

г) Кабінет Міністрів України.

6. Діяльність якого органу спрямовується на забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому та нафтогазовому комплексах?

а) Організації “Нафтогаз України”;

б) Міністерства України;

в) Міністерства палива та енергетики України;

г) Організації “Єдині енергетичні системи України”.

7. Хто здійснює загальне керівництво митною справою в Україні?

а) Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України;

б) Державна митна служба України;

в) Державна податкова адміністрація України;

г) Міністерство фінансів України.

8. Ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівняльної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару – це:

а) експорт;

б) демпінг;

в) імпорт;

г) лістинг.

9. Який державний орган здійснює відомчу реєстрацію та облік трамваїв і тролейбусів?

а) Міністерство транспорту і зв’язку України;

б) МРЕВ МВС України;

в) Державтоінспекція МВС України;

г) Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства.

10. До природних ресурсів місцевого значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) загальнопоширені корисні копалини;

г) атмосферне повітря.