8. Державні службовці

Реалізація державою як інститутом влади своїх повноважень, завдань та функцій стає можливою лише за умови належного служіння суспільству її повноважними представниками – державними службовцями. Варто звернути увагу, що державна служба має місце не лише в органах виконавчої влади, але й законодавчої, судової влади, в органах прокуратури та місцевого самоврядування.

Правову основу діяльності державних службовців становить Конституція України, Закон України “Про державну службу” від16 грудня 1993 р. та прийняті на його основі правові акти, що регулюють окремі види державної службової діяльності, зокрема, про місцеві державні адміністрації, про місцеве самоврядування, про освіту та ін.

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. ви­значає державну службу в Україні як професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Широкий зміст поняття “державна служба” свідчить про його наповнення такими складовими:

– виступає різновидом суспільно корисної діяльності;

– передбачає здійснення на професійній основі;

– пов’язана з виконанням поставлених перед державою завдань та функцій;

– здійснюється на платній основі.

Державна служба в Україні ґрунтується на таких основних принципах:

– служіння народу України;

– демократизму і законності;

– гуманізму і соціальної справедливості;

– пріоритету прав людини і громадянина;

– професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

– персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни;

– дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

– дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

Належне виконання державними службовцями своїх обов’язків передбачає дотримання ними етики поведінки, зокрема сумлінно виконувати свої службові обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

На виконання вимог часу та завдань адміністративної реформи найближчим часом буде прийнято Кодекс основних правил поведінки державного службовця України.

Виходячи з цього, правом на державну службу користуються далеко не всі бажаючі, а лише ті, хто втілює в собі взірець людини і громадянина, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Однак не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками, та в інших випадках, установлених законами України.

Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою забезпечує Головне управління державної служби України (Головдержслужба), яка за адміністративно-правовим статусом є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра Кабінету Міністрів України.

Головдержслужба організовує у межах своїх повноважень виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та вносить їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Головдержслужби є:

- участь у формуванні єдиної державної політики у сфері державної служби та забезпеченні її реалізації;

- забезпечення функціонального управління державною службою;

- розроблення заходів щодо підвищення ефективності державної служби, координація та здійснення контролю за їх виконанням;

- забезпечення методичного керівництва діяльністю кадрових служб з питань проведення конкурсного відбору, атестації, щорічної оцінки виконання державними службовцями і посадовими особами місцевого самоврядування покладених на них завдань, формування кадрового резерву для державної служби і служби в органах місцевого самоврядування та здійснення заходів щодо запобігання проявам корупції серед державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- організація та координація заходів щодо проведення наукових досліджень з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- участь у проведенні адміністративної реформи;

- організація функціонального обстеження органів виконавчої влади та підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності державного управління;

- здійснення контролю за дотриманням умов, визначених законодавством про державну службу, та реалізацією громадянами права на державну службу;

- забезпечення дотримання єдиних вимог до професійної відповідності кандидатів на зайняття вакантної посади державного службовця;

- організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- розроблення типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

- готує і вносить в установленому порядку пропозиції щодо формування єдиної державної політики у сфері державної служби і забезпечує її реалізацію;

- бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної програми економічного і соціального розвитку України та Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- розробляє та подає Міністрові Кабінету Міністрів України проекти нормативно-правових актів з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування для внесення їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;

- проводить аналіз кількісного та якісного складу державних службовців, за результатами якого готує пропозиції щодо підвищення ефективності роботи з кадрами та подає їх органам державної влади;

- веде облік даних державних службовців першої - третьої категорії посад з використанням засобів сучасної комп'ютерної техніки та проводить моніторинг даних обліку державних службовців четвертої - сьомої категорії посад, що ведеться територіальними органами Головдержслужби;

- складає та веде перелік державних органів, установ та організацій, посади керівних працівників і спеціалістів яких віднесені до категорій посад державних службовців, а також реєстр посад державних службовців;

- здійснює заходи щодо удосконалення механізму проведення конкурсного відбору кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців, атестації та щорічної оцінки виконання державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування покладених на них завдань;

- інформує не пізніше ніж за три місяці до досягнення державними службовцями, яких призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку Верховна Рада України, Президент України або Кабінет Міністрів України, встановленого законодавством граничного віку перебування на державній службі або закінчення строку попереднього його продовження відповідно Верховну Раду України, Президента України або Кабінет Міністрів України;

- проводить в установленому законодавством порядку обов'язкову спеціальну перевірку відомостей, що подаються кандидатами на посади державних службовців, призначення або погодження призначення на які здійснює Президент України за поданням Кабінету Міністрів України або Кабінет Міністрів України;

- контролює в межах своїх повноважень додержання в державних органах вимог законодавства про державну службу і боротьбу з корупцією, здійснює заходи щодо запобігання проявам корупції серед державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- проводить в установленому порядку службові розслідування з питань додержання державними службовцями законодавства про державну службу і боротьбу з корупцією, а також фактів порушення етики поведінки державного службовця;

Та все ж головною особою у сфері відносин суспільства з державою є державний службовець, обсяг повноважень та покладених на нього обов’язків залежить від категорії посади, на якій він перебуває. Саме посада визначає зміст його діяльності, правовий статус, обсяг, форми та методи реалізації функцій держави як органу управління. Галузевий Закон визначає посаду як визначену структурою і штатним розписом первинну структурну одиницю державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Тоді як посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Надзвичайно широкий за обсягом і змістом предмет адміністративного права передбачає необхідність формування великого загалу державних службовців, а отже, і їхніх посад. Вищевказаний закон дає вичерпний перелік посад державних службовців, основними критеріями їх класифікації є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. При цьому Законом передбачено встановлення семи категорій посад державних службовців, в межах яких присвоюється 15 рангів державних службовців. Виходячи зі змісту ст. 25. Закону, можна констатувати відсутність повного класифікаційного переліку державних службовців, що викликає проблемність теоретичних та практичних питань державного управління.

Дослідники адміністративного права вважають за доцільне проводити класифікацію державних службовців залежно від їх владних повноважень на такі види:

– допоміжний (технічний) персонал, діяльність якого пов’язана з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці через створення умов для здійснення юридично значущих дій (секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін.);

– спеціалісти, а саме службовці, які мають професійні знання в окремих галузях та здійснюють професійну діяльність, що не пов’язана з керівною і не породжує в окремих випадках юридичних наслідків (лікарі, вчені, агрономи, юрисконсульти та ін.);

– посадові особи, службовці, на яких покладено здійснення органі­заційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Їхні дії, пов’язані з виконанням цих функцій, завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. Вони своїми діями створюють юридичні факти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини;

– представники адміністративної влади, службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби тощо). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення¹.

Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу, про що робиться запис у трудовій книжці.

За чинним законодавством при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців, тоді як з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей особи, яка претендує на посаду державного службовця, може проводитися стажування у відповідному державному органі терміном до двох місяців зі збереженням заробітної плати за основним місцем роботи.

Перебування громадян на державній службі передбачає застосування щодо них певних обмежень, передбачених ст. 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п’ять років. Підставами для подання є вагомий внесок державного службовця у діяльність державного органу або його структурного підрозділу протягом тривалого часу, але не менше одного року, його провідна роль або участь у розробленні, впровадженні нормативно-правових актів, підготовці і виконанні державних, регіональних та галузевих програм, позитивні результати атестації та щорічної оцінки виконання державним службовцем покладених на нього обов'язків і завдань, а також нагородження державними нагородами, Почесною грамотою або заохочувальними відзнаками Кабінету Міністрів України, Нагрудним знаком "Державна служба України "За сумлінну працю" або Почесною грамотою Головдержслужби, відомчими заохочувальними відзнаками.

У виняткових випадках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного державного органу.

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, Закон “Про державну службу” передбачає припинення державної служби у разі: порушення умов реалізації права на державну службу; недотримання пов’язаних із проходженням державної служби вимог; досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби; виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі; відмови державного службовця від прийняття Присяги або її порушення; неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів, передбачених статтею 13 цього Закону.

Інститут державної служби в Україні передбачає процедуру відставки державного службовця, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою, підставами для якої є: принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі; примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянину; стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку). Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов’язків і має право на звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.

Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.

Підприємства, установи й організації

Активними учасниками адміністративних правовідносин виступають різні за правовим статусом організації, різновидами яких є:

– підприємства як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування чи іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським Кодексом України та іншими законами.

– установи, а саме організації, створені власником для здійснення управлінських, соціально-культурних або інших функцій некомерцій­ного характеру, з частковим або повним фінансуванням їхнім власником (установи культури, охорони здоров’я, благодійний фонд тощо).

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

– підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

– державне підприємство, що діє на основі державної власності;

– підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від організаційно-правових форм розрізняють:

– відкриті та закриті акціонерні товариства;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– товариства з додатковою відповідальністю;

– повні товариства;

– командитні товариства;

– державні (казенні) та муніципальні підприємства;

– виробничі підприємства та кооперативи;

– орендні підприємства.

Залежно від цілей діяльності підприємства можуть бути комерційними і некомерційними.

Залежно від галузевої спеціалізації підприємства й установи поділяють на:

– промислові (атомні станції, заводи, фабрики, комбінати тощо);

– сільськогосподарські (селянські спілки, фермерські господарства та ін.);

– будівельні (будівельні управління, кооперативи, трести тощо);

– транспортні (підприємства Укрзалізниці, підприємства водного, автомобільного, морського, повітряного та трубопровідного транспорту, аеропорти та ін.);

– зв’язку (підприємства Укртелеком, Утел, поштамти, телеграфи тощо);

– торгівлі (універмаги, гастрономи, торгові доми, супермаркети та ін.);

– житлово-комунальні (житлово-експлуатаційні дільниці, тепло- та енергомережі тощо).

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства:

– унітарні, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприєм­ства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

– корпоративні, які утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діють на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їхнього спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприєм­ства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства, залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік, можуть бути:

– малими (незалежно від форми власності), зокрема підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

– великими, зокрема підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньо­річним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Відповідно до ст. 118 Господарського Кодексу України об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об’єднання підприємств є юридичною особою.

Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворювати:

– господарське об’єднання як об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Господарські об’єд­нання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками;

– державне (комунальне) господарське об’єднання як об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

За чинним законодавством господарські об’єднання утворюються у формі:

– асоціації — як договірного об’єднання, що створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, які об’єд­налися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації;

– корпорації — як договірного об’єднання, що створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів під­приємств, які об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізо­ваного регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;

– консорціуму — як тимчасового статутного об’єднання під­приємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);

– концерну, яким визнається статутне об’єднання підприємств,

а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Державні і комунальні господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест тощо).

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Правові норми встановлюють адміністративно-правовий статус підприємств та установ, відповідно до якого вони:

– підлягають державній реєстрації. Зміни і доповнення в установчі документи також підлягають державній реєстрації. У випадку реорганізації або ліквідації ці суб’єкти керуються не тільки вимогами цивільного законодавства, але й зобов’язані дотримуватись адміністративних вимог;

– надають до державних органів бухгалтерську, статистичну й іншу звітність.

– під час здійснення своєї підприємницької діяльності постійно взаємодіють з органами виконавчої влади;

– є підконтрольними суб’єктами для органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції здійснюють перевірку їх діяльності. Порядок проведення перевірок регламентується відповідними нормативними актами.

Деякі особливості адміністративно-правового статусу спостерігаються в державних організацій, оскільки вони є власністю держави, що вирішує багато питань щодо їх формування, управління, діяльності тощо. Від імені держави виступають його виконавчі органи, зокрема Фонд державного майна України. Їх правове становище характеризується насамперед меншим ступенем самостійності в порівнянні зі звичайними державними підприємствами.

Аналогічний адміністративно-правовий статус мають муніципальні організації. Головна їх відмінність полягає в тому, що їх статус реалі­зується органами місцевого самоврядування, тоді як особливістю адміністративно-правового статусу недержавних підприємств та установ є обмежений стосовно них вплив та роль держави.

У даному випадку держава не вирішує конкретних питаннь їх за­снування, визначення профілю, організації управління та розподілу прибутку. Управління ними здійснюють власники (засновники) або уповноважені ними органи, що не володіють державно-владними повноваженнями. Порядок заснування й ліквідації суб’єктів господарювання регламентується чинним законодавством, при цьому всі вони підлягають державній реєстрації та включенню до Єдиного державного реєстру. Установчим документом таких організацій є статут, що затвер­джується засновником.

Ліквідація недержавних підприємств та установ провадиться за рішенням засновників або органу, уповноваженого на такі дії, або за рішенням суду: у випадку здійснення діяльності без належного дозволу (ліцензії), чи з іншими кількаразовими або грубими порушеннями закону або інших правових актів, чи при систематичному здійсненні діяльності, що суперечить статутним цілям.

Існує також ряд гарантій самостійності підприємств й установ:

– протиправні акти і дії органів виконавчої влади, що обмежують самостійність підприємств, установ, підлягають скасуванню компетент­ними органами;

– характер компетенції органів виконавчої влади такий, що вони відсторонені від безпосереднього управління повсякденною діяльністю підприємств й установ і не мають права вчиняти стосовно них адміністративно-розпорядницькі акти як форми поточного управління;

– цим суб’єктам права надано право захисту своєї самостійності в адміністративному і судовому порядку;

– дотримання законності у взаєминах між органами виконавчої влади і підприємствами й установами входить у сферу загального нагляду органів прокуратури¹.

Дайджест

У 1797 році в Англії було введено податок на годинники: кожен, хто їх мав, зобов’язаний був сплачувати до казни щорічно 5 шилінгів. Власники шинків одразу ж обзавелися настінними годинниками у своїх закладах, щоб залучити джентльменів, змушених через уведений податок продати свої годинники. Податок, однак, був настільки непопулярним, що його довелося скасувати.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть та охарактеризуйте елементи правового статусу суб’єктів адміністративного права.

2. За яких обставин адміністративно-правовий статус громадян може бути обмеженим?

3. Які відмінності правового статусу іноземних громадян з СНД та далекого зарубіжжя?

4. Що є основним критерієм у визначенні статусу біженця? Назвіть його елементи.

5. Назвіть вимоги, які передбачені чинним законодавством до звернень громадян.

6. Охарактеризуйте адміністративно-правовий статус молодіжних та дитячих організацій як різновиду об’єднань громадян.

7. Назвіть ряд повноважень, що їх здійснює Президент України як Глава держави.

8. Назвіть та охарактеризуйте конституційні завдання Кабінету Міністрів України.

9. Які види органів виконавчої влади можуть бути створені в структурі обласної адміністрації?

10. Що входить в обов’язки місцевих державних адміністрацій?

11. Визначте поняття та ознаки місцевого самоврядування.

12. У який спосіб здійснюються формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування?

13. У чому полягає особливість статусу державних службовців як суб’єктів адміністративного права?

14. Як Ви вважаєте, чи є адміністрація державного підприємства органом виконавчої влади? Чому?

15. Дайте характеристику повноважень керівника та адміністрації державного підприємства.

16. Висвітліть письмово порядок організації роботи Кабінету Міністрів України.

17. Охарактеризуйте в письмовій формі організаційно-правові засади діяльності професійних спілок в Україні.

18. Розкрийте письмово компетенцію органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Додатки

Питання. Що стало причиною звільнення з посади Генерального прокурора України, оскільки в Указі Президента України “Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України” від 29 жовтня 2003 р. відсутня будь-яка мотивація даного рішення.

Відповідь. Конституція України та ст. 2 Закону України “Про прокуратуру” від 21 листопада 1991 р. містить вичерпний перелік випадків, коли Генеральний прокурор України звільняється з посади, а саме: вислов­лення Верховною Радою недовіри Генеральному прокуророві Украї­ни; закінчення терміну, на який його призначено; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Однак гарант Конституції на них не посилався, чим, на нашу думку, протиставив силу закону і влади.

Питання. Що становить правову основу функціонування Секретаріату Президента України? Адже Конституція України не передбачає існування такого органу державної влади.

Відповідь. Конституція України конкретно не визначає правовий статус Секретаріату Президента, регламентуючи лише створення у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб. Секретаріат функціонує згідно із Положенням про Секретаріат Президента України, що затверджено Указом Президента України від 27 січня 2005 р.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Визначте, які з вказаних органів належать до місцевих органів виконавчої влади?

а) регіональна митниця;

б) обласна державна адміністрація;

в) Головне управління державної служби;

г) адміністрації підприємств, які розташовані на території району.

2. Визначте, в яких видах здійснюється легалізація об’єднань громадян?

а) реорганізація;

б) акредитація;

в) повідомлення про заснування і реєстрація;

г) атестація і акредитація.

3. Діяльність державного комітету (державної служби) спрямовує і координує:

а) Президент України;

б) відповідний урядовий комітет;

в) один із членів Уряду;

г) Верховна Рада України.

4. Обмеження для проходження державної служби встановлено:

а) Законом України “Про виконавче провадження”;

б) Законом України “Про підприємництво”;

в) Положенням про Головне управління державної служби;

г) Законами України “Про боротьбу з корупцією” і “Про державну службу”.

5. Проаналізуйте законодавство про державну службу і визначте, хто з державних службовців користується правом на відставку?

а) особи, які дискредитували себе аморальною поведінкою;

б) які займають посади 1 і 2 категорії;

в) які є посадовими особами;

г) всі незалежно від рангу.

6. Визначте, ким присвоюються ранги державним службовцям, які займають посади 2 категорії?

а) Президентом України;

б) Головним управлінням державної служби;

в) Кабінетом Міністрів України;

г) Секретаріатом Президента України.

7. Проаналізуйте основні положення Концепції адміністративної реформи і визначте, на які види посад мають бути розділені всі посади державних службовців?

а) керівний склад і виконавці;

б) політичні, адміністративні і патронатні;

в) посадові особи і технічний персонал;

г) виборчі.

8. Визначте, який порядок оскарження регулює Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р.?

а) позасудовий порядок оскарження;

б) тільки судовий порядок оскарження;

в) апеляційний порядок оскарження;

г) не регулює взагалі.

9. Визначте, який існує порядок призначення голів місцевих державних адміністрацій?

а) голови місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом України;

б) голови обласних державних адміністрацій призначаються Верховною Радою України, а голови районних – Кабінетом Міністрів України;

в) голови місцевих державних адміністрацій призначаються за поданням Кабінету Міністрів України Верховною Радою України;

г) голови місцевих державних адміністрацій обираються на посаду безпосередньо населенням.

10. Ранги, які відповідають посадам 1 категорії, присвоюються державним службовцям:

а) Кабінетом Міністрів України;

б) Головним управлінням державної служби;

в) Міністром;

г) Президентом України.

11. Стажування у державних органах, відповідно до Закону України “Про державну службу”, проводиться:

а) терміном до 1 місяця;

б) терміном до 2 місяців;

в) терміном до 3 місяців;

г) терміном до 6 місяців.

12. Прийняття на державну службу проводиться за конкурсним відбором на посади державних службовців:

а) незалежно від категорії посади;

б) на посади 1–7 категорії;

в) на посади 1–2 категорії;

г) на посади 3–7 категорії.

13. Випробування при прийнятті на державну службу проводиться:

а) терміном до 1 місяця;

б) терміном до 2 місяців;

в) терміном до 3 місяців;

г) терміном до 6 місяців.

14. Міністерства у системі центральних органів виконавчої влади є:

а) основними;

б) звичайними;

в) з особливим статусом і повноваженнями;

г) головними і провідними.