Методичні вказівки для самостійної роботи

Вивчаючи зміст даної теми, студентам слід усвідомити, що законність — один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямом формування правової держави. При цьому варто зауважити, що для цього слід вирішити два взаємопов’язаних у масштабах держави і суспільства завдання: по-перше, створити належні умови для неухильної реалізації всіх правових приписів і, по-друге, забезпечити ефективний нагляд та контроль за належною їх реалізацією.

На особливу увагу заслуговує вивчення питання щодо дисципліни, адже вона є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини. Більше того, від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в соціально-економічному житті країни. Залежно від того, що регулює і якими нормами стверджується порядок поведінки людей, вивчають відповідні різновиди дисципліни. Однак переконливим є те, що основна вимога будь-якого виду дисципліни — це найсуворіше виконання законів та нормативно-правових актів.

Не менш важливим питанням даної теми є вивчення змісту державного контролю як невід’ємного елементу управлінської діяльності, фактора підвищення її ефективності і подальшого вдосконалення. Незаперечною є думка, що важливість та значення контролю особливо зростає за нинішніх умов послаблення виконавчої дисципліни, зниження ефективності управлінських рішень, недотримання вимог законодавства.

З іншого боку, студентам слід розуміти, що контроль не може бути панацеєю для вирішення всіх проблем, але всебічний контроль за всіх умов є демократичним виявом управління. Проте недооцінка, применшення ролі контролю можуть призвести до неконтрольованості ситуації, зменшення керованості і навіть хаосу. На фоні державного контролю студенти повинні з’ясувати для себе зміст та значення і форми прояву громадського контролю з позиції споживачів і суб’єктів управління.

Значна частина модуля присвячена розгляду питання щодо адміністративно-правових режимів. Виходячи з цього, студентам необхідно детально ознайомитися зі змістом галузевих законів, що наведені в переліку нормативно-правових актів. Слід усвідомити, що адміністративно-правові режими досить різноманітні і мають розширену класифікацію.

Не повинно пройти повз увагу студентів і питання щодо вивчення умов і порядку введення відповідних режимів, термінів їх дії, діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування за цих умов. А тому лише ґрунтовне опрацювання матеріалу даної теми стане умовою формування у студентів міцних теоретичних знань у сфері державно-управлінської діяльності.

Матеріали для вивчення

Закон, втілюючи в собі величну ідею рівноправності,

забороняє спати під мостом, лягати ночувати на вулиці

і красти хліб однаково всім людям —

як багатим, так і бідним.

Анатоль Франс

Законність є об’єктивним та необхідним явищем суспільного буття. Її зміст закріплений конституційними нормами, передбачаючи, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. І в той же час органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З цього випливає, що поняття законності торкається кожного державного органу та громадянина, оскільки існує загальносуспільний конституційний обов’язок дотримуватися Конституції України та інших законів; приймати управлінські рішення, що не суперечать законам; здійснювати повсякденний контроль за дотриманням законів у всіх сферах суспільного життя.

Законність є багатоаспектною правовою категорією, а тому роз­глядається як:

– принцип державної діяльності;

– метод державного управління суспільством;

– режим системи взаємовідносин населення з органами державної влади.

Безперечним є той факт, що законність найбільш значущою категорією виявляється у сфері державного управління з наявністю таких характерних ознак:

– загальнообов’язковість дотримання законів щодо всіх без винятку юридичних і фізичних осіб, що забезпечує прояв верховенства права;

– єдність законності у розумінні, тлумаченні та застосуванні закону на всій території держави;

– недопущення протиставлення законності і доцільності, ос­кільки сам закон є вищим ступенем доцільності.

При цьому варто наголосити, що забезпечення законності є одним з головних завдань держави як інституту влади, що досягається: формуванням належних економічних умов; побудовою розвинутої полі­тичної системи; встановленням реального механізму соціального захисту населення; розробкою науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає вимогам часу і доступна для розуміння всіма суб’єктами державного управління; встановленням механізму владного примусу, що працює в межах закону.

Не менш складним є поняттям „дисципліна” як сукупність узго­джених дій, організованості та порядку. Відповідно, міра і глибина реалізації державними органами управлінської функції багато в чому залежить від стану дисципліни в суспільстві. Дисципліна — це одна із сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок взаємовідносин, дотримання встановлених норм і правил, виконання відповідних зобов’язань.

Як бачимо, сутність дисципліни полягає в неухильному дотриманні вимог порядку, що регламентований державою чи іншою недержавною інституцією. Що ж до державної дисципліни, то це означає неухильне дотримання вимог порядку та виконання правил, установлених повноважними органами держави, що ґрунтуються на законах та виконанні розпоряджень керівників.

Складовими державної дисципліни виступають: трудова, фінансова, технологічна, договірна та ін.

Буде доречним зауважити, що високоорганізованому і справжньо­му демократичному суспільству властива закономірність – чим вища органі­зованість і дисципліна в ньому, тим ефективніше функціонує система демократії, повніше і поступально реалізуються права і свободи громадян.

Отже, законність і дисципліна — об’єктивно необхідні умови існування правової держави, що становлять основний зміст форм і методів державного управління, які закріплені у чинному законодавстві і з допомогою яких держава досягає бажаної позитивної поведінки в суспільстві.

Кожен орган державного управління чи місцевого самоврядування, кожна посадова особа, як і кожен державний службовець, покликані постійно слідкувати за дотриманням законності і дисципліни в кожній ланці органів виконавчої влади, припиняти найменші прояви беззаконня, усувати причини, що їх породжують, своєчасно відновлювати порушені права юридичних і фізичних осіб, вживати необхідних заходів для притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні закону, та виховувати громадян у дусі поваги до його величності Закону.

Розуміючи, що реалії суспільних відносин ще далекі від їх ідеалу, держава юридично закріплює спеціальні засоби забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, які дають змогу постійно слідкувати за їх дотриманням усіма органами виконавчої влади і кожним службовцем зокрема.

У юридичній літературі ці засоби іменують як способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні (див. рис 8.1).

Рис. 8.1. Схема забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні

Здійснюючи контроль, держава має на меті практичну організацію здійснення поставлених перед управлінським персоналом завдань та функцій. При цьому даний вид суспільно корисної діяльності здійснюється повсякденно шляхом проведення ревізій, перевірок, інвентаризацій, обстежень, інспекцій, спостережень та інших видів документального контролю.

Вітчизняні дослідники державного управління визначають, що головними напрямами здійснення контролю у сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, дого­вірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3)виконання природоохоронного законодавства; 4) добір і розстановка кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контрольна діяльність включає в себе низку послідовних стадій:

– підготовча, що включає в себе:

а) вибір об’єкта контролю;

б) визначається предмет контролю (встановлюється, що саме слід перевірити);

в) встановлюються засоби здійснення контролю;

г) підбираються (призначаються) особи, які здійснюватимуть контроль;

д) складаються плани проведення контролю;

– центральна (аналітична), що передбачає збір і обробку інформації;

– підсумкова, що передбачає виконання таких дій, як:

а) прийняття рішення за результатами контролю;

б) доведення його до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю);

в) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті;

г) контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю.

Контролю притаманні свої принципи, якими є:

– універсальність, оскільки контроль має охоплювати всі ділянки державного, господарського та соціально-культурного будівництва;

– систематичність — проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно;

– безсторонність — досягається шляхом покладення завдань контролю на осіб, які суб’єктивно не зацікавлені в його результатах;

– реальність — забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих кадрів ревізорів, контролерів та ін.;

– дієвість, оперативність, результативність — припускають швидке проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у відповідних випадках винних до відповідальності;

– гласність — дає можливість, а в деяких випадках і стає обов’язком доведення результатів контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю.

Залежно від органів, які здійснюють контроль, виділяють:

– контроль органів законодавчої влади (Верховна Рада України);

– контроль Президента України та його Секретаріату;

– контроль представницьких органів АРК — Верховна Рада АРК;

– контроль органів виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів АРК, міністерства, державні комітети та інші відомства, місцева державна адміністрація та її підрозділи, адміністрація підприємств, установ, організацій);

– контроль судових органів (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, господарські суди);

– контроль спеціальних контролюючих органів, зокрема державних інспекцій та служб (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба та ін.);

– контроль органів місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).

За сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на:

– відомчий, що здійснюється міністерствами і відомствами у середині відповідної структури;

– міжвідомчий, що здійснюється органом міжгалузевої компетенції за виконанням загальнообов’язкових правил, які діють у відповідній сфері (Державний комітет статистики України, Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації тощо);

– надвідомчий, що здійснюється органами загальної компетенції (Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями) з питань господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва незалежно від відомчого підпорядкування об’єктів контролю¹.

В Україні у наш час основними методами контролю є:

– ревізії — як метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень і крадіжок коштів та матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За результатами ревізії складається акт;

– перевірки — як обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів. Результати перевірки оформлюються довідкою чи допо­відною запискою;

– обстеження — як і перевірка, охоплює окремі сторони діяльності підприємств, установ, організацій, але, на відміну від перевірки, проводиться за значно ширшим колом показників і виявляє фінансовий стан господарюючих суб’єктів, перспективи їх розвитку, необхідність реорганізації чи переорієнтації виробництва;

– інспекції — це перевірки стану фінансів підприємств на місцях, що періодично здійснюються уповноваженими державних органів, як правило, з метою загального ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної допомоги;

– спостереження — передбачає, як правило, загальне ознайом­лення зі станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства.

В юридичній літературі зазначається, що контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності — нагляду, хоча їх поєднує єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень та ін.

Серед дослідників науки адміністративного права не існує єдиної точки зору щодо поняття “нагляд”. Однак єдиним є визнання дослідниками нагляду як особливої форми контрольно-наглядової діяльності. При цьому вчені розглядають такі види нагляду:

– прокурорський, що здійснюється органами прокуратури за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами;

– судовий — здійснюється суб’єктами судової влади в процесі конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, забезпечуючи охорону прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ й організацій, державних і суспільних інтересів;

– адміністративний — полягає у спостереженні за виконанням діючих у сфері управління різноманітних спеціальних норм, загальнообов’язкових правил, що закріплені в законах і нормативно-правових актах. Вчені-адміністративісти досліджують такі види адміністративного нагляду:

а) державний санітарно-епідеміологічний нагляд;

б) нагляд за додержанням законодавства про працю;

в) державний геодезичний нагляд;

г) державний нагляд за безпекою дорожнього руху;

д) державний пожежний нагляд;

е) адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.

Неабияке значення в демократично-правовій державі належить зверненням громадян як способу забезпечення законності і дисциплі­ни в управлінні, що має конституційне закріплення (ст. 40 Конституції України). Це дає громадянам можливість:

– участі в управлінні державними і громадськими справами;

– впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

– відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Реалізація конституційних прав громадян, щодо участі їх в державному управлінні відбувається через право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У такий спосіб наші співвітчизники, а часто й іноземці сприяють забезпеченню законності та виконавчої дисципліни у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Порядок та правовий механізм реалізації права громадян на звернення визначений Законом України “Про звернення громадян” вiд 2 жовтня 1996 р., який конкретизує вищевказані конституційні гарантії громадян України. Більше того, Закон уповноважує громадян звертатися й до об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. При цьому особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Основним змістом звернень є інформація про стан та законність в державно-управлінській діяльності органів влади та місцевого самоврядування, а також про порушення інтересів конкретної особи, тоді як метою звернень громадян є бажання їх вплинути на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та відстояти свої права і законні інтереси та відновити їх у разі порушення.

Залежно від обставин, що склалися, Закон передбачає такі види звернень громадян:

– пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства;

– заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством України їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо;

– скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, наді­­с­ланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Варто зауважити, що забороняється переслідування громадян і членів їх сімей за подання звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб за критику у зверненні їх діяльності та рішень. При цьому ніхто не може бути примушений до подання власного чи підписання колективного звернення або участі в акціях на підтримку звернень інших осіб чи організацій.

Законом не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян. Не допускається з’ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи. Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, особам, які мають відношення до вирішення справи.

Скарга подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду. Законом передбачена деталізація прав громадянина, який звернувся із заявою чи скаргою, а також обов’язків органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації, їх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв чи скарг, при цьому передбачена безоплатність розгляду звернення.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, уста­нови, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.

Особи, винні у порушенні Закону України “Про звернення громадян” вiд 2 жовтня 1996 р., несуть цивільну, адміністративну або кримі­нальну відповідальність, передбачену законодавством України.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов’язані з поданням і розглядом скарги, обґрунтовані витрати, понесені у зв’язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку. Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом.

Доречно зазначити, що подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та їхніх посадових осіб, керів­ників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством. І одночасно, витрати, зроблені органом у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду.

Серед способів забезпечення законності і дисципліни вченими називається і громадський контроль як контроль громадських формувань, зокрема: партій, рухів, професійних спілок, трудових колективів та ін.

Контроль органів законодавчої влади представлений діяльністю Верховної Ради України безпосередньо та/або через створені нею органи. Зокрема, Верховна Рада України згідно з Конституцією здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; за діяльністю Кабінету Міністрів України; через затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; за дотриманням та захистом прав і свобод людини в Україні.

Парламентський контроль у сфері управління здійснюють також усі постійні комітети Верховної Ради, кожен у своїй сфері, яких у Раді четвертого скликання налічується двадцять. Для забезпечення конкретних напрямів своєї діяльності комітет створює зі свого складу підкомітети, до складу яких має входити не менше трьох членів комітету.

Верховна Рада може створювати у разі необхідності тимчасові спеціальні комісії для розробки, попереднього розгляду, доопрацювання проектів законів, для вивчення чи дослідження питань, віднесених до її компетенції.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, ВР України може створювати спеціальні слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше 1/3 від її конституційного складу (450 депутатів).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України та в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини відповідно до Конституції України (ст. 101) та Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 року.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; по­ліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав та свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфі­денційної інформації про особу.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини та громадянина, які отримує:

– за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

– за зверненнями народних депутатів України;

– за власною ініціативою.

Для виконання поставлених перед Уповноваженим завдань він наді­лений широкими повноваженнями, зокрема: невідкладного прийому першими особами держави, головами Конституційного та Верховного Судів України, Генеральним прокурором України та керівниками інших органів; присутності на засіданнях ВР України, КМ України, Конституцій­ного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів; безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях; вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеці­алістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі; відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання; бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим; перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відпо­відними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та ін.

Особливими контрольними повноваженнями наділена Рахункова палата, яка є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй.

Завданнями Рахункової палати є: організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; контроль за до­триманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках; аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу в цілому; регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зов­нішнього боргу України та ін.

Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду України, органи виконавчої влади, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та інші органи держави.

Рахункова палата має право контролювати місцеві державні адмі­ністрації, органи місцевого самоврядування, підприємства, банки, господарські товариства, спілки, асоціації, незалежно від форм власності, якщо вони одержують, перераховують, використовують кошти Державного бюджету України або мають частку державної власності в їх статутному фонді чи використовують об’єкти державної власності або управляють ними.

У процесі реалізації завдань, покладених на Рахункову палату, вона забезпечує дану систему контролю за виконанням бюджету і позабюджетних фондів, що передбачає організацію і здійснення оперативного контролю за виконанням бюджету поточного року. Рахункова палата має право проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки, аналізувати та з’ясовувати причини порушень бюджетної дисципліни, готувати на Верховну Раду України пропозиції щодо їх усунення та вдосконалення бюджетного законодавства.

Контрольні функції Президента України в сфері державного управління випливають з його статусу як Глави держави. Президент України безпосередньо здійснює свої контрольні функції, зокрема через підписання ним законів України, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; призначення позачергових виборів до Верховної Ради України у терміни, встановлені Конституцією; призначення за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; Генерального прокурора України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та через припинення їхніх повноважень на цих посадах, призначення половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України; скасування актів Кабінету Міністрів України та актів Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та ін.

Контрольні повноваження Президента України здійснюються і через його безпосереднє керівництво окремими сферами управління держави, оскільки він є: Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних сил України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації; утворює суди у визначеному законом порядку; приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Украї­ні; здійснює помилування; створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби тощо.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає Укази і Розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Одним із напрямків забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина є діяльність Президента України щодо координації діяльності органів виконавчої влади по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Повноваження та форми і методи організації цієї роботи Президентом України закріплені в Конституції та законах України, зокрема в Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. та інших правових актах.

Президент України не може передавати іншим особам або органам свої повноваження. Для здійснення своїх повноважень він створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Саме на ці структури і покладаються повноваження щодо організації його роботи. До таких органів і служб належать: Секретаріат Президента України; консультативні та дорадчі і допоміжні органи і служби.

Порядок організації роботи Секретаріату Президента України за­кріплюється: Указом Президента України “Про Секретаріат Президента Украї­ни” від 24 січня 2005 p.; Указом Президента України “Про затвердження Положення про Секретаріат Президента України” від 27 січня 2005 р., іншими законами, Указами та Розпорядженнями Президента України.

До органів, які забезпечують діяльність Президента України, відносять: а) Контрольну службу; б) Раду національної безпеки і оборони; в) Раду з питань розвідки; г) Національний комітет України з питань роззброєння; д) Національний інститут стратегічних досліджень; е) Раду з роботи з кадрами; є) Національну раду з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування; ж) Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України; з) Вищу економічну раду; й) Національну Раду соціального партнерства; і) Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи; ї) Комісію з розробки Концепції державної промислової політики та ін.

Здійснення контрольних повноважень Кабінету Міністрів України визначається статусом вищого органу у системі органів виконавчої влади, а також завданнями, що поставлені перед ним: забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування; реалізація загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку Украї­ни; розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення його виконання; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання, а відповідно, закріплюють його контрольні повноваження.

На рівні Автономної Республіки Крим широкими повноваженнями наділена Рада Міністрів АРК щодо підконтрольних їй органів.

Контрольні повноваження центральних органів виконавчої влади, а саме міністерств, державних комітетів та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, спрямовуються на реалізацію державної політики у визначеній сфері управлінської діяльності; при цьому вони закріплені у відповідних нормативних документах, найчастіше у Положенні про той чи інший орган. Організація контролю здійснюється через міністра — шляхом спрямування і координації інших центральних органів виконавчої влади. Так, наприклад, через Міністра фінансів України спрямовується і координується діяльність Головного контрольно-реві­зійного управління України, Державного казначейства України.

Контроль з боку місцевих органів виконавчої влади регламентується нормами Конституції України та Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. Місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за: збереженням і раціональним використанням державного майна; станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі; використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охороною пам’яток історії та культури, збереженням житлового фонду; додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов’язаних з її якістю та сертифікацією; додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою; додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів; додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів; додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров’я, материнства та дитинства, сім’ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту; охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці; додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху; додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію.

Зважаючи на широкий спектр питань суспільного життя громадян, законодавець надав такі повноваження місцевим державним адміністраціям (див. рис. 8.2).

Рис. 8.2. Схема повноважень місцевих державних адміністрацій

Контроль спеціалізованих органів здійснюється державними інспекціями та службами у вузькій сфері діяльності. Він характеризується відповідною самостійністю, спеціалізованим предметом здійснюваного контролю та представлений діяльністю висококваліфікованих фахівців, основним видом діяльності яких є дана суспільно корисна праця. Серед великої кількості спеціалізованих органів зупинимось на таких з них.

Державна податкова служба (ДПС) України. Завданнями органів ДПС України є: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів); прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесених законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Органи ДПС України на місцях виконують такі функції: здійснюють контроль за додержанням законодавства про податки, інші платежі; забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих податків, платежів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів; контролюють своєчасність подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов’язаних з обчисленням податків та інших платежів; здійснюють у межах своїх повноважень контроль за законністю валютних операцій, додержанням установленого порядку розрахунків зі споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і послуги, а також за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення деяких видів підприємницької діяльності; ведуть облік векселів, що видаються суб’єктами підприємницької діяльності при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах, та щомісяця подають інформацію про це місцевим органам державної статистики; здійснюють контроль за погашенням векселів; видають суб’єк­там підприємницької діяльності дозволи на відстрочення оплати (погашення) векселів із зазначених операцій; забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організацій та громадянами; аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства; проводять перевірки фактів приховування і заниження сум податків, інших платежів; за дорученням спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю проводять перевірки своєчасності подання та достовірності документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів; передають відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції; подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках – коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; проводять роботу, пов’язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна; контролюють дотримання виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасність і повноту перерахування цих сум до бюджету; розглядають звернення громадян, підприємств, установ і організацій з питань оподаткування та, в межах своїх повноважень, з питань валютного контролю, а також скарги на дії посадових осіб державних податкових інспекцій; подають відповідним фінансовим органам та органам Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів; здійснюють контроль за наявністю марок акцизного збору на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації; здійснюють контроль за дотриманням суб’єктами підприємницької діяльності, які здійснюють роздрібну торгівлю тютюновими виробами, максимальних роздрібних цін на тютюнові вироби, встановлених виробниками або імпортерами таких тютюнових виробів та ін.

На виконання поставлених перед органами ДПС України завдань та функцій податківці мають право: здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, та у громадян перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп’ютерний), а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; одержувати безплатно від юридичних осіб відомості, довідки про діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності та громадян; обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ і орга­ніза­цій, незалежно від форми власності, та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб’єкта підприємницької діяльності, а також для отримання доходів; вимагати від посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян усунення виявлених порушень законодавства про податки, інші платежі до бюджетів, внески до державних цільових фондів і законодавства про підприємницьку діяльність та контролювати їх виконання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню повноважень посадовими особами державних податкових інспекцій; зупиняти операції підприємств, установ, органі­зацій та громадян за розрахунковими, валютними, іншими рахунками в установах НБУ, комерційних банках; вилучати у підприємств, установ та організацій документи, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів донараховані за результатами перевірок суми податків, інших платежів і внесків, суми недоїмки з податків, інших платежів, внесків, а також суми штрафів та інших санкцій; стягувати адміністративні штрафи; давати доручення органам державної контрольно-ревізійної служби на проведення ревізій; вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що перевіряються, проведення інвентаризації основних фондів та ін.

Державна контрольно-ревізійна служба (ДКРС) України. Головним завданням ДКРС є здійснення державного контролю за витра­чанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом та достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах та в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому, здійснення контролю за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями і перевірками, розробка інструктивних та інших нормативних актів про проведення ревізій і перевірок, а також розгляд листів, заяв і скарг громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань та ін. Державний контроль здійснюється у формі ревізій і перевірок.

З метою виконання поставлених перед ДКРС України завдань та функцій законодавець надав її працівникам широкі повноваження, а саме: ревізувати і перевіряти на підконтрольних об’єктах грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання державних коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності грошових та матеріальних цінностей; право безперешкодного доступу на склади, у сховища, виробничі та інші приміщення для їх обстеження і з’ясування питань, пов’язаних з ревізією або перевіркою; зупиняти видаткові операції за рахунками у банках та інших фінансових установах у випадках, коли керівництво об’єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов’язки; вимагати від керівників об’єктів, що ревізуються або перевіряються, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків, у необхідних випадках опечатувати каси та касові приміщення, склади та архіви; вилучати необхідні документи на строк до закінчення ревізії або перевірки, залишаючи у справах акт вилучення та копії або реєстри вилучених документів; одержувати від службових і матеріально відповідальних осіб об’єктів, що ревізуються або перевіряються, письмові пояснення з питань, які виникають у ході ревізій і перевірок; накладати у випадках, передбачених законодавчими актами, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення та ін.

Державна митна служба України. Митні органи, реалізуючи митну політику України, виконують такі завдання: виконання та контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи; застосування відповідно до закону заходів тарифного та нетарифного регулювання при переміщенні товарів через митний кордон України; здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, вдосконалення форм і методів їх здійснення; контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України; здійснення спільно з іншими уповноваженими органами державної влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на зовнішньому ринку; боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил; ведення митної статистики; ведення Україн­ської класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; здійснення верифікації (встановлення достовірності) сертифікатів походження товарів з України та ін.

Контрольні функції митних органів реалізуються шляхом здійснення митного контролю методом перевірки документів та відомостей, необхідних для такого контролю; митного огляду (огляду та переогляду товарів і транспортних засобів, особистого огляду громадян); обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України; усного опитування громадян та посадових осіб підприємств; перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, які відповідно до законів справляються при переміщенні товарів через митний кордон України; огляду територій та приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де знаходяться або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що підлягають митному контролю, чи провадиться діяльність, контроль за якою покладено на митні органи законом, та ін.

Митному контролю підлягають усі товари і транспортні засоби, що переміщуються через митний кордон України. Митний контроль передбачає проведення митними органами мінімуму митних процедур, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи.

Державна автомобільна інспекція Міністерства внутрішніх справ України. Основними завданнями Державтоінспекції є: реалізація в межах своєї компетенції державної політики щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; організація контролю за додержанням законів, інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу транспорт­них засобів; удосконалення регулювання дорожнього руху з метою забезпечення його безпеки та підвищення ефективності використання транспортних засобів; виявлення та припинення фактів порушення безпеки дорожнього руху, а також виявлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню.

Працівники Державтоінспекції під час виконання службових обов’язків мають право: перевіряти виконання власниками (володільцями) транспортних засобів вимог законодавства, в тому числі правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху і охорони довкілля; давати посадовим і службовим особам та громадянам обов’язкові для виконання приписи про усунення порушень законодавства, в тому числі правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, а у разі невиконання таких приписів – притягувати винних осіб до передбаченої законодавством відповідальності; вживати відповідно до законодавства необхідних заходів для розшуку злочинців та викрадених транспортних засобів, провадження дізнання, розслідування кримінальних справ за фактами дорожньо-транспортних пригод та інших злочинів; обмежувати, забороняти та вносити оперативні зміни в організацію руху на окремих ділянках автомобільних доріг і вулиць у випадках затримання злочинців, проведення в установленому порядку масових та протокольних заходів або у разі виникнення загрози безпеці дорожнього руху, під час стихійного лиха, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, аварій, катастроф, інших надзвичайних подій, а також на залізничних переїздах, що не відповідають правилам їх утримання у безпечному для дорожнього руху стані; забороняти чи припиняти ремонтно-будівельні та інші роботи на автомобільних дорогах, вулицях, залізничних переїздах, що проводяться з порушенням правил, норм та стандартів забезпечення безпеки дорожнього руху, у невідкладних випадках самостійно огороджувати зазначені ділянки технічними засобами регулювання дорожнього руху з наступним відшкодуванням цих витрат виконавцями робіт; зупиняти транспортні засоби у разі порушення вимог правил, норм та стандартів забезпечення безпеки дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про їх технічну несправність або забруднення довкілля, а також у разі наявності даних про те, що вони використовуються з протиправною метою, оглядати транспортні засоби і перевіряти у водіїв документи на право користування і керування ними, дорожні (маршрутні) листи та відповідність вантажів, що перевозяться, товарно-транспортним та іншим документам, а також перевіряти їх наявність у базах даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем Державтоінспекції, у передбачених законодавством випадках затримувати ці документи та вантажі; забороняти подальший рух та відстороняти від керування транспортними засобами водіїв у випадках, передбачених Правилами дорожнього руху та іншими актами законодавства; проводити в установленому законодавством порядку огляд осіб, які підозрюються у вчиненні адміністративного правопорушення або злочину, для визначення наявності в їх організмі алкоголю, наркотичних засобів, психотропних чи токсичних речовин або направляти чи доставляти зазначених осіб до медичних установ, якщо результат огляду необхідний для підтвердження чи спростування факту правопорушення або об’єктивного розгляду; застосовувати до правопорушників заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю у випадках і в порядку, передбачених законодавством; здійснювати в установленому законодавством порядку адміністративне затримання і особистий огляд громадян, які вчинили адміністративне правопорушення, огляд їх речей, транспортного засобу і вантажу; здійснювати контроль за технічним станом транспортних засобів, додержанням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки; відповідно до законодавства складати адміністративні протоколи, накладати адміністративні стягнення на громадян, посадових і службових осіб, які вчинили адміністративне правопорушення; у випадках, передбачених законодавством, позбавляти водіїв права на керування транспортними засобами та вилучати посвідчення та ін.

Державний пожежний нагляд Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Органи державного пожежного нагляду відповідно до покладених на них завдань: розробляють з участю зацікавлених міністерств та інших центральних органів виконавчої влади і затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки, які є обов’язковими для всіх підприємств, установ, організацій та громадян; погоджують проекти державних і галузевих стандартів, норм, правил, технічних умов та інших нормативно-технічних документів, що стосуються забезпечення пожежної безпеки, а також проектні рішення, на які не встановлено норми і правила; здійснюють контроль за додержанням вимог актів законодавства з питань пожежної безпеки керівниками центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівниками та іншими посадовими особами підприємств, установ та організацій, а також громадянами; проводять згідно з чинним законодавством перевірки і дізнання за повідомленнями та заявами про злочини, пов’язані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки.

Державні інспектори з пожежного нагляду мають право: проводити в будь-який час у присутності власника чи його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, установ, органі­зацій, будівель, споруд, новобудов та інших підконтрольних об’єктів незалежно від форм власності, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію; давати (надсилати) керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівникам та іншим посадовим особам підприємств, установ та організацій, а також громадянам обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки; здійснювати контроль за виконанням протипожежних вимог, передбачених стандартами, нормами і правилами, під час проектування (вибірково), будівництва, реконструкції, розширення чи технічного переоснащення, капітального ремонту підприємств, будівель, споруд та інших об’єктів; притягати до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств, установ, організацій та громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, постанов органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням; застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду та ін.

Контроль з боку органів місцевого самоврядування. Контрольні повноваження органів місцевого самоврядування закріплені Конституцією України та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” і диференціюються на власні (самоврядні) та делеговані. Зокрема, районні та обласні ради контролюють питання щодо заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників; заслуховування звітів постійних комісій, керів­ників органів, які рада утворює, обирає та призначає; розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по них; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання; затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання; розподі­лу переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення; вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об’єктів комунальної власності; вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників та ін.

Що стосується здійснення контролю сільськими, селищними, міськими, районними в містах радами, то його форма та зміст визначається повноваженнями даних органів, а саме: розгляд запитів депутатів, прийняття рішень за запитами; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів, затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про використання зазначених коштів; прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах; установлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності; затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад; вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; створення відповідно до закону міліції, яка утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету; затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції; встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність; прийняття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність, та ін.

Контроль з боку органів судової влади. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Основною функцією всієї системи судових органів є реалізація завдань правосуддя, що здійснюється суб’єктами судової влади в процесі конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства. Судовий контроль в Україні здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, військові та господарські суди.

Основний зміст судового контролю як способу забезпечення законності в управлінні полягає: в його правовій оцінці дій і рішень органів виконавчої влади, їх посадових осіб; у виявленні порушень законності, прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ й організацій, а також умов та причин, що їх породжують; прийнятті заходів щодо відновлення порушених прав і законних інтересів; у притягненні винних осіб до відповідальності та ін.

Конституційний Суд України як судовий орган конституційного контролю вирішує в межах своєї компетенції виключно питання права.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство в цивільних, кримінальних і адміністративних справах. При розгляді кримінальних справ, зокрема тих, що пов’язані зі службовими злочинами, суд з позиції законності досліджує і дає правову оцінку діянням посадових осіб як працівників управлінського апарату.

Змістом контролю господарських судів є перевірка ними при вирішенні спорів у сфері управління відповідності актів і дій органів виконавчої влади, їх посадових осіб вимогам законності і прийняття заходів щодо усунення виявлених правопорушень.

Прокурорський нагляд за законністю і дисципліною в державному управлінні. Конституція України (ст.121) покладає на прокуратуру: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Одним із напрямів діяльності органів прокуратури є загальний нагляд. Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є:

– відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам;

– додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їхньої честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

– додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

При виявленні в процесі нагляду порушень закону формами реагування прокурора є: протест прокурора, припис прокурора, подання прокурора, постанова прокурора.

Протест прокурора. Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність із законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний термін після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же термін повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом терміну для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.

Припис прокурора. Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо його не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.

Подання прокурора. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніше як у місячний термін має бути вжито відповідних заходів для усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який має право особисто взяти участь у його розгляді.

Прокурор вносить подання за умови виявлення порушення закону або сукупності порушень, узагальнення скарг і заяв громадян, що надійшли до прокуратури, а також інших проявів порушень законності і порядку.

Постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплі­нарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний термін після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов’язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який термін посадова особа або орган мають вжити до його усунення.

Виходячи з характеру порушення закону посадовою особою або громадянином, прокурор виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний термін після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

Честолюбне бажання показати,

що тобі довірили таємницю,

зазвичай і стає головною причиною

її розголошення.

Семюел Джонсон

Поняття адміністративно-правового режиму включає в себе системні елементи, які визначають його внутрішню природу. Серед дослідників адміністративного права існують різні тлумачення даної категорії, однак спільною для них є кінцева мета, задля чого і вводиться в дію дане управлінське рішення.

Так, на думку російського вченого В.В. Ласточкіна, адміністративно-правовий режим — це сукупність правових установок і необхідних організаційних управлінських заходів, які забезпечували б порядок реалізації окремими громадянами своїх відповідних прав і обов’язків, а також порядок діяльності державних органів та громадських організацій, які найбільш адекватно відповідають інтересам забезпечення безпеки і охорони громадського порядку на даній ділянці державного управління¹.

Схожою є думка і відомого вченого-адміністративіста Д.Н. Бахраха, який переконаний, що адміністративно-правовий режим — це поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, обумовлене централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, яке виражається в тому, що суб’єкти правовідносин за своїм статусом займають юридично нерівні позиції¹.

Незважаючи на певні відмінності у визначеннях російських вчених, представники вітчизняної юридичної науки підкреслюють, що характерними ознаками адміністративно-правових режимів є:

– визначена спеціальними нормами права поведінка фізичних та юридичних осіб;

– вимушена детальна регламентація діяльності державних органів і громадських організацій;

– введення додаткових правил або вилучення із загальнообов’язкових норм правових норм;

– установлення особливого контролю за належним дотриманням правопорядку у сфері дії особливого режиму і встановлення деяких обмежувальних заходів².

Зважаючи на широке коло вищевказаних ознак, класифікація режимів дає змогу пізнати їх системний та багатоаспектний характер.

Серед розглянутих класифікацій адміністративно-правових режимів найбільш повно розглядається їх зміст в класифікації, запропонованій вченими харківської юридичної школи. На їхню думку, найбільш доціль­но правові режими класифікувати за масштабом волі громадян і органі­зацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав; глибиною змін у конституційному статусі громадян та окремих видів конституційних прав і свобод; часом і територією їх дії; окремими об’єктами; видами діяльності і т. д.

За масштабом волі громадян та організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав виділяють пільгові і обмежуючі режими. Перші надають громадянам та організаціям додаткові права і свободи або пільги при здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад пільги для учасників бойових дій.

Другі, навпаки, запроваджують особливі права використання громадянами і організаціями своїх прав та свобод або встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

За глибиною змін у конституційному статусі громадян і органі­зацій вирізняють звичайні та надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі істотно обмежують їх права і свободи, вводять особливий порядок здійснення.

За часом дії виділяють постійні (паспортний режим) або короткочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) режими.

За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).

За окремими об’єктами виділяють режими заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.

За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін¹.

Варто зауважити, що всі види правових режимів мають чітко регламентований порядок його запровадження, які визначається їх нормативно-правовою основою, що складає: Конституцію України, Закони України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р.; “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 р.; “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13 липня 2000 р.; “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р.; “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.; “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27 лютого 1991 р.; “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від

13 жовтня 1992 р.; “Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 р.; “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру” від 8 червня 2000 р.; “Про захист населення від інфекційних захворювань” від 6 квітня 2000 р. та іншими підзаконними правовими актами.

Щоденне буття суспільства пов’язане з величезною кількістю суперечностей як соціального, технічного, так і природного характеру, що пов’язано з виникненням різноманіт­них загроз як окремій людині, так і суспільству. До широкого кола загроз суспільству останнім часом належить загроза тероризму в різних його аспектах. Тому існує потреба врегулювати суспільні відносини, що мають місце в таких надзвичайних ситуаціях, а правовий режим, в умовах якого регулюються ці відносини, класифікується як надзвичайний.

Згідно з чинним законодавством України виділяють такі основні види надзвичайних режимів:

– надзвичайний стан;

– воєнний стан;

– режим зони надзвичайної екологічної ситуації;

– режим державної таємниці.

Зупинимось на їх характеристиках.

Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створити загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до законодавства повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням терміну дії цих обмежень.

Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституцій­них прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.

Надзвичайний стан може бути введений у разі:

1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення;

2) здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення;

3) виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4) виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їхні права і свободи;

5) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;

6) масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

7) необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Надзвичайний стан в Україні може бути введено на термін не більш як 30 діб і не більш як 60 діб в окремих її місцевостях. За необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом Президента України раніше терміну, на який він вводився, в разі усунення обставин, що обумовили необхідність введення надзвичайного стану. Про скасування надзвичайного стану оголошується негайно через засоби масової інформації або в інший спосіб після видання відповідного Указу Президента України.

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина і прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням термі­ну дії цих обмежень.

Метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях скасовується Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України в разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, про що негайно оголошується через засоби масової інформації.

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Зоною надзвичайної екологічної ситуації є окрема місцевість України, в якій виникла надзвичайна екологічна ситуація.

Тоді як надзвичайна екологічна ситуація — надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

– значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

– виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи довкіллю внаслідок надмірного забруднення довкілля, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

– негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

– негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

– значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у довкіллі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України у разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, які необхідно було здійснити для нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.

Режим державної таємниці. Державна таємниця (далі також — секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Відносини у сфері охорони державної таємниці регулюються Конституцією України, Законами України “Про інформацію”, “Про державну таємницю”, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про державну таємницю” до державної таємниці відносять інформацію:

– у сфері оборони: про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних сил України та інших військових формувань; про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об’єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєді­яльності та виробничої діяльності об’єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій; про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни, та ін.;

– у сфері економіки, науки і техніки: про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення, про загальні обсяги поставок, відпуску, закладення, розміщення і фактичні запаси державного резерву; про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов’язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підробки, обігом, обміном або вилученням з обігу; про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України, та ін.;

– у сфері зовнішніх відносин: про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовніш­ньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки; про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України; про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції;

– у сфері державної безпеки та охорони правопорядку: про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про систему урядового та спеціального зв’язку; про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці та ін.

Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та “таємно” лише за умови, що вони належать до категорій, зазначених у частині першій цієї статті, і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.

Законодавець не відносить до державної таємниці інформацію:

– про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;

– про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

– про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

– про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

– про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

– інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Залежно від ступеня секретності інформації Законом встановлюються такі форми допуску до державної таємниці:

а) форма 1 — для роботи із секретною інформацією, що має ступені секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та “таємно”;

б) форма 2 — для роботи із секретною інформацією, що має ступені секретності “цілком таємно” та “таємно”;

в) форма 3 — для роботи із секретною інформацією, що має ступінь секретності “таємно”, а також такі терміни дії допусків для:

– форми 1 – 5 років;

– форми 2 – 10 років;

– форми 3 – 15 років.

Допуск до державної таємниці зі ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та “таємно” надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання, наказом чи письмовим розпорядженням керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприєм­ства, установи або організації, де працює, перебуває на службі чи навчається громадянин. У випадку порушення законодавства про державну таємницю винні особи притягуються до дисциплінарної, адміні­стративної чи кримінальної відповідальності, залежно від суспільної небезпеки правопорушення.

Дайджест

Стратегема 18: “Для розгрому банди убити отамана”

Зміст цієї стратегеми (іменується також як стратегема важеля Архімеда) полягає в необхідності пошуку і тиску на ключові місця контрагента для досягнення своїх цілей з найменшими втратами сил і енергії. Народження цієї стратегеми пов’язане з безглуздою війною Китаю в Тибеті в епоху династії Танг (618–907).

Використання цієї стратегеми може бути м’яким і твердим: тверде застосування спрямоване на фізичне усунення лідера, м’яке – на вплив і зміну напряму думок і почуттів лідера супротивника. Приклади твердого варіанта застосування цієї стратегеми досить численні: наприклад, страта Пугачова або Разіна можуть бути розглянуті саме у світлі даного застосування, прикладом м’якого застосування може служити підпорядкування російської еліти початку 90-х рр. минулого століття ідеї “загальнолюдських” цінностей.

(Витяг із статті: Савина В. “36 стратегем. Китайская азбука конфликтного управления [Электронный ресурс] // Русский журнал. — 2001. — 29 октября).

Питання для самоконтролю

1. Поясніть співвідношення понять законність і дисципліна.

2. Охарактеризуйте загальні умови забезпечення режиму законності.

3. Дайте характеристику спеціальних засобів забезпечення режиму законності.

4. Які повноваження тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України?

5. Чим відрізняється адміністративний нагляд від судового і прокурорського нагляду?

6. Назвіть види адміністративного нагляду.

7. У яких формах здійснюється громадський контроль?

8. У яких випадках звернення не підлягають розгляду та вирішенню?

9. Наказом директора маслозаводу “Рудь” було встановлено, що скарги, які не потребують розслідування, повинні розглядатися в термін не більше 7 днів, а ті, що потребують проведення перевірки, — в 30-денний термін. Чи правильні дії директора заводу?

10. У постанові глави районної державної адміністрації Камінь-Каширського району Волинської області було записано, що її керівники зобов’язані здійснювати в своєму районі загальне безпосереднє керівництво діяльністю таких організацій: відділом районної освіти, охорони здоров’я, фінансовим відділом, комісією у справах неповнолітніх, райвійськкоматом, судом, прокуратурою. Визначте законність дій адміністрації.

11. Дайте характеристику основних різновидів надзвичайних режимів.

12. У чому полягає зміст режиму державної таємниці?

13. Охарактеризуйте письмово різновиди адміністративно-правових режимів (за часом і територією їх дії, за видами діяльності, за окремими об’єктами).

Додатки

Питання. Як співвідносяться поняття “законність” і “державна дисципліна”?

Відповідь. Законність і державна дисципліна не тотожні, обсяг їх нормативної основи не збігається. Якщо законність спирається лише на правові акти загального характеру (закони), то державна дисциплі­на, як і решта видів дисципліни, — ще й на конкретні розпорядження, тобто індивідуальні акти (інструкції, розпорядження та ін.).

Питання. Як співвідносяться поняття “контроль” і “нагляд”?

Відповідь. Серед учених-адміністративістів немає єдиної думки щодо їх співвідношення. Одні вважають, що контроль і нагляд — це різні поняття, інші, зокрема О.Ф. Андрійко, вважають, що контроль — це родове поняття, а нагляд — похідне від нього, яке має свої характерні ознаки, до яких, зокрема, відносять: перевірку дотримання правових норм, спеціальних правил, яка здійснюється на об’єктах, що знаходяться під адміністративним наглядом; б) організаційну непідпорядкованість об’єктів органам, що здійснюють адміністративний нагляд.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Які з перелічених функцій відносять до суті і призначення контролю?

а) своєчасне і оперативне виявлення та припинення правопорушень;

б) усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушення;

в) виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушення;

г) всі вказані функції.

2. Об’єктами судового контролю є:

а) закони України;

б) внутрішньодержавні договори;

в) дії посадових осіб;

г) створення та діяльність політичних партій та об’єднань громадян.

3. Хто не здійснює загальний адміністративний нагляд?

а) прокуратура;

б) органи внутрішніх справ (міліція);

в) суд;

г) державні інспекції.

4. Визначте, який порядок оскарження регулює Закон України “Про звернення громадян”?

а) тільки судовий;

б) тільки позасудовий;

в) не регулює взагалі;

г) позасудовий і судовий;

5. Зовнішній контроль здійснюється:

а) Верховною Радою та Президентом України;

б) Кабінетом Міністрів України;

в) місцевими державними адміністраціями;

г) органами місцевого самоврядування.

6. Які суб’єкти не уповноважені здійснювати функції нагляду?

а) спеціальні державні інспекції;

б) спеціалізовані відомства;

в) органи виконання покарань;

г) органи внутрішніх справ.

7. Визначте, до якого виду контролю належить контроль, який здійснюється Рахунковою палатою?

а) до контролю з боку Президента;

б) до парламентського контролю;

в) до адміністративного нагляду;

г) до негласного контролю.

8. Індивідуальний адміністративний нагляд встановлюється терміном:

а) від одного до двох років;

б) до одного року;

в) до двох років;

г) до шести місяців.

9. Формами правового реагування прокурора на виявлені порушення законності є:

а) ухвала;

б) протест;

в) постанова;

г) припис.

10. На період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі обмежувальні заходи:

а) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан;

б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

в) заборона торгівлі алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі;

г) заборона направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

11. Які тимчасові обмеження можуть встановлюватися при при­йнятті рішення про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації?

а) застосування в господарській та іншій діяльності найманої робочої сили;

б) функціонування розважальних закладів;

в) функціонування санаторно-курортних закладів;

г) будівництво та функціонування об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку.

12. В умовах воєнного стану забороняються:

а) зміна Конституції України;

б) припинення повноважень органів місцевого самоврядування;

в) проведення виборів Президента України, а також виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування;

г) проведення всеукраїнських та місцевих референдумів.

13. У наданні допуску до державної таємниці не може бути відмовлено у разі:

а) повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе;

б) постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном;

в) невиконання громадянином обов’язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше;

г) вчинення адміністративного правопорушення.