Методичні вказівки для самостійної роботи

Вивчаючи тему „Адміністративний процес”, необхідно пам’ятати, що саме завдяки цьому інституту адміністративне право є особливою галуззю з-поміж інших, оскільки включає в себе як матеріальні, так і процесуальні адміністративні норми. Зважаючи на це, студентам важливо розуміти, що сьогодні є всі умови для становлення адміністративно-процесуального права як самостійної галузі права зі своїм предметом та методами.

Розглядаючи адміністративний процес як правову категорію, слід розуміти, що він тісно пов’язаний з теоретичними положеннями таких суміжних юридичних наук, як теорія держави і права, конституційне (державне) право, цивільне право, цивільний процес, кримінальне право, кримінальний процес, кримінологія, трудове право і под. Маючи всі ознаки юридичного процесу, адміністративний процес характеризується притаманними йому особливостями.

Детальне з’ясування поняття змісту адміністративного процесу студентам варто розпочати з аналізу його принципів, на яких базується вся адміністративно-процесуальна діяльність. Варто пам’ятати, що важливе місце при вивченні адміністративного процесу посідає класифікаційна характеристика видів та стадій проваджень останнього. Доречно зауважити, що найбільш урегульованим з правової точки зору є провадження у справах про адміністративні правопорушення. Законодавець чітко визначає його принципи, формулює завдання, регламентує порядок здійснення.

Неабияке значення має вивчення норм КУпАП, які визначають та закріплюють: обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення; систему доказів та вихідні положення їх оцінки; підстави передачі матеріалів прокурору, органу поперед­нього слідства або дізнання; заходи забезпечення провадження; адміні­стративно-процесуальний статус органів, що мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, а також осіб, які беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення. Особлива увага приділяється питанням оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення, а також заходам адміністративно-процесуального забезпечення, завдяки чому, на нашу думку, досягається системність та комплексний підхід до ви­вчення питання, що розглядається в модулі.

Матеріали для вивчення

Реалізація завдань та функцій держави включає в себе розгляд і вирішення її органами державного управління та іншими уповноваженими суб’єктами питань управлінського характеру щодо юридичних та фізичних осіб, які прийнято називати індивідуальними управлінськими або адміністративними справами. Такими, зокрема, є справи про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, видачу ліцензій, квот та патентів, видачу дозволу на зброю, виділення земельних ділянок під будівництво, притягнення громадян до адміністративної відповідальності та ін.

Як бачимо, це досить широкий спектр діяльності органів державного управління та уповноважених на це суб’єктів щодо розв’язання вищевказаних індивідуальних справ, що становить зміст адміністративного процесу.

Адміністративний процес є досить складною категорією адміністративного права, чим пояснюється існування в науці адміністративного права різних підходів щодо розуміння. Так, зокрема, у вузькому розумінні адміністративний процес — це юрисдикційна діяльність відповідних органів, тобто діяльність щодо вирішення спорів та застосування до правопорушників заходів адміністративних стягнень чи примусу. Прикладом цього є розгляд справ про адміністративні правопорушення, розгляд справ громадян, застосування заходів адміністративного впливу на державних службовців та ін. Тобто даний вид юрисдикційної діяльності завершується для однієї зі сторін негативним результатом, зокрема у формі стягнення чи примусу.

У широкому розумінні адміністративний процес — це діяльність органів державного управління та уповноважених на це суб’єктів щодо розгляду і вирішення будь-яких індивідуальних справ, що виникають у сфері державного управління. Це зокрема розгляд та вирішення індивідуальних справ як позитивного характеру, що пов’язані з державною реєстрацією підприємців, видачею ліцензій, квот та патентів, видачею дозволу на зброю, так і негативного характеру, про що говорилось вище.

Варто наголосити, що зміст адміністративного процесу, на думку вітчизняних учених-адміністративістів, включає також порядок здійснення правотворчої діяльності органами державного управління, оскільки порядок підготовки, прийняття та опублікування правового акта носить характер юридичної процедури і повинен бути врегульований адміністративно-процесуальними нормами.

Таким чином, узагальнюючи вищенаведене, адміністративний процес — це законодавчо закріплений порядок розгляду та вирішення органами державного управління та іншими уповноваженими на це органами індивідуальних справ різного характеру та прийняття ними адміністративно-правових актів.

Адміністративний процес, будучи видом юридичного процесу, характеризується притаманними йому специфічними ознаками. Зокрема, він:

– регламентується адміністративно-процесуальними нормами;

– є різновидом управлінської діяльності в частині, що регулюється процесуальними правовими нормами;

­– здійснюється визначеними органами державного управління або уповноваженими на те органами чи їх посадовими особами;

– передбачає обов’язкову участь в ньому органу державного управ­ління або інших уповноважених на це суб’єктів;

– передбачає досягнення відповідних юридичних результатів і вирішення індивідуальних управлінських справ.

На специфічні ознаки адміністративного процесу вказують також і його відмінності від інших видів юридичних процесів, зокрема кримі­нального і цивільного. Так, якщо адміністративний процес здійснюється у сфері державного управління, то кримінальний і цивільний — у сфері правосуддя. Більше того, адміністративний процес пов’язаний не тільки з юрисдикційною діяльністю уповноважених державних органів, але й з позитивною діяльністю суб’єктів державного управління.

Якщо для кримінального та цивільного процесів виконання правоохоронної функції є основним їх змістом, то для адміністративного процесу головним є реалізація конституційних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Суттєво відрізняються вказані види процесів і за своєю структурою, оскільки адміністративний процес передбачає можливість великої кількості паралельно здійснюваних проваджень, відмінних за характером індивідуальної управлінської справи. Тоді як в кримінальному та цивільному процесі провадження розрізняють залежно від інстанцій (провадження в суді першої інстанції, апеляційне та касаційне провадження).

Суттєву відмінність між процесами, що розглядаються, вносять і їх суб’єкти: оскільки для суб’єктів кримінального і цивільного процесу, а саме обмеженого кола органів (суди, органи дізнання та ін.), процесуальна діяльність є основним видом суспільно корисної праці, то для суб’єктів адміністративного процесу цей вид діяльності не є основним і єдиним на фоні їх державно-управлінської діяльності.

Розкриття змісту адміністративного процесу передбачає аналіз та вивчення його принципів як основних підвалин даної категорії, на яких будується вся адміністративно-процесуальна діяльність органів державного управління. Серед них виділяють:

– принцип законності — передбачає реалізацію матеріальних норм адміністративного права у відповідності із установленим законом порядком;

– принцип об’єктивної істини — прийняте уповноваженим органом (посадовою особою) рішення повинно базуватися на своєчасному, об’єктивному, повному і всебічному з’ясуванні всіх обставин справи. Більшою мірою цей принцип адресований державним органам та посадовим особам, які здійснюють провадження у справі;

– принцип правової рівності передбачає реалізацію громадянами конституційних прав і свобод та рівності перед законом та недопущення привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соці­ального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

– принцип гласності — процес здійснюється на основі публічності і доступу громадян щодо рішень по індивідуальних справах,

а також правових актів, що приймаються органами державного управлін­ня. Виняток становить інформація, що містить відомості, віднесені до державної таємниці, а також відомості про інтимні сторони особистого життя учасників процесу;

– принцип охорони інтересів особи та держави — передбачає охорону інтересів держави через забезпечення охорони інтересів особи взагалі та громадянина країни зокрема шляхом служіння системи державного управління народові та національним інтересам;

– принцип невинуватості — особа, щодо якої ведеться прова­дження у справі про адміністративне правопорушення, вважається невинуватою, поки її вина не буде доказана в порядку, передбаченому КУпАП, і встановлена законної сили постановою судді, відповідного органу чи посадової особи, яка розглядала справу. У випадку розгляду адміністративного процесу як позитивної діяльності даний принцип втрачає свій зміст;

– принцип оперативності та економічності — здійснення процесу повинно відбуватися в максимально стислі терміни та з мінімальними матеріальними затратами;

– принцип відповідальності за неналежне здійснення процесу передбачає встановлену законом юридичну відповідальність посадових осіб, винних у порушенні процесуальних норм та прийнятті неправомірних рішень по справі;

– принцип державної мови — розгляд конкретних справ ведеться державною мовою, а у випадку, коли громадянин не володіє україн­ською, то він має право користуватися своєю рідною мовою.

Дослідники науки адміністративного права виділяють й інші принципи процесу, зокрема принцип компетенції, принцип незалежності у прийнятті рішень, принцип диференціації і фіксування функцій та ін.

Суб’єктами адміністративного процесу виступають громадяни, інші особи, колективи громадян, підприємства, установи й організації в особі їх представників, які реалізують в процесі адміністративно-процесуальної діяльності свій процесуальний статус щодо захисту своїх прав і законних інтересів, або ж прав і законних інтересів осіб, колективів громадян чи організацій, яких вони представляють.

Широкий зміст адміністративного процесу передбачає участь у ньому значної кількості учасників. Серед них варто назвати юридичних та фізичних осіб; виконавчо-розпорядчі органи держави та місцевого самоврядування; адміністрації підприємств, установ й організацій і громадські організації, політичні партії та органи самоорганізації населення; об’єднання громадян, громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства тощо. Варто зупинитися на їх класифікаційній характеристиці, в основі якої є адміністративна правосуб’єктність.

Громадяни володіють загальною правосуб’єктністю, що забезпечує для них додержання іншими суб’єктами адміністративного процесу належної поведінки та непорушення їхніх прав і законних інтересів. Адміністративно-процесуальна правосуб’єктність реалізовується лише за умови безпосередньої участі громадян в адміністративному процесі, тобто коли вони стають учасниками адміністративно-процесуальних відносин.

Об’єднання громадян набувають адміністративно-процесуальної правосуб’єктності відповідно до норм, закріплених у статтях 20; 27; 29; 30; 31; 32 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 черв­ня 1992 року.

Виконавчо-розпорядчі органи забезпечують розгляд та вирішення індивідуально-конкретних справ. Залежно від обсягу компетенції ці органи мають різну адміністративну правосуб’єктність, зокрема:

– загальну мають органи, які покликані вирішувати питання широкого кола (місцеві держадміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування та ін.);

– галузеву мають органи, повноваження яких обмежені рамками галузі (департаменти, управління, відділи міністерств, державних комі­тетів та ін.);

– спеціальну мають органи, які створені для вирішення вузького кола питань (спеціальні комісії при органах виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо розслідування причин катастроф, аварій та ін.).

Посадові особи і державні службовці набувають правосуб’єктності через необхідність виконання ними поставлених завдань і функції. Обсяг їх правосуб’єктності залежить від категорії та рангу займаної посади, що зазвичай визначає обсяг їх повноважень.

Інші державні органи та їх посадові особи, представлені суддями, прокурорами, захисниками, свідками, представниками, спеціаліс­тами, експертами, перекладачами та іншими визначеними в законному порядку особами. Обсяг їхньої адміністративно-процесуальної правосуб’єктності визначається їх правовим статусом та видом адміністративного провадження.

Адміністративний процес виступає складною і не до кінця дослідженою категорією. Серед дослідників адміністративного права немає єдиної думки щодо структури адміністративного процесу, що, на нашу думку, пояснюється складністю адміністративно-процесуальних відносин. Схиляючись до думки вітчизняних науковців, найбільш вдалою конструкцією структури адміністративного процесу є:

– нормотворчі провадження, що передбачають специфічну діяльність уповноважених суб’єктів щодо підготовки, розгляду, за­твердження та офіційного оголошення нормативно-правових актів;

– установчі провадження, що передбачають специфічну діяльність уповноважених суб’єктів з реалізації норм матеріального адміністративного права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом;

– правозастосовні провадження, що передбачають специфічну діяльність уповноважених суб’єктів із застосування норм матеріального адміністративного права щодо розгляду та вирішення індивідуальних управлінських справ, серед яких виділяють:

а) дисциплінарні провадження;

б) провадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) виконавчі провадження;

г) провадження із вжиття заходів адміністративного примусу до юридичних осіб;

– контрольно-наглядові провадження, що передбачають специфічну діяльність уповноважених суб’єктів з реалізації норм матеріального адміністративного права щодо здійснення моніторингу, отримання інформації та перевірки відповідності діяльності органів управління, а також фізичних осіб вимогам нормативних актів і режиму законності¹.

Визначальним елементом процесу є адміністративне провадження. Враховуючи це, адміністративний процес визначають як систему проваджень, що співвідносяться з ним як загальне та особливе, або ж родове і видове. Варто зауважити, що дві ці категорії є нерозривні та системоутворюючі.

Адміністративне провадження — це адміністративно-процесуальна діяльність законодавчо визначеного суб’єкта (органу) щодо розгляду та вирішення конкретно-індивідуальної адміністративної справи.

Існує досить розширене коло видів адміністративних проваджень, що пояснюється обсягом предмета регулювання адміністративного права та розвитком суспільних відносин, які провокують появу нових його видів (див. рис. 7.1).

Усі ці види адміністративних проваджень не складають вичерпного їх переліку, що пояснюється великою кількістю і різноманітністю державно-управлінських відносин.

Наступним і важливим елементом структури адміністративного процесу є стадія адміністративних проваджень як сукупність адмі­ністративно-процесуальних дій, що здійснюються законодавчо визначеним колом суб’єктів для вирішення конкретних адміністративно-процесуальних завдань.

Кожний вид адміністративних проваджень має свої характерні стадії, однак варто зазначити, що всі вони характеризуються логічністю, послідовністю та адміністративно-процесуальною врегульованістю. Кількість стадій в окремому адміністративному провадженні ви­значається їх змістом. Однак вчені-адміністративісти сходяться на тому, що практично в кожному виді провадження можна виділити:

– стадію аналізу ситуації, що передбачає збір, узагальнення та аналіз інформації про реальний стан справ, реальні факти, а у випадку достатніх правових підстав — порушення адміністративної справи (Глава 22 КУпАП);

Рис. 7.1. Схема видів адміністративних проваджень

– стадію прийняття рішення по справі, яка передбачає на основі повного і всебічного вивчення матеріалів справи прийняття конкретного рішення (Глава 23 КУпАП);

– стадію оскарження або опротестування рішення по справі, яка є необов’язково здійснюваною (факультативною), однак процесуально вона закріплена законом (Глава 24 КУпАП);

– стадію виконання прийнятого рішення, яка є логічним завершенням адміністративного провадження, оскільки без неї втрачається сенс будь-якого розгляду справи (Розділ V КУпАП).

Сучасне вітчизняне законодавство в окремих випадках деталізує стадії адміністративного провадження, зокрема дисциплінарного. Так, Законом України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. (Ст. 39) визначено стадії дисциплінарного провадження:

– перевірка даних про дисциплінарний проступок;

– відкриття дисциплінарного провадження;

– розгляд дисциплінарної справи;

– прийняття рішення.

Щодо законодавчого закріплення стадій провадження у справах про адміністративні проступки, то вони визначені в КУпАП та Митному кодексі України, хоча термін “стадія” в законах не згадується. Тому їх можна визначити як:

– порушення справи;

– адміністративне розслідування;

– розгляд справи та її вирішення;

– перегляд постанови;

– виконання постанови.

Як бачимо, кількість стадій адміністративного провадження різниться залежно від виду провадження, але основною причиною, на нашу думку, є підхід учених щодо об’єднання чи розмежування їх на окремі процесуальні дії, від чого зміст стадій залишається незмінним.

Даний різновид адміністративного провадження є найбільш поширеним серед проваджень адміністративно-юрисдикційного процесу. Правовою основою провадження є система адміністративного законодавства, серед якого чільне місце належить КУпАП, однак визнати його таким, що відповідає вимогам часу, не можна. Саме тому відповідно до вимог Концепції адміністративної реформи в Україні та реформи адміністративного права науковцями та законодавцями розробляється Адміністративний процесуальний Кодекс України, який регламентуватиме механізм заходів адміністративного впливу.

За чинним законодавством передбачене звичайне і прискорене (спрощене) провадження у справах про адміністративне правопорушення. Звичайне провадження є характерним для більшості адміністративних правопорушень, тоді як прискорене – у разі вчинення адмі­ністративних правопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, частинами першою та третьою статті 85, статтею 153 КУпАП, а також в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. Якщо порушник оспорює стягнення, що на нього накладається за вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою цієї статті, то складається протокол про адміністративне правопорушення, тобто здійснюється звичайне провадження.

Законодавець серйозно підійшов до визначення суб’єктів прова­дження у справах про адміністративні правопорушення, закріпивши їх перелік у статтях 213; 218–244¹¹; 255 та 313 КУпАП. Перелік цих суб’єктів прийнято відносити до першої групи.

До другої групи відносять осіб, учасників адміністративного процесу, які особисто зацікавлені у вирішенні справи, а саме: особи, що притягуються до адміністративної відповідальності, потерпілі та їх законні представники – батьки, опікуни, попечителі, адвокати та ін. На відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з цих представників не користується владними повноваженнями.

Третю групу становлять особи, що сприяють здійсненню провадження, а саме: свідки, експерти, перекладачі, фахівці та ін.

В юридичній літературі вказується, що іноді виділяють четверту групу суб’єктів, а саме: громадські організації, трудові колективи та ін. у випадках, коли вони звертаються з клопотанням, або коли їм передають матеріали справи для розгляду при звільненні особи від адміністративної відповідальності. Значного поширення це набувало в часи радянської системи.

Перелік стадій провадження у справах про адміністративні правопорушення наводився вище, але проаналізуємо їх більш детально.

Порушення справи. Розрізняють приводи і підстави для порушення справи про адміністративне правопорушення. Якщо підставою для порушення справи є наявність даних, що вказують на ознаки складу правопорушення, то приводами є: заяви громадян, повідомлення підприємств, установ й організацій, мас-медіа, матеріали правоохоронних органів, а також безпосереднє виявлення уповноваженою на це особою факту вчинення адміністративного правопорушення.

Адміністративне розслідування. На цій стадії встановлюються фактичні обставини в справі, що здійснюється шляхом опитування осіб, які володіють зацікавленою інформацією, проведення експертизи, вилучення документів і под.

Розгляд справи та її вирішення. Дана стадія провадження є основною, оскільки на цій стадії вирішується питання винуватості особи, що притягується до адміністративної відповідальності. Об’єктивне вирішення справи, по суті, передбачає не тільки встановлення винних

і застосування до них справедливих заходів адміністративного впливу, але й забезпечення іншого, не менш важливого завдання — щоб жодна невинна особа не була піддана адміністративному покаранню. На цій стадії, головним чином, відбувається реалізація як адміністративних матеріальних, так і процесуальних норм.

Перегляд (оскарження або опротестування) постанови. Стадія носить факультативний характер, оскільки не завжди має місце

в адміністративному провадженні. Постанову по справі про адміністративне правопорушення згідно зі ст. 287 КУпАП може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню

в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає, за винятком випадків, передбачених законами України.

Законодавець визначив, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено: 1) постанову адміністративної комісії — у виконавчий комітет відповідної ради або в ра­йонний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним; 2) рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради — у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним; 3) постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення — у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним. Постанову про одночасне накладення основного і додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.

Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою органу (посадовій особі), правомочному відповідно до цієї статті її розглядати. Особа, яка оскаржила постанову про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

Скаргу на постанову по справі може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови. У разі пропуску зазначеного терміну з поважних причин цей термін за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Орган (посадова особа) при розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

– залишає постанову без зміни, а скаргу або протест без задоволення;

– скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

– скасовує постанову і закриває справу;

– змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, щоб стягнення не було посилено.

Виконання постанови. Значення цієї стадії полягає в тому, що лише в процесі виконання постанови винна особа зазнає певних позбавлень морального чи матеріального характеру. Гарантією забезпечення виконання постанови є те, що постанова про накладення адміні­стративного стягнення є обов’язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

За загальним правилом виконання постанови про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КУпАП та іншими законами України. При оскарженні або опротестуванні постанови про накладення адмі­ністративного стягнення постанова підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адмі­ністративного правопорушення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення виконується уповноваженим на те органом у порядку, встановленому КУпАП та іншими законами України. Постанова про адміністративний арешт виконується органом внутрішніх справ у порядку, встановленому законами України. У разі винесення кількох постанов про накладення адмі­ністративних стягнень щодо однієї особи кожна постанова виконується окремо.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту чи виправних робіт або роблять її виконання неможливим, орган (посадова особа), який виніс постанову, може відстрочити її виконання на строк до одного місяця.

Законодавець допускає, що відстрочка виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення) здійснюється в порядку, встановленому законом.

У той же час не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не направили на виконання протягом трьох місяців з дня винесення. Варто зазначити, що законодавством може бути встановлено й інші, більш тривалі терміни для виконання постанов по справах про окремі види адміністративних правопорушень.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення здійснюється органом (посадовою особою), який виніс постанову, та іншими органами державної влади в порядку, встановленому законом.

Правильний та об’єктивний розгляд і вирішення справи можливий завдяки заходам забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Як наголошують дослідники адміністративного права, саме завдяки ним стає можливим припинення адміністративних проступків, встановлення особи, оформлення протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного розгляду справи та виконання постанови про накладення адміністративних стягнень та ін.

Законодавець у ст. ст. 259–268 КУпАП навів перелік заходів процесуального забезпечення провадження у справі, зокрема:

– доставлення порушника (ст. 259) здійснюється з метою припинення правопорушення; складення протоколу про адміністративне правопорушення та встановлення особи правопорушника. Доставлення порушника має бути проведено в можливо короткий термін, а перебування доставленої особи у штабі громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону чи громадському пункті з охорони громадського порядку, приміщенні виконавчого органу сільської, селищної ради не може тривати більш як одну годину, якщо не встановлено інший захід процесуального забезпечення. Дещо доповнює цей захід привід порушника, зокрема у разі ухилення його від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду цю особу може бути органом внутрішніх справ (міліцією) піддано приводу. Однак цей захід забезпечення застосовується винятково у випадках, передбачених ч. 2 ст. 268 КУпАП;

– адміністративне затримання (ст. 261) застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може провадитися лише органами (посадовими особами), уповноваженими на те законами України (органами внутрішніх справ; органами прикордонної служби; старшою у місці розташування об’єкта, що охороняється, посадовою особою воєнізованої охорони; посадовими особами Військової служби правопорядку у Збройних силах України). Про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви за­тримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим, а в разі відмови затриманого від підписання протоколу в ньому робиться запис про це. Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляють її родичів, а на її прохання також власника відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. У виняткових випадках у зв’язку з особливою потребою законами України може бути встановлено інші терміни адміністративного затримання;

– особистий огляд і огляд речей (ст. 264) провадиться уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ, Військової служби правопорядку у Збройних силах України, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ і органів прикордонної служби, а у випадках, прямо передбачених законами України, також і інших органів. Особистий огляд може провадитись уповноваженою на те особою однієї статі з оглядуваним і за присутності двох понятих тієї ж статі. Про особистий огляд, огляд речей складається протокол або про це робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення або в протоколі про адміністративне затримання;

– вилучення речей і документів (ст. 265), що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення, виявлених під час затримання, особистого огляду або огляду речей, здійснюється посадовими особами органів, визначених законодавством. Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання;

– відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння (ст. 266), щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп’яніння, а відповідно, підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами або суднами та оглядові на стан сп’яніння. Направлення зазначених осіб для огляду на стан сп’яніння і проведення їх огляду провадиться в порядку, що визначається МВС України, Міністерством охорони здоров’я України і Міністерством юстиції України.

Дайджест

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

(Стаття 62 Конституції України)

Питання для самоконтролю

1. Якими правовими актами регулюється провадження по справі про адміністративне правопорушення?

2. Назвіть обставини, що виключають провадження по справі про адміністративне правопорушення.

3. Назвіть обов’язкові реквізити протоколу про адміністративне правопорушення.

4. Охарактеризуйте ознаки адміністративного процесу як самостійного правового інституту.

5. Як співвідносяться поняття “суб’єкт процесу” і “учасник процесу”?

6. Яку відповідальність можуть нести посадові особи за порушення принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення?

7. Назвіть категорії осіб, стосовно яких проводиться дисциплінарне провадження по адміністративному праву.

8. Дайте характеристику правової основи провадження за зверненнями громадян.

9. Чи передбачено чинним законодавством право органу адміністративної юрисдикції розглядати яку-небудь категорію справ про адмі­ністративне правопорушення без терміну давності?

10. Охарактеризуйте письмово адміністративно-деліктну юрисдикцію органів внутрішніх справ у відповідності зі ст. 222 КУпАП.

Додатки

Питання. Як співвідносяться поняття “адміністративна процедура” та “адміністративне провадження”?

Відповідь. Серед науковців немає єдиної думки на це. Одні вчені розглядають ці поняття як “загальне” і “особливе”. На думку інших, ці поняття можуть співвідноситися як статика і динаміка. Тобто процеду­ра — встановлений порядок розгляду та розв’язання справи, а провадження — це вже, власне, розгляд та розв’язання конкретної справи.

Підсумковий тест навчального модуля

1. Адміністративний процес реалізується:

а) у рішеннях Секретаріату Президента України;

б) при здійсненні правосуддя;

в) у державному управлінні;

г) у рішеннях місцевих держадміністрацій.

2. Визначте, які існують види постанов у справах про адміністративні правопорушення:

а) про адміністративне супроводження;

б) про призупинення справи;

в) про накладення адміністративного стягнення або закриття справи;

г) про застосування заходів адміністративного примусу.

3. Серед перелічених обставин вкажіть на ті, які виключають провадження у справі про адміністративне правопорушення:

а) минуло більше як два місяці з моменту вчинення правопорушення;

б) постанову про накладення адміністративного стягнення не було звернено до виконання більше трьох місяців;

в) подання скарги щодо постанови потерпілим;

г) хвороба особи, щодо якої винесено постанову.

4. Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати, як правило, не більш як:

а) 10 годин;

б) до п’яти годин;

в) до трьох годин;

г) 24 години.

5. Визначте, на яких стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення застосовуються заходи адміністративного попередження?

а) на стадії адміністративного розслідування;

б) на стадії виконання постанови;

в) на стадії перегляду (оскарження або опротестування) постанови;

г) на всіх стадіях не застосовуються.

6. Визначте, на яких стадіях провадження в справах про адміністративні правопорушення застосовуються заходи адміністративного припинення?

а) на стадії адміністративного розслідування;

б) на стадії перегляду справи;

в) на стадії адміністративного розслідування і стадії перегляду справи;

г) на всіх стадіях.

7. Термін розгляду справи про адміністративне правопорушення

з моменту отримання уповноваженим органом всіх її матеріалів здійснюється за загальним правилом:

а) протягом 10 діб;

б) протягом 5 діб;

в) протягом 15 діб;

г) протягом 1 місяця.

8. Визначте, які із зазначених постанов у справах про адміністративні правопорушення не підлягають оскарженню:

а) постанова місцевої держадміністрації;

б) постанова суду про накладення адміністративного стягнення;

в) постанова суду про закриття справи;

г) постанова адміністративної комісії.

9. Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено протягом:

а) одного місяця;

б) десяти днів;

в) одного року;

г) одного тижня.

10. Не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративних стягнень, якщо її не було звернено до виконання протягом:

а) одного року;

б) чотирьох місяців;

в) трьох місяців;

г) шести місяців.