Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
6,18,36,37.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
05.08.2019
Размер:
58.46 Кб
Скачать
  1. Предмет та завдання військової історії України.

Військова історія - 1. Процес розвитку військової справи з найдавніших часів до наших днів. 2. Наука, що вивчає війни і збройні сили минулого. Військова історія. є складовою частиною історичної науки, безпосередньо пов'язана з військовою наукою, для якої служить базою розвитку. Спирається на поняття й категорії військової науки, використовує її методики й термінологію. Отже, військова історія має міждисциплінарний характер.

Складовими частинами військової історії є історія воєн (див. Війна), історія військового будівництва, історія видів збройних сил і родів військ, історія воєнного мистецтва, а також допоміжні військово-історичні дисципліни (найбільш розроблені - військова історіографія та військово-історичне джерелознавство). Прикладне значення військової історії, як і історії загалом, полягає в поясненні явищ і процесів сучасності з урахуванням їх глибинних, прихованих у минулому причин, виявленні під новими формами стійких тенденцій. Водночас військова історія є дещо ближчою до нагальних життєвих проблем. Без неї неможливе вироблення і своєчасне коригування військової доктрини держави, основу якої мають становити корінні, історично стійкі національнодержавні інтереси.

Досвід всесвітньої військової історії, вивчення кращих зразків воєнного мистецтва з метою розвитку оперативно-тактичного мислення і навичок організації операції (бою) відіграють значну роль у підготовці командних кадрів вищої ланки. Величезне значення має врахування військово-історичного досвіду у плануванні війни як сукупності специфічних сфер діяльності, в тому числі й боротьби невійськовими (психологічними, дипломатичними, економічними та ін.) засобами, які глибоко вкорінені в минулому, не зазнають швидких і різких змін, як суто військово-технічні. Розробки військово-історичної науки використовуються у морально-психологічній підготовці особового складу збройних сил і військово-патріотичному вихованні допризовної і призовної молоді, для відповідного ідеологічного впливу на населення країни. Військова історія є однією з найважливіших складових державницької ідеології.

  1. Військова справа Русі в IX – першій половині XII ст.

Воєнні походи перших князів та їх значення для зміцнення давньоруської

держави в середині Х століття. Утворена на межі VIII–IX ст. Руська держава за прав-

ління князя Аскольда з династії Києвичів, який у 860 р. на чолі 6–8 тис. воїнів здійснив

морський похід на Константинополь, переживала піднесення й розпочала боротьбу за

утвердження на берегах Чорного моря. У 882 р. внаслідок перевороту до влади при-

йшла варязька династія Рюриковичів, представник якої князь Олег у 907 р. здійснив

похід проти Візантії та змусив її підписати вигідний для Русі договір, що надавав ши-

рокі можливості для торгівлі. Унаслідок вдалих походів на Хозарію князь захопив хо-

зарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава займала

велику територію від причорноморських степів до Балтійського моря.

Князь Ігор, який став київським князем після смерті Олега, продовжив політику

своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об’єднання всіх

східнослов’янських земель. У 913–914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали

визнавати його зверхності. У 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили

набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах,

здійснював походи на Закавказзя. Похід у 941 р. проти Візантії закінчився поразкою,

оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню».

Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив у 944 р. Проте Русь втратила во-

лодіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов’язувалась на-

давати Візантії військову допомогу.

Син Ігоря князь Святослав увійшов в історію як князь-завойовник. Головною ме-

тою його походів було зміцнення Київської держави та ліквідація зовнішньої загрози на

кордонах від кочовиків. Святослав підкорив в’ятичів і тим самим завершив об’єднання

східнослов’янських племен довкола Києва. Відтак, здійснивши похід на Північний Ка-

вказ, Святослав розгромив ясів (осетинів) і касогів (черкесів) та приєднав до своєї дер-

жави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тмутаракань.

У 965 р. князь розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим волзьким шляхом.

Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, де, на запрошен-

ня візантійців завоювати для них Болгарію, у 967 р. розгромив болгарське військо й

оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених візан-

тійцями печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину,

щоб відігнати ворогів від Києва.

Другий похід на Балкани, здійснений через рік, був невдалим. Проти війська Свя-

тослава об’єдналися сили візантійського імператора і болгарського царя. Тому русичі

відступили і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол, де після тримісячної обо-

рони Святослав підписав мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах.

Уміло використовуючи систему рік і Чорне море, Святослав дав блискучі зразки

організації комбінованих походів на великі відстані. Тільки в походах до Волги і Кас-

пію рать під його проводом пройшла понад 3 тис. км по суші й близько 1,5 тис. км —

річками. Київський флот був не тільки транспортним засобом, а й вів морські бої, зни-

щуючи візантійські кораблі, озброєні «грецьким вогнем».

Діяльність Володимира Великого щодо зміцнення військової могутності Ки-

ївської держави. Після смерті Святослава між його синами точилася жорстока бороть-

ба за владу. Переміг позашлюбний син князя — Володимир.

Одним із головних завдань князя Володимира було утримання понад двох десятків

племен під владою Києва. Протягом 981–984 рр. київський володар приборкав повс-

тання в’ятичів, радимичів, приєднав землі Червенської Русі, що належали полякам, і

землі ятвягів між Німаном та Західним Бугом, а потім землі білих хорватів.

Володимир непокоївся печенізькою загрозою і постійно намагався її відвернути.

Для протидії кочовикам була потрібна сильна армія. Отож Володимир розпочав війсь-

кову реформу. Відкинувши принципи племінних військових об’єднань, в основу орга-

нізації війська князь поклав принцип злиття воєнної системи із системою феодального

землеволодіння: він роздав землі воїнам (часто простолюдинам), які змушені були за це

організовувати оборону землі. Володимир почав створювати військово-земле-

власницьку верхівку — боярство, з появою якого дружина вже не мала характеру все-

народного війська, а була доступна головним чином для представників цієї верстви.

Коли князь скликав бояр у дружину, вони свідомо виконували військовий обов’язок,

знаючи, що боронять майно своєї землі.

Київські князі показали себе досвідченими полководцями, у воєнних походах яких

розвивалась стратегія, тактика, організація княжого війська. У тому, що княжі вій-

ська виділялися своєю згуртованістю і моральною стійкістю, велику роль відігравав

особистий приклад князів у бою. Стратегія полководців Київської Русі відрізнялася

рішучістю й активністю.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]