Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
588566.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
18.12.2018
Размер:
2.58 Mб
Скачать

Суб’єкти адміністративного права

Колективні

державні

Колективні

недержавні

Індивідуальні

- органи державної влади;

- державні підприємства, установи та різні їх об’єднання;

- структурні підрозділи органів виконавчої влади, наділених власною компетенцією.

- громадські об’єднання;

- органи місцевого самоврядування;

- приватні суб’єкти підприємницької діяльності;

- трудові колективи.

- громадяни України;

- державні службовці;

- посадові особи;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства.

Українська держава розглядається як специфічний суб’єкт адміністративного права, адже в конкретних адміністративних правовідносинах вона безпосередньо участі не бере. Її адміністративно-правовий статус реалізується через уповноважені нею органи виконавчої влади, а інколи й місцевого самоврядування. Це означає, що в конкретних адміністративних правовідносинах бере участь не республіка, область чи район, а відповідна державна адміністрація.

В адміністративних правовідносинах беруть участь також місцеві ради та їх виконавчі органи. Органам місцевого самоврядування чинним законодавством можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Велике коло учасників адміністративних правовідносин становлять підприємства різних організаційно-правових форм діяльності та форм власності.

Господарюючі суб’єкти-юридичні особи — активні учасники адміністративних правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських позичок, учасниками торгів на біржах тощо.

Суб’єктами адміністративного права виступають також сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони вступають в адміністративні відносини, зокрема сплачують податки до бюджету, набувають права власності на облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету тощо.

І, нарешті, індивідуальними суб’єктами адміністративного права є громадяни. Стаття 67 Конституції України покладає на всіх громадян обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік. Саме в такий спосіб громадяни вступають в адміністративні правовідносини з державою в особі податкової адміністрації.

До індивідуальних суб’єктів адміністративного права відносять також державних службовців, членів громадських об’єднань, а також окремі категорії посадових осіб, що пов’язано з видами їхньої діяльності. При цьому обсяг їх повноважень визначається компетенцією органу, який вони представляють у сфері державно-управлінської діяльності.

2. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства

Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю, отже, адміністративно-правовий статус громадян є визначальним при виникненні, зміні та/або припиненні адміністративно-правових відносин, тому змістом його статусу повинна бути пронизана вся державно-управлінська діяльність органів влади та місцевого самоврядування. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Відносини громадян з державою найчастіше виявляються у сфері виконавчої влади, яка забезпечує практичну реалізацію їх конституцій­них прав і свобод. Однією з важливих умов, а інколи і запорукою захисту інтересів, прав і свобод громадян є інститут громадянства як постійний дієвий зв’язок особи та держави Україна. Конституційна норма визначає право на громадянство невід’ємним правом громадянина України, при цьому він не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Обсяг прав і обов’язків громадян України значно більший, ніж в осіб, які не пов’язані громадянством з державою (відсутність права перебувати на державній службі, проходити службу в системі правоохоронних органів, Збройних силах України, обиратися до представницьких органів влади тощо).

Увесь комплекс прав і обов’язків громадян, закріплених нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов’язків складають адміністративно-правовий статус громадянина, який визначається обсягом та характером адміністративної правосуб’єктності громадян, яку становлять адміністративна правоздатність і дієздатність (про це йшлося в попередньому розділі). При цьому варто зазначити, що він (статус) є складовою частиною загального статусу громадянина, визначеного Конституцією України, законами України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р., “Про правовий статус закордонних українців” та іншими правовими актами. Так, правовий статус громадянина включає в себе:

– невід’ємні права та свободи людини і громадянина, зокрема, право на життя, здоров’я, честь, гідність, свободу та особисту недоторканість та ін.;

– права та обов’язки, гарантовані Конституцією України та закріп­лені правовими актами вітчизняного та міжнародного законодавства, зокрема, право на свободу думки і слова, світогляду і віросповідань, міграції, зборів, власності, праці, недоторканості житла. Одночасно кожен громадянин зобов’язаний захищати Вітчизну, не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки, сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом, неухильно додержуватися Конституції України і законів Украї­ни тощо;

– гарантії реалізації цих прав і обов’язків та їх охорона законом і механізм захисту органами держави та місцевого самоврядування.

Адміністративно-правовий статус громадянина реалізується у відносинах, що виникають у зв’язку з:

– використанням громадянином його прав у сфері державного управління (обрання до представницьких органів держави та місцевого самоврядування, індивідуальні чи колективні письмові або особисті звернення до органів держави та місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів);

– виконанням громадянином покладених на нього адміністративних обов’язків (служба у Збройних силах України, реєстрація постій­ного місця проживання, сплата податків і зборів, охорона природи і довкілля тощо);

– порушенням прав і законних інтересів громадянина і відновленням порушених прав (відмова у прийнятті скарги, відмова у приватизації житла, незаконне затримання та арешт та ін.);

– не виконання громадянином його адміністративних обов’язків (невиконання суб’єктом господарювання розпорядження державного або іншого органу про працевлаштування; порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї тощо);

– поданням громадянином скарги, заяви з приводу організації роботи органів держави та місцевого самоврядування, а також суб’єктів господарювання державної форми власності (порушення правил техні­ки безпеки, недотримання екологічного законодавства, а також виконавчої і фінансової дисципліни та ін.).

Участь громадян в адміністративно-правових відносинах з державою забезпечує реалізацію їхніх прав: на участь в управлінні, на об’єд­нання громадян, на підприємницьку діяльність, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, одержання інформації, направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особистого звернення до органів держави та місцевого самоврядування.

З метою детального аналізу складових адміністративно-правового статусу громадянина (прав та обов’язків) доцільно зупинитися на їх характеристиці.

Вчені-адміністративісти залежно від сфери реалізації виділяють такі групи прав:

соціально-економічні — становлять основу правового становища та життєдіяльності громадян (невід’ємне право на життя, працю, відпочинок, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, на медичну допомогу та медичне страхування тощо);

політичні права і свободи — становлять основу політичного життя громадян (право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та ін.);

особисті права і свободи — права, реалізація яких забезпечує задоволення особистих потреб громадян (право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, тощо).

Залежно від змісту права громадян поділяють на такі групи:

– право участі у державному управлінні та соціально-політичному житті (право на державну службу, право на участь у виборчому процесі та ін.);

– право на одержання допомоги від компетентних державних інституцій та їх участь і сприяння (право на правову, медичну, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування фондами бібліотек, стадіонами, парками, транспортними засобами, а також одержання платних послуг);

– право на захист, зокрема в адміністративному (скарга, адміністративна скарга, захист в адміністративно-юрисдикційному прова­дженні) і судовому порядку (скарга, позов) та безпосередньо громадянином (заходи необхідної оборони).

Залежно від механізму реалізації права громадян поділяють на:

абсолютні — права, реалізація яких відбувається на власний розсуд особи, за умови створення з боку органів держави та місцевого самоврядування належних умов та їх захисту (право оскарження дій суб’єктів влади, право обирати та бути обраним до представницьких органів тощо);

відносні — права, реалізація яких відбувається за умови прийняття органом держави чи місцевого самоврядування відповідного правового акта (рішення виборчої комісії про обрання депутатом відповідного рівня, рішення медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) про встановлення відповідної групи інвалідності та ін.).

Залежно від кола осіб, яким надаються права, і підстав їх здійснення виділяють:

права загального характеру, що знаходять свою реалізацію у всіх сферах управління (право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право участі у виборах та референдумі, право звернення громадян тощо);

права спеціального характеру, що знаходять свою реалізацію в окремій сфері управління (право зайняття медичною, юридичною та іншими видами практики).

Реалізація прав і свобод громадян передбачає виконання ними адміністративно-правових обов’язків, які за ступенем можливості їх реалізації поділяють на:

абсолютні — виконання яких покладається на всіх громадян, незалежно від конкретних обставин (кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки, кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей та ін.);

відносні — виникнення яких пов’язане з правомірними діями, що спрямовані на набуття таких прав та їх реалізацію (обов’язок подання декларації про доходи від заняття кустарно-ремісничим промислом, іншою індивідуальною трудовою діяльністю чи про інші доходи, що оподатковуються прибутковим податком).

До переліку суб’єктів адміністративного права України входять також іноземці та особи без громадянства, адміністративно-правовий статус яких знаходить своє закріплення в Конституції України, міжнародних договорах та інших актах законодавства України. Саме тому іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Основним Законом держави кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Як бачимо, права і обов’язки іноземців та осіб без громадянства представлені досить широко, що гарантує їм належний захист з боку держави, однак їх обсяг є дещо меншим у порівнянні з громадянами України. Причиною цього є відсутність в адміністративно-правовому статусі іноземців та осіб без громадянства інституту громадянства, що аж ніяк не зменшує їх можливості реалізувати себе з урахуванням інтересів України.

Проте відмінності в адміністративно-правовому статусі цих суб’єктів полягають у:

моменті виникнення — оскільки громадяни України набувають адміністративно-правового статусу на території України з моменту свого народження, тоді як іноземці та особи без громадянства набувають його з моменту в’їзду на територію України;

моменті припинення іноземці та особи без громадянства втрачають адміністративно-правовий статус з моменту виїзду їх з

України, тоді як наші співвітчизники мають його (статус) аж до своєї смерті або прийняття громадянства іншої держави;

обсязі прав та обов’язків — оскільки іноземці та особи без громадянства не можуть:

○ обирати та бути обраним до представницьких органів держави та місцевого самоврядування;

○ брати участь у референдумі;

○ призначатися на деякі посади або займатися відповідною трудовою діяльністю (складати екіпаж повітряних та морських суден тощо);

○ проходити службу в Збройних силах України та інших військових формуваннях країни;

○ отримувати доступ до державної таємниці;

○ для цих осіб є допустимим обмеження їх у пересуванні або ж перебуванні на певних територіях чи місцях України, а тому для них встановлена особлива деліктоздатність.

Правовою основою адміністративних відносин іноземців з державою є галузевий Закон України “Про правовий статус іноземців” вiд 4 лютого 1994 р. та міжнародні правові акти, тоді як відносини держави з особами без громадянства регламентуються нормами вітчизняного законодавства.

Варто зазначити, що іноземці та особи без громадянства зобов’язані дотримуватися чинного законодавства України незалежно від того, проживають вони на території України тимчасово чи постійно. При цьому до адміністративної відповідальності вони притягуються на рівних з громадянами України, за винятком дипломатів та інших осіб, які володі­ють адміністративним імунітетом відповідно до міжнародного законодавства. Разом з тим до іноземців та осіб без громадянства можуть бути застосовані заходи адміністративного впливу, що не є можливим стосовно наших співвітчизників, зокрема вони можуть бути депортовані за межі України, термін їхнього перебування на території України може бути скороченим, а за певних обставин може бути анульовано дозвіл на тимчасове їх проживання чи вид на проживання тощо.

Вітчизняним законодавством передбачені особливий порядок та умови імміграції іноземців в Україну, чим пояснюється виникнення їхнього адміністративно-правового статусу. Закон України “Про імміграцію” вiд 7 червня 2001 р. визначає імміграцію як прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Тоді як іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Юридичним фактом щодо права іноземця іммігрувати до України є одержання дозволу як рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. При цьому варто звернути увагу на те, що імміграційний процес в Україні є кількісно обмеженим, тобто існує квота імміграції як гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року, яка встановлюється Кабінетом Міністрів України у ви­значеному ним порядку за категоріями іммігрантів, зокрема:

– діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

– висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

– особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

– особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

– особи, які раніше перебували в громадянстві України;

– батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

– особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років із дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.

Однак за певних умов дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

– одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

– особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

– особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

– особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

‑ закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в’їзду та перебування на території України.

З метою забезпечення гармонійного розвитку прав та свобод громадян України, недопущення дестабілізації в суспільстві Законом передбачені відповідні обмеження щодо отримання дозволу на імміграцію певними особами, зокрема:

– особами, засудженими до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

– особами, які вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

– особами, хворими на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я;

– особами, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

– особами, яким на підставі Закону заборонено в’їзд на територію України, або в інших випадках, передбачених законами України.

За певних обставин, визначених Законом, отриманий іноземцями дозвіл на імміграцію може бути скасований. Якщо ж прибуття іноземця відповідає вимогам вітчизняного законодавства, то ці особи отримують посвідчення на постійне проживання як документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні. У випадку порушення іммігрантами вимог чинного законодавства за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України вони можуть бути видворені за межі України.

Особливої уваги в останні роки заслуговує адміністративно-правовий статус іноземців, які визнані біженцями. Зокрема, Закон України “Про біженців” вiд 21 червня 2001 р. біженцем визнає особу, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соці­альної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Як бачимо, головний зміст статусу біженця полягає в недопущенні переслідувань особи з боку її держави за умови обґрунтованих побоювань. Водночас Закон чітко визначає умови, за яких статус біженця не надається особі, яка:

– вчинила злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

– вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

– винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

– має понад одне громадянство;

– до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

– до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цієї норми не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

В адміністративно-правових відносинах з біженцями державу представляють Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції; органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону; Служба безпеки України; Міністерство внутрішніх справ України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; спеці­аль­но уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики; Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти; органи опіки та піклування є законними представниками дітей, розлучених з сім’ями, та ін.

Усі ці органи виконавчої влади, виражаючи ставлення України до проблем біженців як складної соціальної проблеми міжнародної ваги, співпрацюють на відповідних рівнях з державами та їх уповноваженими органами, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, іншими, в тому числі й громадськими організаціями, переслідуючи при цьому гуманну мету — усунення причин, що породжують проблеми біженців, та наслідків, які з цього випливають. Це підтверджується реальними кроками України у вирішенні цих проблем, зокрема їх закріпленням у Законі України “Про приєднання до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців” від 10 січня 2002 р. та в Законі України “Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протоколу про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців” від 21 жовтня 1999 р.

Люди об’єднуються для того,

щоб збільшити час власного існування

завдяки більш раціональному

використанню їхніх життєвих ресурсів.

Постулат енергетичного світу

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]